Хрещений батько

— Ну-ну, і хто це до нас завітав, га?

Худий низенький чоловік боязко позирав навкруги, міцно стискаючи в руці пергаментний сувій із сургучевою печаткою. Його коліна трусилися, по обличчю стікали крапельки поту. Зрештою він сковтнув та втупився на господаря поглядом, повним страху й поваги водночас. Щось пробелькотів невиразно й одразу запнувся.

— Так! Не тягни, а то накажу викинути звідси, як драного пацюка! У мене немає часу чекати, поки ти нарешті вичавиш своє прохання!

Господар маєтку, дебелий зеленошкірий орк у розквіті сил, зручніше вмостився в шкіряному кріслі. Воно аж зарипіло під його вагою, а ніжки жалібно запищали, загрожуючи ось-ось підкоситися. Орк насупив брови й зверхньо зиркнув на напроханого гостя, однією рукою мнучи сигару, а другою погладжуючи дебелого кота з таким самим колючим презирливим поглядом, як у господаря.

— То що, так і будеш мовчати? Тим гірше для тебе! Бачу, ти прийшов до мене чогось просити, але робиш це зовсім без поваги. Бо якби ти прийшов з повагою, то одразу б сказав, чого хочеш!

Орк поправив на плечах модний піджак зі шкіри грифона та почухав кота за вухом. Той незадоволено нявкнув — мабуть, кігті в господаря були гострі. Гість зрештою оговтався, шанобливо схилив голову перед господарем та затараторив:

— Шановний доне Бурук, хай славиться ваше ім’я навіки! Дуже прошу вибачити за затримку — мені погано стало, серце чогось прихопило…

— Твоє здоров’я та інша полова мене не цікавлять! Кажи швидше!

— Звати мене Мітько, я прийшов до вас від жителів Лисогір’я…

— Лисогір’я? Ота діра біля річки Смердючки? Чув, чув! Далеко ж ти йшов! Значить, таки прийшов з повагою, бо якби не поважав мене, то не перся б у таку далечінь по дощу та багну. То чого ти хотів, лисогірцю?

— Та така в нас справа… — Мітько знову зам’явся, переступаючи з ноги на ногу та притискаючи сувій до грудей. — Словом, прийшов я до вас висловити прохання жителів Лисогір’я. Хочемо, щоб ви та ваші славні воїни, хай буде їх здоров’я міцним, а кишені повними, взяли наше скромне селище під свою опіку…

Дон Бурук так розреготався, аж сережки в його гострому вусі задзвеніли, а кіт зашипів на гостя-телепня.

— Ваш смердючий хутір? Під опіку? І за цим ти перся до мене? Та нащо мені ваше богами забуте Лисодуп’я? І чого я повинен вас опікати? У мене свої землі є! Багаті, плідні, з працьовитими людьми, міцними орками й талановитими гномами. А у вас там що є?

— Ні, ні, я зараз поясню! — Мітько благально подивився в очі господареві. — Річ у тому, що зараз наше містечко, хай процвітає воно, знаходиться у володінні графа Буба Бурського. А він ой який лихий та жадібний! Завжди платили десятину, а як Буб прийшов до влади рік тому, то зажадав отримувати п’ятину з кожного жителя міста, і на додачу ще податок у третину з того, що вивозимо продавати до інших земель! Навіть якщо врожай поганий, і з товарів нічого не продали, все одно платити треба. Хто не платить, того солдати Буба, хай подохне він у муках, катують та розпинають! Такі умови просто нестерпні для нас! Ми не можемо стільки платити! Ледь зводимо кінці з кінцями! Діти голодують! А граф за наші податки замовляє собі золоті нічні горщики! Я, правда, цього сам не бачив, але мій сусід…

Мітько показово схлипнув та сильніше притис до себе сувій з печаткою. Дон Бурук закурив сигару. Зачувши їдкий дим, кіт жалібно нявкнув, стрибнув на підлогу та заховався під столом.

— А мені що з того? — орк хмикнув і пустив колечко диму. — Ну платите ви високі податі — і що? Зараз скрізь такі платять, не тільки ваш граф такий поганий, лихий і жадібний. Ти просто по світу не їздив, інших не питав, як у них, тому й думаєш, що тільки вам погано. А погано насправді всім! Як казав класик: а кому зараз легко? Так що вали швиденько назад у своє Лисодуп’я, поки я не дуже злий.

