СТАТУЕТКА

Лукас підійшов до замку графа Сіністра, що стояв на узвишші. Цей замок був схожий на дракона з багатьма головами та вишкіреними іклами шпилів. Висока кам’яна огорожа місцями розсипалася. Крізь прогалини в ній можна було залізти всередину двору. Але Лукас вирішив зайти через металічну браму. Іржава брама, на диво, легко відкрилася. Лукас зацікавлено розглядав пощерблені колони, побиті часом стіни, зруйновані шпилі. Один бік замку був заплетений диким виноградом. Зовні подвір'я виглядало доглянутим. Замок же здавався зловісним і непотрібним на тлі гарно прибраного двору. На дверях, прикріплена до товстої мотузки, висіла металева голова якогось чудернацького зубастого чудовиська розміром з середнє яблуко. Вочевидь це був дзвоник, і Лукас спробував подзвонити. Він смикнув за звірину голову і здригнувся від звуку церковних дзвонів. Двері самі відчинилися. Хлопець, озираючись, зайшов до будинку. На нього повіяло сирістю і затхлим неприємним запахом. В залі стояла напівтемрява. Лукас повільно йшов і вертів головою на всі боки. Біля закіптюженого вікна стояв рояль, покритий товстим шаром пилу. А на роялі світлою плямою виділялася статуетка - годинник. Ця статуетка геть не вписувалася в загальну картину. Пилу на ній не було. Світлі кольори на брудному роялі виглядали безглуздо. Лукас підійшов ближче щоб роздивитися годинник. Маленька руда дівчинка в рожевій сукні з примруженим оком лукаво посміхалася до хлопця. Позаду дівчинки виднілися білі янгольські крильця. Але було відчуття, що це крильця не цієї дівчинки.

- Ти прийшов, мій синочку! - Лукас різко повернувся на скрипучий старечий голос. Але нікого не побачив. Жах заволодів ним і хлопець кинувся до виходу. Двері не відкривалися. Лукас спробував заспокоїтися.

- Хто ви ?- крикнув хлопець

- Твоя мати – хрипкий сміх невидимки відбивався від стін. Здавалося, що сміється багато людей одночасно.

- У мене… завдання… від редактора журналу. Я повинен описати дивні явища, які кояться тут. - Хтось доторкнувся до плеча хлопця. У Лукаса похолола спина і затерпли ноги. Він знову різко розвернувся і нікого не побачив. Хлопець притулився спиною до дверей і крикнув

- Випустіть мене!

Спустився білий в’язкий туман і огорнув Лукаса, не даючи поворухнутися. Він задихався і, як йому здалося, втратив на мить свідомість. Прийшовши до тями, хлопець вже не відчував нічого, крім сонного блаженства. Йому нічого не хотілося, нічого не боліло, всі почуття покинули його. Він не міг поворухнути ні руками, ні ногами. Але це ніяк не впливало на нього. Він чекав ночі. Хоча і не розумів причину цього хвилюючого очікування. Лукас просто знав, що вночі станеться щось дуже хороше. Голоси, які він чув, просто закарбовувалися в пам'яті, не визиваючи ніяких емоцій.

- Ще донька і синок. - говорив жіночий голос - Люди забрали моїх дітей. Тепер, через стільки років, ти повернеш їх в сім’ю? - запитувала жінка.

- Так, моя кохана. Я зроблю для тебе все, що захочеш - відповідав чоловічий голос, який здався Лукасу дуже знайомим. Але хлопець не став згадувати, кому належав цей голос. Йому це було непотрібно.

А чоловік продовжував говорити далі

- Люба моя Габріело, я знайшов всіх чотирьох. Двох я вже повернув тобі, моя найкраща жінко. Але в мене є сумніви з приводу дівчаток. Фанні чи Мері. Хто з них наша?

- Як таке могло бути? Через що ти не можеш визначити приналежність до нашого роду?

- Якщо дівчата обмінялися кров’ю, то визначити нашого нащадка дуже важко. Я приведу спочатку Фанні. А твоє материнське серце відчує, чи тече в ній наша кров.

- А якщо вона не наша?

- Не переймайся. Ти ж знаєш, як побудований наш замок. Тут можна ходити роками і не знайти вихід.

- Так, мій любий Адальберте. Я не можу дочекатися, коли ми зберемося разом. Наш вічний годинник оберігає нас.

