Людвіг, Лісовий Цар

— Сестро, Репентіє! — гучний, стривожений голос монахині луною прокотився центральною залою.

Але та мовчала, стоячи навколішки перед статуєю Всеотця. Та розкинула руки в привітних обіймах і, разом з тим, у готовності захистити, закрити нещасних смертних собою від жахів Руїни.

Принаймні, так писали у догматах Церкви.

Мертвонароджені сутності не чули своїх послідовників, що в марній істерії створювали демонів та називали “богами”. Навіть Старі Боги вкрай рідко відповідали на заклики своїх вірних послідовників та чемпіонів. Всеотець теж не говорив ні з ким, але Репентія раз за разом зверталася до нього — просто тому, що їй більше нічого було робити в монастирі. Часом здавалося, що божество взагалі не чуло їх благань, вдячностей — нічого.

Завершивши молитву, жінка озирнулася й тихо спитала:

— Що сталося?

— Слуги Церкви! — захекана жінка рвучко підхопила Репентію під руку й спробувала підняти на ноги. — Прошу, сховайся в келії…

— Мені нічого боятися, сестро, — дівчина підвелася й лагідно поклала руку на плече монахині. — Моя душа і наміри чисті.

— А це вже нам вирішувати, — пролунав різкий, гучний голос.

На тлі входу-порталу замайоріла фігура в довгому плащі та широкополому капелюсі у супроводі солдатів. Всі як один несли на гамбезонах та сюрко простий червоний хрест зі схрещеними вістрям догори мечами на білому тлі — емблема бойового крила Церкви.

Жебрак біля входу простягнув до них дерев’яну миску в забинтованих руках та замикав, але замість милостині отримав лише удар чобота в груди. Стогони та скавчання нещасного блазня потонули в луні від кроків, що наближалися.

— Сестро Маріє, поклич, будь ласка, настоятельку, — Репентія повернулася до непроханих гостей та смиренно вклонилася. — Вітаю вас у нашій скромній обителі, діти Всеотця. Чим може ця смиренна слуга допомогти вам?

Монахиня хутко зникла у дверях, залишивши молодицю сам на сам з мисливцем на відьом та його свитою. Проста чорна ряса, підв’язана мотузкою, та хустка на голові приховували від небажаних поглядів її тіло, а очі закривала біла пов’язка. Все, що лишалося відкритим для огляду — це тендітні, бліді пальці та зморене постами обличчя, на якому виділялися потріскані припухлі губи. Простий амулет у вигляді хреста висів у служниці на шиї.

Інквізитор трохи підняв голову, зиркнувши з-під полів капелюха.

— Всеотець захищає, — привітався у відповідь він. — Як я можу звертатися до вас?

— Ймення служниці Всеотця — Репентія.

Можливо монахиня нічого не бачила, але повз її слух не минув дзвін ланцюжка, на якому висів мініатюрний оберіг.

Зважуй двічі слова, коли розмовляєш з хортом Церкви, і тричі — коли він береться за символ своєї віри.

— Скажіть мені, сестро Репентіє, — мисливець провів пальцем по сріблу хрестика, — чи переховуєте ви в монастирі єретиків, демонопоклонників, зрадників та ворогів Церкви?

— Ця смиренна слуга Всеотця не може знати про таких, — молодиця схилила голову набік. — Церква — домівка Його, відкрита для всякої нужденної душі в час скрути…

— Ви лишилися в монастирі в час скрути? — спокійно, навіть з деяким співчуттям у голосі спитав церковник.

— Так, — ствердно відповіла Репентія.

“Правда.”

— Ви тікали від чогось? — хорт звужував коло, намагався внюхати запах крові, щоб вполювати здобич.

— Так.

“Правда.”

— Те, від чого ви тікали, позбавило вас зору?

— Так.

“Правда.”

— Ви ворог Церкви?

— Ні.

Мечі агентів Інквізиції гострі, а кулі й стріли б’ють точно, але немає гострішої та смертельнішої зброї, ніж розум, відточений схоластичними дискусіями та діалектичними дуелями. Найсильніша зброя не варта й ламаного гроша, якщо блукає в пітьмі.

— Від кого ви тікали?

— Від чудовиська.

— Якого?

Коло питань звужувалося, подібно до зашморгу на шиї. Викриття її минулого — лише питання часу. Репентія проковтнула ком, що підступив до горла, ледь хитнула головою і з невдаваним острахом тихо промовила.

— Людвіг, Лісовий Цар.

Здалося, що в хортів Церкви навіть серця зупинилися від почутого, настільки тихо стало в церкві. Лише тріпотіння вогників свічок, ламп та лампадок наганяло тривогу.

— Я бачила понівечені тіла, що йшли з лісів одвічних, а з ними — Смерть, що образ прийняла того, хто Всеотця відкинув, зв’язавши долю й небуття з пітьмою древньою, як світ…

— …що неосяжна й незбагненна смертним, живе і розростається в лісах, — холодно закінчив мисливець. — Лісовий Цар мертвий.

Репентія хотіла б вірити до останнього, що це так. Останнє, що вона бачила перед вибухом, був страшний бій церковників проти покруча, в якому змішалися воєдино сила Старих Богів, загадкові чари Лісового Царства та темні сили, відлуння Катаклізму.

