Надія та опора

Вона в розпачі стояла над рештками, зупинивши застиглий погляд на знайомих обрисах. В очах не було сліз, ані краплини, лише помітне тремтіння долонь виказувало спантеличений стан. Жінка переплела пальці й дрижаки припинилися, натомість почала нервово тіпатися ліва повіка, наче витискаючи хоч краплю вологи з очей. З тихим довгим стогоном впала на коліна, глибоко схилилася, розкинувши в боки руки та низько нагнувши голову. З під водоспаду розкішного чорного волосся, яке тьмяно виблискувало під слабенькою лампочкою, не було видно обличчя й не чутно ані звуку. Мовчазна фігура надовго застигла непорушно, нічим не відрізняючись від зламаного манекена. Нарешті, коли минуло вже більше двадцяти хвилин, голова ледь ворухнулась, між пасмами волосся блимнуло око, запалений погляд знов втупився в рештки.

- Чому?... – Почулося питання-стогін і постать знову надовго завмерла.

- Чому саме зараз, коли ти був мені так потрібен? – Повторне питання залишилось так само без відповіді, але вона і не була потрібна. Жінка випросталась, продовжуючи стояти на колінах, не відриваючи погляду від жахливої картини. – Чому?

Далі слова полинули без упину тихим струмочком, подекуди перемежаючись коротким мовчанням та поодинокими стриманими схлипами.

- Я добре пам’ятаю, як побачила тебе вперше… Здається мені було тоді біля трьох років, мабуть, не більше, ніж тобі, але оті жовті кошенята на тобі були такими потішними… Батько довго сміявся, дивлячись, як намагалась їх взяти пухкими рожевими рученятами. У п’ять років цей яскравий спогад спричинив спробу пофарбувати «неправильну» сіру кішку Мурку щойно подарованими угорськими фломастерами. Ти при цьому терпляче стояв поряд, не звертаючи уваги на болюче шкрябання по нозі переляканої тварини. Потім ми разом відбували покарання у темній коморі серед пилюки та батькових інструментів, де я спочатку мало не розплакалась з переляку, а потім щільно притулилась до тебе й спокійненько заснула…

- У шкільні роки я тебе не любила… Знаєш чого? Пам’ятаєш, як разом вчили домашні завдання? Твоя показна жорсткість, незручність – все це примушувало якнайшвидше покінчити з ними й втекти гратись на вулицю. Лише так: вивчити, а потім втекти. Тоді я не розуміла сенсу цього, а нині припускаю, що може тому й була відмінницею до шостого класу? А ота «стрілка» на панчохах, яку ти підступно зробив у восьмому класі? Це коли роковий красунчик, десятикласник Васька Бузан, за яким відверто зітхала половина дівчат нашої школи, несподівано запросив мене на побачення ввечері біля пам’ятника Леніну? Єдині «дорослі» панчохи були без вороття зіпсовані, так само, як зіпсоване все подальше життя! Так я вважала, малолітня дурепа. Як ненавиділа тебе того дня й злісно штовхала, а потім сіла поряд та заплакала! А назавтра у школі Васька привселюдно вихвалявся перед всіма хлопцями, як запросив на побачення одночасно десяток дівчат-старшокласниць й по черзі ходив від однієї до іншої, вганяючи в червоний колір нахабним кепкуванням. Мого імені серед ошуканих не було, а Васька з тих пір почав першим здоровкатися, чим викликав більше запитань у подружок, ніж було б після того побачення. Тобі я цього так і не розповіла…

- Під час навчання в інституті я мало не втратила тебе. Навколо було так багато інших: нових, сучасних, струнких. Таких оманливо-привітних своєю зручністю, прагненням догодити. Це здавалося тоді дуже приємним… Лише іноді згадка про наші стосунки примарно зблискувала у свідомості, коли зрідка бачила схожих на тебе у студентській столовій або в найвіддаленіших закапелках бібліотеки. Зблискувала, але притьма зникала, заколисана дівочою замріяністю й прагненням до всього модного, як тоді помилково вважала... Це докорінно змінилось того пам’ятного вечора на початку літніх канікул після першого курсу. Батьки були на дачі і я вирішила влаштувати вдома невелику вечірку для тих з одногрупників, хто не поїхав з міста. В залі було накрито стола з невеликою кількістю наїдків, але чималою кількістю спиртного, з серванта витягнуто улюблений матусин сервіз та кришталеві бокали. Показувати тебе гостям я не наважилась – чомусь вважала, що зіпсуєш свято занадто простим й невибагливим виглядом. Можливо саме тому ти дуже вдало опинився поряд, коли наприкінці веселого й шаленого вечора тихий Сергій Ясеньский, який приділяв занадто багато уваги міцним напоям, несподівано спробував задерти мені спідницю у пів темній спальні. Розгнівані вмовляння і спроба присоромити не справили на вщент п’янючого хлопця ніякого враження, лише більш розпалили, тому твій міцний удар по голові дуже вчасно виправив ситуацію. Наступного дня ти мовчки спостерігав, як зніяковілий хлопець з кумедним пластиром на голові вибачається переді мною, нервово жмакаючи у руках букет білих троянд й скошуючи око в твій бік. Навіть не знаю, чим би все закінчилося, не будь ти поряд…