Нарешті настала очікувана ніч. Дивним чином розсіявся білий туман і Лукас опинився посеред зали замку графа Сіністра. Місячне світло м’яко проникало крізь вітражі, утворюючи різнобарвне мерехтливе сяйво. З протилежної сторони зали стояв камін. Він був прикрашений ліпниною з фігурками демонів, що дерлися вверх аж до стелі. Все навкруг було напрочуд святковим і таємничим. Оркестр грав вальс. Руда дівчинка в рожевій сукні стояла біля чистого, натертого до блиску, рояля і радісно сміялася. Внизу, на підлозі лежало дитя з крильцями. Дівчинка ніжкою наступила на одне крило, а руками з усіх сил тягла за інше крило. Дитя при цьому несамовито кричало. До Лукаса підійшла гарно вбрана, розкішна жінка, обійняла його і палко поцілувала у вуста.

- Синочку, скоро ми зберемося всією родиною. - сказала мати сміючись

Лукас обійняв матір і вони закружляли в танці під музику і крики малятка .

Потім до них підійшов чоловік. Коли чоловік заговорив, Лукас зрозумів, що саме з ним вдень розмовляла мати. В пам'яті виникали якісь асоціації, але хлопець не став напружуватись і згадувати. Це було ні до чого. Мати сказала, що це батько. В цей час змінився ритм музики. Заграли африканські барабани. Лукас відійшов вбік, а батько з матір'ю затіяли несамовитий, дикий танець. На роялі стояла таця з келихами. Червона рідина була найсмачнішим напоєм, який куштував Лукас. В їхній родині панувала ідилія.

***

Фанні йшла по занедбаній старовинній залі замку графа Сіністра. Коли вона зайшла в приміщення, зникли всі звуки. Не чути було пташок, шурхоту листя на деревах, шуму від автомобілів. Лише звук її кроків відлунював від стін. В залі панувала напівтемрява. Вся ця атмосфера навіювала думки про смерть. Але Фанні була смілива дівчина. Головний редактор сказав, що її повинен зустріти Лукас. Бо він вже декілька днів чергує в замку.

Фанні, Лукас, Мері і Герман були командою, якою опікувався їх головний редактор Адальберт. Декілька років назад він їздив по дитячим будинкам і, по йому одному відомим ознакам, вибирав дітей. Став їхнім опікуном, навчив журналістській справі і взяв до себе працювати. У кожного з цих вже дорослих юнаків і дівчат був укладений контракт, за яким вони не мали права покидати редакцію 5 років. Це трішки напружувало Фанні. Вона хотіла стати художником. Але, в той же час, мала бути вдячна своєму опікунові.

Перед тим, як відправити Лукаса в замок, Адальберт зібрав всіх чотирьох і сказав, що йому потрібна стаття про замок графа Сіністра. Ходять чутки, що там коїться якась чортівня. Затим він розповів легенду про цей замок.

- Замок був побудований в Х1V сторіччі графом із роду Сіністрів. Одруження його визвало багато пліток. Його дружина була дуже гарна. Але не це було дивно. Вона з’явилася, начебто нізвідки. Просто вранці граф вийшов із своєї кімнати з прекрасною жінкою, яку ніхто ніколи тут не бачив, і об’явив її своєю дружиною. З тих пір в навколишніх селищах стали зникати люди. Селяни шепталися між собою, називаючи графиню відьмою. А потім прийшла «чорна смерть». Зникнення людей, смерть від чуми, довели селян до повного відчаю. Вони у всьому винуватили графа і його дружину Габріелу. На той час у сім’ї Сіністрів вже народилося четверо дітей. Після зникнення в селі дворічної дівчинки, доньки місцевого священника, терпець селян увірвався. Вони вдерлися в замок, схопили графа і графиню, затягли їх у підземелля, закували у кайдани, закривши окремо один від одного. Граф і графиня просили пощадити їх, не залишати напризволяще. Але селяни були непохитні. Що зробили з дітьми Сіністрів не відомо. Ще подейкують, що в підземеллях знайшли величезні чани з червоною рідиною. То була кров. Також там стояли пляшки, наповнені кров’ю. Очевидно, що таким чином граф та графиня хотіли зберегти здоров’я і молодість. З тих пір привиди графа та графині ходять по замку і звідти вночі чутно моторошні крики. Але це всього лиш легенда. А що відбувається в тому замку, ви і повинні з’ясувати. Першим йде на чергування Лукас. Далі до тебе приєднається Фанні. Потім Мері і Герман.

