Чорно-білий світ

Я практично влетів до кабінету Вютенда, навіть Лука не зміг мене зупинити. Шугар спокійно розбирав якісь документи і спочатку навіть не звернув на мене уваги. Тільки тоді, коли я голосно грюкнув дверима, на мене піднялася пара здивованих очей.

У мені вирувала злість. Давно я так когось ненавидів, але Земан, щоб чорт її перебрав, Вікторія переплюнула всіх.

— Що трапилося? — здивовано спитав Верховний, підводячись із-за свого столу.

— Ти ще питаєш? — я вчепився пальцями за стіл. На мить в очах Шуги я побачив страх. Ну так… Не кожен день мене хтось виводить із себе.

— Ця… ця… — я не міг підібрати культурні слова, щоб описати це створіння. — Ця... пані диктувала мені свої умови. — Коли розум узяв гору над емоціями, повідомив я.

А потім на столі матеріалізувався новий контракт. Пожовклий аркуш паперу відразу впав в очі, тому Вютенд негайно взяв його в руки, а мені передав трохи спокою, завдяки чому злість вщухла.

Я сів на крісло, що стояло поруч, і просто дивився на Вютенда, який не відривав погляду від контракту. Цей жовтий шматок паперу, можливо, виводив навіть більше, ніж Вікторія. Адже та через місяць у будь-якому разі помре, а контракт стане не лише нагадуванням про існування цієї суки, а ще й сховищем її душі.

— Умови не такі погані. Подумаєш, будеш жити в неї місяць…

— Не погані? — у мені знову закипала злість. — Я маю це робити лише з тієї причини, що мені довіряють. Якого біса? Нехай виберуть когось іншого. Я досі планую поплавати у Тихому океані з акулами.

— Зробити що..? Гаразд, байдуже. Лей Гонор, ти мені, звичайно, друг, але наказ є наказом.

Легко йому казати. Не він же тепер цілий місяць повинен жити на Землі, відчувати себе жахливо через цю дурепу, так ще й зробити так, щоб вона побачила світ кольоровим.

— Тепер ти мені розкажеш, як взагалі відбувалася ця розмова?

— Тільки після того, як щось вип’ю.

— Гаразд, — він вже збирався покликати Луку, як я його зупинив.

— Ні, не треба чай. Вже краще нічого не пити, ніж цю ромашкову … гидоту.

— Як бажаєш… Починай.

Я встав, бо затекли ноги і почав обходити кабінет.

— Після її слів я відчував емоцій більше, ніж за останні кілька століть. Так, я розумів, що, оскільки від її рішення залежить доля одразу двох світів, один із яких наш, вона буде користуватися своїм становищем і диктувати умови, які до вподоби саме їй. Але явно не очікував умови типу тих, що прописані в новому контракті. Я намагався на неї вплинути своїми чарами, але змін ніяких не було. Навіть на хвилинку замислився, може, я просто став настільки слабким… по дорозі, до речі, це перевірив… тому може сказати: ця срана дівка просто не підкорюється моїй силі. Вона пуста. Наче в неї і нічого немає. Знаєш, нагадало почуття, коли ти ангел-охоронець. Бачиш, відчуваєш, але вплинути не можеш.

Я зробив ковток повітря і знов сів у крісло.

— Як розумієш, в мене не те, щоб був вибір. За всіма правилами проведення ритуалу створення контракту був написаний оцей документ. Вона навіть не вагалася поставити підпис кров’ю. Не в перше.

— Я її вже ненавиджу… — зло зашипів я, відкидаючись усім тілом на спинку крісла. — Я всіма фібрами свого існування не розумію, як змусити її побачити цей чортовий світ кольоровим. Ну і запити у сучасного покоління.

Вютенд увесь цей час мовчав. Він розумів, що від цієї місії залежить все, але нічого не міг вдіяти. Можливо, ми б так продовжували сидіти і мовчати, якби до кабінету не забіг Гук. Він був дуже наляканий, я відчував, як швидко б'ється серце, а коли його погляд знайшов мене, він налетів на мене, стискаючи в міцних обіймах.