- В молоді роки ти вчасно охолоджував мою жагу, запалену читанням чергового любовного роману, повертаючи до реальності жорстким доторком, замість уявної долоні примарного коханця. Це дратувало, бо мрії були такими солодкими, а ти вже давно не нагадував молодиків з стрункими ногами – я іноді у розпачі відштовхувала тебе до стіни, декілька разів ти навіть не втримався та впав. Вік брав своє й все частіше я оминала тебе, залишаючи стояти осторонь, непевно хитаючись, наче п’яний…

- Після весілля мій чоловік неодноразово вимагав позбутися тебе, не розумів, навіщо мені таке «одоробло», навіть, якщо знаємося з дитинства. Я удавано погоджувалася з ним, але нічого не робила, намагаючись аби ти не потрапляв на очі. Мені було шкода… Шкода всіх цих років наших стосунків. Чомусь була певна, що ти прислужишся мені ще хоча б раз… Останній раз… Й ось цей найостанніший раз настав! Ніколи не думала, що це трапиться саме зі мною! Багато разів бачила схожі ситуації в улюблених серіалах, ще більше читала в жіночих романах, але не уявляла, що я… Що торкнеться саме мене. Наважитися було важко, дуже важко. Весь ранок просиділа в невеличкій квартирній коморі, збираючись на останній крок, а ти знову був поруч, наче у добрі старі часи. Можливо, саме це й дало ту дрібку рішучості, якої так не вистачало. Піднялася рвучко, скрикнула в розпачі, стисла руки біля грудей й стрибнула до тебе, заплющивши очі, розуміючи, що все – вороття немає, підтримаєш востаннє і… Кінець… Й що? Підтримав? Опинилась на підлозі з розбитим коліном, а поряд лежали твої рештки! Підступно вирішив зрадити мене у найвідповідальніший момент, так само, як мій… О, вхідні двері, хто це?

* * *

- Агов, Надія? Ти де? Давай-но, йди сюди, у мене для тебе приємна несподіванка є! – Бадьорий чоловічий голос лунав від входу. – Де сховалася? У тебе знов депресія? Нумо, вилазь! Подивись, що я приніс! Твоя улюблена качка «по-пекінські»! Надя! Ого, а що це тут робиш? Навіщо сидиш на підлозі комори у весільній сукні й нафарбована наче в театр? Люба, що це за зашморг на дроті з електричною лампочкою? Ти хотіла її поміняти й намагалася стягнути мотузкою? Ти що, люба, вона може відірватися від легенького руху, я туди перетин лише на один квадрат під’єднав! Що, впала з табурета? Я багато разів тобі казав викинути це одоробло! «Мій дитячий табурет, мій дитячий табурет…»! Нарешті він розвалився й навіть не проси ремонтувати! «Я вчилася малювати кошенят з його ніжок…» - ну, шо за дитинство? А чого в сльозах? Коліно забила? Ні? То чого? Яка моя смс-ка? «Люблю, щоб була жирна дупа»? Від мене? Й ти з-за цього вирядилася у весільну сукню і в зашморг намагалась залізти? Не кричи, будь-ласка, зараз все поясню! Надя, це ж я повару про качку писав, а твою адресу автоматично забив! Ти зовсім з глузду з’їхала з своїми дієтами! Шпинат з Гербалайфом два місяці! Я хотів порадувати кохану жінку на честь останнього дня дієти, а ти що подумала? Що зраджую з товстою, а ти заради мене важко голодуєш? Так, розумію, це найбільш дошкульно… Але це випадковість! Добре, що зупинилась вчасно! Не зупинилась? Зламався табурет? Відремонтую його в найкращій реставраційній майстерні і котиків власноруч намалюю! Якби не він… Це справді твоя опора… Надія та опора…