"Феліксове Різдво"

І

Листопадовий ранок капризував на повну: стугонів холодним пронизливим вітром, смикав за м’які боки пустотливих баранців на ніжно - рожевому небі, стукав дерев’яними ворітьми до цегляних стовпців. Залізна брама натужно скрипіла, раз по раз випускаючи на широку дорогу величезні, щільно напаковані якимись коробками вантажні машини. Вони, перевалюючись з колеса на колесо, повільним “гусачком” тяглися по сірому асфальті до великого міста, залишаючи позаду надію, розчарування та розпач. На просторому подвір’ї, у заґратованих вольєрах сиділи різновиді пухнасті полоняники. Вони неабияк сумували, позираючи на сонце крізь холодні сталеві прути.

В одному з них нудилось тлустеньке сіре створіннячко із чорною мордочкою - маскою та смугастим хутром на хвості. Фелікс, а це був саме він, притулився скуйовдженою спиною до сірих прутів клітки й сумно позирав на металеву миску, вщерть заповнену сухим кормом. Єнот не мав ні апетиту, ні настрою, бо хоча він і звик до полону, проте сьогодні був найважчий день за увесь той час, відколи він тут. Учора Фелікс утратив свого друзяку. Смугастик ніколи не забуде жахливого моменту, коли зненацька розчинились дверцята, і чиясь рука в чорній гумовій рукавиці висмикнула з вольєра єнота Матвійка. Той від несподіванки навіть не крикнути не встиг - в одну хвилю зник, як і не було. Єнотове серце розпачливо тьохкало, адже він ще ніколи не мав такого щирого та м'якосердого побратима. Звісно, їхнє знайомство відбулося не за кращих обставин, та все ж. Веселий буркотун згадав про те, як запізнався з Матвійком у чорному дерев’яному ящику, посеред огидного смороду прілої соломи. Бррр... Фелікса аж пересмикнуло від жахливих згадок про це. У його пам’яті зринали й не відпускали картини того недільного сумного ранку в Дубовій долині. А як вдало розпочався відпочинковий день! У затишну Феліксову “барлогу” завітала його давня подруга Мандаринка разом з Рексом та дітьми. Ніщо не віщувало біди. Друзі вполювали величезну форель, по зябра напхали її овочами й пахучими травами й лише наставились розкласти вогонь у печі, як раптом почувся неймовірний галас і до маленького віконця влетіла захекана тітонька Ірена.

- Рятуйтесь!!! - тільки й встигла скрикнути невгамовна сорока й безсильно впала за солом’яну канапу.

На жаль, їх усіх лихо застало зненацька, тому звірята неабияк розгубились. Приголомшений Фелікс кинувся надвір. Панікуючи, він не тямив, що робить і чомусь побіг до Самотнього струмка, але все одно не встиг заховатися. Його таки наздогнала чорна постать. Вона загнала єнота до невеликої печери й зупинилась. Та на цьому страхи Фелікса не закінчились : постать піднесла над єнотом якусь довгу жердину і...За якусь мить єнот упав, як підкошений. Опам’ятався вже в ящику. Хтось шматочком зібганої соломи обтирав його закривавлені вуха. То був Матвійко. Так і потоваришували. Їхня дружба підтримувала Фелікса довгими осінніми вечорами, коли єнот не міг заснути, розмірковуючи над тим, що сталося з Мандаринкою, Рексом Корою, Ірисом та усіма тими, кого він вже встиг полюбити. І от сьогодні він, мабуть, утратив ще одного друга. Звісно, він не втрачає віри й сподівається на чудо. Раптом що. Тепер у нього залишилась лише голуба норка з чудернацьким, як на Фелікса, ім’ям Бетті. Вона потрапила до “притулку” незадовго до появи єнотів. Попервах Бетті жила сама самотою у клітці, тому була не вельми задоволена єнотовим сусідством. Почасти друзяки, наївшись корму досхочу, одразу засинали, чим до сказу дратували тонкий слух норки неймовірно голосним хропінням. Окрім того, Бетті ніколи не могла досхочу нахлюпатись у металевому цеберку з водою, бо єноти, як правило, розхлюпували чисту купіль по всьому вольєру. Спочатку Бетті призвичаювалась та приглядалась до смугастиків. Врешті, вона заспокоїлась і вирішила скористати з нагоди. Хитрюща куниця на повну послуговувалась неповороткими, і треба сказати, наївними єнотами. Вона змушувала Фелікса пускати її (на правах дами) до щоденної свіжої купелі, а Матвійкові стелила солом’яну постелю біля відкритого пруття, на той випадок, коли здійматиметься пронизливий вітер. Так і жили. Безумовно, в їхньому щоденному бутті радощів було мало, тож вони придумували всілякі ігри й розважалися, як лише могли. Таїлись тільки тоді, коли двері клітки відчинялись і темна тінь залишала на брудній підлозі відерко з чистою водою та нехитрий харч у вигляді якихось спресованих сухих “горошків” чи річкової риби. Раз на місяць до двору заїжджали величезні білі машини, лякаючи гучним гарчанням звірят.Тоді гамірливий шум у клітках зникав, ставало напрочуд тихо, а незліче́нні залізні будиночки один за одним втрачали своїх мешканців. Ніхто не знав, куди вони зникали, але всі відчували, що з ними коїлось щось недобре. І от не стало Матвійка. Фелікс ніяк не міг змиритися із думкою про те, що більше ніколи не побачить свого друга. Від ранку, похнюпивши голову, сидів у кутку. Навіть Бетті не жартувала - сиділа біля єнота й темними оченятами - ґудзичками пильнувала за дверима цегляної будівлі. Та ба...Минув день, а Матвійко так і не з’явився. Стемніло. Холодна листопадова ніч вже кидалась першими сніжинками. Вони опускались на хутро засмучених звірят, що, притулившись один до одного, сумно позіхали.

- Ще трохи - й Різдво, - невесело промовив Фелікс.- А я тут ...У клітці.

- Твоя правда, - зітхнувши, відповіла Бетті. - Я так люблю Різдво! Моя мама прикрашала нашу нірку нічними світляками, а ми, пустуючи, готували солодощі з горіхів, меду та сиру.

- А я смажив соковиті смачні котлетки з річкової форелі,- мрійливо проказав Фелікс…- До мене приходили гості, мої друзі - лиси, а ще - та невгамовна птаха.

- Ірена? - здивовано перепитала Бетті й додала : - Ти ж розповідав, що терпіти її не міг!

- Грець із нею,- махнув лапою Фелікс.- Вона все одно була моєю подружкою.

- Після вечері ви співали веселих пісень ? - спитала норка.

- Аякже! І не лише в Дубовій долині.

- ??

- Ой, не хочу хвалитись, але наша галаслива компанія блукала по усьому лісу, забавляючись та виспівуючи.

- Ви не боялись мисливців або ще кого?

- Пхи...Чого нам боятись? У свята всі мисливці сплять... А ще - ми завше брали зі собою Батончика!

- А хіба йому не треба було спати у таку пору? - недовірливо зачудувалась Бетті.

- Завжди одне й те саме...Усі дівчата живуть стереотипами,- насмішкувато відказав Фелікс.- От глипни на мене. На вигляд звичайнісінькій собі єнот, а в якій смертельній пригоді я був! І вижив, як бачиш...Ще й вирятував усіх! От як пригадаю ту ніч, коли з Мандаринкою втікав. А потім...Лиси, Соня, Круторіг, Батончик...Ото було! Як згадаю…- мрійливо закотив оченята.

