Уроки Живопису

Я сиділа в фейсбуці, коли Влад поставив переді мною чашку с гарячим шоколадом.

— Що шукаєш, люба? – поцілувавши спитав хлопець.

— Здається знайшла. В школі мистецтв відкривають курси для дорослих. Там є різні напрями. Я б хотіла піти на уроки з пейзажу.

— Навіщо це тобі?

Я повернулась до Влада.

— Я думав тобі вистачає цих розмальовок, – хлопець показав на десяток картин по номерах, що стояли в кутку.

— Я хочу навчитися писати свої картини, а не розмальовувати чужі.

Влад улесливо посміхнувся. Ненавиджу цю його посмішку. Так він посміхається клієнтам, які нічого не розуміють в IT.

— Нехай. Давай вже дивитися кіно.

Я поставила закладку на допис з оголошенням та виключила ноутбук. Хлопець включив Netflix та потягнув мене до себе на диван. Ми дивилися серіал, та я все думала про живопис. Наскільки мені це потрібно? Я маю роботу, яку люблю. Графік я сама собі планую, тож у мене достатньо вільного часу. Тому і розмальовую картини по номерах. Я могла б писати свої. Жаль, що Влад дійсно не розуміє мого бажання.

— Ти вже пропустила третій жарт поспіль. Що не так?

— Не має настрою. Мабуть, піду вже спати.

Я виплуталась з його обіймів та вийшла з кімнати.

Наступного дня я працювала з клієнткою. У неї була невеличка справа з виготовлення свічок. І їй потрібна була копірайтерка. Консультація закінчилась через дві години. Щоб трохи відпочити, я зайшла в фейсбук і мені знову попалось оголошення про курси живопису. Я перейшла за посилання та більше прочитала про програму. З рештою, я вже не стала стримувати себе та подала заявку та оплатила курс. Сподіваюсь, що не пошкодую про це. Перше заняття через тиждень.

Вечері я розповіла про це Владу. Він сказав, що сподівається, що я знаю що роблю. Так я знаю, що я роблю.

Та мене все одно було ніякового в перший день. А ще й від того, що з собою нічого не було потрібно брати, все входило в оплату. Я увійшла до класу, де колом стояли мольберти. Вікна в кімнаті було два – великих, займали майже всю стіну. І липневе сонце добре освітлювала кімнату. Біля дверей ще був стіл, на ньому лежали папери.

Всього в групі повинно було бути 12 людей. Та поки в класі була я та ще декілька таки ж, що приходять заздалегідь. Та о 10 всі були на місті, а ще й два вчителі. Чоловік та дівчина трохи старша за мене. Чоловік увійшов в центр кола, а дівчина залишилась біля стола. Я стояла біля вікна та роздивлялась людей. Здебільшого були такі ж хлопці та дівчата, як я, та і було декілько людей старшого віку. Цікава зібралась компанія.

— Доброго ранку, – привітався чоловік. – Мене звуть Ростислав і я ваш викладач по основах живопису. А це моя помічниця Діана, – показав він на дівчину біля столу. – Вона буде допомагати мені та вам в класі та буде відповідати за виїзні дні. Трохи зараз поговоримо про організаційні питання, а потім вже зануримося в мистецтво.

Дівчина взяла зі стола лист та прикріпила до дошки, що була біля стола.

— На цьому листі написані ваші фамілії та графік прибирань після занять, – пояснила Діана. – Всього в нас буде 15 занять через день. Також у нас буде 4 виїзних класів і 5 останнє буде виставкою ваших робіт в парку біля нашої школи.

— Так, вам може здатися, що такого можуть написати ті, хто тільки місяць відходив на заняття. Та я вас заспокою. В живопису, головне не чіткість ліній та правдоподібність. В мистецтві важливі почуття. Важлива ідея, яку ви вкладаєте у свою картинку. Важливо, що ховається за малюнком. Важливі ви. Ваші почуття, думки та ідеї.

Ці слова були надихаючи. Це те, чого не вистачало мені в розмальовках. Показати себе, свої думки.

— Можна питання? – спитала дівчина, що стояла через декілька місць від мене.

— Так, звісно.

— Що може ховатися за пейзажем?

Чоловік повернувся до Діани та кивнув. Вона увійшла у коло з текою в руках.

— Пейзажі могуть бути різними, – почала дівчина. – Ось трохи прикладів.

Діана дістала з теки лист та попросила передавати один одному.

— Що викликає у вас ця картина?