Пов’язка раптом стала трохи важчою, а черниці стало важко говорити. З кожною миттю, коли перед очима пролітали деталі того страшного дня, вона здригалася все помітніше.

— Що ви знаєте про нього?

З-під пов’язки потягнувся тонкий струмок сліз, а вогники навколо знову замерехтіли, наче язичники в єретичному танку на шабаші. Жінка відкрила було вуста, але звідти зірвався лише тихий хрип.

— Взяти її! — випалив мисливець, спрямувавши на жрицю пістоль.

— Ви не знаєте, з чим маєте справу… — не своїм голосом випалила Репентія.

Вогні заблимали, задрижали, відкидаючи навсібіч химерні тіні в коротких, різких спалахах. Чи були це звичайні тіні? Чи обриси гротескно витягнутих людських тіл — лише плід отруєної жахом уяви?

Солдати схопили нещасну жінку, що билася в істериці на кам’яній підлозі.

— Ви не знаєте… Не знаєте!

— Знаю, відьма, знаю… — вільною рукою інквізитор навідмаш вдарив Репентію, схопив за підборіддя й змусив підняти обличчя на нього. — Знаю, що на когось чекає Суд Господній!

Біла пов’язка розквітла червоними розводами, а разом з жрицею, що тікала від Інквізиції та чудовиська, плакала кривавими сльозами й статуя Всеотця, ідол мертвого божества в чужому храмі.

— Старі Боги… — не витримав хтось із солдатів та забобонно накреслив у повітрі оберіг.

І згасло світло, залишивши кілька крихітних смужок, що пробивалися через вузькі, високі вітражі.

— Виведіть її звідси! — рикнув мисливець та розвернувся до виходу. — Ми йдемо…

Він не договорив.

У повітрі застигло бездиханне тіло одного з його супутників, за яким здіймалося щось. У мороку складно було зрозуміти природу істоти чи демонічної сутності, але воно точно було вищим за людину чи навіть ельфа.

Постріл з пістолета оглушливою луною відбився в склепіннях храму, а спалах на мить освітив високий темний силует з оленячими рогами на голові, перш ніж істота відкинула тіло в сторону й зникла у клубах порохового диму.

— Забираємося звідси! — хтось з воїнів кинув зброю та кинувся навтьоки.

— Ні кроку назад, боягузи! — гаркнув інквізитор.

Тупотіння ніг, дзвін кольчуги, брязкіт кинутої зброї та схлипування зломленої черниці змішалися в одну суцільну какофонію, край якій поклав скрип важких вхідних дверей.

Як портал у царство небожителів за Катаклізму, так і єдиний рятівний шлях закрився для невігласів, що виступили проти сили непідвладної розумінню смертних.

Хтось витягнув і підібрав зброю, готовий якнайдорожче віддати своє життя в нерівному бою. А хтось намагався відчинити важкі двері в марній спробі порятунку.

Гротескна, непропорційно витягнута тінь кинулася вниз нізвідки, прямо в скупчення вояків. Крики жаху потонули у вологих звуках плоті та кісток, у хлюпанні крові та надривному вереску нещасних.

Відточеними рухами мисливець зіткав закляття, що прийняло форму стрімкої вогняної кулі. Зі швидкістю боліда, вона принесла з собою світло та жар небесного світила. Потужний вибух спопелив тіла та освітив потвору, святим вогнем, неначе тінь, стираючи її з реальності буття…

Нелюдський крик зірвався з пащеки потвори, яка зігнулася, як звір, на всі кінцівки впала.

В носа вдарив сморід смерті й плоті, що піддалася часу та гниттю.

Оберіг, що мав захищати його, безсило тріснув та розсипався на попіл під акомпанемент нелюдського виття й людського крику. Хорт Церкви сам перетворився на жертву — не першу й не останню з тих, кого відправили на заклання заради низьких бажань й приземлених амбіцій. І мученицька смерть, якої так жадали й прагнули віряни, стала невимовним жахом…

Стихли голодне чавкання, хрускіт кісток та тріск розірваної плоті. Репентія знову лишилася одна — сліпа, налякана, кинута всіма напризволяще в суцільній пітьмі. Підібравши під себе ноги, вона тихо плакала, очікуючи на страшний кінець.

Смерть йшла повільно, під акомпанемент передзвону сталі. Чи то вона не поспішала, чи в садистському збоченому задоволенні хотіла насолодитися страхом жертви?

В Старих Богів і справді хворе, збочене почуття гумору…

— В той день, коли я запропонував вам зробити вибір, нас перервали, — пролунав низький, спокійний. — На жаль, до нині дожили не всі ваші товариші.

Репентія налякано відповзла до стіни, озираючись навколо.

Щось торкнулося її скронь, знімаючи пов’язку холодними пальцями.

Молочно-білі очі дівчини повільно повертали собі ясно-блакитного кольору, а обриси предметів навколо ставали все чіткішими. Примарний контур темної постаті перетворювався на високого, довгов’язого чоловіка в пошарпаних обладунках та обідраному геральдичному сюрко — тільки оленячі роги на шоломі нагадували про істину природу особи перед нею. Чудовисько в людській подобі дивилося на молодицю з холодною цікавістю, перш ніж простягнуло руку:

— Щоб не було в минулому, Прісцилло, але в наших силах все змінити. Вставай. На нас чекає новий, значно складніший бій.