- Я вже не можу того слухати! Я! Я! Я! Аякже! Чомусь не здивована! І як ми раніше жили без одного хвалькуватого єнота, який, до речі, ніколи ні за ким не встигав!- поскрекотав хтось ущипливо.

Фелікса знеобачки аж підкинуло у повітря : знайомий голос долинав звідкілясь з даху клітки. Єнот підхопився з місця і, пропхавши цікаву мордочку крізь залізні прути, намагався доглупати звідкіля чувся отой до болю знайомий голос. Здивована Бетті й собі роззиралась довкола. Нікого! Диво дивне - чудо чудне! Феліксу спала до голови думка про те, що то йому вже щось увижається. Хотів спитати Бетті, однак не встиг : до клітки влетіла чудернацька чорно - біла куля. Вона приземлилась акурат біля цеберка з водою й не показувалась на світло. Куниця стрімголов метнулась до споночілого кутка та вже за якусь хвилю витягнула цю “кулю” на місячне сяйво. А вона, до великого здивування Фелікса, крутилась на всі боки, тріпала крильми та несамовито волала.

- Я не їстівна! Мене не можна куштувати, бо моє старе пір’я застовбурчиться у вашому горлі! Рятуйте! Феліксе! І куди ти подівся той нестерпний єнот, коли я, відважна сорока, прилетіла, ризикуючи власним життям, його визволяти!

- Ірено! - сплеснув лапками Фелікс.- Я до нестями радий бачити тебе ! - ухопив лайливу птаху за крила й міцно притис до себе.

- От іще! - відштовхнула єнота Ірена, падаючи на підлогу. - Не вдалося мене з’їсти, так хочеш задушити?!

Бетті, витріщаючи здивовані очиська, спантеличено дивилась на несподівану гостю, а та, обтріпуючи розколошкані крильця, недовірливо позирала на куницю.

- Не переймайся, - заспокійливо змахнув лапою Фелікс. - Вона своя!

- Хто там знає…- стиха процідила Ірена.- Я завжди потерпаю від тих хижаків. То Соня намірялась з’їсти, то лиси…Хай їм грець! Усі полюють на бідну сороку.

- Впізнаю Ірену. Ну вгамуйся. Краще скажи нам, як ти тут опинилась?

- Кому це нам? - хитро зіщулила око сорока. - Мене ніхто з присутніми не знайомив.

- Чому тобі завжди все не так? - роздратовано прогугнявив єнот. - Рекомендую! Це Бетті,- махнув лапою, - а це Ірена. Все! Познайомились! Мерщій розповідай, що там сталося?

- Я дивлюсь, життя тебе нічогісінько не навчило, смугастий ти телепнику! Так от! Слухай! Спорожніла Дубова долина! І не лише вона. Оті нікчемні потвори з довгими палицями вивезли всіх до спеціальних ферм. Останнім здався Батончик. Його чимось приспали, завантажили на великого воза - і прощавайте, милі мої. На волі залишився лише Круторіг із сім’єю та невгамовне птаство. Я, наприклад.

- Але ж я не бачив тут жодного лиса,- зачудовано проказав Фелікс.

- Звісно, бо тут їх немає. Ти що? Думаєш, у тому світі лише одна така ферма? - сплеснула руками Ірена.

- Цить, Феліксе,- стримала єнота норка. - Нехай пані Ірена розповість, що було далі.

- Дякую...Ее...Бетті…- вдячно кліпнула до норки. - Отже, минаючи усі неймовірні перешкоди, ризикуючи власним сорочиним життям…- захопливо просторікувала галасливиця, - я простежила за тими людцями. І ось, що я вслідкувала. Таких ферм у нашому краї багато. Всіх лисів запроторено до найстрашнішої із них. Над ворітьми, до залізних прутів причеплено букви - “Хутро - клас”, а зверху ще і якісь дроти з колючками. Але що мені ті дроти...Я перелетіла їх - і ледве не знепритомніла, дивлячись на все це жахіття. Величезні клітки, багато жорстоких людців, а ще більше - ікластих кавказьких собак, отих жорстоких, що рвуть на дрібнесеньке шмаття.

- Ми теж не в гарячих купальнях сидимо,- зауважила Бетті.- Я спати не можу через оту невідомість і страх. Он, через день друзі зникають, собаки гавкотять усю ніч.

- Не порівнюй! Ти й уявлення не маєш, яке це жахливе місце,- повернулась до норки сорока.

- Ну досить просторікувати! Що там із Мандаринкою, Рексом? Ти бачила їх?

- Так, поки що нічого. Їм пощастило, бо вони сидять разом, в одній клітці. Бідні. Без свіжої їжі, чистої води та полювання. Рекс схуд, самі кістки.

- Їх самих вполювали,- гірко промовила Бетті, - як і нас. Чого ви тут, пані Ірено?

- Впізнаю пристойне виховання, - розплилась у блаженстві сорока, почувши слово “пані”.

- Ірено! - вигукнув Фелікс спересердя, втрачаючи терпець.

- Так - от, я тут, бо мене, це очевидно, прохала про це Мандаринка. Вона благала мене, допомогти усім вам повернутись додому.

- Цікаво як? - витріщив чорні очиці Фелікс. У нас же нема крил? І крізь отой залізний чагарник не протовпитись.

- Менше б ти ласував, то, може, зміг би, - іронічно усміхнулась сорока.

- Мабуть, у вашої Мандаринки є план? - перебила обидвох Бетті. - Якщо так, то не гайте часу - розповідайте.

- Я достеменно ще не знаю, але Мандаринка сказала, що спершу я маю допомогти вам, а вже тоді, вона розповість про решту дій.

- Так, але ти забула ще розповісти про план вирятування нас,- ущипливо відповів Фелікс. - Цікаво, як Мандаринка уявляє собі нашу втечу? Адже я не пташка. Бетті теж. Саму я її тут не залишу.

- Тому я шукала тебе. Маємо подумати про це разом.

- Що тут думати? - збуджено заметушився Фелікс. - Клітка замкнена, ключ у будинку, в того песиголовця на двох ногах. Ірено! - раптом проясніло єнотові.- Ти можеш прокрастись до будинку й поцупити потрібний інструмент?

- Що далі? - перепитала Бетті. - Ну вийдемо ми на волю, а там…

- А там - ноги на плечі - і гайда!

- Ти забув, дурна твоя голово, що біля воріт лежить величезний собака, а довкола усього плоту залізні дроти з колючками.

- І справді,- сумно проказав єнот. Я зовсім забув про Полкана. То не собака, то стокілограмовий ведмідь, нічим не менший на зріст від Батончика.

- Знаєте що? Ніч надворі. Лягаймо спати. Зранку я вже приглипаю, куди кладуть цю мідну відмичку й що то за страшний собака, якого ви так боїтеся, - стомлено відповіла Ірена.- Подумаймо про все завтра.

На тім і погодились. Бетті забилась у той кут, де колись спав Матвійко, Фелікс скрутився калачиком біля залізної миски, а Ірена, глипаючи одним оком, подрімувала на даху. Зоряна ніч поглинула все довкола.

