Талісман

Талісман

Листя торкалося куртки своїми золотавими краями, наче намагалося зігріти осіннім подихом. Байдуже на ті пошерхлі обійми. Осінь ніколи не була для мене чимось особливим, нехай навіть безліч разів оспівана у піснях та віршах. Золотава красуня потьмяніла від гіркоти втрати, що назавжди закарбувалася в серці.

Ненавиджу цей біль, що сидить десь глибоко в грудній клітці холодною важкою жабою, яка щомиті, щодня, щосекунди намагається вистрибнути. Запихай її назад чи ні — на місці не всидить.

Застібаю до горла куртку — відгороджуюся від нової порції листя, гнаного вітром. Пальці намацують пористу поверхню лави; ніжно проводжу по ній рукою, наче намагаюся заспокоїти себе. Поверхня гріє руку теплом, яке не забрав вітер. Востаннє обводжу поглядом пам'ятники, що тепер дивляться на мене з німим докором так, наче не маю права залишатися, порушувати спокій тих хто вже не може говорити.

Дорога назад до хвіртки з блакитною, місцями облупленою фарбою видається вічністю. Кроси заплутуються в листі, а очі сльозяться.

"’Мабуть, це усе вітер” — прослизає думка."

Ковтаючи ком, закриваю хвіртку, - обіцяючи собі, що потім зайду ще. Коли в душі вітряно — повертаєшся до якогось теплого куточка своїх спогадів. Для мене це той день, коли ми з мамою випікали яблучний пиріг. Кухнею ширилися аромати кориці змішаної з тушкованими яблуками; весь стіл був в муці. Мама, маючи вправність віртуоза, розкачувала тісто на столі.

— Мамо, ти так гарно готуєш! Цікаво, а я зможу так? — спитала, задумливо перебираючи пальцями край фартуха.

— Чому ж не зможеш: трохи магії, терпіння і барабанний дріб... — мама погладила мої чорняві локони, що змійками спадали на високе чоло.

Вона мені розповідала різні казки, які придумувала на ходу. В моїй голові оживали прекрасні принци, яскраві звірі та злі відьми з волоссям зі змій.

Мама вміла мріяти попри все, а також в усьому бачити добро, чим і запалювала в мені іскорку мрії.

Коли плита видала характерний “дзень”, матуся з вправністю віртуоза дістала той маленький кусочок дива. Смачноооо аж рот наповнився слиною. Вітер дмухнув востаннє, накидаючи на мене капюшон світшота, розвіявши теплий цілунок спогадів. Я одягнула його і підтримувала рукою, щоб не падав.

Раптом мій погляд впав на траву, де щось блищало, наче зоряний пил у жовтавому листі.

Кажуть, що це хороша прикмета, яка означає певний дарунок долі. Я сподівалася, що це монетка, тому що бачила тільки золотаву кругляшку, вкутану листячком.

Взявши за ланцюжок, витягнула невеликий кулончик: золотий, на тильній стороні вигравіювано змію, що кусає себе за хвіст.

“Яка прекрасна штучка!” — покрутила я його у пальцях, пробуючи золотий кулончик на дотик. Захотілося одягти , таким красивим він мені здавався.

Примірявши прикрасу, що трохи плуталася у складках одягу, я зняла капюшон та розпустила волосся і вже збиралася дістати дзеркальце для того, щоб помилуватися своїм виглядом. Та раптом відчула, як під ногами просідає ґрунт так, наче він зробився хвилями, які нестерпно гойдалися, і з диким криком я провалилася під землю.

Я волала на усе горло, страх булькав в горлі, мене несло у порожнечу, що розчахнула свої пекельні “обійми“.

Хотілося себе вщипнути та прокинутися у своєму ліжку, але я не могла, бувши у владі нескінченно марудного польоту. Мій крик урвався, коли я відчула неймовірний біль. Моя п’ята точка відчула болючу зустріч із холодною підлогою.

— Ауч! — крикнула я розпачливо.

І раптом мій погляд розірвали пасма світла, а барабанні перетинки боліли від струн блюзу, що лунав довкола.

“Оце так сон”

Моєму погляду відкрилася чудова зала, яка була наповнена позолотою та великими колонами, що споглядали на мене з гори. Я встала й обтрусила свої джинси і светр від землі та дрібного листя, що де-не-де причепилося. В такій старовинній атмосфері я почувалася недолуго в простому одязі.

На картинах були зображені чудернацькі краєвиди, а також цікаві істоти з довгими пазурами та моторошним вишкіром.

Діставши блокнотик та олівець з рюкзака, я зробила нариси зображень, тому що люблю малювати.

Мене здолав голод — пригадала, що їла ще зранку. Я подумала про піцу та картоплю фрі, й тут, як за помахом чарівної палички, посеред кімнати з’явився стіл, на якому стояла піца з газованою водою.

“Мабуть, нічого не буде, коли я поїм”

Відкусивши запашну булочку, я видала протяжне: “Ммм….”

