7. Зустріч (не) без інтиму

Катя йшла додому від подруги, з якою сьогодні трохи посиділа за келихом вина. Олена була такою ж провінціалкою, що приїхала на навчання з села до обласного центру та зуміла тут "зачепитися". Правда, на відміну від Катерини, їй пощастило більше — на четвертому курсі вона познайомилася з місцевим хлопцем, і між ними спалахнуло пристрасне почуття, яке згодом завершилося створенням сім'ї та народженням синів-близнюків. Олена з чоловіком мешкали у невеликій однокімнатній квартирці в спальному районі, від якого до центру міста потрібно було їхати півгодини з двома пересадками. І все одно в глибині душі Катя трохи заздрила подрузі. Адже та була серйозною і завжди впевненою у власній правоті.

Катя ж, навпаки, постійно сумнівалася і тривожилася про своє майбутнє. Навіть коли у її житті все складалося найкращим чином, десь на краєчку свідомості оселялася нав'язлива думка про те, що за світлою смугою обов'язково прийде темна… І подібне світосприйняття неабияк псувало їй життя.

До прикладу, вересень цього року видався теплим і сонячним, і жителі міста до кінця місяця дефілювали вулицями у шортах та сарафанах. Але Катя все одно з сумом думала про те, що літо скінчилося, і скоро буде холодно та литимуть безкінечні дощі, а до весни ще так довго… Наче підслухавши її думки, погода зіпсувалася і справді пішов дощ. Хоча якимось чином це навіть порадувало дівчину. Вона з насолодою вдихала свіже прохолодне повітря, роздивлялася дерева, що вже починали жовтіти. Раптом її погляд спіткнувся об старий каштан, який ріс на розі вулиці. Ще в серпні його листя пожовтіло і геть обсипалося, а дерево стояло сумне і схоже на старого жебрака, що сумно простягав руки-гілки до неба. А тепер Катя побачила, що каштан… зацвів! І не просто випустив один-два кетяги цвіту ( подібне траплялося й раніше). Ні, на повністю облетілому дереві раптом з'явилося молоде листя, і все воно було густо всіяне білими квітами-свічками.

Таки дві тисячі двадцятий рік був незвичайним у всьому. Якийсь час Катя стояла і меланхолійно розглядала дерево, розмірковуючи, що, може, у цьому є якийсь знак для неї. Але так нічого й не придумала, хіба що вирішила включити епізод з розквітлим вдруге серед осені деревом до своєї книги.

Слід сказати, що "Дитинство бандита" несподівано захопило дівчину з головою. Навіть коли вона займалася якоюсь рутинною домашньою роботою — прибирала чи мила посуд, або ось так ішла по вулиці, як зараз — у голові увесь час крутилися окремі сцени, діалоги, можливі варіанти розвитку сюжету… Якоюсь мірою вона перенесла у своє "дітище" власні мрії про сильного та рішучого чоловіка, котрий все ніяк не з'являвся у її житті і не поспішав вирішувати її проблеми. Катя так старанно змальовувала дитинство свого героя, що тепер відчувала до нього ніжні, майже материнські почуття, а в особливо хвилюючі моменти кілька разів заливалася сльозами. Письменництво несподівано страшенно їй сподобалося. Це заняття було схожим на наркотик — воно поступово забирало все більше часу, а неможливість з тих чи інших причин сісти за комп'ютер викликала справжню "ломку". Коли ж робота продовжувалася, і вдавалося написати "сильну" сцену — Катя відчувала справжнє блаженство. Тільки одне лякало її — чи читачі не здогадаються, що насправді вона ніякий не Андрій Князев? Адже той писав досить жорстокі історії про вбивства і зґвалтування, а її герой вимальовувався зовсім іншим — більше схожим на Робін Гуда чи якогось благородного розбійника. До того ж, у книзі було чимало ліричних відступів та монологів "внутрішнього голосу" героя, і часом Катерині ставало страшно — чи не занадто вона виливає свою душу перед читачами, змальовуючи власні почуття та переживання.

Вона навіть поділилася своїми сумнівами з подругою, яка теж долучилася до її читацької аудиторії. Олена поспішила її запевнити, що всі Катині "страждання" — то повна фігня. Як людина, схильна мислити тверезо і логічно, Олена порадила подрузі продовжувати писати, особливо не замислюючись, концентруватися на пригодах героя і його справах любовних, і не намагатися "запхнути" до його голови власні рефлексії.

— Ти ж не чоловік, дорогенька, — вичитувала їй Олена, підливаючи в чарку подрузі солодке вино, привезене з моря. — Повір, вони все на світі сприймають значно простіше, ніж ми, жінки. Я по своєму Костику знаю…

— Що, з книги видно, що її писала жінка? — сполошилася Катя.

