Лети, пташко

Сага народилася на землі вікінгів серед мальовничих фьордів та холодних вод північного моря. Першими її спогадами були шум хвиль та спів крижаного вітру, що ніс на своїх крилах мрії про незвідані землі.

- Колись ти полетиш у далекі краї, моя пташко. Розправиш крила і підіймешся так високо, що ніхто ніколи тебе не піймає, - так говорила їй матір, дивлячись на птахів, що кружляли над морем.

В очах нещасної жінки бринів смуток. Вирвана зі свого дому й вивезена на північ, вона мучилася мов зірвана квітка. Але мале дівча бачило лише вітрила кораблів, що щезали за горизонтом. У її серці зародилася несамовита жага пізнати ті нові землі.

Сага пам’ятала, як батько, повернувшись додому, садив її на коліна і оповідав історії про битви та перемоги, про незліченні багатства, що криються за морем, про богів та героїв, а вона - його улюблениця, найстарша із трьох сестер, ловила кожне слово мов зачарована. Палахкотів вогонь у багатті, сяяли чорні очі, а за вікном поволі танув сніг.

Сага узялась за зброю, ледве їй виповнилося десять. Тоді батько вперше дав їй свій меч.

- Одного дня він належатиме тобі, пташко, - обіцяв він, усміхаючись. - Це твоя доля, твій шлях.

Літа минали швидко, мов стрімкі хвилі, що по ним плили кораблі воїнів. Сага проводжала їх сумним поглядом.

- Не поспішай, пташко, іще не час, - говорила їй матір, заплітаючи чорні коси.

Минуло літо, повернулися кораблі, наповнені багатствами. Сестри загравали із молодими воїнами, Сага ж утікала від них, бігла до моря слухати пісні вітрів. Хлопці лиш сміялись з її дивацтв, та один якось пішов слідом.

- Куди йдеш, дівчино? - усміхався він. Звався Сіґурдом. Був високим і сильним мов юний вовк. Золоті кучері обрамляли його бездоганне обличчя, а сині очі сяяли непереборною цікавістю та жагою пригод.

- Знаю, як тебе звати. Знаю, де живеш. Не сховаєшся від мене, - наспівував він дзвінким голосом.

- І чого б я від тебе ховалася? – сміялась Сага.

- А мені то звідки знати? Може, не подобаюсь тобі. Може, когось іншого кохаєш. А, може, боїшся мене. То що скажеш, пташко?

- Дурниці, - відказала дівчина, блиснувши чорними очима.

- То будь зі мною, пташко. Будь моєю. Попливемо разом, коли прийде час.

Солодким був той голос, що легко проник в душу ласкавим вітерцем. Вона погодилась, не роздумуючи.

- Будь обережна, пташко, - говорила їй матір, надіваючи на шию медальйон зі сталевими крилами.

- Будь відважна, - сказав батько, даруючи меч.

Сага пам’ятала, як уперше сіла в корабель.

- Хто це така? – запитав один із воїнів, кремезний мов ведмідь, й прикипів до неї пронизливим поглядом з-під кошлатих темних брів.

- Це моя пташка, друже, - похвалився Сіґурд.

- А чи пташка має ім’я?

- Сага. А ти хто, ведмедю? – сміливо відказала дівчина.

- Я той, хто привозить із собою найбільше багатств, - обличчя воїна осяяла усмішка.

- І той, хто найбільше балакає, - втрутився Сіґурд, - а звати його Скальд Харольдсон.

Корабель поплив стрімко й весело, з берега його проводжали десятки цікавих очей, а серед них материні, чорні й сумні як ніколи.

Були битви, були перемоги, Сага врешті розправила крила й нищила ворогів мов та хижа птаха, що кігтями впивається в плоть. Материн медальйон оберігав її життя, а батьків меч приніс удачу на війні. Серце воїтельки прагнуло крові, жага убивств гнала її уперед - туди, де коханий Сіґурд. А за нею завжди слідував відважний Скальд.

