Літо для сестри

- На море хочеться, - прошепотіла Марія, сидячи вночі в коридорі, під тихі вибухи, які доносилися здалеку.

- Я тебе прошу, - закотила очі її старша сестра, - зараз точно не до цього.

- Нам завжди не до цього, - дівчинка увімкнула відео на своєму планшеті і Дарина, старша сестра, краєм ока помітила, що вона дивилася відео якихось дітей з відпочинку. З моря.

Удар прийшовся по самому серцю. Було боляче дивитися на те, як блищать від сліз очі маленької сестри, поки вона дивиться, як інші радіють життю. Вибух. Ще один.

«Ні. Зараз точно не до цього. Вона має це розуміти», - похитавши головою, подумала Дарина і заплющила очі. Її горло стискалося в спазмах, а з голови не виходила сестра і той планшет в її руках.

- Маше, а ми були на морі, ти пам’ятаєш? Це було…це було… - дівчина зам’ялась й заклала волосся за вухо, - п’ять років тому.

«Вона цього не пам’ятає. Вона цього не пам’ятає. Вона була замалою», - дивлячись на розгублене обличчя сестри, на очі Дарини накотилися сльози. «Дідько. Їй тепер ще образливіше. Дідько. Бо я це пам’ятаю, а вона ні. Бо в мене є що згадати, а вона пам’ятає вже лише початок пандемії».

- Маше, я обіцяю, - Дарина відвела погляд й , - я обіцяю, що ми з’їздимо кудись.

- Авжеж, з’їздимо, - втрутилася в розмову мама, відклавши телефон, - з’їздимо, дівчатка. Нехай тільки це все закінчиться.

«А якщо ми не встигнемо?» - щоками Дарини потягнулися вологі доріжки. Вона приклала долоню до рота, аби стримати схлипи, що виривалися з самої душі.

«Увага! Відбій повітряної тривоги!» - нарешті пролунало довгоочікуване сповіщення. Дарина скочила зі стільця і забігла до себе в кімнату. Вона втиснулася обличчям в подушку і дозволила вийти тому болю, що переповнював її останні двадцять хвилин. Ставало все болючіше. Це було їх літо. Літо 2023, яке проходило не дивлячись на війну. І воно не стане на паузу до тих пір, поки Україна переможе – життя рухатиметься далі, не дивлячись ні на що.

На ранок вона прокинулася з опухлим, від пролитих вночі сліз, лицем. Не було бажання нічого робити, але спостерігаючи за сестрою, Дарина помітила: та все одно раділа. Раділа усьому підряд. Вона про щось весь час теревенила, вона щось весь час дивилася і сміялася.

«Я можу зробити це літо трішечки кращим для неї?» - це питання не покидало голови Дарини весь день. Врешті решт вона взяла свій щоденник й написала «Літо для Марії» зверху нової сторінки. Її рука тремтіла і від того, зазвичай акуратний, почерк став нерозбірливим й хаотичним. Першим пунктом було – «скуштувати двадцять різних видів морозива»; другим – «подивитися разом п’ятдесят мультфільмів»; третім – «влаштувати домашню вечірку з танцями й солодощами для двох»; четвертим – «відвідати три парки міста». Й на цьому все. Але Дарина була впевнена, що це було поки що.

Наступного дня, вона вирішила зробити Марії сюрприз і нічого не розповіла їй про свій задум. Міцно тримаючись за руки, вони зайшли у вагон метро й проїхали дві станції. Дарині було дуже страшно. Вона ще ніколи не гуляла з меншою сестрою лише вдвох, але вона знала, що вона мала це зробити. Вона мала це зробити, як людина, яка в своєму дитинстві бачила більше; як людина, усе свідоме життя якої не було спотворене ні ковідом, ні руснею.

- Ти мене, що, ведеш в дитячий будинок? – похмурившись, спитала Марія, коли дівчата вийшли з метро.

- Ні за що в житті, - Дарина посміхнулась.

