ВИБІР

Ще вчора Пес ховався від вечірніх приморозків, денних весняних вітрів у своїй великій, встеленій пахучим сіном будці, а сьогодні не поспішав туди, бо раптом стало тепло, навіть душно. Сьогодні Пес згадав про свою мрію. Ото чекав на недоїдки з хазяйського столу, смачні, святкові, і замріявся. З хати лунала музика, репетували щось незрозуміле п’яні гості, тому потреби у гавканні не було. Пес знав, що краще не заважати людям веселитися, щоб не виявитися винним у чомусь. Краще помріяти…

Пес мріяв вискочити ген за паркан без нашийника – і стати вільним. Скільки пам’ятає себе, стільки й сидів на припоні. Правда, колись, дуже давно, як тільки принесли малим щеням, то не прив’язували. Але тоді Пес сам боявся вийти за межі двору, бо той таємний незвіданий простір лякав. З ним, малим потішним цуценям, гралися, годували, обіймали. Він купався у загальній любові – і то був найщасливіший період життя. Дитинство. А потім виріс - то прив’язали до паска. Ще виріс – пасок змінився ланцюгом. А далі змінювалися лише ланцюги. Начебто й жалітися не особливо було на що – годували гарно, смачно, м’яса не шкодували хазяї, будку спорудили нову торік, сіно як у корови міняли, то й йому підкидали свіженького. Пес теж не підводив – виконував свої прямі обов’язки – гавкав. Знав, коли й на кого треба гавкати, коли помовчати. За свою слухняність отримував харч з рук дбайливої господині. Пса ніхто не бив. Сусідського собаку господар як нап’ється, бив. Пса ніколи хазяї не били. Звикся з таким життям. Воно йому не подобалося, але звикся, бо іншого вибору не було. Знав, що у інших і того гірше.

Таємно заздрив коту, який міг ходити, де заманеться. Кіт весь час зверхньо дивився на Пса, немов на істоту третього сорту, обмежену й зневажену. Коту було відкрите життя за межами двору, і він там залюбки частенько зникав. Пес теж мріяв дізнатися, яке воно життя за межами двору, як воно самому здобувати їжу, як живуть вільні пси? Декілька разів бачив, як мимо двору пробігали вільні пси, але вони не зупинялися, бо були страшенно заклопотані. Чи вдавали, що заклопотані. Вони були інші.

Цієї ночі, стурбований гавкотнею сусідських собак, Пес вискочив з буди, підбіг до паркану, ланцюг звично натягнувся, нашийник ослаб й раптом собака відчув, що вільний. Зовсім вільний. Ланцюг валявся посеред двору, а Пес міг рухатися не звичним двометровим діаметром ланцюгового кола, а куди захоче. Ланцюг лежав безпорадно здохлою змією.

Пес спочатку злякався, потім зрадів, а далі просто побіг. Вискочив з двору і стрімголов помчав вулицею за село. Так легко було на душі, так незвично дивно. Ейфорія переповнювала його тіло.

Гострі запахи вечірньої весни, що залітали з вулиць притихлого села, будили в ньому щось первісне, напрочуд сильне й трохи страшне. Воно ніби проростало в ньому і навіть крізь нього. Проростало болісно, але не боляче, і владно кликало вперед, бо тільки там, попереду найцікавіше, бо не таке, яке завжди було у дворі… Нове.

У тому, що Пес мчав селом, не було дивини – від старості він був кудлатим, доволі схожим на безпритульного. По селу таких багато бігало. Домчав до кінця вулиці й озирнувся. Там, позаду, було минуле, тут, попереду – невідоме, але таке манке й привабливе вільне життя. Інше. Тепер доведеться спати під відкритим небом. Чомусь згадалася зручна тепла будка. Багато років домівкою йому слугувала простора будка, а припоною– залізний ланцюг, який завершувався на шиї шкіряним нашийником. Нашийник був потертий і зношений, бо нікому й на думку не спадало, що старий Пес захоче колись утекти.

Спочатку Пес йшов навмання, інстинктивно оминаючи яскраві плями від ліхтарів, та раптом уловив дражливий запах далекої річкової води і попрямував на той запах, виокремлюючи його з сотень запахів пізньої сільської ночі. Він йшов і йшов, аж поки не вийшов за околицю просто у зарості густого верболозу. Село лишилося позаду, полиск його ліхтарів одразу зблід перед полиском зоряної безкінечності неба. Пес напився з озерця, яке ще не висохло після недавньої повені, і вдихнув на повні груди вологого гіркуватого повітря, пропахлого річковою тванню й молодою травою, жовтим пилком вербового цвіту й ще чимось невловимим і невизначеним.

Сам не відаючи того, старий Пес опинився в безвиході. Попереду простяглася товстою смугою річка, якої він не знав, позаду – село, з якого він утік. А те, що він знав, те єдине, що він знав, - невеличкий двір, будка й ланцюг – було тепер далеко, і йому не хотілося про нього думати, але чомусь саме про це думалося. Не полишало.

Стомлений, Пес скрутився клубочком і задрімав прямо в траві, та невдовзі його розбудив перший цієї весни соловей. Його ще невпевнене тьохкання здалося Псу дивовижною музикою. А коли за солов’єм озвалися жаби, віщуючи теплу погоду, й зашаруділи в кущах інші пожильці цього дивного узбережжя, щемна туга заполонила все його єство, і Пес не знав, від чого це. І чим більше розвиднялося, тим гострішим ставав його неспокій.