— Та розслабся, нічого там не видно. Чого ти смикаєшся так? Тобі самій жіночності бракує, потрібно її розвивати, може, тоді й книга легше піде...як то кажуть, на контрасті…

— Немає в мене часу розвивати жіночність, — пробурчала Катя. — Маю кожен день вкалувати, як раб на галерах. Зате моя книга тепер номер два у жанрі "Романтична еротика"!

— Цікаво, — пожвавилася Олена. — А що, буває й не романтична? Якась хардкор? Я б почитала!

— Здається, є ще фантастична еротика і еротичне фентезі, — повідомила Катя.

— Це прикольно, — Олена взяла з тарілки гроно винограду і заходилася замріяно общипувати з нього ягоди. — Слухай, Катю, я тобі по-доброму заздрю. Знаєш, недавно прочитала цитату в Фейсбуці : "У двадцять років усі ми мріємо зустріти ідеального чоловіка, а в тридцять самі стаємо таким чоловіком." Бо й справді, дівчата зараз мусять самі заробляти гроші, робити кар'єру, а як було добре в давні часи, коли основною задачею жінки було всього лише вдало вискочити заміж!

— Схоже, зараз ця тема не втратила своєї актуальності, — зауважила вже трохи сп'яніла Катя. — Бо у нас на сайті кожна друга книга як не про фіктивний шлюб, то про відбір наречених для принца або дракона…

— Бо то вічна тема! — підняла догори вказівного пальця мудра Олена. — Слухай, Катю, а чому ти досі одна? Все ще чекаєш, що той твій мудак до тебе повернеться?

— Нічого я не чекаю, — обурилася Катя. — Просто хочу пожити для себе.

— Ну-ну, — скептично хмикнула Олена. — Та ти з цими своїми книгами уже на стару діву перетворилася. Ледве витягнула тебе сьогодні з дому. Ні, з цим треба щось робити!

У Каті вже легенько шуміло в голові, і все життя раптом здалося легким і простим. Справді, добре було б познайомитися з якимось хлопцем. Але ж тоді він захоче багато уваги до своєї персони, а вона й так у кожну вільну хвилину сидить і пише. Або читає й перечитує. Або продумує сюжети та образи. Не хотілося б, щоб гіпотетичний чоловік, а особливо їхні майбутні діти, страждали від Катерининого нехлюйства.

— От закінчу перший том, матиму трохи більше вільного часу, — відповіла дівчина.

Незабаром їм із подругою довелося розпрощатися — Олена йшла до дитсадочка за дітьми, а Катя мала повертатися до написання чергового оновлення. Обійми, поцілунки, побажання міцного здоров'я…

І тепер Катя йшла додому, зовсім трішечки похитуючтсь та розмірковуючи, чи дуже великим моветоном буде зняти туфлі на високих підборах і продовжити шлях босоніж.

Проходячи повз добре знайомий смітник, вона угледіла, що безхатько навів на ньому своєрідний лад, діставши з баків речі, які здавалися йому цікавими та оригінальними, та розвісивши і розставивши їх на огорожі. Тут були і старі пошарпані життям іграшки, і засохлі букети квітів, і колись шикарні, а зараз жалюгідні сумки та одяг…

Хтось вирішив позбутися непотребу, старанно запакував його і викинув, в надії більше ніколи з цим усім не зустрічатися, як із старими болючими спогадами… А тепер щодня має проходити повз свої речі, а вони дивитимуться на нього з докором, неначе не розуміючи, чому їх витягли з купи сміття та виставили на загальний розсуд.

Ось дуже схожі відчуття були у Каті стосовно її книги — вона ніби витягла на світ Божий власні комплекси та страхи, і рада була б спалити їх та розвіяти попіл по вітру, але відтепер вони існували окремо від її, Катиної свідомості. Вони оселилися на сторінках її роману і нічого з тим зробити вже було неможливо.

Хоча, ніде правди діти, читачки наче того всього й не помічали. Вони продовжували хвалити книгу, засипаючи автора компліментами та даруючи йому нагороди.

Тільки іноді виникали питання, чому у романі так мало еротичних сцен. Читачки прямо писали в коментарях про те, що дуже чекають, аби між головним героєм Тимофієм та його молодою покоївкою Каріною зав'язався бурхливий роман.

