Примари творчого блуду

Бути залежним від еротичних журналів важко, та в той же час легко. “Важко”, бо щоби кинути треба прикласти чимало зусиль. Що рідко кому вдається. А “легко” – це характеристика якою вимірюється можливість набути подібну залежність. Якщо на дворі дев’яносто другий рік, і, так звана залізна завіса, нарешті, канула в небуття, то сама лише доступність еротичних журналів розкручує важіль залежності на повну. Мабуть, саме це й сталося зі Станіславом, звичайним студентом Харківського Університету Мистецтв.

Стаса важко назвати старанним юнаком, який залюбки вчиться на філологічному факультеті. Він не цурається прогулювати пари й полюбляє замість цього продертися через службовий хід у драмтеатр, на який-небудь черговий прогін. Хоча колись він таки мав якийсь хист до літератури й сам пробував писати. Саме через це він і вступив до лав університету мистецтв – мрія стати відомим і комерційно прибутковим автором тішила хлопця. Тож можна вважати, що його захоплення театром, а згодом і еротикою, теж були не марними. Ну, хоча б, так гадав він сам.

Щотижня Стас купував Плейбой, приносив його додому, та, потайки від усіх, спостерігав найкрасивіших на його думку жінок у світі. Журнал за журналом, юнак тягав еротику в свою кімнату, в результаті чого за рік у нього їх зібралося стільки, що не було куди складати. Шафа тріщала й ломилась від об’ємів замкненої всередині “макулатури”. Під ліжком усе було в голих дівчатах. У якийсь момент Стас навіть перестав отримувати від них задоволення, але все одно продовжував нести їх додому й ховати вже десь під письмовим столом.

Для себе він знайшов пояснення своїм діям – його в журналах цікавили не дівчата, а публіцистичні та бізнес статті, що зазвичай знаходяться на сусідньому розвороті. Одного дня хлопець навіть прочитав якусь, про фасони чоловічих сорочок. А після цього все змінилось. Саме тоді, в червоному, збудженому мозку Станіслава народилась ідея. Полягала вона в тому, щоб започаткувати власний журнал, використовуючи вже наявні фото моделей… Тільки замість нецікавих статей, які зазвичай ніхто не читає, розмістити в ньому власні твори.

Стас вирішив писати короткі комедійні та горор оповідання, а між ними вставляти еротичні фото з усіх тих десятків журналів, що мав у себе. Хлопець дбайливо вирізав образи пишногрудих красунь зі сторінок Плейбоїв, змащував їх пружні форми пензликом змоченим пва, та вклеював їх у свій “щоденник”. Оповідання в ньому, між іншим, були слабкуваті, проте майстер був задоволений отриманим результатом. Коли все підсохло, Станіслав заніс руку над обкладинкою, й філігранно вивів назву своєї збірки: “Примари творчого блуду”.

– Поетично, – подумав юнак.

Вже наступного дня він дав почитати свою першу збірку університетським товаришам, але чомусь вони не оцінили. Дивно, але Стас відчув якийсь щемливий біль у грудях, коли почув їхні слова. Вони назвали його роботу дешевим бульварним чтивом, і кожний звук у цих словах відбивався в його голові, наче хтось зверху з усіх сил тиснув на літери друкарської машинки. Мабуть, двадцять років потому, десь там, всередині його черепної коробки, на стінках досі можна знайти відбитки цих літер.

Станіслав добре закарбував реакцію колишніх товаришів на власну творчість і проявив великі зусилля, щоб таки почати свою письменницьку кар’єру. Час минув і життя хлопця змінилося до невпізнаванності. Сьогодні він вже статний чоловік, відомий на всю країну автор кількох популярних романів, начитаний, ерудований, а головне неодружений. Хто б міг подумати, що йому вдасться збудувати кар’єру на серії жорстоких трилерів і м’ясних горорів. Мабуть, тільки він.

В четвер вранці, новинами розійшлась звістка, про жорстоке вбивство молодої дівчини в районі Нової Баварії. Тіло було знайдено під автомобільним мостом на залізничних коліях. Шкіру було повністю знято. Неподалік знаходиться інший міст, який пролягає через доволі стрімку річку, та вбивця обрав перший. Мабуть, хотів обставити все, як нещасний випадок – ніби це потяг зробив з дівчини закривавлений жилавий труп.

Суботній вечір знову вразив містян шокуючими новинами. Знову знайдене тіло дівчини, на цей раз в лісовому масиві Холодногірського району. Шкіра на тілі залишилась лише нижче грудей. Подальший криміналістичний огляд виявив ознаки зґвалтування – в організмі загиблої було знайдено сперму. Це подарувало слідчим сліпу віру й надію на затримання вбивці протягом пари місяців. Але диво сталося набагато раніше, вже цього понеділка, коли Станіслав відкрив шухляду письмового столу та помітив там дещо давно забуте…

О дев’ятій годині ранку Станіслав приїхав до стін видавництва, з яким співпрацює вже понад десять років. Сівши за стіл до головного редактора, чоловік відкрив папку й витягнув якийсь затертий щоденник. Він поклав “артефакт” на стіл – чіткі темні літери на світлому тлі наче самі промовили назву. “Примари творчого блуду”. Станіслав запропонував видавництву видати цю найпершу його роботу. На його думку видавництво від цього нічого не втратить. Все одно його ім’я вже стало таким брендом, що люди куплять і цей жахливий, а місцями огидний, витвір мистецтва. Головний редактор уважно оглянув щоденник – пара картинок таки привернула його увагу. Врешті, він дав добро й пообіцяв, що днями підготує для Станіслава черговий контракт, аби узгодити всі права на нову книгу. А щоденник залишив собі, так би мовити, “на почитати”.