Наступний день минув у нервах та пережитті. На фермі було гамірно від машин і криків роздратованих чорних тіней. Окрім того, коли Фелікс і Бетті прокинулись, то, до свого неабиякого здивування, не побачили Ірени. Хвилюючись, вони роззирались довкола, у намаганні вгледіти гомінливу сороку. Та ба, її не було ні видно, ні чутно. Друзі засмутились, адже їхня надія на рятунок згасла так швидко, як і загорілась. Надворі поволі смеркало. У Фелікса, як зазвичай, забурчало в животі. Єнот, згадав, що чорна постать сьогодні ще не відвідувала їх. Фелікс пошарудів перепрілою соломою, але дзуськи - їжі не було! Бетті підійшла до цеберка з водою і знехотя вмочила делікатні лапки. Раптом щось прошурхотіло - на заяложену дощану підлогу опустилась Ірена. У своєму гострому дзьобі вона тримала довгий, мідного кольору ключ.

- Ти ж наша рятівничко! - з неймовірного почуття подяки Фелікс ледве не танцював.

- Ану цить! Тихо! - посварилась на єнота Ірена. - Ще лиха накличеш!

- Як вам вдалося? - вражено спитала Бетті. - І вас не спіймали?

- Кого? Мене? - пхикнула, насмішкувато позираючи на друзів. - Ще не народився той, хто зможе мене спіймати.

- Додому! Додому! Готуватись до Різдва! - пошепки галасував Фелікс, розмахуючи малими пальцями й пританцьовуючи.

- Та постривай же! - махнула головою сорока.- Не все так просто.

- Про що ви дізнались? - обережно перепитала Бетті.

- Про вашого собаку! - з притиском відповіла Ірена. - Він і справді неабиякий здоровило. Досить швидкий та ікластий. Якщо чесно, не уявляю, як вам безпечно оминути його.

- Що його робити? - почухав потилицю Фелікс. - Як бути?

- Думайте, бо я сьогодні до безмежжя втомилась і зденервувалась...Врешті - решт, хіба така трудівнича, як я не заслужила на один - однісінький вихідний? - демонстративно примостилась на соломі біля задуманої Бетті. - Все, я спатиму!

- Ти що здуріла? - гарикнув єнот. - Якщо до ранку не втечемо звідси, то плакали наші загривки! Спати вона надумала!

- Почекай, Феліксе, не лементуй, - примирливо озвалася Бетті. - Пані Ірено, - звернулась до розімлілої сороки. - Ви ж пересмішниця?

- О так, моя люба Бетті. Лише я, лише я володію таким поважним титулом. Пересмішнішої від мене у всім гаю не. Стривайте, стривайте! Ми так не домовлялись! - зненацька зірвалась на рівні ноги. - Не бувати тому! Догадуюсь я, що ви задумали!

- Не розумієш? - глипнула норка на єнота. - Вона може копіювати будь - чий голос.

- ???

- І чому ти такий тюхтій? - сплеснула лапками Бетті.- Пані Ірена може покликати Полкана голосом його господаря, розумієш?

- Дійсно,- змовницьки підморгнув до Ірени єнот. - А це ідея! Ще й непогана!

- Ви мене спитали? - заклала крильця обурена сорока. - Дива якісь! Навіть не питають моєї згоди. Звісно, якщо ми не можемо пожертвувати собою, то завше знайдеться дурна птаха, котра “залюбки” зробить це за нас!

Минула добра година вмовлянь затятої впертюхи, але чого не зміг Фелікс, те добрим словом видобула Бетті, і чорно - біла галасливиця таки погодилась на пригодницьку та небезпечну атракцію.

Біля залізної брами ніс свою вірну службу Полкан. У цьому дворі він народився, тут він жив. На вигляд він був безжалісний та загрозливий, з масивним корпусом ледве видовженої форми, потужною шиєю та коротким міцним загривком. Мав широку спину, добре розвинені кінцівки й міцні лапи. Коли він бігав у дворі, то, здавалось, що земля здригається, хоча засмучений собака ще ніколи й нікого не вкусив. Мало того( йому було соромно признатись), він завше мріяв про лісові плаї. Що довше його дні минали посеред отого звірячого жаху, то більше він уявляв себе у квітах і метеликах. Так, понад усе він мріяв про різноколірних літунів. Часом настільки поринав у власні псячі фантазії, що й не чув наказів господаря. І тоді йому перепадало на горіхи, тоді господар люто бив Полкана та зачиняв у темному підвалі без їжі й води. Сьогодні його хазяїн був напрочуд веселий. Пес не розумів чому, але це його й не дуже хвилювало. Він повечеряв смачними реберцями, лаштуючись до спокійного сну, як раптом:

- Полкане! - почув голос господаря. Зриваючись із місця, подумав про себе, що цього разу той вигук був якимсь “не таким”.

Пес підбіг до дерев’яного ґанку - нікого. Дивно. Мабуть, його наздоганяє старість, як і його дядька Беркута, який покинув той світ торік. Але...Він міг заприсягтися, що його кликав господар. Тільки Полкан намірився гавкнути, як раптом почув якесь тихе й зрадливе вовтузіння біля самісіньких воріт. Він стишив хід і, майже крадучись, підійшов ближче. Здивуванню його не було меж, коли при світлі місячного сяйва він уздрів дивну трійцю : чорну птаху - примару, світло - сіро норку та опецькуватого єнота, який завше дражнився із ним, як тільки Полкан гордовито обходив закриті вольєри. Раптом єнот озирнувся, кидаючи на нього переляканий погляд. Пес здавлено загарчав і напружився, готуючись до стрибка.

ІІ

Холодна, майже передзимова ніч дихала пекучим повітрям. Студені сніжинки - краплинки спроквола лягали на споночілу землю. Фелікс тихо ступав за друзями, боязко озираючись навсібіч й розглядаючи химерні сліди Ірени та делікатні “зернинки” куниці. У єнота немилосердно затьопалося серце, адже така небезпечна авантюра могла коштувати їм життя. Смугастик бентежився сумнівами.У той момент, коли Ірена полишила їх, аби відвернути Полкана, Фелікс раптом подумав, що цілковито не проти повернутись до узвичаєного місця. Однак часу на вагання вже не було. Стривожена сорока підлетіла до нього, нервово тріпаючи крильми. Бетті, наче прочуваючи Феліксові душевні хилитання, вхопила його за пальці й потягнула за собою. Бідний товстунчик переживав до тремтіння в колінах і не тямився від страху. Багата уява Фелікса вже малювала того здоровенного собацюру, який жив лише мріями вхопити когось до своєї пащеки. Звісно, єнот ніколи не бачив, аби Полкан когось загриз, однак жахітні чутки(а раптом вони таки правдиві) заганяли до п’ят смугасту душу. Як на лихо, ясночолий місяць, раз по раз зазираючи із - за хмар, яскравим світлом приглипував на цікаву приключку. Нарешті. Ось вони - жадані ворота. Ірена пурхнула догори та всілась просто на обмерзлий край залізної брами. Бетті наїжачилась, приміряючись стрибнути, а Фелікс зупинився, розглядаючи всі можливі шляхи відступу. Ніде правди діти, він перший почув якісь кроки за спиною. Озирнувся - і заледве не впав : до них наближався Полкан. От і все! Добігались! Фелікс заціпенів : не міг видобути з себе ні слова, ні жодного поруху. Почувався якось дивно. Чомусь у голові промайнула думка про те, що, мабуть, він вже ніколи не скуштує різдвяних пампухів із такою ніжною трояндовою начинкою всередині. Що ж, принаймні він загине через неймовірні пригоди, і колись, у старих заяложених книжках його нащадки читатимуть про героїчну втечу сміливого Фелікса із неймовірної пастки. Єнот заплющив оченята, готуючись до найгіршого, як раптом відчув важке гаряче дихання перед собою. Ось вона…Та хвилина, коли вже справді смерть…Завмер в очікуванні. Але. Хоч хтось надсадно й грізно сопів поруч, проте не торкався. Врешті, непереборна цікавість перемогла страх. Розплющив одне око - й заціпенів : Полкан стояв прямісінько перед ним.

