Казка про діда та злих конокрадів

Старий Карпо сидів над Богом і тягав з річки карася, та ще одного деруна мілкого, а краснопірка утекла. Коли ген там на тому березі крутому піднялась курява чорнява, невдовзі й дим у небо повалив.

– Кого там ще лихий пригнав проти ночі? – промовив дід собі під ніс.

Та він рибалити продовжив далі, а спогади важкі невдалі нахлинули бігом.

Вже сонце золотаве краєчком обрію торкнуло, і вечір, пан-гасподар добродушний, його спочити відпустив. Коли біжить хлоп’я швиденько, що аж під ним горить. До діда в хвіртку залітає, а на подвір’ї тільки коник вороненький доглянутий фурчить та бриль солом’яний біля дверей висить. Маля гукало і кричало, на поміч діда призивало. А ззаду на плече легенько опустилась рука кремезненька:

– Чого плачеш, що там у вас вже трапилось?

– Попалили все, табун украли, батьків побили, сусідів покалічили...

– Знову ці бусурмани, щоб в них лихий всю сіль покрав та завше борщ несмачним був, – промовив сусідський дядько, що саме надійшов.

– Бусурмани, – дід запитально дивився на хлопчика та пальцями розтягнув кутики повік, – отакі очі мали?

– Ніт, звичайними були, лишень злі дуже та узброєні ладно.

– Нема гіршого бусурманина, Захаре, від того що поряд живе і душу чорну, наче ніч має. А тебе ж як звати?

– Мирон, – тихо промовив хлопчик і втер обличчя рукавом.

– Чоботаренків менший, – додав сусід.

– Діду, то ви допоможете добро врятувати, а то прийде зима і згинемо всі від голоду?

Старий сивого вуса підкрутив, поправив чуб і шапку надів смушевеньку зі шликом чорненьким та й каже:

– Захаре, готуй воликів поїдемо на ранок до торгу.

– А за конокрадами, гаманами[1] потворними не підеш?

– Піду! Де ж би їм коней та начиння, як не на ярмарку спродувати!

– А малий?

– З собою візьмемо, свою худобину впізнає!

Ще вдосвіта Захар волів у ярма спорядив, оглянув маточини та дьогтем їх змастив. Його ж дружина молоденька наготувала їсти все добренько: там шинку, сало, солонину, бочівку меду і хлібину. А тут і сам Карпо прийшов швиденько, ту фіру борошном вантажили разом вправненько. Наш дід збудив хлоп’я, почастував сніданком, пістоля зарядив і шаблюку вірну на камені гострив. А потім всі на воза разом посідали й вороного ззаду до борту прив’язали. Благословення у молитві перед брамою попрохали, махнули батогом і далі спати полягали. Миронко на кожусі калачиком скрутився, а Карпо з кульбакою під головою збоку притулився.

Ідуть воли, рогами виляють, хвостами надокучливих мух від себе ганяють, а сонечко кругленьке на них із неба поглядає, своїм промінням золотавим боки припікає. Попрокидались мандрівник та й нуте собі співанки співати, як там колись у них було: походи, чайка, кошовий та вірний коник молодий.

– Діду, а як то вашого коня зовуть, таких у нас не бачив?

– Тенгел.

– Дивне ім’я.

– З ногайської – Нічний, його мені подарував один кримець – товариш вірний. Цей коник нетутешній у ньому тече гаряча, пустельна кров.

– По ньому одразу видно, батько розповідали про скакунів з отакою довгою головою.

– Малий-малий, а вже щось собі там тямить, – посміхнувся Захар, а дід підморгнув.

Тим часом сонечко вже й за полудень перевалило, а волики ідуть собі рогами мотиляють, бо ж Гордіївський шлях напам’ять знають. Так їхали не день, не два, аж цілих три, й до Немирова під вечір добрели. Цей град здавна був файненький, на горі храм стоїть чепурненький і синагога за кутом, а ще млини, броварні, винокурні та ціла торба бурсаків. Проїхали городи і хатки, корчму, будинки величенькі, а на майдані зупинились. Захар одразу до волів, а дід до ратуші побрів про конокрадів розпитать. Був старостою тут Панас. Карпа він страшно не любив, бо там колись йому чимось завинив. Сплатити таки не сплатив, а от образу небораку затаїв.

– Доброго дня тобі, Панасе-брате, як сам, як діти та дружина!?

– Привіт, Карпо, ти легкий на помині, згадував недавно старі часи.

– Я у справі невідкладній прийшов до тебе за порадою: у нас над Богом є маленький хутір, і там якась зараза покрала всю худобу і табунець привласнила. Чи може чув що про таке?

– Немирів городець простий, тут все спокійно, як в болоті – нічого про таке не знаю.

– Так через вас усі на Вінницю ідуть, на торг скотину женуть! — Карпо насупив лоб і вуса підкрутив, Панаса добре знав і хитрість уловив.

– Та може все ж щось пригадаєш, по старій дружбі підсобиш?

– Сам я ні сном, ні духом, а кухарка моя якихось гаманів зустріла, коли на полі ріпу і бурачки червоні підгортала. А ще казала – там коней було багато і кілька возів з начинням.

– Куди пішли і як давно оте було?

– Чекай, Карпо, ти може пам’ятаєш, я винен трохи тобі!?

– Я вже забув – най собі буде!

– Тоді, товариш-закадика, іди до диких яблунь, а там на північ поверни, старим шляхом небитим пряменько до Вінниці попадеш. А якщо тобі удача посміхнеться, то до неділі доженеш конокрадів.