- Скоро повернемося додому, - сказав він якось, дивлячись на кораблі.

- Чи ти жартуєш, друже? – відказав Сіґурд. - Залишимо багату землю, щоб знову схиляти голову перед ярлом? Чи за це ми проливали кров?

- Що ти пропонуєш?

- Збудуємо тут своє королівство, будемо господарями, правителями.

- Нічого не вийде, Сіґурде, не вдасться нам. Краще повернутися, - похитав головою Скальд.

- То ти й вертайся, а ми залишимося. Чи не так, пташко? Станеш моєю королевою? – вигукнув Сіґурд, пригортаючи свою кохану пташку.

- Якщо подаруєш корону, - сміялась воїтелька в його обіймах. Не зважала на слова Скальда, ані на заздрісний блиск в його очах. Була для цього надто щаслива. Святкувала перемогу.

Сага тонула у морі радості та елю, сміх її дзвенів на цілий світ, а душа наповнилася шаленою радістю. Аж раптом хтось різко ухопив її за руку.

Озирнувшись, Сага побачила Скальда. Обличчя воїна немов скам’яніло, а важкий погляд зовсім не пасував до свята.

- Ходімо зі мною, - ледве чутно прошепотів до неї.

Сага лиш відмахнулась від нього:

- Відпусти мене, ведмедю.

Спробувала піти, але воїн не дозволив.

- Благаю, - мовив тихо, дивлячись їй у вічі. Сага не хотіла йти, не хотіла покидати вир веселощів, але відмовити знову чомусь не змогла. Вона слідувала за Скальдом, доки вони не зостались на одинці.

- Повертаймося додому разом, - сказав він, різко розвернувшись.

- Чи ти ошалів, друже? – пирхнула дівчина.

- Саго, прошу, повір мені. – благав її Скальд.. - Сіґурд не збудує королівства, забракне йому сили.

- Збудує! Я вірю Сіґурду і залишуся із ним, буду його коханням, його королевою! – кричала воїтелька із п’яною люттю та захопленням.

- Саго, - видихнув він її ім’я й накрив плечі дівчини широкими долонями, - Саго, невже ти не бачиш? Для нього ти лише коштовність, пташка. А мені ти дорожча за все злото світу. Пливи додому зі мною.

- Поплисти з тобою? Он як, ведмедю? – усміхнулась, оголюючи дрібні білі зуби. – Може, ще й одружимось? Визнай врешті, що бажаєш те, що належить Сіґурду: його славу, його силу і мене. Слідуєш за мною мов пес, не залишиш у спокої, та марно. Повертайся, коли так прагнеш, повертайся, боягузе, схили голову перед ярлом, віддай йому те, що завоював власною кров’ю, а ми будемо володарями, будемо вищі від усіх! Пливи додому чи до пекла, мені байдуже! – викрикнула зі сміхом й повернулася у веселий гул. Не сказала б так, коли б не була п’яна, не мала б погорди, коли б не була така засліплена.

- Не попливу додому, бо не залишу тебе у самоті, - долетіли до неї слова, та швидко зникли із пам’яті.

Тривали битви, лилася кров, палали доми ворогів. Сага дивилася як попіл кружляє в повітрі мов сніг, а дим клубами сягає неба. То був початок їхнього правління, їхньої слави. Смерті ворогів - стежка в Вальхаллу, а спалена земля забудується знову, і куди сягатиме око – все буде їхнє.

Так минали дні у безкінечній війні, у палкому коханні, у мріях про королівство. Слова Скальда не похитнули віру дівчини, а сам воїн був тихий і похмурий, кидав лиш злі погляди-блискавиці в бік Сіґурда. Та доки меч проливав кров Сага була щаслива, не зважаючи на тіні, що поволі підкрадалися до неї.

Одного дня у вихорі битви їй почувся дитячий плач. Не вперше чула крики й плач, однак того разу в неї мов стріла влучила. Шукала дитя, кружляючи у колі смертей, аж поки не побачила маленький згорток. Це був хлопчик, малий і безпорадний, мов пташеня, що випало із гнізда. Руда чуприна кумедно спадала на рожеве зморщене личко.