Я роздивлялась картину, на якій на березі руйнувалась якась споруда від вітру, а поряд стояла жінка вся в чорному та просто споглядала на воду. Я майже шкірою відчувала той вітер та вологе повітря і сум жінки.

Ніхто не відповів на питання дівчини, та й вона й не просила відповіді.

— Це картина “Вілла біля моря” Арнольда Бекліна. Я коли дивлюся на неї, то одразу відчуваю сум та пригніченість. А ось інша картина. Які емоції після неї.

Коли до мене дійшов лист, то одразу стало якось спокійно та чомусь запахло бабусиними пирогами. А на картині було лише кілька сільських домів та широка дорога.

— Так, це “Вечір на Україні” Константина Яковича, – повідомила Діана. – я одразу хочу до бабусі з дідусем. А ось інша.

Від третьої картини стало зимно і весело водночас. На замерлому озері діти ковзали один за одним.

— Це картина Акселі Ґаллен-Каллела “Ковзанярі на льоду озера”. Така зимова та все ж не сумна. Тож так, пейзажі викликають різні емоції та думки. Ви можете вкладати у свої картини, які завгодно сенси, головне донести їх до тих, хто буде дивитися. А можете не вкладати ніякі сенси, нехай воші роботи кажуть все за вас.

— Дякую, Діана, – промовив Ростислав.

Вчитель, ще трохи розповів про себе та про те, як будуть відбуватися наші заняття. Які матеріали будемо використовувати. В якій техніці працювати. Деякі ставили питання. Я ж лише слухала та трохи занотовувала.

Перше заняття пройшло дуже швидко. Я й не помітила, як пройшло 3 години. Перед виходом я, як і усі, заглянула на дошку подивитися розклад. Я була черговою на 4 занятті з якимось хлопцем. Гадаю, що до того часу ми вже будемо знайомі.

Я була в захваті від занять. Після них, я завжди була в чудовому гуморі. Влад досі не розумів навіщо це мені, та більше нічого такого не казав. На 4 занятті ми вперше використовували акварель. Мені сподобалось малювати цими фарби більше ніж олівцем та гуашшю. Можливо від того, що було складніше, а від того цікавіше.

До речі, група в нас вийшла дуже добра та підтримча. Всі друг другу допомагали та посміхались. Та зі всіх виділявся один хлопець. Він завжди відкликався, коли просив хтось про допомогу. Причому його малюнки значно відрізнялись від інших. Цікаво, якщо він вже так малює, навіщо йому цей курс?

Він цього питання я не змогла втриматися, коли ми прибирали.

— Завжди є куди рости, – з посмішкою відповів Мар’ян.

У нього був приємний голос. Він взагалі був дуже милим хлопцем. Його світлі кучері чудово гармонійно поєднувались з великими зеленими очима.

— Так, але ж у тебе виходить краще ніж у всіх. Ти вже проходив курси?

— Так тільки здається. Так, в мене є досвіт, та мені ще вчитися та вчитися.

— І що ж тобі подобається малювати перед усім?

Мар’ян розповів про свої улюблені роботи та техніки. Я розповіла про свої “картини”. За розмовою я й не помітила як промайнуло пів години.

— Ой, вже треба йти, – сказала я, подивившись на годинник. – Роботу ніхто не скасовував.

— Успіхів.

Я кивнула і побігла додому.

На наступному занятті я весь час спостерігала за Мар’яном. Та я не забувала і слухати Ростислава. Сьогодні він більш детально розповів про використання акварелі та що можна намалювати за допомогою цих фарб. Я вже дуже захотіла використати акварель на майбутньому виїзному класі.

В кінці заняття до мене підійшов хлопець. Він дивився на мою замальовку. Я намагалась по пам’яті намалювати свій двір, те що я бачила з вікна кожен день.

— Не погано. Занадто багато води, – зауважив Мар’ян.

— Ростислав сказав теж саме.

І я була згодна з двома. Дома я теж намагалась щось намалювати. Та там аж папір рвався.

— До речі, дякую вчора за цікаву розмову.

— Ми можемо її продовжити сьогодні в кафе, – запропонував хлопець. – Якщо тобі не треба спішити на роботу.

Я посміхнулась.

— Я знайду пів годинки.

