БОДЯ

- Як ви, шановний? – стара сестра-покоївка шамкотить, схвильовано оглядаючи палату монастирського госпіталю. – Чи добре влаштували?

- Так, нормально, – дякую їй. – Як і просив, просто біля дверей.

- У їдальні теж готово. Все, як годиться... – зненацька її старечий голос підноситься до склепінної стелі: – О, вже ведуть!

До палати пускають кремезного хлопчину, опасистого, червонощокого, років за двадцять. Ще з дверей той до всіх усміхається:

- Агов! Агов!

Місцеві впізнають хлопця: Бодя. Живе за кілька кварталів звідси зі старенькою мамою. По неділях, коли на вулицях стає людно, дивиться у вікно й мукає на всіх незлобиво. Навіть весело. І завжди посміхається – без посмішки його ніхто навіть і не пам’ятає.

- Агов, Бодю! Що таке? Знов щось накоїв?

Сестра, влаштовуючи прибулому ліжко:

- Маму свою, кажуть… розігнав наш Бодя.

- Ой, та ти що, Бодю? Маму насварив?

Боря заплющує очі і з жахом трясе короткостриженою головою:

- Бодя не бу!.. Не бу!..

- За що ж він її?

- Та, кажуть, морозива не купила! Зазвичай приносить з базару ескімо у стаканчику.

- Бодя не бу! Бодя хоросий!

- Лягай уже й лежи. «Хоросий».

- А мама пийде? – лякається хлопець, коли няня йде геть.

- Мама пийде, – заспокоюють хворі. – Таке накоїв… а тепер – мама.

Шкода його стає, а отже – саме зараз. Закінчимо з Бодею.

Чому він? Я його не обирав, та після всього, що сталося, думав лише про нього. Часу було вдосталь: цілий день по кутках палати і з коридору тільки й чулося:

- А мама?.. Пийде?

- Прийде, Бодю, прийде, де вона дінеться. – відказують сестри-жалібниці. І значно тихіше до себе, – Тепер уже... відпочине від тебе мама.

Бодя сміється, щасливий. Навіть коли всі відходимо до сну, він посміхається:

- Мама пийде… – байдужа луна багаторазово повторює той видих між древніх стін – він нікого не дратує ані просмішкою своєю, ані вимовою.

Та ось відділення затихає, тільки важкий срібний маятник підлогового годинника у коридорі потроху відмірює в'язку тишу – обом нам не спиться.

Три години ночі. Пів на четверту… Може, все ж заснув?

Ні.

Бодя встає і, рухаючись тепер пружно, поставно, як та звірина, виходить у коридор. Дослухаюся: ну звичайно, в їдальню, по інструмент. За тою здогадкою і я повільно відкидаю ковдру.

Босі ноги холодить цегельна підлога. За старовинним аж чорним бюро на своїм посту – лише чергова сестричка. Спить собі, всміхається дівочим снам.

Прочиняю і відразу закриваю позад себе важелезні але рясно змащені з ранку двері камбузу.

Не чує, заклопотаний. Риється в шухлядах буфету – вибирає.

От же ж дивно, чи не однаково йому, чим саме орудувати?

Ага, визначився: в руках не ніж – обробна сокирка.

- Бо-о-о-дю-ю-ю... – видихаю ледь чутно, запалюючи розставлені по столах свічки. Він здивовано обертається, стає видно його посмішку. Не ту, лагідну, що вдень – геть іншу. Очевидно, згадує вчорашнє: маму у калюжі крові. А може, сьогоднішнє передчуває – в усякому разі щось таки приємне.

На мій голос Бодя розвертається все різкіше, зелені вогні з його очей описують яскраву дугу. От за цим полум'ям я й полюю вже котрий рік. Не за Бодею, звісно, за тим, хто всередині нього. Скільки їх було, носіїв цих веселих зелених язичків – розбещувачів, розпиначів, розчленувальників різного віку й стану. І наздоганяючи одержимого, щоразу мені вдавалося хіба що погасити це свічадо на певний час. Де воно спалахне опісля, скількох обпалить і як саме? Боже правий, ці питання смертельно труїли моє буття!

- Я не Бодя, – глухе, деренчливе гарчання будь-кого притисне до землі. – Хіба не пізнаєш, отче?

А він може. Такі як я для нього – за іграшки. Не професійний, не благословенний кліром любитель: варто лише виявити слабину, на мить відвести погляд, і я – жертва. Перше тіло цієї ночі. Скільки їх буде сьогодні... а завтра? А згодом?

Та це ж зовсім не складно, тут не потрібен ні Optatam Totius, ані пастирські семінарії, ані римські університети. Це ж так просто – уважно дивитися йому в очі. Довго й прискіпливо. Та ще розп'яття на рівні кадику: зверху – вниз, праворуч – ліворуч. – «Виходь ти нарешті...»

От і знову, як завжди, вогонь тьмяніє – на мене дивиться Бодя. Цей погляд ... Я просто намагаюся зрозуміти: чи є там хоч шпарка розуму чи він згас остаточно? І не знаходжу – як це буває зазвичай – ніякого подиву, ані виклику, що ним відповідають на непрохану увагу. В очах хлопця сама всеосяжна доброзичливість, як ото в мудрих старих людей. Від цього якось ніяково, і я тягнусь до його руки. До сокирки, яку він і сам уже побачив і аж відсахнувся: «А!»

