Сліпе кохання

Підсліпуватий ліхтар явно доживав останні дні. Тіні химерно вигинались на кіптявій стіні корчми, рвучко смикались угору й одразу завалювались у куток, а за мить підводились, щоб випростатись і знову скоцюрбитись унизу. Каламутні очі Яра мимоволі спостерігали за цим одноманітним танцем, та все одно повертались до пивного кухля й солом’яної чуприни Славка. Той досі перебував у хмільному захопленні.

– А ти справді вмієш чаклувати? – укотре перепитав він. – Щоб оцей пустий кухоль – р-раз! – і став повним?

– Дурощі, – зверхньо відмахнувся Яр. – На такі забавки силу витрачати?

– А міг би? – допитувався Славко. – Ти ж три літа в місті пробув, невже нічому не навчився?

– Міг би, – погодився Яр. – Але не буду. А що таке три літа? На чарівника мені ще вчитись і вчитись.

Останні слова потонули в дружньому реготі, що вибухнув за сусіднім столом. Яр озирнувся і собі реготнув . Славко розгублено кліпав очима.

– Навіщо ж ти повернувся? Учився би собі далі.

Сміх різко стиснувся в шорстку кульку і застряг у горлі. Яр покрутив шиєю, спробував ковтнути, але кулька не зрушила з місця. Недовчений чарівник скривився й неохоче зізнався:

– Тягне мене сюди. Неспокійно на душі, – постукав себе по ребрам, сторожко озирнувся та перейшов на шепіт. – Щось тут недобре коїться.

– Що? – злякано округлив очі Славко.

Яр втупив у нього погляд. Славка він знав давно, той ніколи не відзначався гострим розумом. Одначе був відданим другом, тому Яр не зважав на такі дрібниці. А тепер захотілося скреготнути зубами. Порахував до трьох і спокійно запитав:

– Ти не помічав нічого незвичного останнім часом?

– Ні, – похитав головою Славко. – Усе спокійно, як завжди.

– Зовсім-зовсім нічого не змінилося? –недовірливо звузив очі Яр.

Славко задумався, покрутив пустий кухоль.

– Пес утік. Але він старий був. Може, здихати пішов у ліс. А ще корова в нас втелилася. Мати коло неї бігає вже котрий день, не їсть, не спить. Їй би заспокійливого зілля попити. Треба буде в приблуди взяти.

– Що за приблуда? – скинувся Яр. Усередині ніби натягнулся й забриніла тятива.

– Та дівка зачухана настоянки продає, нічого цікавого. Позавтру буде торжок, сам побачиш.

Про приблуду Славко знав зовсім мало. Та й ніхто не міг сказати, хто вона й звідки прибилася. Навесні занадилася на торжок продавати якийсь бур’ян. Ласих на таке добро не знайшлося, тож вона почала настоянки приносити. Великого попиту на них теж не було, однак чоловіки її товаром коли-не-коли цікавились. Так вона й непомітно приходила, тихесенько стояла біля своїх слоїків, висока й худюча, у недоладній довгій хламиді, а потім поверталась у ліс. Ні з ким не забалакувала, і її ніхто не чіпав, не помічав і навіть не міг би описати, яка вона з лиця.

На торжок Славко з войовничо налаштованим Яром прийшли зарано. Покупців ще не було, продавці лише розкладали свій крам.

– Яромире! – гукнув Гуліян, приземкуватий рудий чоловік, що розкладав на прилавку копчене м’ясо. – Ти це чи не ти? Невже відівчився?

Яр зібрався було пояснювати, але Гуліян не чекав відповіді:

– Зізнайся – утік від науки? То дуже мудро! – Він узяв чималий шмат шинки і підкинув його в руці, ніби зважуючи. – Краще ковбасу їсти, ніж голову сушити!

І зайшовся реготом. Яр теж засміявся, ще й чи не дужче, ніж Гуліян. За роки навчання він майже відвик від дружнього зубоскальства, а тепер нарешті відчув себе вдома, відпустив напругу і вдихнув рідне повітря. У грудях стало так легко, що на якусь мить він забув, для чого прийшов.

Аж раптом плеча торкнулась легенька хвиля магії. Чужої, ледь помітної. Вона подіяла, як відро крижаної води. Яр смикнувся та рвучко озирнувся. Він одразу зрозумів, що це та сама приблуда. Вона щойно прийшла і стояла, пильно вглядаючись у нього. Ніби зважувала – іти на звичне місце чи втікати. І саме тому, що вона завмерла, було помітно, як по обличчю та всьому тілу йшли дрібні брижі, ніби від вітерця на воді. Її вид то видовжувався, то стискався, подекуди навіть мерехтів, а це означало, що на ній личина, поставлена не майстром, а криворуким невігласом. Яра аж заціпило від такого зухвальства. Грізно наставив на шахрайку вказівний палець і, трясучи ним, рішуче рушив уперед. Та ледь він ступив крок, як дівчина крутнулась і погналася стежкою до лісу. Яр незчувся, як ноги понесли його слідом.