Звісно, що читати редактор нічого не став. Ще від моменту, як цей предмет з’явився на столі кабінету, від нього віяло чимось неприємним. Якась недобра енергія йшла від його сторінок, через що виникало бажання жбурнути його якомога далі з кабінету. А сама лише обкладинка щоденника викликала злобу та смуток. Редактор уважно ознайомився зі змістом рукопису й пригадав останні гучні новини. Чомусь, з першої ж секунди знайомства з “Примарами творчого блуду”, він усвідомив що тримає в руках. Це речовий доказ, і йому його щойно залишив серійний вбивця, який ще нещодавно сидів навпроти, у цьому ж кабінеті.

Руки чоловіка затремтіли. Щоденник гучно впав на підлогу. Редактор взяв телефон і знервовано натис три потрібні цифри. Він пояснив усе поліції та переконав їх навідатись до письменника в гості. Запропонував зробити вигляд, що їм потрібні експертні коментарі Станіслава з приводу якоїсь літературної справи…

Поліція прибула за вказаним адресом вже за годину. Станіслав щойно повернувся додому та ще не встиг переодягтися в домашній одяг. Лише ці пара хвилин майже врятували його. Якби ж він встиг одягти свій домашній “костюм”, мабуть, не відкрив би сьогодні двері поліції. У такому вигляді він відчував себе щасливою людиною лише сам на сам, і не готовий був ділити це почуття з кимось ще. Проте, цього не сталося – двері відчинено, поліція на порозі.

Станіслав не хотів пускати офіцерів до себе в квартиру, але вони ввійшли. Один з них попросив автограф для доньки. Письменник серйозно нервував – по чолу скотилася крапелька поту. Він розумів, що автограф це лише привід зайти до нього в робочу кімнату, або відволікти. Єдина думка, що приходила йому в голову – це непомітно дістати ніж з кишені джинсів і перерізати горлянки обом непроханим гостям…

– То що, дасте автограф? – привітливо запитав поліцейський.

– Звісно, тільки маркер візьму. Почекайте мене тут, – відповів письменник.

Щойно Станіслав зник за дверима своєї робочої кімнати, офіцери поліції підготувались до збройного спротиву. Дістали пістолети, зняли з запобіжника, й увійшли до кімнати перед ними. Пофарбовані чорною фарбою стіни прикрашали журнальні вирізки зображень жінок еротичного характеру, а подекуди цілі сторінки з порно журналів. Вздовж стін розташовувались цілі купи подібних журналів, найвища з яких сягала людського зросту. Письменницький стіл зі старим квадратним монітором був повністю завалений нитками, ножицями, клеєм, обрізками паперу та кривавої людської шкіри. На шафі навпроти столу, на плічках, висів костюм з жіночої шкіри в повний зріст. Посередині, в області живота, той мав отвір для його одягання. Станіслав спробував замахнутися ножем, але не встиг нанести удар – один з офіцерів поліції натис на курок пістолета.

Куля увійшла в плече колишнього письменника та повалила його на підлогу. Станіслав ще довго мучився від болю, сипав прокльонами в адресу поліції й жалівся на свою тяжку долю. Та втім, помер у швидкій від втрати крові, по дорозі до шпиталю. Сказати, що його вбила поліція, було б не вірно, товариш суддя… Як я вже сказав на самому початку: бути залежним від еротичних журналів важко, та в той же час легко. “Важко”, бо щоби кинути треба прикласти чимало зусиль. А Станіслав не прикладав їх аж ніяк, за що заплатив ціну занадто дорогу для життя. На цьому, товариш суддя, в мене все.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Moonrise Darkness
05.11.2023 18:57
До частини "Примари творчого блуду"
Хоча оповідання і не зовсім відповідає темі конкурсу, але це чудовий сатиричний трилер про творчий шлях письменника. Мені здалося, що в цьому творі саме вразливість до критики стала рушійним фактором, що спонукав головного героя докорінно змінити своє життя. Твір також трохи нагадав реальну історію про поліцейського, який застрелив небезпечного злочинця, але частина людей чомусь вирішила, що правоохоронець не мав права застосовувати зброю.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • О. Максимов
    08.11.2023 20:00
    До частини "Примари творчого блуду"
    Це дійсно так. Критика, часом, може зробити з людини справжнього диявола. Мене завжди лякають особисті історії окремих персоналій. Тому, в другій половині оповідання в його основу закладено одну реальну історію (трохи видозмінену та змішану з іншою). Дякую за відгук)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • О. Максимов
    01.11.2023 11:09
    До частини "Примари творчого блуду"
    Коментар видалено автором