Пес уперше бачив схід сонця й саме сонце в такому ракурсі – над обширом, про який він і гадки не мав у своїй комфортній ситій неволі. Тепер світило піднімалося перед його очима з сизо- оранжевої ріки східного небокраю до ясно-блакитного неба, ковзаючи помаранчевою смугою простору, що єднав небо з горизонтом. Піднімаючись, сонячне коло зменшувалось, немов усихало, втрачало свій жовто-гарячий оксамит, займалося нестерпним блиском високого вогню. Сонячні промені незвично й приємно лоскотали хутро на спині, його лоб і плечі, примушували мружити очі й усе глибше вбирати в легені ранкове повітря, напоєне прохолодою пробудженої ріки.

Пес стояв серед невідомого йому життя, сам йому невідомий, стомлений і щасливо-нещасний. Ніколи досі не звідане відчуття свободи зародилося десь глибоко у його єстві, росло й міцніло, спричиняючи біль. Солодкий і гіркий. Пес незчувся, як поруч нього з’явилися ще троє псів- зухвалих, безпритульних, худих, але нахабних. Чорний собака був вочевидячки за ватажка, сивий просто обнюхував повітря довкола, а руда виявилася самицею. Саме від неї дмухнуло їдким запахом, і в тілі Пса пробудився статевий поклик далеких предків. З її боку до Пса був помітний інтерес, адже виглядав він куди охайнішим, аніж ті двоє з її тічки. Самиця обійшла Пса, понюхала й поманила за собою. Пес слухняно, немов на невидимому ланцюгу, попрямував за самицею. Проте, ватажок випередив конфлікт інтересів, гучно й владно гаркнув на Пса, вишкірився й всім своїм немалим кудлатим тілом відтіснив Пса в чагарі. Як не тягло Пса до самиці, але інстинкт самозбереження здомінував, і він не став боротися за руду красуню. Якби був молодшим, певно, затіяв бійку, але не тепер, коли ослаб і сили були надто мізерні. Пес залишився сам. Він би можливо довго ще переживав, що його не прийняло нове товариство, але організм скрутило від голоду. Зазвичай в цей час господиня вже наповнювала його миску чимось смачним. Тепер треба було вчитися добувати їжу самотужки. Пес побіг вздовж річки шукати хоч щось поживне, сам не знав на що втрапить.

Спробував упіймати жабу, але вона прудко втекла, бо хотіла жити. Погриз якусь кісточку, що знайшов у кущах. Це не наситило, а навпаки – розбурхало ще більший апетит. За пів години блукання учуяв качку. Пташка паслася у заростях рогозу, сама шукала, чим би поживитися. Пес стрибнув у густий рогіз, що заполонив береговий простір річки, хлюпнула вода, швидко замочивши його хутро і зробивши важким і неповоротким, але качка вчасно схопилася й голосно крякнувши, відлетіла на безпечну відстань. Так, Пес не звик полювати, мисливець з нього був ніякий. Мокрий і голодний, він брів вздовж річки, все ще сподіваючись на яку-небудь здобич, доки не вловив нав’язливий аромат шашлику на березі. Накинувся на пахуче м'ясо й смакував, як щось неймовірне, обгризаючи гарячий шампур, що припікав язика. Такого ніколи не їв. Захоплений чарівним сніданком, пес не вловив небезпеки. Удар дровинякою прийшовся на задні ноги. Власник шашлику хотів лише відлякати Пса від свого смаколика, тому бив не сильно, лапи лишив цілими, хоча Псу все одно було боляче й образливо. Він втік, проте страшенно шкодував за впущеним у пісок шампуром, на якому були нанизані невеличкі шматки пахучого м’яса. Багато не встиг пробігти, завалився в комишах, бо лапи дико пекли від удару. Лежав і думав. Міркував над сенсом життя. Свого життя, в якому шанс стати вільним з’явився надто пізно. Якби був молодим, то ще б позмагався, побігав, смакуючи омріяною свободою, але вже не так багато часу лишилося. Прийшов до висновку, що не варто було кидати упорядковане життя. Оцінив те, що мав і від чого утік, сподіваючись, що десь краще тільки тому, що не знав, як воно десь. Завжди невідоме трохи лякає, але манить великими можливостями. Часом, примарними.

По запаху пес безпомилково знайшов свій двір. Рідна будка. В ній порсалися дві курки й півень, щось активно вишукуючи. Свято місце пусто не буває. Кіт їв з його миски. Теж користувався ситуацією. Як побачив Пса, втік до хати, розуміючи, що дочасно позарився на чуже. Теж, зараза, скрізь ходить, але до двору весь час повертається. Тепер Пес розумів, чому саме так чинить хитро-нахабний кіт. Раніше б наздогнав кота й відгриз вухо нахабі, але тепер на котове щастя у Пса боліли лапи, він їх ледве волочив.

Пса помітила спочатку господиня, радісно скрикнула, покликала чоловіка, кинулася обіймати чотирилапого улюбленця. Сильні руки господаря причепили до блискучого нового паска старий ланцюг. Пес навіть не пробував опиратися, бо це був його свідомий вибір. Поласувавши від душі смачною курятиною з миски, Пес покірно попрямував у свою буду, ліг на запашну траву й заплющив очі, бо гаряче сонце, торкаючись повік, ніби наказувало: спи, спи… Пес заснув і йому наснилися схід сонця, безкінечне полотно річки, верболози і молоді вербички з пухкими котиками, вкритими жовтим пилком. Очі рудої самиці, що обернулася, манячи за собою. І над усією цією красою співав соловейко…

Фінал історії.