Жанна: Трагедія двадцятидев'ятирічного життя (нарис)
Жанна була бережливою і романтичною. Зо́ря вважала, що інколи аж занадто. Вона зберігала старі квитки, театральні програмки, флаєри, календарики, малюнки на папірцях, гербарій ‒ усі знаки і пам’ятки людського життя. Від дідуся їй залишився старий патефон. Правда без тонарми. Купити її хотіли, та все ніяк не виходило. Так і стояв він, полишений, в шафі, до кращих літ.
‒ У мене багато платівок, ‒ часто хвалилася кузині вона. – Джексона, наприклад. Мені їх подарував Ваня на Новий рік. Ми з Ніком ще тоді навіть не зустрічалися. А ось це – «Queen», здається, вісімдесят першого року. Мені їх віддала Алана Артемівна, наша сусідка в Одесі, вони переїжджали до Канади, якраз невдовзі, як Нік помер.
Це був чи не найбільшій біль в її двадцятидев’ятирічному житті. Саме те, що вона найдужче, найсильніше любила і мріяла мати поруч, слухати, бачити, торкатися, їй зберегти не вдалося. Нік зостався далеко в теплому одеському краю, оспіваний її нічними риданнями, оркестром барних друзів і схований під окропленою дешевим вином землею. Дорогу назад йому не знайти – її замели перші хуртовини. Від нього залишилися лише пальто, шарфик і запах музики. Він неясним теплом, легеньким трунком стискав груди, кружив по квартирі листками і сніжинками, лягав Зорі на руки, і дівчина майже повністю впевнена, що саме завдяки цьому так нестримно забажала пов’язати своє життя з дерев’яним інструментом.
Жанна була, як привид – ніхто ніколи не знав, чи вона є, чи її нема. Існувала тихо. З дому майже не виходила з тих пір, як поховала в Одесі Ніка і повернулася у рідне місто. Зоряну це дратувало з найпершого дня. Щойно вона перетнула поріг кузининої квартири, попросившись у батьків пожити в неї на літо, зрозуміла – витягати Жанку на вулицю буде важко. Старша сестра таким стилем життя і поведінкою створювала їй додаткову невизначеність, яких — невизначеностей — вона не любила.
‒ Прогуляємся? – в черговий раз спробувала Зоряна, перебираючи струни новенької гітари вже другу годину поспіль. Обережно проводила ніжними пальцями по струнам, по деці, вдихала запах дерева. Ледь відчутний оточуючим, але дівчині чомусь особливо яскравий. – Навпроти парку відкрилось нове кафе. «Шинок» називається, смішна така назва.
Хмари опустили сонце за ремені на дахи-пательні посірілих багатопверхівок. Вони повільно вкривалися оранжевим світлом, здалеку схожим на яєчню, і стікали до вікон, продираючись у квартири крізь штори й фіранки.
Жанна прижмурилась, поставила останню вимиту тарілку на сушку і, витерши вогкі руки об пожовклий посалений рушник, – його давно треба було б попрати, ‒ великомучено зітхнула:
‒ Може замовимо додому? Так не хочеться виходити з хати…
‒ Ти навіть продукти через Glovo замовляєш, хоча Сільпо буквально через вулицю від нас, ‒ наполягала молодша. – Хіккувать влітку – це щось за гранню добра й зла. Збирайся, ‒ вона сперла гітару об стіну. – Ми йдем і це не обговорюється!
‒ А чого ти з друзями не підеш?
Зоряна промовчала. А нащо відповідати, якщо відповідь кожного разу однакова?
Обличчя в Жанни було втомлене, тускле, і в виразі його було щось зворушливо-ніжне. Вона виглядала, як людина, що от-от впаде, здується вітром. Їй минуло двадцять дев’ять років, але вона здавалася на десять старше.
Такою була двоюрідна сестра Зоряни, ‒ і кузина схожа була з нею так само, як молода лань зі старою кобилою.
Жанна, напевне, могла б відстояти свою думку. Що їй справді не хочеться йти в галасливу нову піцерію в оточення таких ж галасливих нових людей. От тільки сенсу не бачила. Сперечатися з Зоряною було все одно, що кричати на Бога – лише голос зірвеш, а результату не отримаєш ніякого. Тому вона смиренно кивнула і почимчикувала в кімнату, залишивши сестру в гордій самотності упиватися черговою перемогою.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!