Рятівні гріхи

Усе на своїх місцях. Хіба що відстань між двома виделками все-таки замала. Він посунув крайню на пів дюйма ліворуч.

Натерта тарілка відбивала світло багатьох смолоскипів, що висіли на стінах кам’яної зали.

Червона серветка згорнута саме так, як любить його світлість — усі шви рівно лежали один на одному.

Дворецький повільно нахилився, підтримуючи рукою свій хворобливий поперек, і почав прискіпливо роздивлятися келих. Цей артефакт вирізнявся з-поміж інших речей. Він зберігав на собі безліч відбитків історії, і за це господар дуже любив його й пив завжди лише з нього.

Найбільша вм’ятина дісталася келиху від імператора Калігули — той кинув його в когось зі свого почту, хто не побоявся посперечатися з наказом зробити коня сенатором. А велика подряпина була залишена каблучкою Атілли, вона розсікала наче намальоване крейдою відображення дворецького.

Коли він був молодий, його друзі кепкували з його чорнявості, довгого темного волосся, а вночі вони жартували й удавали, що не бачать його й казали: «Наш друг злився з темрявою!». Але це було дуже давно. Тепер на нього дивився білий як крейда, зморшкуватий старець.

— Ніколи не знаєш, у якому настрої він прибуде… — пробубонів дворецький і взяв до рук келих, вкотре почавши його натирати. — Гей, ти! — він покликав слугу, що чатував поруч. — Увімкни обігрівальні машини. Його світлість скоро прибуде.

— Так, пане, — відреагував слуга й пішов навколо зали, натискаючи кнопки на електричних обігрівачах. Ті миттєво реагували гудінням і жаром.

Сам дворецький уже давно розпалив вогонь у великому каміні, але з цими сучасними приладами нічого спільного мати не хотів.

Вічний мороз — велика проблема тутешніх місць. І зігрітися в цій будівлі, де постійно виникають перебої то з опаленням, то з електрикою, майже неможливо. Холод щоденно мучив його світлість. За ті роки, що хазяїн провів тут, у власному домі, йому так і не вдалося призвичаїтися до клімату. Якось один поет-пройдисвіт з орлиним носом завітав сюди на екскурсію. Надовго він не затримався і зрештою описував ці місця геть інакшими, аніж вони є насправді. Єдине, що він запам’ятав точно, — холод.

Тому володар любить, аби було тепло й побільше світла, бо йому треба відігріватися після холодної ночі. Так само він завжди прагне зігрітися під час вечері й перед тим як іти спочивати. Обіди — єдиний виняток. Володар має вдень купу важливих справ і тому їсть швидко й часто пробачає своєму дворецькому та слугам певні огріхи.

Від справ і роздумів дворецького відірвав гуркіт дверей та сильний протяг, що раптом здійнявся в залі. Майстерно викладені серветки злетіли догори, а полум’я смолоскипів нервово затремтіло.

— Вітаю вас, Роберте! — мовив гість, простягаючи вперед руки, наче хотів обійняти старого друга.

— Лорде Геріон, — приязно відгукнувся дворецький. — Раді вашому візиту.

Гість увійшов до зали і впевненою ходою, ніби він тут був за господаря, попрямував до дворецького.

Лорд Геріон — один із безлічі васалів володаря. Надані йому володіння межували з господарством його світлості, і це робило саме лорда Геріона найчастішим гостем з усіх лицарів та наближеною до хазяїна персоною. Як-от сьогодні він вкотре був запрошений на вечерю.

— Маєте втомлений вигляд, лорде Геріоне, — промовив дворецький, коли гість нарешті підійшов ближче. — Скільки кіл намотали за сьогодні?

Він ледве не додав «Злими щілинами», але вчасно схаменувся, бо знав, що лорд Геріон не любить цієї народної назви своїх володінь.

— Десять! Заглянув у кожен рів! — посміхаючись промовив Геріон.