- Ти чого? - обізвався басистим гавкотом.

- Нні...Ннічого,- тремтячи усім тілом, озвався Фелікс.

- А чого тіпаєшся, наче у пропасниці? - гарикнув собака.- Куди це ви зібрались?

- Туди…- боязко відповіла Бетті.- Будь ласочка...Не займай нас…- благально перебирала лапками. - Ми так хочемо додому.

- Додому так додому,- почухав потилицю волохатий сторож. - Усі до того якогось дому хочуть. А мій дім отут. Чого через головні ворота? Сміливі надто?

- Аааа...Як по - іншому? - трохи осмілів Фелікс.

- Ти стільки часу тут і не знаєш про дірку в паркані? Он там,- кивнув головою, - за курником.

- Чомусь я не здивована, - ущипливо зауважила Ірена. - Все, як завжди. Наш всюдисущий єнот.

- От ніколи не втримаєш свого дзьоба! Все допікаєш мені. Та не знав я…- винувато розвів лапами Фелікс.

- Дивні ви,- іронічно зауважив Полкан. - Приплентались до центральних воріт у надії на що? Господар вийде з дому та люб’язно відчинить хвіртку? Чи від страху глузд втратили й не боїтеся тієї залізної палиці, яка плюється вогнем? Якщо так, тоді ви самогубці.

- Ти ж нас відпустиш? - запитливо примружив очі єнот. - Я бачу, що ти ніби нічогенький. І не такий вже й злий.

- Краще скажи, як вийти звідси? - перебила єнота Ірена. - Час спливає. Та й небезпечно отут стовбичити. Он земля щораз то більше вкривається снігом. До ранку замете - і тоді нас точно вполюють! Ну, що, Полкане, - діловито сплеснула крильми,- допоможеш?

- Не впевнений…- сенбернар тріпнув кучерявими плямистими вухами. - Мені ж ой як перепаде, якщо я вас випущу й не викличу господаря. Він же мене точно поб’є або й гірше - посадить на той обридлий заіржа́вілий ланцюг.

- Полканчику, дорогесенький…- маленькими оченятами - ґудзичками благально блиснула Бетті. - Хіба ти не можеш удати, що захворів чи заспав…- Кліпнувши оком, зронила прозору сльозинку.

- Ну от що мені з вами робити? ...Добре! Ходімо! - рішуче розвернувся та повільно почвалав углиб двору.

Втікачі поспішили за ним, з острахом минаючи темні вікна, що загрозливо освічували витоптаний хідник. Ірена, як звичайно, перелетіла височенний пліт, а норка з єнотом, по - пластунськи, пропхавшись у непримітний отвір, з успіхом перебрались по той бік огорожі.

- Дууже тобі дякую, друже, я цього не забуду, - вдячно промовив Фелікс, позираючи на Полкана. - Не хочеш із нами? - глипнув на збентеженого собаку.

- Та ні. Не можу…- зітхнув той з неприхованою заздрістю…- Може, іншим разом,- важко зітхнувши, сумовито поплентався до будинку.

За мить уся трійця швидко чимчикувала до лісу.

Полкан повернувся до холодної будки, вмостився на старий вичухраний килимок, опустив голову на передні лапи. Його серце мучила якась непозбувна бентега. З неба шурхотів лапатий зірчастий сніг. Він тихо опускався на скуйовджену шерсть Полкана й холодними потічками стікав на заяложений псячий килимок. Зима. Полкан озирнувся довкола. Великий будинок, довгасті клітки, тихе вовтузіння в них, рідкі помиї в алюмінієвій мисці, височенна огорожа...Все таке звичне - й таке остогидле! Навіть якщо знову настане весна, він усе одно не бачитиме далі заіржа́вілої брами. Підхопився. Вибіг на середину двору. У зимовій холодній півночі приречено стояв, задумано поглядаючи перед себе. Зненацька йому до голови прийшла божевільна думка. Вихід є! Ось він! У глухому куті заяложеного двору, у прогризеній дірці. Саме там його свобода! І його життя. Так! Його думка правильна! Кинувся туди! Так! Коли прийде весна, він таки побачить метеликів, а не надокучливий сморід та зачухане подвір’я.

Надворі була глупа ніч. Зорі ховались за важкі чорні хмари, а ті щедро засипали заспані доли різьбленим лататтям снігу. Фелікс і Бетті поспішали. Ірена, перелітаючи з гілки на гілку, підганяла друзів. Мовчали, бо не було часу на базікання. Боялись переслідування, тому швидко простували лісовою стежкою до нового млина поблизу Витинанкового озера. Колись це місце було порожнім, але якось там з’явився бобер. Присадкуватий, з укороченими п’ятипалими кінцівками, веслоподібним хвостом, невеликими очима та рудим хутром. Назвався Скрупом й одразу взявся до роботи. Розчистив озерце від старої зчорнілої ряски, викосив береги та наточив коріння старих висохлих дерев. За два місяці тутешніх лісових жителів розбудило дудніння води, що з веселим шумовинням спадала з дерев’яних коліс млина. Скруп гордовито стояв біля млина, пригощаючи усіх навколо смачним пирогом з річкової форелі. Звірок хитрувато відмовчувався, однак з усього було видно, як його розпирає гордість за зроблене. З того часу Дубова долина поповнилась чудовим жителем, котрий, ніде правди діти, хоч і бурчав, та завше був готовий підставити дружнє плече чи допомогти порадою. Саме у Скрупа сподівались знайти прихисток Ірена, Фелікс і Бетті. Бодай перечекати, перевести дух від страшного пережиття та гонитви. Звірята не зупинялись. Бетті була спритною та в’юнкою. Вона рухалась швидко й точно. Ірена похапцем перелітала із гілки на гілку, підганяючи втікачів, лише Фелікс, задихаючись та засапуючись, ніяк не міг наздогнати друзів. Єнот був злий на себе, ситуацію і на свій невгамовний апетит, що неабияк гальмував усі Феліксові старання. Нагнав на тіло зимового смальцю - спробуй тепер побігати лісом. А ще отой сніг, мокрий та холодний, в який він почасти провалювався. Хай йому грець! Зненацька йому спало на думку звернути вбік біля малинового чагаря. Так, він непомітно прослизне коротшою дорогою - і за кілька хвилин зможе зустріти у Скрупа Бетті та Ірену.

Ото буде видовисько! Уявляю їхні очі! Ота пір’яста базіка кипітиме зі злості! - задоволено пхикнув сам до себе, крадькома звертаючи на іншу стежку.

Утішений несподіваним рішенням, прошкував догори, переборюючи залипле та закоржавіле полотно. За кілька хвилин пустився ще рясніший сніг. Він падав мокрими грудочками, заляпуючи холодною водою очі, вуха та шию. До того ж здійнявся пронизливий вітер. Фелікс поспішав з усіх сил.