Він повів мене в кафе, що було недалеко від школи. Ми говорили про мистецтво, і не тільки про живопис. Так сталось, що нам подобались однакові фільми та серіали, а ще музика. Інструментальна класика грала в його навушниках так часто, як і в моїх. Дивовижно. Влада така музика клонила в сон. Він і п’яти хвилин не міг її винести, я ж любила під неї працювати та малювати.

Так, просиділи ми не пів години, а всі дві. З Мар’яном було просто, легко та приємно. Сподіваюсь ми станемо друзями.

— І не забудьте, що на наступне заняття ви приносите одну свою домашню роботу, – нагадав Ростислав в кінці 7 заняття. – Ми з Діаною подивимося на те, як ви працює без наглядачів і підказок. Також вже з наступного разу кожен буде використовувати ті інструменти, які йому більше до вподоби.

Я зраділа цьому. Можна знову повернутися до акварелі. Останні два заняття були про масляні фарби. Це було не моє. А ось у моїх сусідів виходило дуже гарно та естетично.

Я знайшла очима Мар'яна і посміхнулась йому. Він, як ніхто знав, що саме до акварелі я хотіла як скоріше повернутися. Він зібрав свої речі та підійшов до мене.

— У мене є чудове місце для етюду. Ти ж так нічого й не намалювала?

Я похитала головою. Ми вийшли з класу та пішли в кафе. Тепер це стало звичкою. Дуже приємною звичкою.

Ми заказали каву та сіли за столик.

— Що в тебе за місце?

— Здивуєшся, але це в центрі міста. Але там майже нікого немає, хоча і не безлюдно.

Я здивовано глянула на хлопця. Де в нас в центрі міста є місце для пейзажу?

— Сподіваюсь, що там гарно. А то в мене зовсім немає натхнення.

Мар'ян посміхнувся.

— Тобі сподобається.

А далі ми знову говорили про все на світі. З ним було так легко, що я навіть забувала про час. Та після таких посиденьок я думала, чи це правильно. Чи дійсно це про одну лиш дружбу? Та вечері я не помічала нічого дивного в наших відносинах, тож заспокоювалась. До наступної кави.

Мар'ян привів мене в парк атракціонів, що розкинувся на березі річки. Я не раз тут була, але не пригадувала тут спокійного місця.

Хлопець повів мене вниз сходинками до річки. Ми проходили повз кущів роз, які наповнили повітря своїм ароматом. Я з насолодою вдихнула.

Біля води нікого дійсно не було. Це місце майже не було видно з верху. Його можна було розгледіти лише з моста, що був зовсім неподалік. Тут лише було чутко відгомін розмов. І це зовсім не заважало. Та тут добре було видно інший берег. Весь зелений і без людей, як було під іншим мостом.

— Тут дійсно гарно, – сказала я. – Я хочу перенести цей спокій на папір.

— Тоді тобі треба почати це робити. Ти говорила, що в нас не так багато часу.

— Влад запросив мене на побачення. Він забере мене через три години.

— Тоді нам треба поспішати.

Я кивнула і почала виймати потрібні мені речі.

Ми малювали та розмовляли. Іноді просто малювали. Так було вільно та легко. Я і не помітила тих трьох годин. І дуже здивувалась, коли подзвонив Влад.

— Так, я зараз буду, – відповіла я на його дзвінок.

Мій етюд вже підсох, тож я могла вільно його вже сховати. Добре, що я закінчила раніше. Та мені було цікаво подивитися, що ж намалював друг.

— Ти все ж покажеш, чи ні, що ти сьогодні робив? До речі, ми з Владом могли б підкинути тебе додому.

— Картина ще не досохла, – швидко відповів Мар’ян. – Та я вже можу її тобі показати.

— Ура!

Я підхопилась з лавки та підійшла до хлопця.

— Ох, – у мене не було слів.

Це був портрет. Мій портрет. На ньому я була така дивовижна, жива, усміхнена та малювала.

— У тебе гарно вийшло. Та чи не пейзаж нам потрібно на завтра принести?

Мар'ян пожав плечима.

— Гріх було малювати річку та дерева, коли поруч була ти. І портрети в мене виходять краще.

Я б зачервоніла, якби не дзвінок. На автоматі відповіла та почула голос Влада.

— Так, так, вже йду.

Я обережно поклала свій малюнок в сумку та несміливо подивилась на хлопця.

— Я хотів би подарувати цю картину тобі. Коли вона висохне, звичайно.

— Дякую. І за картину і за це місце. Та мені вже час. Бувай.

— Бувай.

Цікаво вийшло. Я обернулась, коли підійматися сходами. Зовсім не хотілось покидати це спокійне місце.