Зненацька стіни здоровенної зали задрижали. Мені здалося, що мене може там і завалити колонами чи люстрою, що павучим павутинням розплелася на стіні.

Кинувши недоїдений бутерброд, я, не довго думаючи, заповзла під стіл, підібравши під себе коліна та замруживши очі. На хвильку крізь щілини повік пробилася смужкака світла, що погасло так швидко, як і загорілося. Я усе ще знаходилася під столом, і усередині в мене все тремтіло.

Так було, коли мене замкнули однокласники у темній шафі:

— Посидь тут, брудна жучихо! — хихотіли вони.

А я сиділа замкнена, у своїй маленькій в’язниці і думала: “ Чому я маю ту дурну родимку, що простягалася чорним клеймом по щоці?”

Мама завжди казала, що це моя особливість. Вона як ніхто була добра до мене, на відміну від інших людей. Тож я там сиділа, намагаючись не плакати, доки очі застилав страх.

— Хто потурбувать мене посмів у дивну цю годину?! — витягнув мене з лап спогадів високий голос, змусивши ще більше підібгати коліна під себе і втиснути спину у ніжку стола.

Я стала самим повітрям: тихим, невагомим, непомітним. Та довго схованка не стримала, кулон тягнув мене з-під стола, піднявшись. Я намагалася зняти той злощасний кулон із шиї, але застібка не слухалась, наче її заклинило.

— Оооуу ніі! Не зараз!” — молила я усі вищі сили.

Та все ж кулон мене витягнув. Я побачила перед собою дивне створіння — маленьке і схоже на гнома. Чорні провалини - очі вивчали мене прискіпливо, а великі вуха настовбурчилися вмить. Трохи недолугості додавав чорний фрак та метелик.

Мої груди стискало кільцем тривоги.

— Хто ти, дівчино?! І як сюди потрапила?!

Бувають моменти, коли хочеться тікати, а тебе наче пришпилило до підлоги. Але я реально не могла втекти, бо щось мені не давало. Зашморг сну, якийу несила зняти. Я могла лише дивитися, як це створіння наближається наче в повільному перемотуванні.

— Відповідай, кому кажу, а інакше вмить розпорошу! — заскреготав голос сердито, здійнявши моє тіло до стелі. Я вже уявляла, як ламаю собі всі кості від удару об підлогу. Хоча було в цьому і хороше — може, я прокинуся.

— Луїза із Лапландії, — збрехала я. Звали мене не так, але, думаю, уві сні можна придумати собі інше ім'я та місто. Та й до мого горла підступав з’їдений бутерброд.

— Відпустіть, прошу! — молила я.

Створіння скривило тонкий рот в пів усмішці та зробило в повітрі якийсь знак. Пальці з крихітними кігтями наче грали на невидимому інструменті.

— Будь по-твоєму, людська дитино! — створіння махнуло рукою, і на мене паранормально швидко летіла підлога, та кулон поставив мене прямо на ноги.

Створіння вирячило очі йі прошмигнуло швидким кроком до мене:

— Талісман обрав тебе, а я убить хотів! Дівча, ти долею помічене!

Створіння безцеремонно підняло мої руки та клацнуло пальцями. Раптом в його руці опинилася велика лупа.

— І давно у тебе знак цей, дівчино? — чорні очі неприязно зіщулилися в вузькі щілини, вивчаючи родимку скрупульозно.

— Ззз.. народження! — видавила з себе я. Боялася, що цей гном, чи як його, знову підніме мене вгору і на цей раз жбурне об підлогу, або ще щось гірше. Очі шукали вихід та, на превеликий жаль, шансів на це було мало. Увійшла я не через двері, тож, можливо, вийти можна якось по-іншому.

— Гарна дівчина, та відьми сила в ній потужна. Який її бік? Яка сторона монети — це варто дізнатися детально, — бубонів собі під ніс той гном.

А я, скориставшись моментом, стрибнула в бік, намагаючись втекти. Не встигла ступити крок, як мої ноги вкрилися льодом, і я більше не могла рухатися.

Мене огорнули крила страху, що від ніг, здається, заморозили найменшу часточку моєї душі. Створіння змахнуло кілька разів руками з маленькими кігтиками, і знову танцювало у повітрі. На руці з'явилася іскра. На хвилину мені здалося, що він зараз у мене пульне. Думала, що я зараз від неї й загорюся. Я вже майже відчувала жар по тілу, а долоні пітніли.

Гном кинув іскру у стіну, і та зашипіла, розкинувшись в умовний квадрат, який сяяв блакитним світлом. Звідти урвалися лапи вітру, що обдував мене крижаним подихом, засмоктуючи усередину блакитної безодні.

Не встигла і оком змигнути, як стояла на сходах школи. Я бачила своїх однокласників, які щось говорили, кудись, йшли та щось їли. Мене вони не помічали, наче я була невидимою.