Саме сьогодні вона не хотіла навіть дурнувато шуткувати. Вона хотіла щоб цей день став неповторним для її сестри і розпочав хоча б трохи щасливе літо. Її літо. Вони підійшли до парку атракціонів.

- Ми будемо тут? Разом? – карі очі Марії засяяли і вона широко всміхнулася.

- Авжеж. В нас же літо, - Дарина всміхнулася, але на душі все ще боліло.

«Чому парк атракціонів став для дитини чимось таким далеким і незвичним? Коли мені було десять, я постійно ходила сюди з мамою», - сумно подумала дівчина, і сильніше стиснувши маленьку долоню сестри, вони увійшли в парк.

Людей не було майже зовсім. Певно, що усі діти були такими, як Марія – обділеними дитинством. А деякі навіть гірше.

Дарина зиркнула на сестру – усмішка не сходила з обличчя тієї, і, схоже, її зовсім не хвилювало те, що парк атракціонів, який завжди кишів дітьми, зараз був ніби покинутим. Більшість атракціонів не працювала і через це Дарині здавалось, що увесь її план тріщав по швам, але дивлячись на те, як раділа Марія, вона заспокоювалося.

Підійшовши до кіоску з морозивом, Марія відразу тикнула в морозиво в яскравій упаковці, яке було з ягідним смаком, а Дарина зупинилася на класичному ескімо. Дарина повільно рушила в бік чортового колеса.

- Ти боїшся висоти? – наче ненароком спитала вона.

- Нє, - похитала головою дівчинка, задоволено куштуючи своє морозиво.

«Вона, напевно, навіть ніколи не була на якійсь висоті», - сумна думка пронеслася в голові Дарини, але вона її відігнала. – «Зараз буде».

- Два дитячих квитки, будь ласка, - вона нахилилася у віконце каси і вже через секунду тримала квитки в руках.

- Ми будемо на цьому? – Марія шоковано розкрила рота, але потім застрибала на місці. – Це так класно! Це так класно!

Сестри залізли в кабінку і перші декілька хвилин пройшли в повній тиші, але потім Марія перервала її.

- Мені здається, що ти мене більше полюбила, - протягнула вона і, посміхаючись, почала розглядати обличчя старшої сестри.

- Ні, - відрізала та, але потім засміялась, - я тебе завжди сильно люблю.

- І я, - дівчинка притулилася до Дарини. – Ми так високо.

Вони піднялися до найвищої точки, і той вид, що перед ними відкрився здавався казковим – зверху не було видно наслідків війни. Не було видно блокпостів, будинків з вибитими вікнами, плакатів з надписами «УКРИТТЯ» і тому подібних речей.

Після колеса вони ще просто пройшлися парком і Дарина здивувалася тому, якою милою й цікавою виявилася її молодша сестра. Вони теревенили на всі теми, що спадали на думку і це було неймовірно. Але цей неповторний момент перервав вий сирени, який змусив дівчат здригнутися і нагадав про те, яким би гарним не був день, він міг зіпсуватися будь-якої, і ніхто не був здатен вплинути на це.

- Хутчіш, - сказала Дарина, - метро зовсім поруч.

Сестри побігли до укриття. Стоячи в холодному метро, Дарина нервово хрумтіла пальцями – вона дуже нервувала, не дивлячись на те, що вони були в безпеці.

- Мені так сумно, - почала вона, - що тривога все зіпсувала.

- Головне щоб не бомбили, - прошепотіла Марія.

«Чому десятирічна дитина має думати про це? Чому, Боже?» - на душі Дарини шкребли кішки.

- І так, тривога нічого не зіпсувала. Цей день він був таким крутим. Найкрутіший день літа! Найкрутіший день мого життя! Мені так сподобалося.

Дарина легенько всміхнулася. Вона майже нічого не зробила, а її сестру це так ощасливило. Тепер Дарина знала, що вона зробить усе здаля того, аби кожен день був таким крутим для Марії.

«Це літо буде нашим», - впевнено вирішила дівчина.