Дома я перевдягнулась і Влад привіз мене в якийсь дорогий ресторан. Він любив проводити наші побачення в дорогих закладах. Я ж не дуже затишно відчувала себе тут. Ресторан був гарний, грала жива музика, а Влад в самий раз вписувався в цю атмосферу. Ось тільки я вважала себе зайвою.

— Тобі не подобається? – спитав хлопець, коли я по-другому коли продивлялась меню.

— Тут гарно, – лише відповіла я.

З рештою, я заказала щось класичне і більш-менш зрозуміле.

Влад розпитував мене про мою роботу, про живопис. У нас була спокійна та звичайна розмова, але в цьому чогось не вистачало. Не вистачало в цьому всьому фарб.

Мар’ян таки й не приніс етюд на наступне заняття. Але він приніс мій намальований портрет. Після цього я більше не ходила з ним на каву. Відвертала погляд, коли помічала, що він дивиться на мене. Відчувала при цьому себе не дуже. Та мені потрібно було про все подумати. А виходило не дуже.

— Наступне заняття в нас буде через 3 дні, – попередила Діана в кінці 10 заняття. — Нехай це будуть такі вихідні для вас.

Я тільки зраділа, бо збиралась поїхати до мами в село на ці дні. Відпочину та подумаю.

Сьогодні знову була наша черга прибирати. Я робила все мовчки та лише відповідала на питання хлопця. Швидко все зробила та попрощалась.

Мама жила недалеко від міста. Лише одна година і вже в неї. Будинок мого дитинства. Тут завжди було тихо, затишно і мама весь час чекала мене. На другий день ми сиділи на дворі та пили каву. Я дивилась в одне місце і думала про все.

— Рися, – назвала мама мене моїм дитячим ім’ям, – у тебе все добре?

Я тяжко видихнула і розповіла мамі про Мар’яна. Мені стало легше, коли я сказала усе в голос. До цього моменту я навіть с подругами не говорила про це.

— І що ти думаєш робити? – спитала мама.

— Не знаю. Я зовсім не знаю, як себе і далі поводити з Мар’яном. Та і Влад… Я ж люблю його.

— Ти знаєш цього хлопця лише декілька тижнів, а з Владом ви вже 2 роки разом, – обережно нагадала мама.

— Я знаю. Я не хочу робити йому боляче. Нікому з них.

— Так, але ж головніше не робити боляче собі.

— І що це значить?

— Спробуй відповісти собі на одне питання: чи закохана ти в когось?

Я знизала плечима. Це було складне питання. Чи я просто хотіла, щоб воно було складне.

Більше ми з мамою не говорили на цю тему. Лише, коли я вже сідала в автобус вона побажала мені успіху. Що ж він мені точно знадобиться.

Питання матері не давало спокою навіть на занятті. Я весь час відривалась від малюнка і подивлялась на Мар’яна. З рештою, набралась сміливості й запросила його в кафе. В перше з початку нашого знайомства, між нами стояла тиша. Я не знала з чого почати, а хлопець явно не збирався мені в цьому допомагати.

Я вирішила почати з чогось нейтрального.

— Як пройшли вихідні?

— Спокійно. А в тебе?

— Їздила до мами подумати.

Хлопець посміхнувся.

— Подумала?

— Подумала.

— І над чим же ти думала?

Я похилила голову і поглядала на свій зелений чай. А потім все ж таки подивилась на Мар’яна. Його зелені очі були добрі та світились життям, хоч, як він зі мною сьогодні уїдливо не спілкувався.

— Я думала про те, що ти мені подобаєшся. І зовсім не як друг. І що це до дідька не правильно, адже я живу з Владом і люблю його.

Хотілось сховатися від тих слів, що я тільки-но сказала. Та тільки надто багато народу було довкола. А ще я зовсім не хотіла бачити реакцію хлопця, та все ж підняла очі.

Здавалось його погляд став ще добріше і навіть ніжним. Він ще ніколи не дивився на мене так. А може я просто не помічала. Треба було лише згадати мій портрет, який він тоді намалював.

Хлопець мовчав, як мені здалось надто довго, а може пройшло лише кілька хвилин.

— Ти його любиш. А чи ти в нього закохана?

Таке просте питання, на яке я не мала відповіді. Чи це якраз було відповіддю?

— Як би ти не відповіла, — продовжив Мар’ян, – знай, ти мені теж подобаєшся. І закінчувати наше спілкування після закінчення занять я не хочу. От зовсім не хочу.