Я пережила знову один спогад на шкільному подвір'ї: як під пишною яблунею Ден — хлопець який мені подобався, — зізнався у своїх почуттях.

— Ти подобаєшся мені! — говорили губи Дена.

Він прямо таки й дістав своє серце, як кролик із мультику.

"Брехня!" — серце палив спогад, як він потім цілувався з моєю колишньою подругою. Тож мені захотілося перетворити його на цвіркуна. Маленька й зелена комашка враз стрибнула мені під ноги — ця метаморфоза мене втішила, здається, я виграла щасливий квиток. Вперше за багато років мені випала нагода покарати свого хлопця.

Було в цьому щось неймовірне й дуже спокусливе — карати своїх кривдників.

Раптом локація потьмяніла та звузилася до розмірів шафи. Я знову заливалася сльозами в тій коробці, а мої “подруги“ сміялися.

Я уявила їх у тій шафі — замкнених, безпорадних та самотніх. Вони билися в шафку кулаками, та ніхто їм не відкрив.

Мої губи знову розтяглися в посмішці.

Шафа і мої однокласники знову зникли. Тепер я стояла посеред своєї кухні, де досі пахло тушкованими яблуками, а скрізь було розсипане борошно. Серце сповнилося теплом:

“Невже я побачу маму!”

— Привіт, сонце! — почула я свій власний голос.

Та, що дивилась на мене моїми ж темно-сірими очима, хоч і років на дванадцять старша, всміхалася:

— А кого ти б хотіла побачити тут? — поволі наближалася до мене, я не знала як її назвати — моя Інь чи Янь.

Відповідь вислизнула з моєї підсвідомості, я просто дивилась, як вона плавними кроками рухалася до мене, наче туман, що поволокою захоплює все.

Інша версія мене виглядала божевільно: сукня з чорного атласу охоплювала струнку фігуру, відкриваючи декольте, волосся чорними зміями спадало на щоки.

Вона підходила до мене поволі, наче намагалася розтягти той момент задоволення.

Лише одне не змінилося в ній — - родима пляма служила їй тавром. Дві сторони монети, помічені одним болем.

— Звісно, легше ж бити якихось шмаркачок зі школи чи нездалого пікапера-цвіркуна, — на губах іншого мого "Я" проступала тінь посмішки.

"Невже я можу так химерно всміхатися??" — подумала я

— З ним ти чудово придумала, цвіркун неабияк мене втішив, — чомусь мене її похвала не втішила. — А от чи зможеш ти побити себе? — її погляд колов, наче ніж, а темна брова поповзла вгору, глузливо вигнута.

— Ти ж так любиш винити себе у всіх смертних гріхах, то в тебе є така нагода! Удар мене, якщо зможеш! — наблизилась впритул.

На мене дмухнув її солодкий парфум, від якого мені закрутилася голова., Відштовхнувши її, я відійшла на кілька кроків.

— Я тебе не битиму! — в нотах мого голосу прорізались леза.

— Ну, як знаєш! — вона вдарила мене по носі, і мене підкинуло, з нього пирснуло червоним.

— Хоч це ілюзія, та біль тут справжній! — вилиці мого Янь напружилися в суцільну гримасу, вона знову занесла руку для удару. Та тепер її кулак поцілував стіну, а я спритно присіла і перекинула іншу Себе на підлогу. Тим часом зі столу борошно білою хмарою сипалось на наші голови.

— Що, кишка тонка вдарити себе? — виплюнула гидкий отруйний сміх погана я.

— Так ти ж кожен день б'єш себе словами, чого зараз боїшся? — всміхалася та.

Я пригадала кожну фразу, яку мимоволі відпускала у свою адресу: винила себе за кожну дрібничку; вважала себе поламаною через те, що якась зла сила нагородила мене родимою плямою, яка видавалася мені гидким павуком на білій шкірі.

І мені стало себе жаль. Іноді буває корисно поглянути на себе з іншого боку, так би мовити, заглянути в маленьку темну шпарину - аби зрозуміти головне, з моїх губ зірвалися три слова:

— Я тебе пробачаю! — з цими словами я обійняла моє Янь, — - Я більше ніколи не буду тебе ображати, та інші також не мають права на це!

Вмить все зникло, я більше не тікала. Я була у тій кімнаті з картинами, а істота тепер дивилась на мене:

— Тепер ти знаєш правду всю. Життя своє змінити вмить зможеш Ти. Талісман покаже шлях правильний ураз, — істота простягла мені той самий талісман.

— Талісман — це двері, дівчино моя. Стиснеш в долоні — країну чудес покаже враз, а ні, то поверну тебе в колишній лад і пам'ять відберу ураз про це.

Що ж, дилема була не з легких, а для такої звиклої плести за течією дівчини й поготів. Та все ж можна іноді йі випробовувати долю. Я стиснула талісман, і погляду моєму явились двері, що, здається, були просочені світлом, і, потягнувши за ручку, я зробила крок.