— Гук, — мій голос здригнувся, бо я не очікував нічого подібного, — що сталося?

Цей малюк тихо заплакав у мене на грудях. Я здивовано глянув на Вютенда, він на мене, тоді ще й Лука зайшов до кабінету з таким самим виразом обличчя, що були в нас. Ситуацію треба було проясняти, тому погладив ангела по спині, я намагався вдивитись у його обличчя.

— Що трапилося? — Гук тихо схлипнув і заплющив блакитні очі.

— Я відчуваю… Люди… Їм так погано… — ледь-ледь говорив, тому сенс слів не відразу став для мене чітким.

— Гук, як і будь-який ангел, гостріше відчуває ситуацію на Землі, ніж демони, — почав пояснювати Лука, який ще не забув, як бути вісником добра. — Найсильніше страждають зараз ангели-охоронці і демони-спокусники. Вони пов'язані зі своїми підопічними і просто не витримують, коли тим стає погано настільки, що навіть вони не можуть врятувати їхнє життя. Ми зараз відчуваємо всю картину не так гостро, але такі молоді як Гук … їм дуже боляче, навіть попри той факт, що в нього немає за крилами людини.

Ще один мінус бути ангелом. Крім купи правил, неможливістю нормально жити, ти ще й пов'язаний із цими гордовитими істотами.

Зрозумівши всю ситуацію, я спробував заспокоїти свого помічника. Відпустив свої почуття, щоб частина негативних емоцій Гука передалася мені, я точно краще з ними впораюся, ніж дитина.

— Все стає гірше, — прокоментував Вютенд. — Наскільки б ти не був проти, але від тебе залежить все.

О так… це самі ті слова, які я очікував почути. Але маємо, що маємо. Гуку, після того, як він повністю заспокоївся, я доручив деякі завдання, а сам спустився на Землю. Удар, як і раніше, був болючим, знову починала нити спина, натякаючи на те, що там раніше були прекрасні білі крила.

Вікторію я знайшов у тому ж кафе. Сьогодні вона працювала із партнером, який робив все дуже незграбно. А моя підопічна працювала так, ніби нічого не змінилося. Побачивши мене, вона ніяк не відреагувала, просто привіталася, коли хлопець, що з нею працював, намагався показати усмішку.

— Я буду один лате, — як і вчора замовив я.

Вікторія кивнула і взялася до роботи. Всупереч тому, що вчора в мене була тисяча і одна можливість розглянути її, чомусь тільки зараз я звернув увагу на красу та статність дівчини. Щобільше, вона мені когось нагадувала.

Вона була висока, що я помітив ще вчора. Обличчя мало гарні лінії лиця, на щоках грав рум’янець, який міг побачити тільки я. Волосся було зібране у високий хвіст, В цілому, я назвав би її досить привабливою, якби не порожні очі. Ці карі вири ще вчора змогли мене зачепити своїм холодом, але сьогодні в них наче блиснула… надія? Невже вона все-таки сподівається, що я зроблю її життя кращим?

Насправді мені якось байдуже, але якщо це допоможе мені повернути все на круги своя, я буду радий цьому. Навіть мала надія зможе мені допомогти, тим паче коли вона йде від самої Вікторія, хоча, можливо, вона ще це і не розуміє.

— Ваш лате, — тихо сказала дівчина, — 50 гривень, будь ласка.

Я посміхнувся, наскільки це було можливим, простяг купюри, взяв склянку і тихо, щоб почула мене тільки вона, сказав:

— Скажи мені свою адресу, красуне.

— Невже, правда, житимеш у мене, демоне? — скоріше з викликом, аніж із подивом запитала Вікторія. — Ти згоден на те, щоб я мучила тебе?

— Маю ж пізнати всі слабкі сторони твоєї гнилої душі, — посмішка в мене й переляк в її очах. — Кажи, принцесо, свою адресу. Хутко.

