Місто

–Знову курити? – запитала жінка у маленькому віконечку.

–Ви знаєте, у суботу гуртожиток «мертвий». – проговорив я усміхаючись.

Не дочекавшись відповіді від своєї найкращої «подруги», яка працює на вахті у гуртожитку, я штовхнув важкі залізні двері. Мене вдарила стіна холодного повітря. Я дістав останню цигарку та поклав її до рота. Наскільки це мені вже було звичним рухом, автоматизованим. Мій погляд був сфокусований на обличчях людей, що проходили повз будівлю гуртожитку. Проте, більшість з них були заховані за парасолями або капюшонами. Під різкий танець дощових капель, люди спішили по своїх справах. Їхні лиця відображали симфонію емоцій, від радості до суму, від співчуття до віри у краще завтра. Такі різні, але всі вони були частиною мого пейзажу.

Машини, рухаючись впевнено вперед, розливали стічну воду навколо. Дехто старався не їхати швидко, щоб не забруднити людей на тротуарах, проте ось ця червона машина не церемонилась та облила всім вуличним коктейлем двох дівчат. Їхні лиця залилися такою злістю, немов настав кінець світу.

–Привіт! – привіталася зі мною сусідка з поверху, я помахав їй у відповідь.

Скільки вже живе тут, так і не може придбати тої парасолі. Натягнувши капюшон на очі, вона почала перестрибувати всі калюжі на своєму шляху. Невпинно долала короткий шлях до магазину через дорогу.

Остання затяжка цигаркою була найгіркішою та найгарячішою. Ледь чутний шепіт вогню, що поглинає останні сантиметри тютюну. Ця тонка, плавна мелодія хриплого голосу, який з часом зникає у повітрі та забирає останні хвилини життя цієї палички. Видихаючи цей дим уверх, навколо панує атмосфера спокою та зосередженості, завершуючи мій відпочинок під крильцем гуртожитку.

Люди, машини, краплі дощу, тління цигарки – все це створювало враження, що час зупинився, і я, як глядач у великому театрі, занурився в цю виставу міста, аналізуючи його ритми та емоції, бажання та страхи. У цей момент я відчув себе частиною цієї величної драми життя.