Останній компонент

Я не можу зробити цей крок. Стою, збираю рештки хоробрості і роздивляюся старовинний особняк, тихий і темний. Переводжу погляд на масивні ковані ворота. На рівні очей — восьмикінцева зірка у квітах і завитках. Замаскований знак упорядковання хаосу.

Бруківка за воротами поросла травою, всипана пожовтілим листям. Йому вдається вигнати тінь ялин з долу у темні віти, і навіть гостро направити вгору в той час, коли інші дерева простягають гілля-руки, ніби шукають, кличуть Всевишнього, щоб не залишав видатного вченого-відлюдника, який тут усамітнився.

Каркає ворона. Мені слід поквапитися: скоро зовсім стемніє.

З зусиллям відчиняю ворота (я давно знаю, як це зробити, куди натиснути й скільки повернути). Ворота скрегочуть, черкаючи камінь, я протискаюся разом з валізкою й парасолею і йду в цілковитій тиші до похмурого, увитого плющем будинку з каменю.

Пахне терпкістю опалого листя і осіннім димком. Знову каркає ворона. В будинку не світиться ні одне вікно, лише численні фронтони й гостроверхі вежі пнуться зухвало у небо. Найвища вежа з годинником. Незабаром шоста.

Чи ждуть мене у тому домі?

На першому поверсі в ряді вікон з'являється світло.

Вхідні двері відчиняються, але  ніхто не зустрічає. Заходжу, знімаю каптур. У холі витає дух  давнини, яблук і трішки запаху лабораторії магістра. Темне дерево гвинтових сходів потріскалося, дорогий килим на долівці вже не такий чистий, як раніше.

— Марк… Марго, — чую збоку. — Я знав, що ти повернешся.

Боюся повернути голову.

— Звісно. Я казала, що прийду.  — Твоє волосся відросло, —  мене гладять по голові. Цей дотик розчулює до сліз. Я не витримую, повертаюся разом з тією відкритою щирістю, простотою і любов'ю, які він колись відштовхував і заперечував. 

Натикаюся на захоплення. Ні сліду від колишнього несприйняття.

Так, сьогодні я посміла прийти сюди в платті, а не в одязі юнака. Колишній зеленоокий учень з довгим русявим чубком, той, що мав неабиякі здібності, що розумів з пів слова, ловив кожен жест, той, такий схожий на свого учителя — виявився дівчиною! І ще й досі — закоханою! 

 Погляд блукає по моєму обличчю, ніби вивчає, ніби не бачив ніколи.

Магістр, як завжди, в чорному.

Як завжди, красивий. Молодість минає, навколо  глибоких сірих очей зморшки і темні кола.

— Я… сумував за тобою.

— Вірю, — кажу замість очікуваного "я теж".

Він дивується і констатує: 

— Ти змінилася. 

— А ви так і не винайшли філософський камінь. 

На його обличчі — тінь відчаю й гіркоти. А потім нова тінь — надії. І від цієї тіні ноги зрадливо підкошуються. Я ставлю валізу на долівку.

— Я принесла вам лист від старого друга, — перемикаюся на інше і протягую пакунок. Він хапає його разом з моїми пальцями, але дивиться в очі, не бачить ні того пакунка, ні моїх рук. Ні перснів на них. 

***

— Він забуває їсти, пити. Все щось пише, думає, рахує чи ставить свої експерименти, — жалілася тихою скоромовкою Іоланта. 

Знаю, бачу. Він ще більше схуднув. 

Старенька економка, єдина, хто з ним залишився, щиро зраділа моїй появі. Вона досі неперевершено готує.

Магістр відкоркував пляшку вина, його очі сяяли яскравіше свічок.

— За чудовий вечір! — сказав тост.

Так… вечір чудовий. І вечеря, і візерунки на фарфорі родового сервізу, і комбінація зірок на небі. Особливо комбінація зірок. Тому я і появилася сьогодні. Ми разом розрахували, коли настане цей день. Вірніше, не цей, інший. Коли може народитися велика людина, людина епохи. 

— А якщо відняти дев'ять календарних місяців й додати сім днів, дізнаємося час її зачаття, — сказав тоді магістр буденним тоном і засміявся, бо його вірний асистент  зашарівся... 

За вікном зірвався вітер. Моя кімната видалася малою і тісною. Тоді, коли я тут жила, вважала її хоромами. Але зараз я зовсім інша. Я підібрала нічну сорочку навмисне з глибоким вирізом, так, щоб оголити ключиці; сорочка з тонкого білого шовку, гаптована мереживом, зрошена  парфумами, які тонко і приємно впліталися в сирість холодної кімнати.

Ніч окутала будинок довгою тишею. Її систематично порушувало биття годинника, але це не рятувало від тягучої темряви. Я намагалася не спати, запалювала свічку за свічкою й чекала на  його кроки.  

