Паралельні світи

Трусячись в прокуреному, тьмяно освітленому тамбурі, Вадим задумливо дивився крізь своє віддзеркалення на безкрайню засніжену рівнину. Вогник його цигарки у вікні кумедно підігравав далеким вогням селищ, що пропливали в нічній темряві. За кожним із них незнайомі йому люди готувалися до зустрічі Нового Року. На нього теж чекала зустріч. З незнайомкою. Чи “знайомкою”?

Вони зачепилися на форумі, зараз уже не згадати, на якому. Якось плавно перейшли на особисте листування. Виявили, що в них багато спільного: погляди на життя й відносини, почуття гумору. Вони з півслова розуміли підколки одне одного, виробивши свій особистий стиль спілкування. Обидва любили фантастику. Тільки він – наукову, а вона – фентезі. Але і ця суперечність лише підігрівала їхній азарт, додаючи спецій в і так далеко не прісне листування.

Щоправда, був один нюанс, точніше, табу: жодних реальних імен, адрес та фоток. Тільки нікнейми – Бізон та Лань. Він дражнив її “стрункокопитною скво”, вона його – “шкірою для мого фігвама”.

Півроку такого спілкування не могло не призвести до побачення. “Наосліп”… На нейтральній території, яку Лань обрала сама. Але щоб і Вадиму було не дуже напружено добиратися, їм довелося трохи порушити табу – Вадим назвав їй своє рідне місто. І вже наступного дня Лань, перешерстивши залізничні розклади, вказала Вадиму номер поїзда та станцію призначення – Коханівка, куди їхні поїзди мали прибути майже одночасно ввечері тридцять першого грудня. Як маяки домовилися одягнути капелюхи з пір'ям. Таких індіанців важко не помітити у натовпі. Про всяк випадок (“а раптом все ж розминемось?”), вони обмінялися номерами телефонів.

– Молодий чоловіче, це ви до Коханівки? – голос провідниці за спиною вирвав Вадима із задуму, змусивши здригнутися й озирнутись. – За п'ять хвилин під'їжджаємо. Поспішайте. Стоянка – одна хвилина.

І не чекаючи відповіді, провідниця повернулася у вагон, діловито грюкнувши дверима.

* * *

Зійшовши на платформу, Вадим на хвилину закляк. Чи то від несподіванки, чи то від казковості побаченої картини. Маленька одноповерхова будівля вокзалу була освітлена лише двома яскравими ліхтарями з боків. Вальсуючи у легких поривах вітру, з неба валили пухнасті пір’їни снігу. І нікого...

Потяг гримнув вагонами, загрюкав на стиках і, нарощуючи частоту галопу, розтанув у непроглядному вирі ночі. А за ним накотилася якась нереальна, містична тиша. І в цій тиші яскравим безлюдним острівцем у чорній порожнечі всесвіту висів безлюдний засипаний снігом вокзал. А за ним далекими зорями світились вікна приватного сектору Коханівки, де хазяйновиті собаки зрідка ліниво озвучували свою сторожову місію.

Так, є де зустріти Новий Рік! Ну, Лань, ну, здивувала! Звичайно, у Вадима в рюкзаку був похідний варіант новорічного столу, а в гаманці – запас фінансів для винаймання кута (хто, як не чоловік, має подбати про практичний бік справи?!) Але тут, схоже, навіть з кутом можуть виникнути проблеми... Гаразд, головне – зустрітись, а там – як піде...

Вадим перебрався через путі й підійшов до вокзалу. Жодних слідів на пероні не було й близько. Ну так, сніг який валить! Смикнув двері – вони податливо рипнули і відчинилися. Порожня зала очікування зустріла глухою луною його ж кроків і трьома обшарпаними лавками – ровесницями соцреалізму. На стіні, в тьмяному світлі миготливих ламп, знайшовся розклад руху. Його потяг виявився на сьогодні останнім. Годину тому мав прибути зустрічний. Швидше за все, її. Може, спізнюється?

Тут у Вадима заграла мобілка. На екрані висвітилося “Лань”. Із завмиранням серця Вадим натиснув “Відповісти”.

– Привіт, Лань, – ледь видихнув він.

– Привіт, Бізоне, ти де? – м'який і навіть вкрадливий голос дівчини, вперше почутий Вадимом, чомусь подіяв на нього як доза адреналіну, змусивши серце битися швидше.