— Чекайте, доне Бурук, хай живе слава про вас! Але ж я чув, що у ваших землях податки нижчі, ніж у наших, що платять десятину і все! А ще розказують, що ви дуже добрий і щедрий: будуєте школи, храми, притулки та сиротинці, ремонтуєте дороги, даєте своїм підданим позички під низький відсоток. Словом, лише хороше про вас розказують, що ви справжній хрещений батько цих земель! Вас люблять та поважають піддані, і хай ваше здоров’я буде міцним, як столітній дуб!

Дон Бурук посміхнувся кутиком рота та задоволено розвалився у кріслі. Мітько так і м’явся на місці, позираючи на господаря та не знаючи, чого від того очікувати.

— На, — раптом промовив орк та протягнув Мітькові недокурену сигару. — На, кури! А то знову розізлюся!

— Та я не ку…

— Кури, я сказав!

Мітько, щоб чого доброго зайвий раз не розлютити Бурука, слухняно взяв сигару, легенько затягнувся й закашлявся. Господар забрав сигару і терпляче чекав, поки той прокашляється та продовжить своє прохання.

— Отже… Кхе-кхе! Хотів попрохати від імені всіх лисогірців, щоб ви забрали наше містечко, хай росте воно й міцніє… кхе-кхе… під свою опіку! Ми будемо справно платити всі податі. Подумайте, доне Бурук! Вам — додатковий дохід, а нам — краще життя. Ось прохання від самого бургомістра, хай живе він якнайдовше, з підписами усіх виборних міської ради!

Мітько протягнув Бурукові сувій. Той обережно взяв його двома пальцями, оглянув, понюхав і лише тоді зірвав печатку. Поки господар читав, його вираз обличчя змінився: брови насупилися, посмішка зникла, а очі пускали іскри гніву.

— Що? Так у вашій дірі лише дві тисячі мешканців?! І з них, я гадаю, щонайменше половина — діти та старі! Та скільки ви там можете заплатити тих податків! Ти хоч розумієш, що мої воїни, які роками тренувалися, відточували свою майстерність, не будуть ризикувати життями заради якоїсь дрібної плати з маленького містечка?

— Ну… Але ж за роки це буде пристойна сума. Ми ж прагнемо, щоб ви взяли нас під опіку надовго.

— Все одно цього буде недостатньо, щоб компенсувати мені тренування нових воїнів та лікування тих, хто виживе. Та й хто там знає, що буде навіть за пів року, не те, що через роки? Он з півдня сунуть кочівники, а з півночі — снігові велетні. Поки що їх стримують, але занадто багато серед наших зрадників, що люблять гроші куди більше, ніж власних земляків. Мітьку, де гарантія, що ваше Лисодуп’я не захоплять нові володарі, а мене звідти не витурять, як блохастого собаку?

— Але зрозумійте, у графа Буба, хай він обригається, війська — пшик! Та навіть кількадесят ваших воїнів, хай завжди виходять вони з битв неушкодженими, легко впораються з його солдатами-п’яницями, які тільки й уміють, що знущатися з простолюдинів! Подумайте, доне Бурук! Ваші витрати будуть значно меншими, ніж вигоди! Та й завойовники ще далеко, тож компенсуєте все швидко…

— Е ні, — господар похитав головою і відкинувся у кріслі, від чого те знову жалібно зарипіло, — знаю я вас, прохачів! Всі ви однакові! Ллєте мед у вуха, а насправді то гній! Де гарантія, що ти не брешеш? І взагалі, якщо ваш бургомістр так хоче для міста добра, а бідолашні жителі так страждають, то чого всі разом не прийшли до мене, а послали тебе одного? Значить, ти прийшов без поваги! І біда ваша — не така вже й біда! Бо якщо проблема справді серйозна, то приходять усією громадою!

Мітько перелякано затрусився. Кіт виліз з-під столу, підійшов до гостя, презирливо нявкнув на нього та сів поряд, віддано дивлячись на господаря. Мітько нарешті відказав, запинаючись:

— Р-розумієте, д-доне Бурук, хай с-славиться весь ваш рід, бургомістр — стара людина, вже і ходить погано, і здоров’я не те. Та й справ у нього багато, немає в нього часу так далеко ходити. Тож велів передати прохання та найщиріші вітання від містян. Не гнівайтеся!

— Все одно не буду я ризикувати своїми людьми заради вашої вигрібної ями, — дон Бурук закурив нову сигару і випустив кілька кілець їдкого диму. — Вам треба — ви й бийтеся з вашим графом. Якби прийшов з повагою, то одразу б усе зрозумів. Значить, не поважаєш мене!