Але не дочекалася, заснула і пропустила цей момент. Прокинулася від тріскоту полум'я свічок, запаху воску і шепоту.  Полум'я гойдалося, колихало чорні тіні; магістр сидів край ліжка, ховаючи руки. Я дивилася на нього з-під вій і вдавала, що сплю.

— Яка ти ніжна, Марго, — шепотів божевільно. — Яка жорстока! Думки про тебе зайняли територію, відведену науці, алхімії. Як ти сміла мене покохати? Зізнатися? Викликати взаємність? Як ти сміла прийти до мене такою красивою — і такою …вразливою? Ти мусиш за це заплатити.

…Моєї шиї торкнувся ніж! 

То ось що він вибрав! У другій руці — флакон з відкидним корком. Для останнього компонента. Я знала, що саме потрібно для ритуалу. Це я вирвала і спалила той листок!

Я розплющила очі.  Все ще не вірила в те, що відбувається, але вже тамувала подих, невідривно стежачи, як за терезами, за виразом його очей.

Що переважить? Цінність людського життя чи амбіції ученого?

Він мав вибір: убити мене, або мрію свого життя.

Миттєвий холод в сірому погляді дав знати: мене. Я спробувала тильним боком долоні відвести його руку. Мій супротив по силі міг би зрівнятися хіба що з ударом крила метелика, але магістр смикнувся. Щоб замахнутися і… застигнути.

Ніж, кисть, що його тримала, налилися сріблом. Срібні прожилки, виблискуючи в сяйві свічок, креслили нові трикутники й трапеції, які повільно заливалися суцільним сріблом. Просто по чорній сорочці.

— Малий магістеріум! — вигукнув магістр. — Ти його створила!

— Так, для нього не потрібен нічий останній подих, — я підвелася, відібрала з іншої руки флакон і торкнулася її каменем персня. — І діє він не лише на метали.

Друга його кисть також стала срібною.

По моїх щоках покотилися сльози.

— Я не хотіла цього! — я стукнула кулаками по ковдрі і зірвалася в крик. — Це не мій, це ваш вибір! Я вам його надала, а ви! Ваш дім занепадає, сад дичавіє. А його ж можна відновити! Тут могли б тупотіти дитячі ніжки, у вас міг би народитися хлопчик, ще красивіший, розумніший за вас! Ви ж вибрали осквернити цей дім убивством! Ваша мрія — жити вічно,  вдихнути  життя, — я витерла мокрі щоки, — вдихнути життя — в неживий предмет…

Від дверей почулося схлипування: там стояла стара економка.

— …використовуючи смерть, як інстумент. А ви могли б зробити це інакше, як усі, могли використати кохання, і той останній подих закоханої незайманої міг би бути  не з болем — з насолодою, а інструментом було б — щастя! Той його момент, який люди називають "маленька смерть"!

Магістр не міг нічого відповісти. Він дихав рідше і важче, від страждання, що читала в його очах, по спині бігли мурашки, але я вела далі: 

— Я пам'ятаю хід ваших думок. Що, мовляв, значить одне життя, якщо можна винайти панацею від усіх хвороб, еліксир довголіття?! 

Дихання магістра зовсім уповільнилося.

 Я піднесла до його уст флакон для останнього компонента.

— Тепер на кону ваше власне життя. Чи варте воно грандіозного відкриття?

— Ні… — видихнув він.

Востаннє.

Я закоркувала флакон і опустила руки.

Іоланта плакала, я плакала.  Не за його смертю я прийшла.

 Я хотіла убити кохання, пристрасть, яка заважала мені жити, упорядкувати свій хаос почуттів. Вбила, упорядкувала. Бо кохати такого, як магістр, — неможливо, яким би красенем не був. 

Я погладила його по сріблі рукава. Торкнулася перснем ще раз: активувала зворотну дію. Срібні прожилки, що добиралися до обличчя, відступили. 

— Він житиме, Іоланто, не ридайте, — сказала втомлено і заходилася одягатися. Я вперше відчула холод. І серце ніби заледеніло, розум став холодним. Потрібно спакувати валізу — я ще встигну на поштовий диліжанс. І не забути парасолю. А магістра — покласти на моє ліжко.

Іоланта допомогла це зробити, вкрила. 

— Одужуватиме він повільно, — я застібала ґудзики дорожнього плаття. — По собі знаю, моя рука також була срібною. Деякий час він буде не в собі.

Я поглянула на флакон з останнім подихом. 

"А може, й не деякий". 

— На столі — лист, запрошення повернутися в академію наук. Відпишіть. Я також повідомлю, що наразі магістр хворий. 

***

Передсвітній ранок такий же сизо-синій, як вчорашнє надвечір'я. На землі ще більше опалого листя, в повітрі більше терпкості й вологи. Годинник пробив шосту. Я зупинилася на терасі, потерла шорсткий плащ над своїм льодяним серцем, але це не допомогло.