Ще трішечки…Ще кілька ялиць - і все буде позаду,- бурмотів сам до себе.

Дивно, але стежка чомусь не закінчувалась, а заганяла його щораз то далі в надра лісової темноти. Фелікс роззирнувся - нікого. Десь у верхів’ях сосен зблиснув жовтими очицями пугач і, різко зареготавши, шугнув над єнотом, струснувши на нього лавину снігу. З необачки звірок пригнувся, утратив рівновагу - та раптом покотився вниз до якогось зчорнілого провалля.

- Ой! Ай! Хай тобі! Рятуйте! Куди ж це я?! От дурень! - репетував Фелікс зі страху, але зупинитись не міг.

Боляче вдаряючись боками до снігових копичок, з’їхав до кута якоїсь ущелини й впав у яму, сховану під товстою периною снігу. Кілька хвилин лежав, дослухуючи, чи, бува, не зламав чого, а далі знеобачки аж підскочив : з глупої ночі дивились на нього дві маленькі жарини жовтих очей. Єнот закам’янів: щось страхітливе причаїлось у тому кутку й тепер невідривно дивилось на нього. Поки Фелікс гарячково думав, що робити, те жахітне “щось” із голосним скавчанням кинулось на нього, облизуючи пошерхлим язиком, жалібно скімлячи тоненьким голоском.

- Дякую, дякую, дякую…Ви прийшли мене врятувати? - не вгамовувався “страшний звір”.

Фелікс приглипав на свого товариша у нещасті й заледве не впав: перед ним стояло маленьке цуценя. Воно було руденьке, невеличке на зріст, із гострими вушками та коротким хвостиком - бубликом. На вигляд воно мало місяців зо три - чотири, не більше. Яким дивом воно опинилось отут, посеред гущавини непролазного морозяного лісу? Дивина.

- Ти як тут опинився? - вже спокійно, не відчуваючи ніякої загрози, спитав Фелікс.

- Загубився я. Правильніше - мене загубили …- засмучено відповів песик.

- ???

- Ну господар сказав мені, що знайшов для мене нову хатинку, посадив у мішок на картоплю, поклав у нього мій улюблений лежак і приніс мене сюди. Спустив у яму та просив зачекати.

- ???

- Я не знаю…- опустив вушка. - Може, з ним щось трапилось? Адже його вже нема днів зо два. Я пробував вибратись звідси, але…Надто високо.

- Ага. Почекати. Аякже! - обурився Фелікс. - Хіба вовків чи людців із гарячими палицями. От безсовісний! Покинути таке мале напризволяще?! Хатинку він знайшов? Бачу, що він тобі добряче баки забив!

- Він не забивав те, що ти там кажеш. Думаю, із ним скоїлось лихо…- бентежно промовило щенятко.

- Ой, стривай! Ми ж і не познайомились. Я Фелікс! - діловито простягнув пальці єнот.

- Мене господар Гавчиком називав…- якось сором’язливо глипнув, подаючи лапку.

- А чого? Класне ім’я,- поплескав малого по вухах.- Гавчик так Гавчик. Ну що?! Треба думати про те, як вибратись звідтіля. Бо загинемо від холоду й голоду, або й ще гірше - знову відвезуть на ту трикляту ферму!

- Куди? - перепитав Гавчик.

- Ох, не зважай,- махнув рукою.- Тут часом нема якоїсь палиці чи якої - небудь мотузки?

- Ні,- я не бачив.

- От що тепер робити? - бурмотів сам до себе Фелікс.- Треба ж було потрапити в таку халепу, ще й з малим цуценям на хвості. Вічно мене кудись устромить!

- Спробуймо по - іншому. Я заберусь до вас на плечі, а тоді підстрибну щосили… - обережно спитав буркотуна Гавчик. - Чи у вас є інший план?

- Аякже!У моїй голові - тьма планів! От я вечорами нічого не роблю, окрім того, як плани складаю. Ще чого придумав? - обурюючись, відповів єнот.- Не вистачало лише, аби приблудний блохастий пес товкся по мені!

- Тоді я не знаю іншого рятунку, вибачте…- сумно проказав песик і відійшов убік. І...Раптом що…Я не маю бліх…- зажурено шепотів кудись в ніч, аж сльози на очі наверталися.

- Вибач…- присоромлено промовив Фелікс. - Не хотів тебе образити.

“Чого це я?- подумав про себе.- Присікуюсь до малої дитини.Так, ніби ця бідося винна у тому, що я сюди звалився?”

Розчарований та втомлений нічною пригодою Фелікс сів на промерзлу груду листя, присипаного снігом, і задумався. Справи були кепські : яма - глибока, навряд чи вони зможуть вибратись з неї без чиєїсь допомоги. Мороз дужчав, а якщо й далі падатиме такий рясний сніг, то до ранку не залишиться жодного сліду. Що ж робити? Та й іншої ідеї, окрім Гавчикової, не було. Прийдеться погодитись, інакше до наступної ночі вже не буде кому рятуватись. Фелікс підвівся зі свого “ложе” та вийшов на середину ями, щоб зрозуміти, який її кант є найнижчим. Гавчик не вирозуміло глипнув на єнота, однак потім, зрозумівши наміри буркотуна, весело покрутив хвостом. Після хвилинних роздумів Фелікс присів навпочіпки й почав горнути листя до стіни. Малими пальцями він тягнув усе, що лише міг : і погниле листя, і брили закам’янілого снігу, лиш би зробити трамплін якнайвище. Раптом Гавчик нашорошив вуха та притих. Єнот і собі притиснувся до найтемнішого закутка стіни. Хтось наближався до ями. Полоненики це цілковито ясно відчували. Фелікс тремтів зі страху, проте намагався не показувати цього цуценяті. Гавчик притулився до нього усім тільцем, і єнот, відчуваючи, як швидко й гучно б’ється його маленьке серденько, міцно обійняв його.

- Не бійся нічого, - прошепотів у мале карамельного кольору вухо, хоча самому ноги тряслися, як вуха сірого зайця під кущем.

Обоє зіщулились і з острахом позирали догори. Не бачили ще нікого, але чули чиїсь кроки та бентежне бурмотіння…

Заспаний Скруп у нічному каптурі сидів у кріслі - качалці й мовчки спостерігав за тим, як Ірена швидкими кроками міряє його вітальну кімнату. Бобер ще не встиг випити кави із підсмажених торішніх жолудів і тому не зовсім розумів, що відбувається. Поки намагався прийти до якоїсь притомности, слухав роздратоване приказування сороки.

- Я найнещасніша птаха у світі! Це точно! На всю Дубову долину нема нещаснішої, аніж я! Це, мабуть, моя покара з неба. Інакше я цього не трактую. От скажіть, чому я завше повинна слідкувати за усіма? Га? Так, наче в мене, в Ірени, немає свого життя чи якихось чудернацьких бажань, чи, врешті, болячок? Мало того, що мене оточують цілковиті ду́рні(лише не подумайте про себе, пане Скрупе), то ще я мушу пильнувати їх всіх! То підтирай, Ірено, шмаркаті носи, то рятуй, то не спи ночами, то ще щось…Скільки можна?! Не дивись на мене, Бетті, - гостро глипнула на норку.- Я часом хочу втекти звідси! Розчинитись! Щезнути! Розтанути! Пропасти! Упасти в найчорнішу западину Льодових гір! Все! Як буде по всім - ніхто більше вже не знайде мене! От побачите! - захекано впала на листяну канапу, але ненадовго, бо підхопившись, продовжила злісну тираду:

Якщо колись, мене хтось і спокусить до якоїсь приключки, то лише у тому випадку, коли в ній не буде єнотів. Бо це цілковито неможливі тварини, які живуть так, як хочуть і роблять те, що надумають. Я не піду його шукати! Дзуськи! Нехай його роздере вовк! Нехай люди зроблять з нього опудало і повісять над вогнищем! Досить із мене!

