зморений містом

по вулиці ідеш.

споруди височенні зліва й справа, не видно аж завершених вершин... - там замість них розтрощені щелепи у хмарах губляться, у морі неба тонуть.

озії сірі ці схилились над тобою - ось-ось впадуть та поховають тебе в смітті руйнації, зітруть про тебе згадку, розмажуть по асфальту хідника - як того слимака...чи ту комаху...про яку не матимуть і гадки, що десь подібне щось тут існувало...

...хихикнув сам до себе і скулився від холоду у слоті під курткою у каптурі безликий.

в кишенях куртки руки - неначе там тримаєш всі думки, чуття, інстинкти до буття, бажання, мрії...та мету - живим дістатися до хати в одній із тих споруд химерних.

в тій хаті ти - хазяїн головний, найвищий газда там, король та Бог!

могутніший за всі ті хмарошкряби, мета яких на бруд тебе зчавити.

аж - ні!

ти - велич!

ти - людина!...

і ти такий один...єдиний, в однині серед усіх істот, як екземпляр дорогоцінний духовного початку...

...хихикнув знов.

у хаті вже.

і крізь вікно вдивляєся у місто, міфічним звіром дихає що в небо, яке в сльоті зливається униз...на землю.

стоїш та дивися задумно у вікно.

п'єш каву.

дим сигаретний видихнув на скло... - так, наче ти хотів позбутися уяви, сховатися від жаху майбуття...що рикає, згорнулося в кільце містичною химерою у колі...

заплющив очі, промимрив

- ...і довше чим життя триває, чіткіше тим та витончише різьбиться в уявності прийдешнє...

розпачливий твій шепіт немов у засідці стихає... - отам, у темному куті завмер невидним оком......................................