Дівочі босі п’яти лопотіли по втоптаній стежці. Вітер жбурляв пасма волосся в очі та рот. Поли довгої спідниці тріпотіли, ніби дражнячись. Дівчина озирнулась і сповільнилась. Яр, тріумфуючи, рвучко випростав руку і стрибнув, щоб ухопити втікачку. Пальці зімкнулися, пропустивши повітря. Дівчисько вирвалось уперед, зацьковано озирнулось і кинуло йому під ноги камінець. Піднялась пилюка, і Яр раптово осліп, оглух, незграбно махнув руками і впав, намарно силкуючись вдихнути.

Майже вічність минула, перш ніж він почув тупотіння ніг вірного Славка. Своїм наближенням друг ніби зруйнував перешкоду, що не пропускала до Яра світло й звуки. Життя повернулось до чарівника несамовитим кашлем. Повітря, ледь потрапивши в легені, одразу ж рвалося назад.

– Що з тобою? – зашарпав його Славко. – Куди дівка поділася?

– Відь… ма… – прохрипів Яр. – Як… очі… відвела…

– Та ну, – засміявся Славко. – Швидше, пустила пил у вічі!

Яр невдоволено щось пробурмотів, уперся лобом у коліна та затих. Славко почув шепіт, але, як не дослухався, не зміг розібрати й слова. Яра огорнула сива хмарка. Коли вона розвіялась, Славко побачив товариша знову здоровим і охайним. Повні сил руки стискались у кулаки, а сердито примружені очі жадали помсти.

– Уб’ю відьму, – проревів він, показуючи дужий кулак пустій стежині, що вилася до лісу.

– Знайшов на що силу витрачати, – підколупнув його Славко. – Гарних дівчат он скільки. А тут і подивитись нема на що. Чого за нею ганятися?

– Личина на ній, – скривився і сплюнув Яр.

У корчмі хизувався силою новий ліхтар. Тіні змаліли й поховались, і лише подекуди найсміливіші вигулькували на стіні заради змазаного па й одразу засоромлено скоцюрблювалися в кутку. Але на них ніхто не зважав – усі дивилися на Яра. Він, розчервонівшись, повчально віщав:

– А я що? Не я правила придумав! На постійну магічну личину спеціальний дозвіл потрібен! – на цих словах він значуще підняв угору вказівний палець. – Якщо для благої справи, то дозвіл дадуть одразу, без питань. Ну, наприклад, щоб потворність прикрити. Ще й можуть зобов’язати личину не знімати. Але! Приблуда ж утекла! Отже дозволу не має і магію незаконно використовує. Злодійкам місце в темниці!

Чоловіки схвально загомоніли, та їх перебив розважливий голос Гуліяна:

– А якщо й справді каліцтво прикриває? За це в темницю? У нашій глухомані, де й чарівників немає, усі ті дозволи – як десята спиця в колесі!

Яр невдоволено замотав головою. Подивився рудому у вічі й повчально промовив:

– Раніше, може, й не були потрібні. Але тепер тут з’явився чародій. Вона мала б пояснити мені причину і попросити не викривати її. Тому що порядок має бути!

Яр знову підсилив свої слова піднятим угору вказівним пальцем. Чоловіки схвально захитали головами, підтакуючи. Гуліян заусміхався, але на кпини не взяв.

Наступного торжка чекало все село. Прийшли і продавці, і купці, і навіть ті, хто торгівлею не цікавився. Жіноцтво, ошатно вбране, гуртувалося біля молочного ряду. Одна тільки тітка Мокрина ходила від гурту до гурту й перепитувала, чого всі чекають. Їй у відповідь лише віджартовувалися. Чоловіки робили вигляд, що заклопотані, і нишком зиркали на місце, де зазвичай стояла зі своїм зіллям приблуда.

Нарешті дівчина прийшла, мовчки виставила товар і, потупивши очі, стала чекати купців. Коли побачила, що на неї сунеться Яр, вона, мов обпечена, кинулась до лісу. Яр не відставав. Цього разу він підготувався, і жоден камінець, кинутий під ноги, його не спинив. На узліссі він її догнав, накинув на ноги пута й штовхнув. Ілюзія затремтіла, замерехтіла й розвіялась.