— Точність у всьому, лорде Геріоне, — блискуча риса вашого характеру!

— Авжеж! — задоволено підтвердив Геріон.

— Хоча насмілюся припустити, що ваші підлеглі й без вас впораються. А вам слід берегти своє здоров'я. Прошу вас, лорде Геріоне, сідайте. — Дворецький відсунув стілець й допоміг гостю сісти.

— Мене вік не турбує, а ось вам, Роберте, він дається взнаки. Хто б міг подумати, що просто відсунути стілець для гостя може зайняти стільки часу! Але ваше щастя, що я нікуди не поспішаю. Маю для вас та слуг приємне повідомлення.

На обличчі лорда Геріона застигла глузлива посмішка, натомість у дворецького та кількох слуг, що стояли недалеко й чули слова Геріона, не ворухнувся жоден м’яз. Усі вони знали, що з добрими новинами сюди не приходять.

— Його світлість затримується та прибуде пізніше! — промовив гість.

— Чи можу я поцікавитися причинами цієї затримки? Його світлість не любить порушень у своєму графіку.

— Мені не відомі деталі, але виникли деякі проблеми… — промовив гість і обвів залу награно втомленим поглядом, а тоді додав пошепки: — Вочевидь, чергові сварки його світлості з батьком.

У залі зависла напружена тиша. Згадувати батька його світлості в цьому місці не було дозволено нікому.

— Тож, Роберте, — Геріон гучно видихнув після кількох секунд мовчання і, знов начепивши на обличчя нудотну посмішку, сказав: — Почастуєте гостя вином?

— Звісно, лорде Геріоне, — відповів дворецький та жестом покликав до себе одного зі слуг.

Їхніх імен дворецький не знав. Їх було занадто багато, й занадто часто вони змінювалися. Незмінними лишалися лише гості, які вряди-годи навідувалися до пана. Їхні імена він знав. Знав ще до початку своєї служби тут.

— Принеси пану келих «Чарльз Шо», — наказав дворецький слузі.

— Слухаюся, пане. — Той низько вклонився й побіг виконувати вказівку.

— Тоді дозвольте залишити вас насолоджуватися вином. Я ж маю ще інші справи.

Дворецький відкланявся й хотів було піти.

— Роберте, — Геріон обпік дворецького поглядом, — складіть мені компанію.

Дворецький не відповів одразу, але й не рушив із місця.

— Думав розповісти тобі про твоїх друзів, — сказав Геріон перейшовши на «ти».

— Тож… Як вони? — нарешті запитав дворецький.

Геріон голосно розреготався. І здавалося, що від його гучного реготу пил злетів із підлоги та стін, а барабанним перетинкам дворецького стало насправді боляче.

— О, дуже добре! Чекають на тебе. Просили зайти до тебе в гості й передати вітання. Казали, що дуже чекають на зустріч із тобою й потребують твоєї допомоги. Зрештою почали занадто голосно вигукувати твоє ім’я. Тож довелося відрізати їм язики.

Геріон схопив келих вина з таці, яку ніс слуга, зробив великий ковток і скривився.

— І оце улюблене вино його світлості?.. — здивовано запитав він.

— Можна й так сказати, — пробурмотів дворецький у відповідь.

— Кому як не тобі, майстру своєї справи, знати, що, — Геріон зробив наголос на цьому слові, — З ними відбувається там. Його світлість витягнув тебе саме звідти.

— Знаю, — сказав дворецький, не знайшовши кращої відповіді.

— І на відміну від тебе, твоїм побратимам не пощастило дістати… — Геріон зробив паузу й закінчив, вказуючи рукою на крісло володаря поруч, — «особливе» місце. Але всі ви однакові. І скоро ти знов повернешся до них, Роберте. Ніхто не сміє залишати моїх володінь без мого дозволу. І будь певен, коли ти набриднеш його світлості, то повернешся до мене.