Господар гнівно засопів. Мітько затрусився, як осиковий листок, а під ним з’явилася темна калюжа. Вони на мить зустрілися поглядами — каламутно-сірі очі людини та червонуваті очі орка. Мітько сковтнув та відповів:

— Не гнівайтеся, доне Бурук, хай ваш рід зростає та міцнішає! Якщо не хочете ризикувати своїми воїнами, то хай буде ваша воля, я вас зрозумів і поважаю цей вибір! Хай буде так, наші славні воїни й самі впораються з п’яничками графа, хай на нього болячка нападе! А ви потім прийдете та візьмете наше місто під свою опіку!

У дона Бурука від подиву відкрився рот, і сигара випала додолу. Засмерділо смаленим від килима, і лише тоді господар оговтався з залив вогонь водою з графина. Дон Бурук вдарив важезним кулаком по столі, аж той затріщав, і загарчав на набридливого гостя:

— Так чого ти мені голову морочиш, га?! У тебе не те що поваги нема, а й совісті взагалі! Ти витратив пів години мого дорогоцінного часу — і навіщо?! Зараз же вимітайся з мого дому!

— Та почекайте хвилинку, благаю! Хіба ж ви не розумієте, доне Бурук, хай славиться ваше ремесло, що ми можемо повалити владу графа, але що буде потім? А потім нас може загребти під себе хтось іще жадібніший та зліший, ніж теперішній граф — і пиши пропало. Святе місце порожнім не буває! А так ми виженемо графа, а ви одразу візьмете наше славне Лисогір’я до себе, з гарантією, так би мовити. І нас стабільність, і вам дохід. То що, ви пристаєте на нашу пропозицію?

Дон Бурук взяв свого дебелого кота на руки, погладив, і той задоволено замурчав. Мітько м’явся перед господарем, вже не так від страху, як від того, що мокрі штани почали холодити ноги. Господар усе не поспішав відповідати, потроху потягуючи чергову сигару.

— То що, доне Бурук, хай буде ваш рід…

— Почекай, я ще думаю над вашою пропозицією. Так… В принципі, я згоден. Ось, зараз напишу прямо в листі від вашого бургомістра відповідь. Я згоден на ваші умови: ви скидаєте свого графа… Як там його? А, не важливо. Ну а мої люди беруть ваше Лисодуп’я на поруки, і всі податки ви платите нам. Ось, неси своєму бургомістрові!

— Дякую! Дуже дякую!

***

За тиждень все сталося так, як і домовилися Мітько з доном Буруком. Жителі Лисогір’я повбивали солдатів графа, а він сам, злякавшись перевороту, кудись утік із прислугою та залишками вояків. Воїни Бурука урочисто увійшли у місто під дудіння сурм та радісні крики містян. Сам Бурук їхав попереду на дебелому чорному коні. Він зупинився серед натовпу та окинув оком людей, шукаючи знайоме обличчя.

— Мітьку? Ага, он де ти! Ти прийшов сюди з повагою?

— Так, так, звісно, доне Бурук, хай множиться ваш рід! — чоловік вийшов до нового феодала та вклонився. — Вітаю в Лисогір’ї!

— От і чудово! — орк розплився в посмішці, оголивши гострі ікла. — А щоб показати свою повагу, ти станеш першим…

— Першим ким? — з цікавістю запитав Мітько. — Першим, хто привітає вас?

— Ні, ти мене вже привітав. Станеш першим, кого ми урочисто засмажимо та з’їмо на честь поповнення наших земель!

Натовп здивовано охнув. Тисячі очей дивилися на нового господаря зі страхом і цікавістю водночас. Мітько так і гепнувся на землю, зачувши слова хрещеного батька.

— Що значить — з’їсте? — почувся з юрби обурений писклявий голосок, і до Бурука виступив бургомістр, старенький чоловічок з довгою бородою. — Такої умови у вашій відповіді не значилося! — він дістав з-за пазухи сувій, розгорнув його і почав читати: — Тут лише десятина, позички, будівництво…

— А хто тобі сказав, що я пропишу всі свої умови? — єхидно посміхнувся дон Бурук. Чи ти думав, що низькі податки на моїх землях — то винятково моя щедрість? За все треба платити. І за низькі податки, школи та дороги теж. Як казав класик: а кому зараз легко?