Видіння

Данило з Олегом без пригод дісталися вокзалу. Жандарми, які групками ходили величезною залою не звертали на них уваги. Лише на пероні, коли мали подати потяг, худорлявий, високий жандарм з недовірою вступився в хлопця. Данило відчув його суворий погляд. Злий вираз обличчя жандарма казав сам за себе.

— Документи! — гримнув він.

Хлопець намагався триматися якомога впевненіше. Головне, щоб жандарм не влаштував обшук та не знайшов книгу. Тоді вони приречені. Не можна, щоб вона потрапила до рук імперців.

Жандарм деякий час розглядав документи, а потім спитав.

— Куди прямуєте?

— Львів, хочемо відвідати джерело мінеральної води.

— Добре, йдіть.

Жандарм повернув документи хлопцям і покрокував далі пероном. Вочевидь допитати компанію із трьох хлопців та двох дівчат. А тим часом вже подали довжелезний потяг.

Вони швидко відшукали своє купе. Там вже сиділа немолода пара. Жінка, як раз сварила чоловіка за те, що він дозволив собі випити зайвого.

— Не міг почекати! Ганьбити мене будеш усю дорогу? Як дізнаються на роботі, не бути тобі більше ударником праці. Буде твоя пика не на дошці пошани, а на дошці ганьби висіти, бовдуре!... Ой хлопці, проходьте, — нарешті побачила вона хлопців.

Ті привітались і зайняли свої місця.

— Ви не звертайте уваги, — трохи винувато мовила до них жінка. Мій чоловік взагалі не п’є. Просто сьогодні.

— Та годі вже, — нарешті заговорив чолов’яга. — Вони все добре розуміють. Може за знайомство?

— Зараз тобі таке знайомство влаштую! — черговий раз гримнула Діана, як звали жінку.

— Ми ідемо старшого з табору забирати, дякую партії що дають путівки дітям ударників праці!

Данило добре знав, що в дитячих таборах діти не просто відпочивають та граються, а здебільшого навчаються любити імперію та її керманичів. Та все ж в той час побувати там мріяли майже усі дітлахи.

Данило кілька разів сам відпочивав у дитячому таборі. На щастя керівник їхньої групи більше переймався походами та різними змаганнями. Навіть трохи навчив орієнтуватися у лісі, та знаходити їжу.

А про велич імперії майже нічого не казав, на відміну від інших. Та на жаль, як потім випадково дізнався Данило, через деякий час він потрапив за ґрати. Чи то, за зберігання забороненої літератури. Чи за щось подібне.

— Ой слухайте, — знову звернулась до Данила жінка, — розповідають що в лісах кляті бандерівці знахабніли. Нічого партія наведе порядок скоро. Ти ба, незалежності хочуть!

Данило хотів відповісти Діані, що думає про імперців, та партію. Бо, як і його товариші, мріяв визволити Україну від імперії. Та добре знав, чим це може закінчитись, тому промовчав. До того ж Олег усіляко намагався показати хлопцеві, щоб той не сказав зайвого. Та він і без того все добре розумів.

Нарешті жіночка ще кілька разів гримнула на чоловіка, який сп’янів та лягла спати. Той ще деякий час сидів та буркотів собі під ніс, чи то на дружину, яка не дозволила ще випити, чи то на хлопців, які не підтримали його.

Потяг швидко нісся через нічний степ. У вікні лиш іноді поблискували вогні зустрічних поїздів, та ліхтарі невеличких сільських станцій. Данило лежав на другій полиці, і ніяк не міг заснути. Розумів, що шляху назад немає. Ще кілька тижнів тому, студент історичного факультету не міг і подумати, що опиниться у вихрі подій. Та коли він випадково зустрів Григорія... А чи випадково?