Дворецький повільно опустився на інший стілець навпроти лорда Геріона. Він дивився перед собою пустими очима, поринаючи у власні спогади.

— Але все-таки я тут, — відреагував дворецький. — Напевно, тому що його світлість розуміє, що таке справедливість. І, звісно, це те, що вам, лорде Геріоне, залишається невідомим.

— Як ти смієш?! — заволав Геріон. — Ти, Роберте, грабував невинних людей! Ти обманом та хитрощами затягував їх у пастки. А те, як ти насолоджувався вбивствами, заслуговує окремої історії.

Дворецький слухав прокляття та погрози, що сипалися з вуст гостя, й водночас продирався крізь туман власних спогадів. Він бачив перед собою пошматоване тіло Х’юберта де Буассі, що гойдалося на мотузці та на яке почали задивлятися ворони. Цей мерзотник заслуговував на смерть, і він убив того нормана в чесному двобої. Проте гнів засліплював його, і він наказав повісити залишки тіла де Буассі. Так, лорд Геріон мав рацію. Та місія, якій дворецький присвятив своє життя, була справедливою та шляхетною. Проте він ніколи не зважав на засоби досягнення мети.

Геріон зненацька зупинив потік погроз. Двері зали знову розчинилися, і всередину вбігли три великі пучки шерсті, улюблені собаки його світлості — маламути. Від раптового протягу серветка знов злетіла в повітря. Собаки бігли прямо на гостя.

— Це «вино», що завжди має бути в наших підвалах, лорде Геріоне. Його світлість, однак, його не вживає. Натомість це улюблений напій його собак. Це кров. І знаєте, ці білі хмарки завжди готові на все, аби лише дістати ковток цього пійла.

Радісно гавкаючи, собаки стрімко наближалися до гостя. Дворецький підвівся і зробив кілька кроків назад. Він дозволив собі повернутися спиною до гостя. Наступної миті келих лорда Геріона з брязкотом впав на підлогу. На дні лежав палець із його каблучкою.

Завершивши свій бенкет, собаки вмостилися біля каміна. Дворецький наказав слугам прибрати безлад, а сам почав наводити лад на столі й найперше склав серветки належним чином.

Раптом дворецький відчув, що панське крісло ліворуч від нього більше не пустує. Він зробив крок назад, щоби зайняти своє місце, позаду і праворуч від пана.

— Накажете подавати вечерю, ваше світлосте?

— Зробіть таку ласку, Роберте.

Дворецький знов покликав до себе слугу й віддав розпорядження, проте знав, що їжа пана вже на шляху до зали.

— Маєте чудовий вигляд, ваше світлосте, — промовив дворецький, поки слуга обслуговував пана й подавав страву та напій. — Оригінальний.

Дворецький завжди намагався говорити з хазяїном, поки слуги були поруч. Будь-яка маленька неохайність слуги могла дорого тому коштувати. А підкреслити неординарність пана — завжди гарний початок бесіди.

— Дякую, Роберте. Але водночас вам не подобається мій вигляд, хіба ні? Я здаюся вам дивним, як для свого статусу.

— Маєте рацію, ваше світлосте. У мої часи люди подумали б, що ви божевільний і, певно, якийсь жебрак.

— Оце, — пан вказав на свої штани, — називається джинси. А це — куртка. Це дуже зручно, тепло. Так зараз ходять усі люди, чоловіки та жінки, діти та дорослі, бідні та багаті. А як ходили люди у ваші часи, я пригадую з великим сумом.

Витонченими рухами його світлість почав розправлятися зі своєю улюбленою останнім часом стравою на вечерю — салатом із гарбузом і хумусом. Це було схоже на їжу бідняків, але аж ніяк не на страву аристократів. Запивав усе це пан особливими сортами вин. Дворецький ще не до кінця розібрався з концепцією «вегетаріанства», яку володар сповідував у своїх кулінарних уподобаннях.

