Звіролов

Повний місяць завжди прекрасний.

Завжди загадковий, притягальний, чарівний… І тільки він здатний перетворити на красу навіть такий розсадник гнию, як Лондон.

Кайн всміхнувся, розглядаючи осяяні срібним світлом дахи, потім шумно вдихнув нічне повітря. Мертві легені його, звісно, не відчули, але навіть вони все одно реагують на прохолоду. Сьогоднішня ніч надиво холодна…

Чудово.

— Як почуваєшся, молодий лорд?

Питання адресувалося юнакові років сімнадцяти у дорогому, навіть розкішному одягу, щоправда — брудному й подекуди порваному.

Юнак лежав на боку під стіною, одна рука в нього поламана, з ребер теж не все мало вціліти. Шия та руки заляпані кров’ю, вже підсохлою. Сам хлопець цього ще не усвідомив, бо тільки щойно отямився, але то ненадовго… Кайн, що стояв спиною до молодика, спостерігаючи за місячним сяйвом, знов всміхнувся.

Цікаво, на скільки вистачить зараз цього малого виродка? Чи покаже він нарешті ту свою чоловічу гідність, якою прилюдно хизувався раніше?

Відповідь прийшла швидко. Спочатку у вигляді стогону — малий нарешті відчув біль, що приховувало від нього забуття. Потім стогін змінився схлипами — чарівними й огидними водночас.

— Ой, а наш могутній молодий лордик такий плакса виявляється…

Кайн нарешті повернувся до хлопця. Огледівши його з ніг до голови, він повільно підійшов до нього — каблуки гучно застукали по мостовій.

— І таке лайно, як ти, заявляло, що змусить всіх вклонитися собі… В життя огидне почуття гумору. Але…

Кайн опустився навпочіпки поруч з юнаком.

— Смерть це виправить. Вона завжди все виправляє.

Від цих слів юнак сіпнувся. І навіть спробував відповзти від Кайна, сховатися, втекти… Його поламане тіло заважало цьому, звісно, але не повністю — Кайн подбав про те, аби нанесені травми не знерухомили його жертву повністю. Тож зараз він із цікавістю спостерігав за потугами хлопця, абсолютно не заважаючи йому… «втекти». Попри це, той швидко здався, й натомість заскиглив знов.

Кайн, помітивши це, закотив очі.

— Знаєш, вбивати такого лайноїда, як ти, просто зараз — нецікаво. Й навіть несправедливо стосовно тих, кого вбив ти й твій батько. Давай натомість пограємо в гру.

Кайн піднявся на ноги та знов подивився на яскравий срібний місяць.

— Я просто залишу тебе. А ти просто спробуєш вижити. Подивимося, як допоможе тобі твій бог та авторитет твого батька тут.

***

Темні сірі хмари висіли над Лондоном як саван. Будівлі від нестачі сонячного світла здавалися темними й моторошними. Вони височили над землею як величезні могильні плити. Між ним снували люди — так само похмурі як небо над ними. Вони чимось нагадували ожилих мерців, єдине виключення — хлопчик років десяти-одинадцяти, що торгував газетами. Його гучний, емоційний голос, що викрикував рекламні лозунги, аби привернути увагу покупців, навіть мертвого з могили підняв би.

— Загадкова смерть в Іст-Енді! Сина лорда Раймонда знайдено мертвим! Читайте деталі тільки у нас!

Після таких закликів люди мало не в чергу ставали за газетами. Один екземпляр купив собі й Каміл Лафордж перед тим як сісти в кеб та поїхати на місце злочину. За останні місяці це вже стало рутиною попри те, що справами на кшталт смерті Раймонда-молодшого Лафордж не займався — керівництво вважало, що вони не того рівня, аби долучати королівського звіролова. Сам Лафордж з цим не погоджувався — кілька спостережень, зроблених по фотографіях в газетах, не давали спокій. І зараз, почувши в Скотленд Ярді новину про чергову смерть, він одразу поспішив на місце злочину.

Тіло лежало на узбережжі Темзи — понівечене й ледь схоже на людське, бо вже почало розкладатися. Попри це, Лафордж ще здалеку помітив синці й вигнуті під неприродним кутом кінцівки.Неподалік стояли комісар Джофрі та коронер Вілсон. Інші представники поліції намагалися оціпити територію.

— Лафордж? — Джофрі питально підняв рунисті брови. — Ви якого біса тут забули?

— А ви як гадаєте? Хоча будь-яка ваша відповідь, ймовірно, далека від істини так само як сонце від землі.

Джофрі стис губи й закотив очі, Вілсон тихенько пирхнув, але, помітивши газетний випуск в руках Лафорджа, насупився.

— Газетників знов повідомили? — спитав він. Лафордж кивнув.

— Так, в деталях. В газеті описано хто наш труп, в чому одягнутий, ймовірна причина смерті, а також згадане послання, записане на папері й заткнуте в рота трупа. Навіть наводиться цитата того, що в ньому написано, і вона… дуже компроментуюча. Ви знайшли той папір, до речі?