Багато на що той відкрив хлопцеві очі. Він не міг тепер ходити разом з однокурсниками на демонстрації, на партійні свята, де вихваляли партію, та остогидлих йому, її керівників. Його друзі, та навіть дівчина, яка йому подобалась тепер стали йому не цікавими. Він дізнався про страшні табори куди кидають незгодних. А також за штучний голод, яким карали непокірних селян.

Книга, яку Данило мав доставити лежала в невеличкій валізі. Він добре розумів, що її не мають знайти та відібрати жандарми. Це провал як його, так і однодумців.

Його за зберігання та перевезення забороненої літератури в кращому випадку просто виженуть з інституту. І більше не дадуть нікуди вступити.

Та це надто легке покарання. Хлопець добре розумів, що ризикує потрапити до табору. Від Георгія наслухався багато моторошних, та на жаль, правдивих історій за це страшне місце. Знав, що кинути туди можуть за куди меншу провину. Якщо тільки хтось дізнається, що твої думки, трохи відрізняються від того, що каже партія, тебе миттєво визнають небезпечним для суспільства. І тоді вже нічого не врятує.

А він тепер не просто думав по іншому. Він погодився допомогти повстанцям. Доставити книгу зі старовинними закляттями віщуну, щоб він разом з ними зміг використати магію проти імперців. Він зовсім не вірив у ніяку магію, та все таки, щось підказувало, що він має привезти цю книгу. Ніби у книзі є щось таке, що справді допоможе повстанцям. Хоча дуже сумнівався у тому, що ця магія, якщо вона насправді присутня здатна допомогти проти сучасної зброї. З того що розповів Георгій це одна з книг, яку написали козацькі старці, щоб зберегти традиції та пам`ять свого народу, у часи руйнації Січі. Нащадки козаків переховували ці книги. Та за століття багато з них загубилося, пам`ять за них залишилася лише в переказах простих людей. Данило раптово згадав, як коли був малим, влітку відпочивав у дідуся. Одного вечора до нього завітав дивний літній чоловік. І хоча на вигляд йому було під дев’яносто, тримався дуже жваво. Він розповідав цікаві казки, які Данило ніколи не чув.

Коли хлопчик пішов спати вони про щось тихо розмовляли. Зазвичай Данила не цікавили чужі розмови, та того разу він вирішив підслухати. Так захопили його розповіді дідового товариша. Про що вони розмовляли розібрати не вдалося. Лише іноді чув уривки фраз, про те, що хтось не має щось знайти. А потім у щілину побачив, що вони роздивляються якусь стару книгу,

Зранку Данило намагався розпитати дідуся про таємничого приятеля. Але постійно переводив тему розмови. Можливо це була одна з тих книг, якщо не та сама.

Як взагалі вона потрапила до побратима. Її, як і більшість шкідливої для влади літератури мали знищити. Та все ж багато книжок вціліло.

Їх тримали в таємних місцях, ризикуючи потрапити за це у табір. Переписували в зошити, передруковували. А деякі вірші, найбільш небезпечні, просто запам‘ятовували декілька людей. Не ризикували довіряти паперу.

Георгій розповідав лише те, що старий знахар Остап, якого він зустрів, вказав де той може відшукати цю книгу. В старій, забутій бібліотеці, він і знайшов її. Незрозуміло, як, але вмовив сивого дідуся бібліотекаря віддати цю книгу.

Просто дивом за стільки часу її не відшукали та не знищили.

Небагато знав Данило про козаків. Чув за Січ, їхні походи на чайках, навіть колись відвідав Хортицю. Згадав, як тоді на мить здалося, що він вже бував там колись, дуже давно. Ніби знає усе тут...

За характерників до зустрічі з Григорієм кілька разів чув, та гадав, що все це казки. Та й чув дуже мало. Ніби вони могли зачаклувати противника, перетворюватись на вовків, а також їх не брали кулі. Він вважав, що скоріше за все, вони просто були майстерними воїнами, а розмови про якісь магічні здібності вигадували переможені вороги, які бажали виправдати поразку.