Так закінчив свою розповідь Адальберт. На всі питання команди була одна відповідь..

- Досить питань! Виконуємо завдання! Обіцяю всім виплатити премію.

***

Біля вікна стояв покритий пилом рояль. На ньому білою плямою виділялася статуетка - годинник. На статуетці лукаво посміхалися і підморгували дві фігури. Руденька дівчинка в рожевій сукні і чорнявий хлопець в коричневому костюмі. Фанні взяла статуетку в руки і стала розглядати її з усіх боків.

- Привіт, донечко! - Фанні здригнулася від несподіванки …

- Ні!!! Ти не моя донька! Хто ти? – в голосі невидимки дівчина відчула страх

- Забирайся в пекло! – крикнула Фанні

Вона підняла статуетку над головою і пожбурила її подалі від себе. Статуетка впала годинником вверх. Порцеляна розбилася на маленькі шматки. Металічна частина годинника відлетіла вбік і почала шалено крутитися проти годинникової стрілки. В залі піднявся сильний вітер. Дівчина схопилася за поручень гвинтових сходів, боячись, що її затягне у вихор.

-Що ти наробила?! –волав голос

Біля каміна з’явилася постать гарної жінки, яка несамовито кричала, проклинаючи Фанні. Спочатку жінка була прозорою, безтілесною. Матеріалізуючись вона втрачала гарні риси, старіючи на очах. В той же час від уламків порцеляни вверх на слабких крильцях намагалося піднятися малесеньке янголятко. Здавалося, що воно от-от впаде на підлогу. Але тут якась сила почала тягнути маленьку істоту вверх. Очі янголя були спрямовані на стелю. Кого, чи що побачило це маля, Фанні не знала. Вона бачила тільки його радісне обличчя. А жінка за секунди перетворилася на стару потворну бабу, яка просто розсипалася на порох. Від неї залишилася купка попелу. В цей момент припинився вітер і перестав вертітися годинник. Янголятко зникло. Стало тихо. На підлозі, де розбилася статуетка лежали брудно-рожеві та коричневі ганчірки. Фанні відпустила поручень і повільно пішла до виходу. Двері відчинилися зі скрипом. Опинившись на подвір’ї, дівчина швидко побігла до брами, вийшла на вулицю і, не закриваючи браму попрямувала в редакцію. Біля редакції її зустріла Мері. Вона схвильованим голосом почала розповідати.

- Як добре, що ти прийшла. Мене визвав до себе в кабінет Адальберт. Коли я підходила до дверей, почула страшенний крик. Але, зайшовши до кабінету, нікого там не знайшла. Лише купа попелу біля столу. Я не розумію, що це було.

- Тобі прийдеться шукати собі нову роботу. Вибач, але мені треба йти. Я – дуже зайнята. – відповіла Фанні і швидко покрокувала в бік собору.

Фанні сиділа на лавці навпроти Собору Пресвятої Родини. Біля неї присів високий сивий чоловік.

- Привіт – привітався чоловік

- Доброго Вам дня – відповіла дівчина, не повертаючи голови.

- Ти все-таки змогла це зробити. Тепер можеш відпочити. Скільки століть ти цим займалася?

- Ви знаєте самі. Для чого запитуєте?

- Щоб зав’язати розмову. І… можливо, ти візьмешся за справу в Парижі? Це – прекрасне місто. Справа не проста. Стосується дітей. До речі, ти непогано придумала з переливанням крові.

- Ми з Мері були подругами. Вона просто допомогла мені після нещасного випадку. Лише згодом я зрозуміла, як це використати для справи. Хоча Габріела відразу зрозуміла, що я – чужачка. Мені поталанило пробратися в замок під прикриттям. Найголовніше, що янголятко на небі. А ці виродки – в пеклі… Дайте мені на відпочинок 7 днів. Я хочу закінчити картину.

- Який сюжет твоєї картини? - запитав чоловік

- Янголятко, яке повернулося додому з полону. Колись покажу Вам.

- Добре. Домовилися. Чекаю на тебе – чоловік встав і попрямував до собору.

Фанні ще деякий час сиділа, насолоджуючись навколишньою красою. На її обличчі грала щаслива посмішка.