– Я?.. Я... Я на місці... Щойно приїхав... А ти?

– Та я вже годину як приїхала! Ти де?

– Як де? У Коханівці... У будівлі вокзалу.

– Та я вже весь вокзал оббігала! Твій потяг прийшов, а тебе нема! Ми що, розминулись? Я зараз біля входу з боку привокзальної площі. Виходь!

І вона вимкнулася.

Ну, ось і все... Нарешті він її побачить...

На привокзальній площі було порожньо і тихо. Так само безшумно падало снігове пір’я, і тільки самотня бродяча шавка підтюпцем перетинала площу у своїх собачих справах.

За кілька секунд Вадим уже сам викликав Лань.

– Я вийшов. А ти де?

– Все там же. І нікого, навіть віддалено схожого на бізона, не спостерігаю. Взагалі нікого! Ти що, невидимка?

– Це ти невидимка. Напевно ми плутаємо виходи. Давай зустрінемось усередині. В залі очікування. Під розкладом.

– Ну, давай... – і вона знову вимкнулась.

Всередині було так само порожньо. Ані під розкладом, ані під лавками – ні душі.

Тільки-но Вадим зібрався знову дзвонити, мобільник випередив його, прийнявши виклик від Лані.

– Так!

– Ну і?!

– Що "ну і"? Я під розкладом.

– Взагалі-то, я теж! Слухай, Бізоне, у мене таке відчуття, що ми на різних вокзалах. Або в Коханівці їх два, або у тутешніх краях Коханівок – як у Донжуана коханок. Треба спитати у когось.

– У кого?

– Не знаю, піду, пошукаю... Ти теж, до речі... Коротше, будуть новини – телефонуємо. Бувай, до зв'язку...

Вадим розгублено озирнувся довкола. У кого тут можна спитати?! Біля лавок?! У закритому вікні каси? Двері?.. З-під дверей чергової пробивалася ледь помітна смужка світла.

* * *

Вадим постукав, прочинив двері і заглянув. У маленькій комірчині за столом сиділа блондинка в залізничній формі. Не відриваючись від чаювання, вона кинула на Вадима насторожений погляд.

– Заради бога, вибачте за вторгнення... Просто більше нема в кого спитати... Скажіть, а у вашій Коханівці є ще вокзал?.. Залізничний...

– Та нам тут і одного забагато, – відповіла дівчина хрипким, явно застудженим голосом. – Розклад бачили? Оце й усі поїзди. Інші – протягом, без зупинок. Усілякі швидкісні...

– А може, є на цій гілці ще якась Коханівка?.. Чи типу того? – знітився Вадим, не уявляючи, яким ще чином видобути необхідну інформацію.

Дівчина скосила погляд на велику схему, що висить на стіні.

– На нашій залізці – точно нема... А ви що, заблукали?

– Та ніби ні, хоча...

– Ви куди їхали? – тон чергової залишався підкреслено офіційним.

– Так, взагалі-то, сюди... Я тут з дівчиною мав зустрітися... Новий Рік зустріти... – Вадим усміхнувся. – Якась тавтологія... Ви нікого тут в останню годину не бачили?

– Ні, і гадаю, нікого вже й не буде, – з розумінням захитала головою дівчина, втрачаючи підкреслену холодність тону. – Класичне “динамо”... Та ще й у Новий Рік! Співчуваю… Ну що ж ви все на порозі? – остаточно пом'якшала вона. – Заходьте і двері зачиніть, а то кімнату мені зовсім виморозить.

– Вибачте, – Вадим стягнув із спини рюкзак, протискаючись із ним у тісну комірчину. У кутку на підлозі виявився включений на третину потужності “УФО”, який він мало не привалив рюкзаком. Як тільки Вадим розібрався з поклажею і влаштувався на єдиному вільному стільці, його відразу захлеснув потік жіночого красномовства.

– Вона хоч симпатична?

– Та я, власне... Не бачив ще... Ми в мережі познайомилися...

– Типу наосліп?.. А вас, до речі, як звати?

– Вадим.

– А мене Ксенія. Можна Ксюша. Ну, от ми й познайомилися… Вадиме, а у вас хоч є де в Коханівці зупинитись?

– Та ні, я тут уперше.