Роз’ятрена сорока раптом змовкла, щоб на хвилю перевести дух. Тільки вона намірилась видати на - гора чергову порцію примовлянь, як у двері хтось постукав, і так гучно, що Скруп аж підскочив у кріслі. Бобер помалу підійшов до дверей і прислухався. Наче нічого. Зненацька стукіт повторився. Скруп обережно зняв зі стіни мисливську рушницю, отриману в спадок ще від свого дідуся, ледь чутно підійшов до дверей, і різко відчинив їх. Його здивуванню не було меж. На порозі, висолопивши язика, стояв плямистий сенбернар, а на його широких плечах сидів рясно заляпаний снігом, проте щасливий Фелікс із малим цуциком під пахвою.

- От вмієш ти, Скрупе, гостей приймати! Та перш аніж почастуєш нас отією штукою, налий, будь ласка, чебрецевого чаю, а цьому малому - добре було б молока…Теплого…Чого так дивишся ? - пхикнув до застиглої від несподіванки Ірени.

III

За вікном звично лютилася зима, що так неждано, але так прожогом завітала до цього лісового краю. Рвучкий нічний вітер сипав колючими сніжинками, пригинав вершечки гострошпилих смерек донизу, товкся крученими лісовими стежками та наганяв страху, гойкаючи й регочучи по ярах і стрімких урвищах. Скруп лежав на солом’яному матраці під вовняним покривальцем і дослухався до звуків надворі. Скоро світатиме. Поважному боброві цієї ночі не спалося : історія Фелікса та його друзів все ніяк не йшла йому з голови. Ситуація була складна. По - перше, не сьогодні - завтра господар ферми зауважить втечу хутряних бранців і відсутність Полкана, до речі, теж. Бобер не відкидав думки про те, що власник не захоче втрачати цінне хутро й вже напевне переслідуватиме звірят. По - друге, не так то просто визволити полонених лисів, адже їх запроторено до найгіршої із ферм - "Хутро - класу". Тим паче Скруп не мав і крихти надії на те, що руді хитруни ще живі, а не прикрашають своїми хвостами несправжніх людей у величезних скляних вікнах. Ну прикличе він Круторога з сім'єю, своїх родичів із Заозер'я, дядька Вепра з братами…Що вони вдіють супроти вогняних палиць? З іншого боку - хто ж має допомогти нещасним бранцям? Лихо та й годі. Ні, треба щось вигадати, інакше їм всім погибель. Від тієї думки бобра аж пересмикнуло. У застиглій печі давно гуляв вітер. Скруп не розумів, чи його бентежить розчароване сподівання, чи йому справді холодно, а чи страшно. Обережно, щоб не розбудити своїх гостей, вийшов надвір. За ніч Витинанкове озерце вкрилося тонким шаром льоду й першим пухнастим снігом. Старий млин надсадно виважував на підливне колесо воду зі шматочками льоду, а невгамовні сіроокі горобці з голосним цвіріньканням пурхали з дерева на дерево в пошуках бодай якогось частування. Бобер натягнув каптур на голову й рушив в бік греблі. Він підійшов до загати, що збудував ще влітку. Ретельно оглянувши споруду, задоволено всміхнувся до себе : проєкт греблі виявися напрочуд вдалим. Що ж він таки вправний майстер, знавець своєї справи.

- Не спиться? - просто над вухом пролунав чийсь голос.

Скруп здригнувся з несподіванки, аж каптур злетів. Повернувшись, він заледве не впав : на нього, зіщуливши карі очі, дивилась величезна кішка, з темно - сірими китицями на вухах.

- Бодай тобі грець, Соню! Ледве серце не вистрибнуло з грудей! Хіба можна так лякати?

- Відколи ти такий лякливий став? - насмішкувато відповіла рись. - Чого це ти блукаєш ні світ ні зоря?

- Та…Всілякі справи, переживання…- приречено махнув лапою бобер.

- Розумію, - зітхнула Соня, влягаючись на колоду, рясно всипану снігом. - Знаю про твоїх гостей. Гарні, та не в пору, - поблажливо усміхнулась.

- Звідкіля те знаття ? - здивовано перепитав Скруп. - Вони наче в повню прийшли.

Спочатку побачила куницю. Потім почула сороку. Ти знаєш - Ірена галасує на всеньку околицю. Важко не почути. Я саме на полювання вийшла. Лише прилаштувалась біля Дверника, як тут якийсь собака намалювався на стежці. Приглипала й побачила на його плечах товстуна Фелікса з якимось кордупликом під пахвою. Ліс спустошений, звірів мало, тому все, як на долоні.

- Ой, ці бідачки так багацько пережили, - важко зітхнув Скруп.

- Ми всі переживаємо якісь невдалі моменти. А все почалося з убивства Абрикосинки, пам’ятаєш? - відповіла Соня.

- Аякже! Я тоді ледве вирятувався. Пожив трохи у родичів, а того року повернувся. Думав, що все налагодилось, та де там.

- Люди…- звузила зіниці Соня. - Їм чомусь надмір подобається наше ху́тро, тому нищать нас.

- Що можемо з тим вдіяти? - розчаровано розвів лапами бобер.

- Ти справді так думаєш? - подумавши, відповіла Соня. - Твої гості хіба не з фабрики втекли?

- Це факт нічого не змінює. Все одно сили надто малі.

Зненацька на бобра зі срібної пухнастої ялинки посипався сніг. Пчихаючи та розмахуючи крилами перед Сонею приземлилась Ірена.

- Пробачте, я мимоволі підслухала вас. Моя дорога подруго Соню, я вельми щаслива бачити тебе знову.

- Не до умовностей, давай без вступу, Ірено,- ліниво чмихнула рись.

- О так, про що це я? Так - от. Я тут почула ваші нарікання. Все можна змінити, якщо узятися до роботи професійно, звісно, якщо є вміння, - джеркотіла сорока.

- Що вона плете? Де вона цього навчилася? - Соня запитливо глянула на Скрупа.

- Не зважай.

- Так - от. “Хутро - клас” - найстрашніша в’язниця, але для звірів Дубової долини нема нічого неможливого, - продовжувала галасувати Ірена. - Якщо зібратися усім - то можна придумати, скласти план дій - і визволити усіх наших.

- Ти й справді здуріла! Скільки нас? Що ми можемо? Я ніч міркував про все це - і нічого не зміг придумати.

- Треба скликати Велику Раду,- спокійно відповіла Соня. - Нею тепер Круторіг завідує, якщо я не помиляюсь.

- Так, Батончика ж нема.

- Ну от! Ти, Скрупе, звісно розумний, але одна думка добре, а дві - ще краще. Врешті, кожен із нас може щось запропонувати. Бо інакше, нам залишиться лише скласти руки й чекати, поки по нас прийдуть! Невже ти цього не розумієш?- гарячкувала Ірена.