Замість сухореброї незграбної дівки Яр побачив пухлолицю красуню. Її вуста, м’які та ніжні, манили до себе. Великі очі – чорні, бездонні – затягували вглиб. Дівчина завмерла, злякано витріщилась на нього. Її принадні повні вуста привідкрились. Яру перехопило дух. Увесь світ перестав існувати. Важкою рукою, ніби налитою свинцем, він потягнувся до вабливих уст. Дівчина відсахнулася. Серце юнака впало на саме дно, де пухнастою лапкою його торкнувся відчай. Яру не шкода було б віддати життя, аби тільки її вуста, повні й соковиті, мов стиглі вишні, йому всміхнулися. За її чорними очима він ладен був піти на край світу. Юнак благально склав руки і ледь чутно попросив… Здавалося, про щось попросив. А може, прошепотів слова молитви, найпершої, завченої в дитинстві. Полонянка мовчки, дивлячись на нього з осторогою, підтягнула ближче спутані ноги і вказала на них поглядом. Яр похапцем, ніби обпечений, взявся знімати пута. Після кількох невдалих спроб він нарешті впорався і винувато опустив голову. Красуня обережно підвелася і переступила з ноги на ногу. Яр із надією підняв на неї очі, але так і залишився сидіти на землі. Дівчина відступила на крок до лісу. Юнак не рухався. Вона, не зводячи з нього очей, обережно зробила ще кілька кроків. Він пожадливо пив її поглядом, не зважуючись підвестися, і чекав. Утікачка швидко відвернулася, майнула спідницею та шугонула до лісу. Яр зірвався за нею. Біг щосили, зашпортувався, падав, знову підводився. Сукня дивної красуні довго майоріла попереду між дерев, але з кожним кроком усе далі й далі, і нарешті зникла. Яр ще якийсь час безцільно біг лісом, поки не зрозумів, що заблукав. Тоді зупинився і почав ходити колами, шукаючи дорогу назад. На знайому стежку, що вела до села, він вийшов під ранок.

Яр ледве дочекався наступного торжка і прийшов, сподіваючись зустріти її тут будь-якою – недоладним страховиськом чи прекрасною дівою. Усе це вже не мало значення. Життєво необхідно було просто її побачити. З кожним видихом він утрачав силу, а відновити її не міг. Яр не сердився і не жалкував. Він чекав на приблуду, щоб відчути себе живим.

Юнак прийшов на площу рано-вранці, коли продавці ще не почали розкладати свій крам, і сів, мов бовван, біля місця, де зазвичай стояла вона. Очі прикипіли до стежини, якою вона приходила.

– Яромире! – спробував розворушити його Гуліян. – То ти впіймав відьму чи ні? Славко тут таке патякав… Ніби вона справді потвора, і ти відпустив її та наказав, щоб до нас більше не потикалася. Це правда?

Яр не відповів. Ледь повернув голову, коли рудий гендляр його гукнув, але одразу втратив інтерес і відвернувся.

– То що – бреше? – не здавався Гуліян.

Яр майже непомітно стенув плечима.

– Вона ще прийде? Ні? То приклич її чарами! Що ж ти сидиш, як покинута собака?

Яр зітхнув і опустив плечі. Гуліян лайнувся і пішов. Більше він його не займав.

У звичайні дні, коли торжка не було, Яр блукав лісом. Ні розваги, ні наука його вже не цікавили. З кожним днем він усе більше марнів, погляд став пустим. У його житті залишилось місце тільки для пошуків прекрасної незнайомки під личиною приблуди.

Мартиніан доплентався до сторожки, ліниво перевірив захисний контур. Хоч і знав, що ніхто його не порушив, але відшліфованого роками ритуалу треба дотримуватися. Без цієї перевірки потім тільки й думатиме, ніби щось важливе пропустив.

Тепер, у сховку, його ніхто не потурбує. Можна розвіяти непотрібну вже личину. Пишна сукня поблякла, витончилась і зникла. Замість принадної красуні в хижу ввійшов просто вдягнений чоловік. Скуйовдив довге чорне волосся, потягнувся і задоволено всміхнувся. Полювання вдалося. Попалась пташка. Шкода лише, що в цього дурня Яромира слабкий магічний резерв. Утім, сильніші чарівники так легко не попадуться, тож доведеться шукати таких самих зарозумілих бовдурів. Мартиніан потягнув ментальну стрічку, накинуту петлею на Яра, і прислухався. Іде силонька до нього, іде, ріднесенька. От тільки потік кволий. Треба ще з десяток таких Яромирів насилити. Маг насупився. У цих місцях шукати вже марно. Оглянув понуру сторожку. Вона своє вже відслужила, пора обживати нові місця. У центрі хижі накреслив пентаграму, прочитав закляття. Коли з’явилося світіння, махом руки підпалив сторожку і ступив у портал.