Вікторія стиснула щелепу, її м’язи були напружені, але вона все одно повідомила мені те, що я так жадано просив. До того ж я не дурний, випросив ще і ключ. Довіри я, можливо, й не викликав, але, мабуть, мої загрози з тортурами душі спрацювали. Через 20 хвилин я опинився напроти багатоповерхового будинку. Вікторія сказала, що мешкає на третьому поверсі, навіть не обдурила. Спробувала б демона обдурити.. Смішно

Піднявшись на потрібний мені поверх, я вирішив скористатися ключем, який напрочуд підійшов. Все-таки сумніви залишалися, але, здається, Вікторія і сама не була проти, щоби в неї з’явився сусід.

Увійшовши до квартири, я здивувався її охайності. Вона була маленькою: одна спальня, вітальня, кухня та ванна кімната з туалетом, але це не заважало їй бути затишною. Дівчина не викликала таких теплих почуттів, як її квартира, спочатку я взагалі подумав, що це місце буде епіцентром усієї туги.

Свої нечисленні речі я залишив у вітальні і попрямував прямо на кухню, де зумів знайти каву та влив у себе чергову порцію. Напевно, Вікторія була би проти моєї нахабної поведінки, але з нас двох явно страждаю я.

Коли достатньо кофеїну підбадьорило мій організм, я вирішив далі вивчати квартиру. У спальні було багато різних книжок, якихось рожевих деталей, а в кутку я помітив навіть синтезатор. Клавіші були всі в пилюці, мабуть, вона давно не користувалася інструментом. Не стримавшись, я зіграв легку мелодію, яка, напевно, єдина нагадувала мені моє ангельське життя.

У пам’яті з’явився її образ. Вона така гарна і граціозна співає пташечкам і рослинкам. Її голос розтікався теплом від серця до кінчиків пальців. А потім все зникло. Суцільна темрява.

Я відсахнувся від музичного інструменту, який зумів навіяти нехай і теплі, але болючі спогади. Спочатку, я намагався знайти в квартирі те, що допоможе мені зрозуміти, як змусити Вікторію побачити світ кольоровим, але ні щоденника, ні листів я не виявив... Здається, орієнтуватимуся на власне чуття, яке мені нічого не підказувало.

За пошуками важливих деталей я не помітив, як минуло кілька годин. На те, котра година, я звернув увагу лише тоді, коли грюкнули вхідні двері.

Дівчина зняла свої черевики і пройшла одразу на кухню, вдаючи, що не помічає мене.

— Навіть не вітаєшся? — спитав я, пройшовши за нею.

— Здається, вже бачилися, — сухо відповіла вона і, кинувши погляд на банку кави, що я так і не поставив на місце, здивовано підняв одну брову вгору. — Так одразу господарюєш.

Я ніяк не відповів на зауваження, одразу сів за стіл і почав чекати, коли вона зробить те саме.

— Ти ж розумієш, що в твоїх інтересах, щоб світ став кольоровим? — спитав я, коли Вікторія вже зробила два кухолі кави і простягла один мені.

— Твої залякування могли подіяти тоді, але зараз я, правда, не розумію, як погодилася на твою пропозицію. Хоча в тебе все одно нічого не вийде, — дівчина задовільно посміхнулася, побачивши мій здивований погляд, і зробила великий ковток гарячого напою.

— Але в будь-якому разі нам треба познайомитися, — сказав я, стежачи за її реакцією.

Чортяка, як же мені було на неї начхати, але треба ж витягнути хоч якусь інформацію. Дитинство, батьки, друзі… хоча б щось.

— Так наче вже знайомі. До того ж мені достатньо знати, що ти моя скалка в дупі на місяць, через який я помру.

З цими словами Вікторія зробила останній ковток, встала, взявши до рук телефон, і зникла за дверима своєї кімнати, кинувши наостанок:

— Мій світ ніколи не стане кольоровим, хоч би скільки ти намагався. Житимеш у вітальні. Не вижену ж демона надвір. Хоча було б непогано, якби ти відправився до пекла.

Я закотив очі, а нігті вп'ялися в шкіру долонь. Ледве тримався, щоб не послати дамочку у відповідь. Занадто вона собі багато дозволяє. Таку поведінку собі не міг дозволити ніхто. Окрім однієї особи, яку я маю побачити найближчим часом.