- Добре, скликаймо раду! - спокійно, хоча й без ентузіазму відповів бобер. - Сьогодні увечері! Ірено, сповісти всіх.

- Щоб ви без мене робили? - пробуркала під дзьоб, але, хутко здійнявшись із місця, зникла поміж дерев.

Коли стихла завія, і на кілька хвилин із - за хмар визирнуло сонце, біля Витинанкового озерця зібралися всі ті, хто ще залишився в Дубовій долині : Круторіг з родиною, дядько Вепр зі своїми друзяками, лісовими чорношерстими кабанами, Скруп з дядьками та братами, що похапцем прочимчикували із Заозер’я, Соня, яка прийшла, прихопивши з собою своїх вже дорослих доньок та невеличкий гурт сірих їжаків з - під величного Дверника на околиці лісу. Звісно, Фелікс, Полкан з Гавчиком, Бетті та Ірена теж були присутніми на цьому терміновому зібранні. Скруп дивився на присутніх - і його охоплював розпач, адже “військо” було таким мізерно малим та, ніде правди діти, не дуже підхожим для війни з людьми.

- Ти кликав нас, Скрупе, - промовив Круторіг.- Ірена, звичайно, розповіла мені про все, та все ж хотів би почути твою думку. Чесно кажучи, мене дивують твої спроби воювати з гицлями, та все ж.

- То не зовсім моя ідея, Крутороже, - підозріло глипнув на сороку бобер. - Та хіба в нас є вихід? Усі бранці - наші друзі, жителі цієї чудової місцини. То ж варто бодай спробувати. Та я не можу вирішувати за всіх. Нехай кожен скаже, що думає.

- Вважаю, що ми маємо вислухати того, хто зміг утекти з цієї пекельної пастки. І це я про тебе, Феліксе, - Ірена гордовито прочимчикувала повз Скрупа та Круторога й зупинилась перед єнотом.

- Хто? Я? - злякано витріщився єнот. - Я не знаю більше з того, ніж ти бачила, - стенув плечима. - Хіба ти ще не все розповіла? Найбільше часу там пробула Бетті. І взагалі, чого від мене можна хотіти? Я пережив неймовірний стрес, ледве не загинув? Чому ти завше вказуєш крилом на мене? Он Полкан теж там був.

- Отакої! А на кого мені вказувати? Просто тобі, як завше, хочеться посперечатись.

- Годі! Сваркою справи не вирішите! - несподівано втрутилася Соня. - Може, куниця розповість що і як?

- Без проблем! - Бетті, змахнувши хвостом, плигнула всередину звіриного кола. - Розповідати особливо нема що. Усі ці ферми схожі одна на одну, як дві краплі води. Низькі будинки для людей, залізні клітки, вантажні машини, собаки - охоронці, колючі дроти. З однією відмінністю. “Хутро - клас” має підземні ходи. Колись я чула, як люди скаржились на ті тунелі, буцім саме через них до їхніх комор проникають щурі. Окрім того, біля ферми є висока гора. На її схили намітає чимало снігу. От і все, що я знаю.

- Треба подумати над цим,- замислено промовив бобер.- Має бути якийсь вихід.

- Звісно, що має! - по - філософськи просторікувала Ірена. - Нас мало, та ми переможемо хитрістю, а ще - розумом. Наші друзі будуть врятовані з цієї страшної пастки! Визволені відважним братством! Великим лісовим воїнством!

- Що з нею? Де вона набралася цього пафосу? - муркнула Соня до Фелікса.

- Не зважай, то тимчасове потьмарення розуму,- змовницьки усміхнувся Фелікс. - Господар ферми частенько вмикав галасливу дошку на стіні з усілякими історіями, не стишуючи звук. От і нахапалась!

- Нам усе одно потрібен план, - обізвався Круторіг.

- Погоджуюсь, - зіщулила очі Соня. - Це вбереже нас від необдуманих вчинків і хао́су.

- Думаю, треба почати з лавини, - промовив олень. - Люди неабияк її бояться.

- Добра думка, - усміхнувся Скруп, - адже сніг засипле лісові стежки, на той випадок, коли люди кинуться навздогін.

- Вепри можуть підготувати тунелі, а також вирити запасні ходи. Ну так, про всяк випадок, - задумливо промовила Бетті.

- Скрупе, твої друзі мають підготувати до обвалу дерев'яні підпори на мостах. І коли настане час - зробити так, щоб люди не змогли повернутися на ферму.

- Чудова ідея! - потер лапки Фелікс.- Мені й самому це спало на думку. Коли остання машина з ферми проїде міст - вибити підпори й завалити дощаний настил. Кожен з нас матиме важливе завдання. Кожнісінький! - ледь не пританцьовував єнот.

- Не спіши радіти, - задумливо відповів Скруп. - Справа не така легка, як здається. Потрібно все ретельно спланувати й продумати.

- Основні моменти ми окреслили, чи на так? - спитав Фелікс. - Може, того…Відпочивати вже?

- Добре, йдемо спати. Як тільки зійде сонце, чекатиму вас на вершині гори, - змилостивився бобер. - Почнемо з підготовки до лавини. Але ти, Ірено, маєш пробратися до Рекса з родиною та попередити їх.

- Ну ясно, хто ж іще?

- Так, не провертай очима. Ти не така помітна, як будь - хто з нас, тому це твоє перше завдання. Нас чекають дні, сповнені праці.

День перший. Сонце зійшло вчасно. На вершину гори мало - помалу сходились звірі. Останнім, захекуючись, прийшов Фелікс.

- Як завжди, - насміхаючись, прокректала Ірена. - Чого так пізно прителіпався? Я вже з ферми прилетіла.

- Скрупе, візьми свого́ паска та зав’яжи їй дзьоб. То вже переходить усілякі межі!- розлютився єнот.

- Ну досить! - гарикнула Соня.- Не час з’ясовувати стосунки.

- Справді, берімось до роботи! - гукнув Скруп. - Друзі, рушайте до мо́сту, не гайте часу, - промовив до бобрів. - Наше завдання - підготувати снігові кулі для лавини та ліквідувати будь - які перешкоди для вільного сходження снігу.

Усі кинулись до праці. Зимовий день - короткий, як ноги в такси, тому працювали до перших смерків, аж піт котився горохом. Фелікс і Бетті не відчували вже власних лап, тому з настанням ночі Круторіг (хоч і сам був втомлений)привіз їх додому на своїй спи́ні. Скруп нашвидкуруч проковтнув вечерю і, впавши на матрац, голосно захропів на всю хату. Навіть Соня не йшла полювати - вмостилася біля каміна, простягаючи натруджені кінцівки до вогню. Ірена примостилася на бильце улюбленого бобрового крісла й куняла, млосно кліпаючи до присутніх. Полкан та Гавчик подрімували біля дверей. Усі мешканці Дубової долини поринули в міцний сон.

День другий був ще пекельніший. Цілковито непросто було пробратись у підземелля ферми й надмір трудно - копати замерзлу на кістку землю. Крім того, люди, очевидно прочуваючи невидиму загрозу, посилили охорону : величезні алабаї шугали туди - сюди, раз по раз лякаючи замурзаних копачів голосним гавканням. Скруп мовчав, та про себе відзначав, що, мабуть, визволення затягнеться. Ще б пак, маленькі лапи та делікатні копитця не були призвичаєні до такої роботи. Однак бобер розумів, що відступати нема куди, справу потрібно довести до кінця. Ніхто не жартував, не розмовляв, не просторікував. Навіть Ірена не доскіпувалась до Фелікса.