Вілсон знов кивнув та відкрив рота для відповіді, але його перебив Джофрі.

— Прокляття! Той, хто це робить, — справжній виродок!

— Ви так думаєте? — Лафордж огледів комісара, в його сірих холодних очах мелькнуло щось віддалено схоже на інтерес. Джофрі, правда, від питання розізлився ще більше.

— А ви — ідіот, Лафордж? Бозна-хто повідомляє в поліцію про загиблих людей, майже водночас ці дані отримує преса. І хоча всі смерті схожі на нещасні випадки, але хто в це повірить, коли є цей анонім, що розповідає про них в деталях? Він ще й скелети з шаф вдало викидає, породжуючи шалені скандали… Весь Лондон на вухах через нього!

— Звісно. — Лафордж знизав плечима, вогник зацікавлености в його очах зник. — Але мені куди цікавіші не скандали, а обставини всіх останніх смертей… Дозволите оглянути тіло?

— Це не ваша справа! Вілсон підтвердив: хлопця забили до смерті люди, не чудовиська, на яких полюєте ви. І я навіть не здивований! Іст-Енд — територія «дітей» Сонцеликого. А Раймонди всі як один — хаосіти. Недивно, що місцеві забили Гері Раймонда як барана щойно побачивши!

Джофрі вилаявся, а потім вилаявся знов, коли до нього підбіг один з підлеглих та прошепотів щось на вухо:

— Ну от, принесла лиха година… Лорд Реймонд особисто приїхав переконатися, що ми знайшли саме його сина. Лафордж, зникніть куди-небудь — ще не вистачало, аби Раймонд подумав, що до смерті малого причетні монстри!

З цими словами Джофрі пішов. Каміл, пропустивши повз вуха його пораду «зникнути», взявся вивчати тіло. І зрештою знайшов те, чого боявся: дві вузькі, але загоєні дірки з задньої сторони шиї загиблого.

***

Кабінет Вернера Раймонда — місце, в яке потрапити важко. Але кожне витрачене зусилля того варте.

Кайн повільно відкинувся на спинку раймондівського крісла, уважно читаючи документи, що тримав у руці. Літери на них складалися у слова, слова в рядки — моторошні й огидні як нічна темрява навколо. Хоча ні… ці рядки гірші.

І вони доводять: Вернер Раймонд — скажений безжалісний дурень. Він МАЄ померти — так само жалюгідно, як і його синочок

Кайн зітхнув, кинувши погляд на підлоговий годинник, — його голосне тікання різало нічну тишу наче ніж. Циферблат повністю вкривала нічна пітьма, але Кайн все одно розгледів положення стрілок і знов зітхнув.

Отже, світанок вже за годину… Значить, часу обмаль.

***

Кладовище Кенсал Грін за хвилини до світанку — одне з найчарівніших місць… можливо, у всьому світі.

Трава, ще м’яка та волога від нічної прохолоди, майже не шелестить під ногами — навіть там, де розрослася надміру. Повітря, холодне й чисте, сповнене запахами вологої землі та квітів, принесених на деякі з могил. Ці мертві квіті за ніч наче оживали знов, виприскуючи у холодне повітря всю силу свого чарівного запаху… щоб вдень померти. Остаточно. Ці квіти чомусь нагадували Кайну самого себе: так само він вмирав вдень, щоб ожити вночі. «Вмирав» в переносному сенсі звісно, але все-таки… хоч іноді було б чудово вийти на вулицю вдень. Сонячне світло, коли воно не вбиває, теж має свої переваги. Хоча воно не зрівниться з тим сяйвом, що дарує вночі місяць...

Кайн всміхнувся від цих думок, продовжуючи повільно йти між могилами до однієї з двох старих каплиць, що розташовані на Кенсал Грін. Поруч з цією каплицею є таємний хід до мережі підземних лабіринтів, створених ще колишнім хазяїном Кайна, — одна з небагатьох приємних речей, що залишилися після нього.

До каплиці залишалося ще кроків п’ятдесят, але Кайн так і не здолав їх. Відчуття небезпеки раптом охопило його… Зупинившись, він завмер на місці, уважно оглядаючи околиці.

— Кайн Ассарин. Колишній раб істинного, а тепер — мертвого — вампіра Альбертуса. Єдиний вампірський виродок, якому я дозволив жити, а чим ти мені за це віддячив?

Різко озирнувшись, Кайн побачив його… Темний силует в довгому плащі, що прихилився до однієї з чотирьох колон, що утворювали величний надгробок. Нічого особливого в тому силуеті не було, окрім зіниць, що сяяли срібним світлом.

— Каміл…

Кайн не зміг приховати здивування та недовіри, що втілилися і в голосі, і в широко відкритих очах.

— Ти повернувся?! Але ж казали, що король відправив кращих своїх звіроловів на схід…

— Обставини змінилися, — знизав плечима Лафордж. — Але мова не про мене зараз. Чим ти зайнятий, Кайн?