- Ходімо, пташко. На що чекаєш? – гукав її Сіґурд.

Вона пішла, забравши дитя із собою.

Невдовзі удача покинула їх. Битва за битвою вони відступали, втрачаючи воїнів. Сіґурд сперечався, не бажав залишати багатий край, але не мав уже сил, щоб боронити його. Скальд мовчав, зі співчуттям дивився, як Сага колихає знайдене маля. То було лише її дитя. Сіґурд не зважав на нього.

Навіщо йому те дитя, як інша народить рідних синів.

Навіщо йому королева, як не здобув королівства.

Як тільки корабель приплив до рідної землі, Сіґурд зійшов на берег, навіть не озирнувшись. Дарма Сага проводжала його жалісним поглядом. За тиждень її коханий одружився із дочкою ярла. У той день вона втратила свої крила, свої мрії.

Сага не прийшла не весілля, блукала під віхолою, не чуючи холоду. Зранене серце несамовито боліло, а очі врешті бачили ясно як ніколи. Ішла ковтаючи гарячі сльози, принижена й розбита, а Скальд слідував за нею і кричав крізь вітер:

- Чи не казав я тобі, що Сіґурд не збудує королівства? Чи не казав тобі, що він бреше? Де його шалене кохання, де обіцяна корона? Так палко любив тебе, а під вінець веде іншу - синьооку Фріду!

А сніг усе кружляв у шаленому танці, мовби сміявся із неї.

Сага не залишилася вдома, поїхала далеко разом із дитям. Серце її мовби згасло, не бажала більше ні битв, ні подорожей. Батьків меч посірів від пилу, та материн медальйон хоч трохи зігрівав зранену душу, як і веселий дитячий сміх.

Не бачила Сіґурда довгі роки, доки не дізналася про його загибель. Славетного воїна ховали із почестями. Стояли над його тілом високі сини й синьоока Фріда, що розпорядилася поховати серце чоловіка коло моря, а череп залишити нащадкам.

«Сіґурд не хотів би цього», - промайнула в голові запальна думка, та одразу ж згасла. Він обрав собі дружину, це її право.

Неподалік височів Скальд, убраний в багаті шати. Його широка постать приковувала до себе десятки очей, а його погляд метався від тіла Сіґурда до зіщуленої Саги. Він ніби хотів сказати щось, але тільки переступав з ноги на ногу, незграбно, мов ведмідь.

- Не покидай мене, пташеня, - сказала Сага, тримаючись за плече сина, поки перед очима пролітали строкаті спогади. На мить її серце знову ожило та закривавило.

Минули літа. Син сідав у корабель воїнів, плив на війну. Дала йому батьківський меч та материн медальйон.

- Лети, пташеня. Будь відважним, будь обережним.

Стояла на вершині гори й дивилася, як відпливають кораблі. Коли ж зникли вітрила, ступила крок, іще один, іще…

- Лети, пташко, - тільки й встигла промовити.

Місто оживало шумом автомобілів, швидкими кроками перехожих, запахом вранішньої кави та тисячами слів. У вирі цього життя неспішно йшла тендітна жінка. Світле волосся обрамляло її видовжене обличчя. У ніжних руках тримала квіти, не зброю. Тільки чорні, мов жарини, очі відображали спогади болю і кривавих битв.

За нею пильно стежили двоє чоловіків, що на перший погляд видавалися звичайними людьми. Один мав юне обличчя, обрамлене світлими кучерями. Другий був справжнім велетнем з проникливим чіпким погядом.

- Скажи мені, Скальде, чому ми досі не у Вальхаллі? – спитав перший.

- Здається, боги дали нам іще одни шанс – відповів другий, ступаючи уперед.

А дівчина йшла вулицями міста, насолоджуючись кожною миттю, мов птах, що врешті розправив крила.

«Лети, пташко. Тепер ти по-справжньому вільна».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.