– Ех, заради когось мужики на край світу, у Новорічну ніч! Наосліп! І що вам у місті не вистачає? При ваших барах, клубах і те де? Навіщо в інтернеті знайомитись?

– Не знаю, – Вадим зніяковіло знизав плечима. – Якось саме вийшло.

– Ну ви даєте! А раптом вона – крокодил?

– Навряд чи... У крайньому випадку можна просто залишитися друзями.

– А якби типу мене? Чи залишилися б друзями?

Вадим багатозначно посміхнувся і похитав головою.

– Ви дуже симпатична, але ж це не головне. Головне – це порозуміння.

– Ну так, порозуміння. І ось результат... І заночувати нема де. У Новорічну ніч?! – дівчина вивчально нахилила голову набік. – Гаразд, начебто культурний. Прихистимо, ми з мамою не звірі.

– Спасибі. Я заплачу... Але... Це буде зручно? У сенсі, адже ви, напевно, зі своїм хлопцем Новий Рік зустрічати збираєтеся?

– Ой, я вас благаю! Які хлопці! В нас це раритет! Причому половина – готові алкаші, а друга – об'єкт таких бабських воєн за одомашнення! Але це без мене... Тож щодо цього не переймайтесь. А з оплатою... Балон газовий на кухні поміняти зможете?

– Розберусь... Тільки як я... Вона там одна, у незнайомому селищі…

– Де там?

– От і я хотів би знати, де?

– Гаразд, не хвилюйтеся, нічого з вашою принцесою не станеться. І нікуди вона від вас не подінеться... Чаю хочете? Промерзли, мабуть?

– Дякую, не відмовлюся.

– Тільки ось чайник порожній. Я б сходила, але не можна сторонніх у черговій залишати.

– Не турбуйтесь, я збігаю, – Вадим охоче схопив порожній електрочайник.

– Вийдете на вулицю, вбік селища – і одразу ліворуч. Там за кілька кроків – колонка. Тут уже не заблукаєте, – Ксенія лукаво усміхнулася.

– Та вже постараюсь, – приречено зітхнув Вадим, згадуючи про свою проблему.

* * *

На вулиці сніг продовжував валити великими пластівцями, і Вадим, що вискочив за водою без шапки, відразу обзавівся новою – сліпуче білою, з натурального небесного хутра. Колонка знайшлася легко.

Щойно встигнувши набрати в чайник крижаної води, Вадим почув наполегливе дзеленчання свого телефону. То була Лань.

– Бізоне, ти куди зник? Я вже встигла з пристрастю допитати чергову вокзалу! – заторохкотіла вона збуджено. – Немає тут жодних дублів! Я приїхала правильно!.. А що в тебе?

– Я теж поспілкувався із черговою. Теж без варіантів. Я на місці.

– Щось сумнівно... Ти про що там так довго спілкувався? Тупо загравав? Симпатична?

– Та не розглядав я! Звичайна блондинка.

– Прикольно, моя теж, тільки фарбована.

– Та вже... Не знаю, фарбована моя, чи ні... Твою як звати? Мою – Ксенія.

– "Моя", "мою"?! Бізоне, ти чим там займаєшся? Дивись, упіймаю – ратиці вирву, роги повідшибаю!

– Із задоволенням, тільки заспокойся! Давай спочатку зловимо один одного... Роги та ратиці будуть потім... То твою як звуть?

– А навіщо тобі? Ну, Оксана Біленко. Принаймні так на бейджі написано...

– Оксана – Ксенія... Чи не забагато збігів? Лань, ми що, в паралельних світах?

– Не сміши мене! Як ми зараз спілкуємося? Це нова послуга оператора? Зв'язок між світами? А півроку в інеті? Давай краще вирішувати реальний трабл, а не фантазувати.

– Гаразд, не хвилюйся. Я розберуся.

– Давай, Бізоне, дзвони, не пропадай. Я на зв'язку...

* * *

Обпікаючись гарячим чаєм, Вадим весь час ламав голову над виходом із ситуації, а заразом над питанням, як дізнатися прізвище Ксенії. Зрештою, не знайшовши рішення ні першого, ні другого завдання, він просто запитав у лоб:

– Ксенія, а як ваше прізвище?

– А це важливо? – здивувалась дівчина.

– Є у мене інтуїтивна підозра... – почав бурмотіти Вадим. – Точніше, відчуття... Тільки ви не смійтеся... Ну, ніби ми з моєю дівчиною... Типу у паралельних світах...