 І я уже ніби не я, між мною вчорашньою, закоханою й повною сподівань, і мною теперішньою — прірва ночі.

Я підвела підборіддя і покрокувала до далеких кованих воріт. 

Вітер шелестить в верхів'ї кленів, зриває листя, жене до похмурого особняка. Тіні в ялинах ще темніші, гостріші, а гілля дерев уже гнеться до мене:

"Збережи свою душу, Марго".

Це шепчуть вони, чи послання Всевишнього? Не знаю, від кого, але знаю — до мене, бо вітер вдаряється в моє лице, ніби ляпаса дає:

"Поверни йому душу, Марго."

Я знову починаю плакати. Лід серця тане.

Пальці знаходять в кишені флакон з останнім подихом. 

Еліксир вічного життя, панацея від усіх хвороб. Я пам'ятаю той ритуал, мені й погляду було достатньо. Я можу створити магістеріум. Тільки навіщо? 

Переді мною ковані ворота, на рівні очей — восьмикінечна зірка. Я відкорковую флакон, новий порив вітру підхоплює подих із тихим "ні" і летить до особняка. До магістра, в якого я стільки літ була закохана.

Ворота зі скреготом зачиняються.

***

Він одужає повністю через кілька років, навіть повернеться в академію наук і зробить багато важливих відкриттів, але пошук філософського каменю припине. Нащадків у магістра не буде, дружини теж. 

А я більше ніколи сюди не повернуся.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Moonrise Darkness
05.11.2023 23:01
До частини "Останній компонент"
Твір з містичною осінньою атмосферою. Яскраво описані вагання персонажів і їхній розвиток у позитивний або ж негативний бік. Головна героїня мені не сподобалася, однак саме неоднозначність персонажів створює інтригу й робить оповідання цікавішим. Сподобався цікавий сюжет з несподіваними поворотами і висвітлена в творі складна дилема: чи вартує загальний добробут чиєїсь смерті.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Mariana
    28.10.2023 15:35
    До частини "Останній компонент"
    Спойлер!
    Чудове оповідання, одне з улюблених на конкурсі. Атмосфера, герої - все вдалося. І сюжет, звісно ж, дуже цікавий і, я б сказала, пронизливий. Єдиний момент, який можу відмітити з мінусів - згадка про те, що героїня видавала себе за хлопця. Здається, якщо забрати це, сюжет не зміниться. І не зовсім зрозуміло для чого взагалі присутня дана інформація. Але загального враження це зовсім не псує, мені оповідання справді дуже сподобалось.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Магда Май
    28.10.2023 18:30
    До частини "Останній компонент"
    Спойлер!
    Дякую за коментар! В часи пошуку філософського каменю в академії наук навчалися лише хлопці. У мене було речення, де Марго згадувалася, як перша дівчина, що змогла офіційно там навчатися, (недарма ж вона привезла лист) але я його видалила, щоб не перевантажувати текст, ну, і може, тому, що в це було б важко повірити. І ще хотіла залишити місце для здогадок. Звичайно, зараз інші часи. Жінки мають рівні з чоловіками права. )
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Angelina Evsi
    24.10.2023 08:17
    До частини "Останній компонент"
    Мені сподобалась атмосфера, але я трохи заплуталася в сюжеті. Скажіть, будь ласка, я правильно зрозуміла, що спочатку головна героїня була хлопцем чи вона просто одягалася раніше як хлопець? Загалом цікава ідея для твору, але проскакували русизми, наприклад "ждуть", має бути "чекають".
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Магда Май
    25.10.2023 12:40
    Дякую ще раз за коментар, завдяки йому прослухала давно забуту пісню "Черемшина" у виконанні Квітки Цісик, (там теж зустрічається слово жде) потім Ніни Матвієнко. І прочитала біографію автора слів пісні Миколи Юрійчука. Як гарно — і як сумно!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Angelina Evsi
    24.10.2023 00:29
    До частини "Останній компонент"
    Мені сподобалась атмосфера, але я трохи заплуталася в сюжеті. Скажіть, будь ласка, я правильно зрозуміла, що спочатку головна героїня була хлопцем чи вона просто одягалася раніше як хлопець? Загалом цікава ідея для твору, але проскакували русизми, наприклад "ждуть", має бути "чекають".
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Магда Май
    24.10.2023 00:52
    До частини "Останній компонент"
    Дякую за коментар! Одягалася, як хлопець.) А щодо слова "жде", Нагадаю пісню "Черемшина" "...вівчара в садочку, в тихому куточку жде дівчина, жде." Прислів'я є"час не жде". (В словник я теж заглядала, є таке слово, писали його наші класики.) Звідки Ви взяли, що це русизм? Покажіть джерело, будь ласка.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Angelina Evsi
    24.10.2023 08:21
    Тільки що загуглила це слово, так, Ви маєте рацію. Обидва слова вживаються. Хоча все життя думала, що це калька і уникала його. Тепер буду знати)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше