Садок біленький

Жили собі… Хоча ні, це ж не з тієї опери... Тобто, не з тієї казки. Так, давно вже зі мною такого не було. Десь аж з позавчора.

Люди... Та істоти... Добрії. Силе, який сушняк! Ви той, казку послухайте, та киньте старому кілька монеток гривенних та срібних. І пивка кухелець поставте, так! А він, старий тобто, казку вам розповість. Гуртуйтесь ближче та слухайте мене, діда давнього.

***

Було це в давню давнину... Може з рік тому, а може й раніше. Жила собі дівчинка і звали її... Хм, як би так, щоб простіше було? Нехай буде “Юля”. Так ось, жила собі дівчинка Юля сімнадцяти літ та весен від народження. І знала Юля, що світ наш не такий простий, яким здається. І якось так сталось, що впали на неї всі-всі-всі неприємності цього світу. Геть усі! І навіть трохи більше. Чи може їй лише так думалось? Ні, навряд. Вона наче й не була нещасливою, проте якось все навалилось одночасно: з коханим своїм розсварилась (той раптом почав нагадувати найненависнішу людину в світі), батьки її не розуміли, а тільки по вухах їздили, друзі... Та чи були в неї друзі?

І ось в один з таких жахливих днів, коли хоч на Місяць вий, але він — явище астрономічне — вдень невидимий, потрапила Юля в чарівну країну. Ну як “чарівну” — незвичну дуже.

Йде собі Юля доріжкою, що білими шлакоблоками вимощена, на одній ніжці стрибає та й пісеньку Rammstein’івську наспівує. Країна все ж чарівна (ну дуже незвична, це точно) і проблеми всі наші земні дрібними і далекими ввижаються.

Дострибала наша Юля доріжкою до прекрасного садочку... Навколо саду розкинувся лабіринт з живоплоту, а за ним підпирали небо величні дерева. Між квітками літали бджоли, легкий вітерець приносив медвяні аромати... Але щось було не так. Дерева, листя, квіти, кущі та навіть птахи були неначе вирізані з паперу. “З рисового паперу!” — заволали раптом східні гени. І звідки вони взялись? Все було сніжно-білим і чистим, але разом з тим здавалось правильним і природнім.

Не поспішаючи, Юля підійшла до живоплоту. Ні, так просто не буває. Не могло це листя втратити колір. Дівчина закрила очі та торкнулась одного з листочків. Під її пальцями був найзвичайнісінькій листок. Навіть на доторк відчувалась “зеленість”. Та відкривши очі, вона побачила, що листок досі білий.

— Кхе-кхе, — почула з-за спини Юля.

Що ж робити? Довелось розвернутись. Біля входу в лабіринт стояв високий юнак в коричневій формі вільного торговця (цікаво, а звідки вона знала, що цей комбез — форма вільного торговця?)

— Дейн, — назвався юнак. — Дейн Торсон. Ось я і дочекався своєї Раель Коуфорт.

— Юля... Просто Юля, — пробелькотіла дівчина.

— Тож, не Раель? — голос Дейна був явно розчарованим.

— Не Раель! — переляк випарувався і ситуація почала веселити Юлю. Треба ж: переплутав.

— Добре... Шкода, звичайно. Та може це й на краще.

І вільний торговець розповів, що його місія охороняти цей Садок, поки не з’явиться гостя з інших світів і не подарує йому кольори.

— А для чого садові кольори? — запитала Юля. — Він і без них дуже красивий.

— Можливо він красивий, але порожній. Кожний Сад — зародок нового світу, а світ повинен мати усі кольори.

— Тож, сад не один?

— Ні, їх майже стільки ж скільки і світів. Кожен Сад охороняється і кожен чекає таку як ти — з кольорами. Ось нещодавно мій друг Прайд дочекався свою сокільничу Джоан. Тепер його Сад — оазний світ.

Юля подивилась за лабіринт з живоплоту.

— А?..

— Цей світ вже існує — просто дай йому кольорів.

— Що я маю робити?

— Це вже вирішуй сама.

— Можна я погуляю садом?

— Маєш право.

І Юля пішла вузенькою стежкою між величних білих дубів, за ними були острівці трояндових кущів — теж білих, за трояндами розкинулась галявина каменів, а біля її краю стояв павільончик-фазанник. За низенькими вишнями бив фонтан. Юля прикрила очі та уявила собі увесь цей світ в кольорах.

Аж раптом... Ну звичайно! І як вона раніше не здогадалась? Дівчина рішуче підійшла до фонтану, опустила руки у воду і віддала усе своє терпіння та посидючість. І відразу прозора вода, переливаючись усіма кольорами веселки, побігла з перламутрової чаші.

— Хі-гі! — весело розсміялась Юля. — Як все просто!

І справді — все було дуже просто. Майбутній світ вбирав у себе все, що було кольоровим в душі Юлі. Нечасті приємні спогади пішли на жовтенькі, кольору сонця, серединки квіту полуниць. Працьовитість, якої в неї було найбільше, пішла на зелень листя і трави. Напівпрозора творчість пішла на синь неба.

— Бачу в тебе непогано виходить, — зауважив Дейн, спостерігаючи зміни в Саду.

Однак, юну богиню геть не цікавив звичайний охоронець. Це був її світ і він був готовий ось-ось вибухнути... Тобто — народитись.

Невиконана помста вилилась на небо темрявою ночі, а згасла злість перетворилась на колючі будяки за межами саду. Та чи багато у ній було тієї злості? Лише на два-три кущики бур’яну.

Легким вітерцем пробіглась Юля садом. Оглянула свої володіння і задоволено посміхнулась:

— Ось!

Дейн стояв біля фазанника і теж посміхався. Та не задоволено, а якось хитро, примружуючи праве око.

— А коли ж мій сад стане новим світом? — в голосі Юля були чекання і трохи образи. — У, охоронцю?

— Роботу ще не завершено.

— А що не так?

— Он ті квіти.

Дейн показав кудись вдалину в бік ставочку.

— Так це ж лілії. Вони й мають бути білими.

— Ні, праворуч. Ті троянди.

Юлі було соромно визнавати, але вона не знала як зафарбувати ті троянди. А може й знала, тільки відштовхувала від себе це знання.

— І що мені з ними робити? До речі, білі теж — нічого так.

Дейн продовжував хитро посміхатись ще більше примружуючи око. Це починало бісити.

— Юлю, а ти віддай їм кохання.

Що? Кохання? Немає у неї жодного “кохання”! Просто інколи їй потрібно, а інколи — вигідно. А ще є помста! Ні-ні, жодного “кохання”!

— Відкривай мій світ! — в голосі богині було чути погрозу.

Дейн попрямував до троянд.

— Справа твоя, Юлю.

І Сад перетворився на новий світ. З глибоким синім океаном, високим прозорим небом, чорною тропічною ніччю, котру проколювали сталеві голочки зірок. В цьому світі були і війни (але тільки за Чарівну Олену), була своя Джульєтта, котра зарізала себе на могилі коханого, був свій Отелло — скандинав, а не мавр.

“Як так сталось?” — спитаєте ви. Адже Юля так і не віддала трояндам своє кохання. Все дуже просто. Перед тим як оживити Сад і перетворити його на Світ, Дейн вколов пальця білим шипом і вичавив на білу квітку троянди кілька крапель червоної крові.

***

Дякую вам, шляхетний лицарю. Дякую і тобі, юний майстре. О! Яка честь, баронесо. Дякую-дякую. І тобі дякую, чарівна амазонко. Вельможний пане, дякую. А ти, тварюко ельфійська, так ти — з алебардою! Чого не подаєш? Інваліду!!!