І відразу уткнувся в чашку.

– Дивно, – задумливо промовила Ксенія після хвилинної паузи. – Варто міському вирватися на природу, та ще й вискочити на мороз без шапки – і все! Прощавай дах! Ну гаразд, якщо це допоможе одужанню – прізвище у мене звичайне, цілком земне – Бєліченко.

Очевидно, сказане Ксенією не тільки не допомогло одужанню, але навіть посилило гостроту захворювання. Вадим поперхнувся чаєм, схопив куртку і, одягаючись на ходу, вискочив із комірчини. Набираючи Лань, продовжував бігти, доки не провалився по коліно в кучугуру поруч із привокзальною сосною. І так і залишився стояти, обростаючи снігом, як сніговик під ялинкою.

– Слухай, Лань, твою Оксану Біленко у нас звуть Ксенією Бєліченко! Я все зрозумів! Ми з тобою з одного світу, тому з інетом не було жодних проблем! Просто у цій Коханівці є якийсь портал! І один із нас випадково в нього потрапив!

– Бізоне, у тебе всі вдома?

– Так, тільки один із нас не зовсім удома. І мені насправді все одно хто! Головне – щоб ми зустрілися!

– І що ти пропонуєш? – судячи з тону, Лань вже була готова на все, що завгодно, аби тільки діяти.

– Якщо ми все ще на зв'язку – значить, портал відкритий! Ти ж не відходила далеко від вокзалу?

– Ні.

– Тоді він десь тут, у районі цієї чортової будівлі! Треба тільки кожному з нас пройти весь свій шлях у зворотному порядку!

– Гаразд, давай! Навіть якщо не вийде – хоч якесь заняття!

* * *

Зо два рази безцільно з'явившись у черговій, викликавши при цьому здивовані погляди Ксенії, Вадим нарешті вискочив на перон, а потім і на платформу. Нікого ... Збираючись вже було дзвонити, він раптом зрозумів, що Лань-то приїхала набагато раніше за нього і напевно встигла накружляти по вокзалу. Доведеться почекати. Вадим нервово закурив, нишпорячи поглядом по порожньому засніженому перону. Ну де ж ти?..

Раптом із темряви, з-за рогу вокзалу показалася жіноча постать у капелюсі з пером.

– Лань! – закричав Вадим і кинувся до неї через рейки як скажений бізон, випускаючи з рота клуби пари.

Вони зустрілися на пероні під ліхтарем. Не добігши пару кроків, Бізон став як укопаний.

– Ксенія? – ошелешено пробурмотів він. – А навіщо ви мій капелюх одягли?

– Це мій капелюх, – відповіла дівчина з усмішкою, доповненою лукавими чортиками у куточках очей. – Ну ти, Бізоне, і олень! А ще кажуть, що тільки жінкам емоції заважають логічно міркувати!.. Ну, то як? Балон газовий міняти не передумав?

– То це ти? – здивований погляд Вадима, не відриваючись від припорошеної снігом Ксенії, поступово змінювався задумливим, начебто він складав у голові якусь головоломку. Нарешті він видав:

– Я в шоці! Я приперся у цю глухомань, щоб зустрітися зі своєю принцесою. А зустрів... – тут він зробив паузу, протягом якої в очах Ксенії гасли задерикуваті вогники, а на обличчі з’являлась розгубленість. Сам же Вадим, навпаки, почав розпливатися в нахабній усмішці. – А зустрів найпрекраснішу та казкову Снігову Королеву!.. Розслабся, мусив же я хоч якось помститися?

– Ах ти, шкура бізоняча невироблена, – накинулася на нього Лань, б'ючи кулачками в груди. І миттю опинилася в його обіймах. – Пусти! Вже час вокзал закривати і додому бігти. До Нового Року лишилось...

Останні слова Ксенії потонули в гуркоті швидкого “Інтерсіті”. У його вікнах миготіли пасажири, які вже починали святкувати і мало цікавилися тим, що відбувається зовні. І тільки в одному вікні сумна дівчина задумливо вдивлялася в темряву крізь своє віддзеркалення.

На мить перед Оксаною Біленко виник за вікном яскравий, як спалах, як сяючий острів серед чорної ночі, засніжений перестанок з дивною парочкою, що цілувалась під ліхтарем у вирі густого лапатого снігу...