Минуло кілька днів. Емоційний запал трохи згас, і звірята почали розуміти вагу тягаря, що його так необачно стягнули на свої спи́ни. Розчарування потрохи точило їхні серця достоту так, як вода точить камінь. Їм було потрібне чудо. І ось одного дня воно трапилось.

IV

Ще задовго до того, як зійшло сонце, пролунав страшний рик. Він був таким громохкий, що не лише пробудив усіх в Дубовій долині, а й нагнав страху навіть на людей з ферми. Скруп спросоння аж підскочив з несподіванки й вхопився за рушницю. Заспана Ірена впала з бильця ліжка просто у відро з попелом, а Гавчик затрясся, наче осиковий листочок на холодному вітрі. Соня та Полкан, наїжачившись, сміливо вийшли надвір. До свого́ значного здивування вони побачили перед собою бурого ведмедя з білою плямою під правим оком. Соня готова була заприсягнутись, що цей велетень був схожий на Батончика, як дві краплі води. Якби не ця пляма.

- Зефіре! - радісний Скруп раптом кинувся до ведмедя й майже розчинився в його міцних обіймах.

- Скрупе! Як ся маєш, мій друже! - заволав ведмідь, потрясаючи світ довкола своїм неймовірно гучним голосом. - Де мій Батон - лінивець? Бо я оце зайшов до барлоги, а його слід простив. Я ж знаю, що він ні дрібки взимку не спить. І я, до речі, теж.

- Вітаю, Зефіре, - усміхнулася Соня. - А ти, як завжди, подорожуєш світом?

- Здоров, моя чарівна. Ти уявлення не маєш, звідкіля я приїхав,- підморгнув до Соні.- Там ведмеді на деревах живуть, якесь листя їдять. Тьху ти, яка гидота! Куштував - не для мене це. І на кораблі плисти - то саме жахіття, переводня продуктів. Нічого в животі не втримується. Але не будемо про сумне. Ну що ж, де він там ховається, мій улюблений Батон - лимон? - нетерпляче роззирався довкола.

- Це що за одоробло таке нестерпно говірливе? То просто шок! - здивовано витріщалась Ірена, струшуючи з крил учорашній попіл.

- Тобі до пари, - відповів Фелікс.- Лісові боги нарешті змилостивилися наді мною. Ну ти тут тойво, зустрічай гостя, а я піду пундиків Скрупових з’їм : ще не снідав, - зіронізував єнот, чимчикуючи до хати.

- Іди, іди, троль нещасний. Напхайся вдосталь - завтра на гору не вилізеш, - гнівливо зиркнула сорока, крадькома поглядаючи на гостя.

Скруп почувався неймовірно щасливий. Ще б пак, приїзд Зефіра вирішував багато проблем, передусім ведмідь був помічний у копанні потрібного тунелю. Щоправда, цій важливій справі трохи заважала гарячкуватість та галасливість бурого, однак усі дуже раділи його появі. І хоча звірі ще кілька днів готувались до визволення друзів, усе одно вони швидше впорались із завданням, ніж зробили б це без ведмедя. Одного дня, на світанні, почалося звільнення, тих, хто вже більше як рік мріяв про волю. Спочатку Круторіг зі своїми доньками штовхнули розлогими рогами снігові кулі. Скруп на додачу ще й вистрілив з рушниці біля них. Білі кулі покотились донизу, набираючи не лише швидкості, а й снігу на свої боки. Повітря розтинали загрозливі звуки. Що почалося на фермі - словами не передати. Люди бігали туди - сюди, хапались за ящики, клітки з норками, галасували й навіть брались до залізних вогняних палиць. На жаль, лавина не була аж такою рясною, не мала значної сили, тому сніговий покрив нещільно засипав ферму й прилеглі території, як цього очікували лісові друзяки.

- Не розчаровуймось! - крикнув Фелікс. - Дивіться вони тягнуть звірів до вантажівок. Мерщій у підземелля. Треба пробратись до наших і відчинити клітки. Забаримось - то й рятувати буде нікого. Різдво скоро!

- Я з тобою! - заревів Зефір. - Нехай людці начуваються! Дамо їм гарту!

- Не забудьте мене та Бетті, - заметушилася Ірена. - Адже де не пройдете ви - ми зможемо пропхатися. Раптом що. Соню, сподіваюсь, що ти з нами?

- Хто з вас бачить вночі краще за мене?- чмихнула у відповідь рись.

- Будемо собі такою командою красунечок, як у “Янголах Чарлі”,- мрійливо закотила оченята Ірена.

- О Боги! - ляснув себе по лобі єнот.- Вона знову за своє!

- Годі патякати! Ходімо вже! Залиште змагання розуму на потім! - рикнула Соня у відповідь.

Дивакувата різношерста команда рішуче промаршувала повз сімейство бобрів і скоро зникла помежи снігових пагорбів. Скруп з родиною посідали на оленів та вшкварили до мосту́, що був останньою надією на визволення території від небезпечних чолов’яг з вогняними палицями. Полкана та Гавчика передбачливо залишили чатувати біля будинку.

Фелікс сидів за святковим столом і, попиваючи тепленьке какао, дивився на страви, яких (на його думку) було замало, як на таку значну й галасливу компанію. Врешті, скуштувавши Ірениного пирога з чорницями, йому захотілося подрімати в кріслі - гойдалці біля каміна. Загорнувшись у картатий плед, Фелікс тихо колихався у кріслі та згадував усі події останніх днів : і те, як вони працювали, щоб звільнити друзів, як проникнули в підземелля і їх наздогнали жорстокі й страшні алабаї; кумедний й водночас нажаханий вираз Ірениних очей, коли величезна паща з гострими іклами вишкірилась просто перед невгамовною сорокою; і поранену Соню, що відважно й, попри небезпеку, вступила у бій з собаками; і те, як вантажівки падали з мосту́ в ріку, і ще багато інших картинок, що їх малювала Феліксова пам’ять. Але сьогодні єнот був щасливий, як ніколи. Усі його друзі (старі й нові) поруч, за його святочним столом. Куштують усе те розмаїття з дбайливо приготовлених страв та напоїв. Яких наїдків тут лише не було : фаршировані карасики й запечені свинячі рульки, смажені жолуді й суничне морозивце, пророслі зерна та юшка з грибами, пампушки з часником і курячі стегенця в меді, трохи гострих у смаку мідій і мариновані пагони очерету, солодощі з меду та горіхів і смажені курячі котлетки…Фелікс раював у тих блаженних відчуттях. Навіть гучні співанки Батончика й Зефіра й галасливі діти Мандаринки та Рекса його анітрохи не дратували. У каміні тріскотіли дрова, а за вікном тихо опускався на землю зірчастий лапатий сніг. Єнот повільно прикрив повіки.

- Ти що? Спати в таку ніч надумав? - поскрекотів знайомий голос.

- Ні, ні,- випростався у кріслі.

- З Різдвом тебе, Феліксе,- примирливо промовила сорока. - Усе сталось так, як ти й хотів.

- І тебе вітаю, Ірено, - усміхнувся смугастик. - І тебе!