- Ч-ч-ч-ч... Дай сюди, Богданчку. Дай це мені.

Він охоче простягає. Та варто лише торкнутися холодного пощербленого леза, як дика сила вириває його назад: «И-а!»

Зелений вогонь ясно висвітлює мою зсудомлену болем ліву руку і перші краплі крові, що зриваються на кам’яну підлогу.

- Боляче тобі? – він ледь стримує втіху. – Ну, то давай уже, починай! «Заклинаю, Сатано, кров'ю Христовою, і сльозами Діви Марії, і жертвою, принесеною на хресті!» Ну, що таке? Знов забув? Я підкажу, жалюгідний ти аматор! Лицедій-невдаха, давай!

– Заклинаю… Сатано, – крізь зведені болем щелепи. – Кровію Христовою!

Адже річ не в словах, а в тому, хто і як вимовляє.

– І сльозами Діви… – я ж бачу. Ясно бачу прозору стіну, що хай повільно, але невідворотно насувається на нього. Бачу, що вогонь в очах спалахує з новою силою. Проте цього разу не від радості – від страху.

– І сльозами Діви Марії! І жертвою, принесеною на хресті! Заклинаю! – я знову, вже повільніше і трохи інакше, тепер уздовж долоні вхоплюю сокиру, середнім і безіменним пальцями під лезо.

І мені майже вдається: вогке, почорніле від жиру руків’я до половини вислизає з його пухкого блідого кулака.

Новий порив болю закриває пеленою навіть яскраві вогники свічок на столах. Аби лише встояти!

- Ай-яй-яй! Чоловіче, що з тобою? Рука, так? Другий раз? Правою, друже, правою треба було допомогти... Ах, там розп'яття?.. Так однією ж не зручно! Ха-ха-ха-а-а! Як я тебе підловив?

- Стривай! – підлога та стіни їдальні зрадницьки пливуть перед очима. Розп'яття єдине, що залишається між нами. – Стривай, демон…

- Стривай? Це ти мені? Та ти за стола вхопись, бо ще впадеш. А я – тільки почав. Тільки почав, блазню! І я хочу, аби ти жив! І бачив на власні очі, що зараз буде. Що буде!..

- Відпусти його, – не знаю, звідки вона, ця твердість, але мій спокійний, добре поставлений колись сценічний голос мене дивує не менше за нього. – Облиш Бодю, нащо тобі душевнохворий? Вони ж усі безгрішні, ти знаєш: вони не можуть пасти. Пограєшся і кинеш, або вб'єш – він і так майже небожитель. Яка тобі радість? Візьми мене.

– Жалієш? Товсту потворну тушу? Думаєш, він заступиться звідти? А-а-а-а… – біс явно збентежений. – Звичайно, оволодіти екзорсистом… ха-ха-ха, навіть таким самоуком… Кумедно! Та ти… мене спокушаєш? Собою спокушаєш, отче?

- Облиш його, він уже пролив кров, і що з того? Його страждання марні. Ти його не одержиш…

- Закрий рота, людино! Хто ти є – невизнаний проповідник? Відставний блазень? Спокушати – не твоє ремесло. Залиш це… майстру! – на абсолютно чужому тепер обличчі Богдана, розумному та холодному, грає натхненна гримаса. – Та нехай! Я беру тебе. Але є перешкода. Хрест! Розп'яття у твоїх руках! Так, так, пожалій цю свиню. Цього «безневинного»… безмозгого! Позбудься хреста. Зламай його! Розтопчи й оплюй! Га? Інакше ніяк. Той, хто з хрестом... сам розумієш... Гей! Що ти робиш? Стривай, ти серйозно?

Велике сандалового дерева зі срібним образом розп'яття піддається не відразу. До того ж ліва рука – у больовій судомі, десь під темно-синьою лікарняною піжамою, добряче вже просякнутою кров’ю. Але що вдієш – і дерево тріщить.

– Ще! Ще ламай. От! Отак! Як же добре! Тепер – на підлогу. І топчи! Топчи його сильніше! Того, срібного. Отак! Щоб не впізнати було. І плюй тепер, плюй на нього! – громоподібний шепіт, схоже, виходить тепер звідусіль, зі стін, вікон, із шиферин погано відмитої підлоги. Але вже не від Боді.

– Бісє не бу, не бу... – той сидить на підлозі, дивлячись на сокирку під ногами, і заливається слізьми жаху. – Бісє не бу...

Перед Бодею – літній аматор-проповідник із театрально закинутою назад головою, так що полум'я з очей його розтікається по всіх вигинах аркової стелі. Однак вираз обличчя незмінний – осмислений, сумний. Він водить тим світлом, наче прожектором у тривожному нічному небі, і всміхається – ліва рука повільно залишає складки піжами, підноситься до обличчя, до самої зелені очей – на всю долоню цибенить кров’ю навхрестна рана. Отже хрест іще при ньому. Цією рукою він і затуляє чужі тепер очі, правою ж дістає звідкись цеберце з керосином, яким і кропить себе з голови до п'ят.

Тепер лише дотягнутися до котроїсь із тих свічок на столі. От і все.

– Більше не будеш, Бодю. Більше не будеш.