Спитавши це, Лафордж примружився й різко випрямився. Кайн від цього ще більше напружився — хоча здавалося б, куди більше?

— Я заходив до тебе навіть вдень — і тоді також не застав. Для таких, як ти, це дивно…

Кайн стис губи й насупився. Так… для таких, як він, повертатися додому до світанку — це життєва необхідність. Але іноді трапляються… надзвичайні… обставини, як в той день. Тоді Кайн просто не встиг повернутися вчасно, тож довелося чекати заходу сонця в лондонській каналізації.

— Знаєш, я не вірив до останнього у твою причетність до недавніх смертей, думав, в Лондоні з’явився новий вампір… Але тут я побачив це. — Каміл витяг з кишені згорток. — Деякі з цих листів мають печатку єпископа Суррейського, що загинув місяць тому начебто від серцевого нападу. Там також є кісет Гері Раймонда, труп якого знайшли три дні тому. Звідки в тебе ці речі, Кайн?

Слушне запитання. Але на нього не має простої відповіді. Тим більше такої, що задовольнити когось на кшталт королівського звіролова. Але…

— Ти врятував мене, Каміл Лафордж. І саме тому я скажу тобі правду як вона є.

Кайн на мить замовк, збираючись з силами на подальшу розмову.

— Так, це я вбив всіх тих людей, і навіть більше. Це я повідомляв про все лондонські газети. Але виключно тому, що ці так звані «люди» були покидьками. Всі, до останнього. А найгірше тут те, що самі вони цього навіть не усвідомлювали. Вони вважали, що вбиваючи, грабуючи та знущаючись з інших роблять правильні речі.

— Поясни.

— Єпископство Суррейське належить до пастви Сонцеликого. Але не його єпископ. Він давно вже вкланявся Володарю Хаоса. І відповідно підтримував його прихильників — навіть самих радикальних з них, таких, як сімейство Раймондів. — Кайн скривися — У дванадцять років син Раймонда, Гері, розбив дорогу вазу, а провину переклав на хлопця, що служив в їхньому особняку. Юнака побили, він вмер. У тринадцять цей Гері збив насмерть людину своєю каретою, а батько лише похвалив його, бо загиблий чоловік виявися з «дітей» Сонцеликого. Завдяки впливу єпископа Суррейського справу зам’яли. А кілька місяців тому Гері разом з охороною зірвав святкування Дня Відродження, розтоптавши їжу, підготовлену для роздачі жебракам. Він заявив, що вона «вкрадена» у хаоситів, його докази — минулорічні крадіжки у реймондських амбарах. Але я знаю точно, що це провокація, я бачив документи в кабінеті єпископа, що підтверджують це.

Кайн сам не помітив, як підвищів голос. Слова, що він зараз говорив, пробуджували в ньому гнів. Гнів, що зародився через Альбертуса ще сто рікв тому й не вщух навіть після його смерті.

— Раймонд робить все це, щоб підбурити «дітей». Якщо вони піднімуться — у нього буде привід вимагати від короля їхнього винищення. І все це лиш тому, що, на ЙОГО думку, так правильно. Що «діти» — образа його богу, а він, вбиваючи простих людей, лише «вичищає гний з рани» та «відновлює історичну справедливість». Після років рабства у Альбертуса чути таке... Раймонд — монстр. Такий самий, яким був мій колишній «майстер». Альбертус так само вірив, що має право вирішувати що є правильним та як жити іншим. Тоді я був слабкий… Але тепер… Більше я не дозволю новим Альбертусам керувати! Ані мною, ані будь-ким іншим!

— У тебе є докази?

Замість відповіді Кайн дістав документ, що поцупив з кабінету Раймонда.

— Ось це. Після того як я вб’ю Раймонда, це опиниться в газетах. Тоді всьому його роду настане кінець… Ти віриш мені, Каміл?

Кайн судомно зглитнув, втупившись на звіролова. Той мовчав, задумливо оглядаючи документ в руках Кайна. Тим часом перші промені сонця вже осяяли східний горизонт. Кайн це бачив і це змушувало його нервувати сильніше. Що як він не встигне втекти? Що як Каміл йому не повірить? Що як…

— У тебе пиво є?

Від несподіваного питання Кайн зронив щелепу, здивовано оглядаючи Каміла. Той стомлено потер шию. Очі його повернули нормальний людський вигляд.

— Чому ти дивуєшся? Я бачу нас очікує довга розмова про Раймонда… але я, на відміну від тебе, кров не п’ю. То як, пиво є?

Кайн здивовано кліпнув очима, потім — несподівано навіть для себе — розплився у щасливій посмішці.

— Я… що-небудь знайду. Як щодо вина? У схованках Альбертуса є сорти двохсотрічної витримки…

— Хм. — Каміл замислився, потім кивнув з абсолютно серйозним виглядом. — Ти вмієш переконувати. Веди.

— З радістю.

І ось так вампір та звіролов, не ставлячи більше питань одне одному, разом попрямували до старої каплиці, намагаючись встигнути до неї раніше, ніж їх дожене ранкове сонце.