– Бувай, Панасе-панебрате, хай буде тобі всього багато, як ти сьогодні ближнім набажав.

Карпо, наш дід вусатий, очима блиснув і пішов, аж староста присів з недолі, бо набажав сьогодні всім уволю: чортів, три тачки злиднів і байстрюків.

Захар купив їм провіанту і воликів від пуза напоїв; Карпові сильно він зрадів, бо стало трохи вже темненько, – десь треба друзям ночувать. Поїхали за місто в тиху балку, де рибу дід колись ловив удало, там озерце лежить маленьке, а ночі ще були тепленькі, отак і полягали спать. Удосвіта у дальню путь зібрались, в дорозі зорям дивувались; над балкою висів густий туман. На п’ятий день знайшли слідів багато, то видно вражі конокради учора кашу тут варили та з радощів хмільної пили, увірувавши в благодать. Карпо слідочки пильно роздивлявся, до травок низько нахилявся і з вітром ніби гомонів. А потім каже, наче дітям тато:

– Їх тут було не так багато: десь два десятки розбійників і отаман.

Захар зрадів отій новині й гаківницю[2] з-під міхів дістав, а гуфниці[3], з бортів порозставлявши, напхав їх дробовою сіллю та зареготав. Наш дід широким пасом обв’язався і темний кобеняк натяг, лице він дьогтем вправно мазав і сітку до сідла приклав.

Весь шостий день ішли по сліду справно, не зупинялись, навіть разу волам не дали постоять. Під вечір дід у лопухах сховав Миронка, а сам Тенгела осідлав, шаблюкою махнув Захару і в ніч кудись почвалав. Воли за ним неспішною ходою пішли в ту сторону горою, а опівнічною порою до конокрадів добрели. Ті вражі діти знову веселились, забувши геть про всякий страх. Захар влупив по них з гармати, а гаківницею поверх додав. Вчинив він шуму там тоді багато й оцим їх страшно налякав, а потім як почне свистати та всяких там пісень співати, яких співали козаки. Ті вражі діти затрусились, неначе блекоти об’їлись, навтьоки бігли в розсипну. А тут і дід, як чорт із-під землі з’явився, лупив по спинах батогом. Багато в сітку їх йому попалось, а тим кому втекти удалось Захар із гуфниці догнав.

– Кого-кого чекав зустріти, та тільки не тебе, пане-брате, – промовив діду отаман банькатий.

– Що, Лиховію, так обридла воля, кіш і Гуляйполе, що ти з вогнем прийшов сюди?

– Нема там більше правди, та й я уже не той.

– Це ж як тебе життя зламало, що ти пішов у беззбройних красти?

– Тебе зі мною отоді не було, як нас вогнем пекельним осадили...

– Собі такого отамана самі обрали, я вам казав із ним біда буде всім.

– Напризволяще нас кинув! Тепер тримайся, вражий сину, я відплачу тобі мечем!

І Лиховій, очима запалавши, дістав шаблюку і завив. Він песиголовцем перебрався і вовчу зграю призивав. На діда кинулись усі юрбою, хотіли нахрапом узять. А він з пістоля вправно влучив і шабелькою безкінечність крутить та пильно по бокам глядить. Захар же спину прикриває і по всякому гаківницею стріляє, що іскри аж у ніч летять. Так билися аж доки сонце спало, а потім як світліше стало, почали вовки відступать. Наш дід утнув котромусь лапу, до Лиховія ближче підібравсь, махнув він з силою такою, що той не витримав недолі, а ще ж і сонечка зловив. Осліп на мить і тонко розпочав так вити, що аж всі коні заіржали, та стало холодно кругом. А дід Карпо був лицар незвичайний, йому шаблюкою у бік так кілька раз колов він вправно, аж доки той на ногах стоїть. Та Лиховій також не ликом шитий. Він в хуртовину закрутився, на діда кинувся, бо злився, що той отак посік його. І може б довше бились небораки, та сонце уже геть зійшло, забрало сили у лихого, цим дуже друзям помогло.

– Захаре, давай пістоля, лиш того срібного, щоб брата упокоїти змогли!

Він кинув дідові ту зброю, а Лиховій на них пургою, що ледь не повідморожував носи. Карпо добренько так приклався, довгенько гада видивлявся, а потім встрілив і затих. Луна пішла над полем з житом, і стогін тихий прокотився, неначе грім, десь там далеко до хмарки в гості попросився. А дід давай копати яму, щоб друга в путь отой останній відправити змогти. Його поклали під вербою, укрили свиткою старою і каменюку зверху приволокли.

Мирон, коней усіх перелічивши, в’язати допоміг злодюг. І побрели вони по полю у Вінницю по свою долю. Щоб суд над ними учинили, щоб більше лиха не робили та дідові подякувать змогли. Бо тих затятих конокрадів шукали вже давно і там. Сам соцький видавав накази та обіцяв усім одразу за це озолотить.

Отак над Бог приїхали всі разом: Захар, Мирон і дід Карпо. Увесь табун додому повернули і Хутір відновити помогли.

1. Гаман – крадій, злодій.

2. Гаківни́ця – довга і важка рушниця великого калібру, з гаком на цівці, вживана у XVI-XVII ст. Була на озброєнні запорізьких козаків. Під час стріляння кріпилася до землі гаком.

3. Гуфниця (нім. Haufiz) – коротка гармата, більшого калібру, служила до стрілянння під більшим кутом нахилу, наприклад, на ворога, захованого за муром, чи валами.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.