"Любий Андрію, я вся горю у передчутті того, як ваш герой заволодіє своїм трофеєм, — писала одна особливо активна пані. — Якби ж ви знали, скільки разів я перечитувала сцени з "перчиком" у ваших попередніх книгах. У цій, на мою думку, малувато сексу, хоча сама історія дуже цікава. Хай уже Тимофій візьме Каріну, і бажано, щоб це було в машині. Або можна і в ліфті…"

Катя автоматично надрукувала під цим коментарем: "Дякую вам, люба Сніжаночко, за увагу до мого твору! Зовсім скоро ви дізнаєтеся відповіді на всі свої запитання…"

Її пальці бігали по клавіатурі, а очі уже читали наступні коментарі. Дівчину трохи засмучував той факт, що читачки сприймали буквально усе, що б вона не написала, для них ніби не існувало "красного слівця", різних метафор чи переносного значення. Та й саму історію вони аналізували досить примітивно, зосереджуючи увагу на "владності" героя та описові його зовнішності. А вона ж так хотіла розкрити глибоку душу Тимофія! Та виявилося, що це нікому не було потрібно…

Катя зітхнула. От, знову ці рефлексії. У неї все "в шоколаді": багато читачів, книга в топі, адміни навіть пообіцяли взяти в неї інтерв'ю ( звісно ж, від імені Андрія Князева, але все одно приємно). То чому на душі якось сумно і незатишно? Мабуть, це просто осіння хандра…

А може, її мучить совість через той конфлікт, який вона затіяла в коментарях до книги Леді Інкогніто? Бо й справді, нічого такого вже зовсім неприємного у тій її історії немає, чесно кажучи, Катя тишком-нишком не раз перечитувала нові розділи і ледве стримувала себе, щоб не зареготати на весь голос.

Але чомусь тоді повелася на рекомендацію більш досвідчених учасників спільноти і розв'язала війну, яка на партизанських фронтах тривала й досі. Її прихильники з наполегливістю, гідною подиву, приходили на сторінку Леді та писали її злостиві коментарі.

Молода авторка не відповідала. Здавалося вона вирішила повністю ігнорити критиків, натомість, як навіжена, строчила свою химерну історію, і навіть розпочала другу книгу.

І в Катерини уже виникла традиція — починати день з чергового розділу "(не) Ідеального роману".

Сьогодні зранку вона не встигла прочитати оновлення, отож, увійшовши до квартири і нашвидку вмившись та переодягнувшись, сіла в зручне крісло та знайшла у закладках недочитану книгу…

***

"Новий шеф виявився набагато привабливішим за колишнього. Правда, він здавався занадто блідим і чомусь боявся сонячного світла. І ще прикус у нього був неправильним. Але у всьому іншому це був ідеальний бос. Хоча мав він один недолік — не посягав на дівочу честь, бо занадто благородного був виховання. Але Білосніжка трохи занепокоїлася — а раптом, крім шляхетності, він ще має проблеми з чоловічим здоров'ям? Тому вона вирішила закрутити роман із кращим другом свого боса та перевірити, якою буде його реакція.

Кращий друг був брутальним м'язистим чолов'ягою, правда, на смак Білосніжки занадто волохатим, та набагато пристраснішим від її галантного боса. І у них все нарешті сталося…"

***

Посміявшись з чудернацької історії, Катя зазирнула на робочу електронну пошту, і тут на неї несподівано чекав сюрприз. Електронка — це був для неї наразі єдиний спосіб для зв'язку з навколишнім світом під іменем Андрія Князева. Вона спеціально залишила цю адресу у профілі на сайті, щоб бажаючі поспілкуватися з автором успішних романів, надсилали їй питання, що могли знадобитися для інтерв'ю.

І нічого цікавого їй поки що не надходило — хіба ціла купа спаму. І все ж Катя уважно переглянула кожен лист. Вона була дуже педантичною і відповідальною.

На п'ятому листі побачила примітку: "Андрію Князеву. Дуже потрібна твоя допомога…" Всередині чекало досить несподіване послання.

"Привіт! Може, ти ще пам'ятаєш наші пікантні забави після тієї тусовки, яку влаштували для нас минулого вересня адміністратори? Пропоную продовжити їх у мене вдома, хоч сьогодні. Мені життєво важливо це зробити. Ну добре, я не буду наполягати на інтимі, якщо тобі це нецікаво. Але все ж мені вкрай необхідна твоя допомога. Давай зустрінемося завтра у мене. Я все розповім. Цілую тебе, мій прекрасний принце!"

Катя скептично пирхнула, натиснула на кнопку — і лист відправився до корзини.

"Це ж треба — не буду наполягати на інтимі, — подумала вона. — Який тоді інтерес зустрічатися? Ой, здається, я вже починаю мислити, як чоловік! Ото б ця Аманда Роуз мене зараз побачила, свого прекрасного принца! До речі, псевдонім якийсь до біса знайомий. Де я його вже зустрічала?"

Погортавши трохи сторінки сайту, вона збагнула — ім'я Аманди Роуз було таким знайомим, бо вони з цією авторкою ділили "п'єдестал" еротичного жанру. Аманда була в топі першою, Андрій — другим.

Ото чудасія, якщо у цієї парочки до всього ще й зав'язався бурхливий роман! І що ця Аманда хоче від її Андрія?..

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.