— Ваше світлосте, — звернувся дворецький до свого хазяїна.

— Я не можу цього зробити, Роберте, — сказав пан, ніби точно знав, про що саме хотів спитати його дворецький.

— Чому ж тоді я опинився тут?

— Розумієте, Роберте, на відміну від начальника на верхніх поверхах, я не всесильний. І я не можу врятувати ваших друзів. Але я можу робити деякі винятки. Чому, добродію, — володар звернувся до слуги, що приніс їжу, — Моя тарілка така холодна?

— Пробачте, ваша світлосте, можливо, охолола, поки ніс…

— Тож треба нести швидше! — раптом вибухнув хазяїн. — Тарілка має бути нагрітою. Усе навколо й так крижане!

— Ваша сві… — почав знову слуга, але не встиг закінчити фрази. Володар зробив один змах рукою, ніби давав команду замовкнути й забиратися. Але цієї ж миті слугу охопив блакитний вогонь. Вогонь, який дворецький бачив лише в цьому світі. І цей вогонь ніколи не згасав. А пан тим часом спокійно повернувся до своєї їжі.

— Не зважайте на нього, Роберте. Це просто бруд. Я оточений зрадниками. А Він, — володар вказав виделкою нагору, — Вважає і мене зрадником і вирішив, що й компанію мені мають складати виключно зрадники, яких я не можу позбутися. Тож я дуже радий вашій присутності тут. Ви єдина чесна людина на цей клятий Коцит.

Охоплений вогнем слуга впав на коліна, а за мить почав звиватися та волати від несамовитого болю. Залом поширювався запах смаженої плоті. Слуга спробував самотужки припинити агонію: він розбігся й з усієї сили врізався головою в стіну.

Коли його світлість завершував свою вечерю, крики слуги припинилися.

— Лорд Геріон висловив думку, що всі ми, грішники, однакові, — сказав дворецький, коли страждання слуги нарешті припинилися. — І маю зізнатися: у цьому я з ним згоден…

Володар знову не дав дворецькому закінчити.

— Я можу зробити певні винятки із правил — це правда. Але для того потрібні вагомі підстави. Я не можу змінити самі правила. Про Роберта Локслі люди складають легенди, співають пісні, як про видатного героя. Водночас ви, Роберте, залишаєтеся грішником — крадієм та вбивцею.

— Тоді, ваша світлосте, можливо, ви могли б зробити виняток також і для моїх побратимів?

— Я переконаний, що Він не заперечуватиме проти вашого особливого місця тут, бо вас він знає. Але ваші друзі не відомі нікому.

— Але без моїх друзів не було б того Робіна Гуда. Вони — його частина, — дворецький говорив спокійно й чітко. — Як і я. Це несправедливо.

Дворецький побачив, як слуга підійшов забрати порожню тарілку. Це був той самий чоловік, який ще хвилину тому палав у вогні. Його червоні очі сльозилися, губи тремтіли і все тіло злегка хиталося.

— Роберте, я мав би покарати вас за те, як ви вчинили з лордом Геріоном. Це було б справедливо.

Володар поклав червону серветку на стіл і підвівся. Дворецький очікував, що його пан рушить до своїх покоїв і вже зробив крок уперед, щоби пройти слідом за господарем. Але зненацька він відчув страшенний холод, що різко поширювався тілом. Він начебто перетворився на крижану статую. Ледве зміг підняти очі й тоді побачив, що володар стоїть дуже близько до нього. Хазяїн дивився на нього із широкою усмішкою й, зітхнувши, промовив:

— Але хіба не чудово, що зі мною в цьому всесвіті все не так однозначно?

Наче фокусник, володар дістав з-за спини шкіряний капелюх трикутної форми з довгим павичевим пером.

— Я приніс вам дещо. Купив у сувенірній крамниці в Шеффілді, недалеко від тих місць, де був ваш маєток, Роберте. Приміряйте.