Я посміхнулась. І від його слів стало так добре, що я наважилась його поцілувати. Та насправді, я було боягузкою, тому одразу втекла.

Дома мені було паршиво. Ще й Влад закінчив з роботою раніше. І коли увійшов до квартири був в пречудовому гуморі.

— Люба, я так скучив за тобою останнім часом. То ти на своїх заняттях, то у мами. У мене завтра нарешті вихідний. Може сходимо кудись?

Я сиділа перед телевізором, а на фоні шов якийсь фільм. Він присів поряд, обійняв та поцілував у щоку. Я ж згадала поцілунок, який був декілька годин тому.

— Що трапилось? – одразу помітив мій настрій Влад.

Я знизила плечима. Останнє, що мені хотілось сьогодні – обманювати хлопця.

— Схоже я закохалась, – сумно відповіла я.

— Це той твій новий знайомий?

Я кивнула.

— Він. Хто ж ще.

— Влад, я не хочу…

— Ти помиляєшся, моя люба, – перебив мене хлопець. – Я так мало уваги тобі приділяв останнім часом. Давай завтра повечеряємо і про все поговоримо?

Я погодилась, бо поговорити дійсно треба було, але не сьогодні.

— Тільки не дуже пізно. Бо в нас завтра останній виїзний клас. Тільки цього разу нічний, – згадала я вчасно.

— Що можна намалювати в темряві?

Питання стало риторичним, бо відповідати я не збиралась, та і Влад підвівся та пішов на кухню.

Вдягнутися прийшлось елегантно, але й зручно. Вийшло непогано, але Влад мав кращий вигляд. Ми прийшли в якийсь новий заклад. Сиділи напроти панорамного вікна. Я розглядала місто в сутінках, поки хлопець робив замовлення. Сьогодні я довірила йому їжу. Та і розмову починав він. А мені вже кортіло поставити усі крапки над “і”.

— Ти сьогодні дуже гарна, – сказав він, після того, як декілька секунд розглядав мене.

— Ти гарніше. І вписуєшся сюди краще ніж. Як завжди.

Це була звичайно констатація фактів, але схоже Влад прийняв це за докір.

— Просто я люблю дорого виглядати та ходити по приємних містах.

— Ага, особливо, якщо після них твій рахунок втрачає декілька нулів. Та взагалі ми не про це прийшли поговорити.

— Звісно, – хлопець посміхнувся.

Він махнув рукою та нам принесли шампанське. Я з підозрою роздивлялась келихи. З яких пір так починають вечерю. Хоча б закуску якусь принесли. Та Влада це зовсім ніяк не збентежило. Я ж подивилась на годинник, час плинув, а розмови так і не було.

— Влад, мені вже час. Ще треба добратися до місця зустрічі.

На диво воно було недалеко від цього ресторану.

— Люба, я знаю, що останнім часом ми були не так близькі. І здебільшого через те, що я не розумів твого бажання малювати.

Так і хотілось спитати, чи розуміє зараз, та я не наважилась його перебити. Надто пафосно він говорив.

— А твої вчорашні слова були наче блискавка серед ясного неба.

“Таке кліше” – подумала я.

— І ось, – він дістав з кишені коробочку, відкрив та розвернув до мене.

Я аж відкрила рота. В ній була обручка. Гарна така, з розсипом камінців. Я б з задоволенням носила таку. Все ж він мене добре знав. Та ще на початку вечері я зрозуміла, що у нас з Владом немає майбутнього. І вже точно я не готова до весілля.

Я подивилась у вікно і побачила там Мар’яна. Ось людина, з якою я хотіла проводити зараз час. Влад подивився туди, куди і я.

— Пробач, – тихо сказала я.

— Це точно не та відповідь, яку я хотів почути. Та нема сенсу тримати людину, яка не хоче з тобою бути, – він закрив коробку з обручкою та осушив келих з напоєм. – Я завтра заберу свої речі з квартиру, а сьогодні заночую у другу.

Мені нема було чого сказати. Я любила Влада за те, що він завжди міг відпустити, ніколи не давити й навіть підтримувати, коли не розумів. Та цього не було досі. Розуміння як раз і не вистачало. У нас були дорогі, вишукані відносини. А мені хотілось живих та кольорових.

— Вибач, що не вийшло.

Він знизав плечима, а я пішла. Більше мене тут нічого не тримала.