Людина на своєму місці

Людина на своєму місці.

Дядько Боря був, мабуть, найулюбленішим з усіх моїх сусідів.

До 2014 року ми жили у дев’ятиповерховому будинку на вулиці Злітна за два кілометри від Міжнародного Донецького аеропорту. Практично всі мешканці нашого будинку були працівниками аеропорту: стюардеси, пілоти, диспетчери, водії, метеорологи тощо. Дядько Боря працював наземним механіком з обслуговування бортів. Такий ось специфічний сленг у «портовських» – не кажуть «літак», а кажуть «борт»: борт такий злетів, такий приземлився, такий заправився, заїхав в ангар або став на профілактику.

Дружина у дядька Борі померла ще у 2000 році, сам він був на пенсії, але обслуговування улюблених бортів не кидав і продовжував працювати. Причому після зміни напивався, як то кажуть, в «усмерть», але завжди якимось чином добирався на своїх ногах додому. Бувало, не доходив і падав чи біля під’їзду, чи біля ліфта. Хлопці-пілоти завжди підхоплювали шановного дядька Борю та відносили до квартири на дев’ятий поверх. Зріст дядько Боря мав трохи збільш півтора метра, і якби не пишні вуса, його можна було б прийняти за підлітка.

Ми по-сусідськи часто збиралися у дворі: посмажити шашличок, відзначити якесь свято або просто побалакати. Дядько Боря ніколи не пропускав таких заходів. Харизма у нього була шалена. Він приносив усе, що знаходив у холодильнику, пригощав дівчат солодощами та, звичайно, розповідав різні історії. Головною темою всіх цих історій була теза про людину на своєму місці. Його історії, розказані у різний часи, й досі не втратили своєї актуальності.

Ось одна з тих його історій, яку я згадую найчастіше.

— Я завжди кажу, що людина на своєму місці багато значить. Ось Тетяна наша, начальник зміни – на своєму місці. І борт зустріти, і пасажирів проводити, і харчування на борт замовити, і перевірити, щоби доставили вчасно. А скільки різних конфліктів серед пасажирів: то багаж втратили, то за зайву вагу доплачувати не хочуть, або хтось напідпитку біля барної стійки у vip-залі застряг і через нього рейс затримують. Все це треба розрулювати.

На «рульожкє» на «взльоткє» теж людина має бути на своєму місці. Генка наш он такі фігури семафорить! Це ж вміти треба! Аніякий борт за жовту лінію жодну шасі не «заруліт». Я теж на своєму місці. Ремонтую, змащую. Усе вчасно. Тому що на борту люди, і я нарівні з екіпажем відповідаю за їхню безпеку.

Людина на своєму місці потрібна не тільки у нас в аеропорту. Це я загалом. Якщо ти йолоп і займаєш чуже місце, йди до біса. Хоча який дурень від «кормушкі» відійде? Ось Янукович, наприклад. Ну який із нього професор! Ти ж йому дисертацію писала, краще за мене знаєш, який він*. Іди, поступися місцем розумному. Так ні, треба на самий верх залізти і гарчати звідти на всіх.

Найстрашніше, коли керувати приходить бовдур, який нічого не розуміє в тій справі, якою керуватиме. Поставили нам такого начальника аеропорту. Тут навіть я за голову схопився. Саня, наш керівник польотів, розповів. На нараді доповіли новому начальству, які заходи слід провести до кінця року, які закупівлі зробити. Ну і які нові шасі до яких бортів придбати потрібно. Так цей дурень говорить, мовляв, а навіщо нові шасі, можна ж «наварити». Усі пілоти офіѓелі! Це шо тобі автобус! Чи вантажівка! Аеропорт це ж не гараж! Ну, на своєму місці цей йолоп? Гнати таких треба поганою мітлою!

От був у нас до того йолопа начальник. На своєму місці людина була. Пам’ятаєш, якась фірма хотіла оновити наш парк бортів бразильськими літаками «Ембраер». Так він одразу зрозумів, що хочуть «втюхати» нам непотріб, бо «Ембраери» легкі регіональні літаки, а в нас тут у донецьких степах такі вітри, що ці борти здуває. І відмовився купувати. А цей йолоп на дешевизну одразу б клюнув.

Наш двірник Наташа на своєму місці. Йди пошукай таких двірників! І порядок у дворі, і всіх сусідів знає, і ключі наші пілоти та стюардеси їй залишають. Жоден собака не проскочить!

І ось місце для шашликів у нас на подвір’ї на своєму місці. Ми тут і лавки, і «навєсік» організували, і мангал. Завжди дружно посидіти та поговорити можемо.

Багато чого розповідав дядько Боря. Наприклад, він казав, що йому дуже страшно чекати. Так і казав:

— Мене турбує потреба чекати. Мій страх не в тому, що я боюся не дочекатися бажаного. Страшить те, що я можу отримати не те, на що чекаю. Погане замість хорошого чи добре замість кращого? А може, я чекаю на плоди від дерева, яке приносить тільки квіти? Або ще сумніше чи несподіваніше, коли пауза завершується – і відбувається те, чого хотілося уникнути.

Так він казав ще до того, як я про це десь прочитала. Дядько Боря міг говорити повну маячню, щоб підтримати людину, або мовчати, щоб не засмутити її ще більше, міг змінювати тему, якщо розмова приносила людині дискомфорт. З ним завжди було цікаво.

_______________________________________________________________________________________________________

* – автор є автором (вибачаюсь за тавтологію) двох розділів «професорської дисертації» В.Ф.Я.

29 травня 2014 року він ледь дістався додому з нічної зміни, бо довкола літали снаряди, свистіли кулі. Наш новий міжнародний аеропорт почали бомбити російські війська.

— Шо ж це таке відбувається? — репетував він у дворі і після кожного безсилого крику робив великий ковток горілки прямо з горла пляшки.

Дві доби він проспав, наче хотів прокинутися і переконатися, що все побачене було кошмарним сном. Прокинувся він від того, що на горище повз його квартиру пробирався російський снайпер.

Дядько Боря, який вже протверезів, почув у коридорі шум і вискочив.

— Ти, куди, падлюко, лізеш? — заволав він на весь під’їзд.

Від цього крику двірник Наташа вискочила надвір. І тут вона побачила, як з даху на землю летять два тіла – нашого улюбленого сусіда Борюсіка та російського військового з нашивкою «Оплот» на рукаві.

— Я тобі покажу, падлюко, як по моїх бортах стріляти! — волав Борюсік, вчепившись у горло «Оплотівцю».

Що там сталося на даху, невідомо. Але «падлюка» точно не побачив жодної загрози від субтильної літньої людини з сильним перегаром. Ба більше, не чекав від неї такої сили та спритності. Мабуть, дядько Боря схопив снайпера за черевики і видерся за ним на дах, бо один черевик так і залишився кинутим на підлозі в коридорі біля сходів, що вели на горище. «Оплотівець» намагався вирватися, але не зміг – дядько Боря розчавив йому кадик. Так вони й летіли з дев’ятого поверху: снайпер тримав у руках гвинтівку, а маленький щуплий Борюсік тримав свій видобуток за горло.

Розслідування цього «нещасного випадку» окрема історія, і вона вже не про дядька Борю. А дядько Боря так і залишився в моїй пам’яті веселою та привабливою людиною, яка завжди знаходила причини рухатися вперед. Тож «накатім по малєнькой», як він казав.

Знаходьте у собі бажання жити та посміхатися.