Тепер у нього старовинна книга, у якій можна дізнатись більше. Вигадки це, або ні. Бо те, що розповів Георгій, не йшло в ніяке порівняння з тим, що він знав з історії. Можливо старий віщун допоможе розібратися. От тільки б дістатися до нього. Як спіймають...

Усі в купе спали, Данило присвітив ліхтариком.

Цікавість взяла гору над обережністю. Він повільно дістав стару, місцями подерту

книгу, і спробував прочитати.

Дивне відчуття миттєво скувало його. Приємна теплота незримими каналами наповнювала тіло.

Він дивився на малюнок на обкладинці. Зображений на ньому, кремезний чолов’яга з чубом на голові та шаблею, ніби підморгнув хлопцеві.

Данило почув важкі кроки в коридорі. Хтось зупинився коло його купе. Хлопець завмер, ніби відчув небезпеку. Олег не раз попереджав, що за ними можуть слідкувати. Невідомий деякий час постояв, та рушив далі.

Хлопець поклав книгу у валізу, і таки заснув.

Він ніби опинився на березі річки. Поряд з ним стояли люди в дивному одязі. Ремені з пістолями оперізували штани. У багатьох висіли шаблі. Вони щось жваво обговорювали. Ніби готувалися до якогось бою. Тільки не зрозуміло з ким. Потім вони посідали на коней і кудись поїхали. Данило не боявся їх, відчував, що вони товариші.

— Треба сховатися в тих чагарях. Зробиш, щоб нас не помітили? — звернувся до нього один з них.

Данило ніби знав, що робить. Невеличкий туман несподівано з’явився над кущами. Через деякий час вони побачили вершників. Їх було вдвічі більше за його побратимів. Ті проїхали зовсім поряд, але ніби не бачили їх.

Нарешті височенний козак, що ці люди саме козаки Данило ніби звідкись знав, дав знак і вони рушили у бій. Супротивники перебували у якійсь прострації. Лише в останній момент зрозуміли, що на них несеться ворог. Бій закінчився швидко.

Данило раніше ніколи не тримав зброю в руках. Та у цьому видінні бився шаблею, немов досвідчений рубака. На нього налетів майже двометровий бугай, який розмахував довжелезною шаблею. Данило кілька разів ледь увернувся від смертоносного випаду ворога. А потім майстерно, ніби робив це постійно, відбивав удари. А коли супротивник почав втрачати сили та обережність провів кілька атак поранивши ворота. Той тримався за поранений бік, але продовжив битися, хоча рухався вже не так швидко, як на початку сутички. Кілька невдалих рухів, знову відкрився, чим і скористався Данило, який невідомо звідки знав, що робить. Супротивник вигукнув, щось не зрозуміле, з останніх зусиль спробував махнути шаблею, та за мить не втримався на коні, та впав на землю без ознак життя.

Його побратими тим часом здолали ворогів. Ті, хто залишився живим, рятувались втечею.

— Ти диви, як мчать, — вигукнув хтось з товаришів.

— Нема часу їх переслідувати, треба встигнути до табору! — скомандував високий козак, вочевидь головний у них в загоні.

Данило подивився на стомлених побратимів.

Один кремезний чолов’яга тримався за поранений бік. Відчувалося як важко давалися йому рухи. Хлопець скочив з коня, та підбіг до побратима. Дістав з мішечка, що висів у нього на ремені якийсь порошок, та приклав до рани, а потім перев’язав.

Козак застогнав та за хвилину йому трохи полегшало. Тепер він міг їхати верхи.

— До вечора маємо дістатись табору, — звернувся до нього хтось з козаків.

— Через три години це найбільше. Ми маємо якомога швидше повідомити товаришів про загрозу, — відповів Данило.

Коли він прокинувся, сонце вже світило у вікно. Його не покидало відчуття, що те що бачив уві сні має відношення до сучасних подій. Ніби це не просто сон, а спогади, про те, що відбувалося колись. Він обов`язково має доставити книгу. І дізнається про все у віщуна.