Життєдайна

У невеличкому добре освітленому кабінеті за письмовим столом сиділа немолода, одягнута в зелену сукню, жінка й похапцем перебирала пачку конвертів. Погляд її брунатних очей мигцем стрибав по рядках, вишукуючи потрібне ім’я. Світло-каштанове волосся, з окремими сивими волосинами де-не-де, було зібране в акуратну зачіску, яка нагадувала морську мушлю. Сама жінка мала дещо опасисту фігуру, кругле обличчя й м’які пухкі губи. Проте її важко було назвати гладкою. Приміром, якби вона народилася у добу Ренесансу, то цілком відповідала б тодішньому еталону краси.

— Де ж він?.. Де? — гарячково шепотіла жінка, переглядаючи конверти.

Двері кабінету тихенько прочинились.

— Памело!

— Так, Вільяме!

До столу підійшов високий чоловік у картатому костюмі та уважно подивився спочатку на жінку, потім на конверти. Смикнувши чорними вусами, промовив:

— Покоївка сказала, що цієї ночі ти знову спала на кушетці в бібліотеці.

— Вибач, любий, я запрацювалася, — байдуже відмахнулась жінка.

— Я завжди поважав твою працьовитість, але це… — чоловік збуджено провів рукою над столом із конвертами та розкритими книгами, сторінки яких вкривали алхімічні символи та окультні знаки, — це вже перетворюється на якийсь абсурд. Спочатку я сприйняв це, як невинну забаву, але тепер починаю хвилюватись.

— Я вкотре тобі повторюю: я не сходжу з розуму, я відкрила у собі певні здібності й зрозуміла, що моє покликання — це парапсихологія, окультизм і містицизм.

— Твоїм покликанням було пекарство! — категорично заперечив чоловік. — Ти могла б прославитись своєю випічкою на весь Західний Суссекс…

— Ось, прочитай цей лист, — перебила його жінка, ткнувши в руки конверт. — Сам Алістер Кроулі, найвидатніший окультист та містик нашого часу, відзначає моє вміння викликати усвідомлені сни.

— Алістер Кроулі? — насупив брови чоловік. — Він аморальна й божевільна людина, яка вважає себе чорним магом, пророком, і займається сатанізмом!

Памела усміхнулась і простягнула ще один конверт.

— Гадаю, нічого подібного про Зигмунда Фрейда ти сказати не зможеш.

Чоловік взяв конверт, вийняв з нього листа й закотив очі, неприємно вразившись написаному.

— Він теж тобі розповідає про усвідомлені сновидіння?! Памело, ти ж аніскілечки не розбираєшся у психології, — він кинув лист на стіл. — Солоденька моя, тобі заморочили голову! Кидай це гибле діло… Почни хоча б спати у спальні, а не в бібліотеці. І нам варто проводити більше часу разом. Я так скучив за нашими променадами в парку. Я почав тебе так рідко бачити. Я наче став… вдівцем, — все ж дозволив неприємним словам зірватись з язика.

— Вільяме, — жінка підвелась і лагідно торкнулась щоки чоловіка. — Я б радо з тобою ще погомоніла. Мені так тебе не вистачає, але ти вже мене поховав… Шкода, що ти всього лише мій спогад.

Памела, нарешті віднайшовши потрібний конверт, вийшла з кабінету. Чоловік провів її нищівним поглядом.

За дверима жінка опинилася у вузькому коридорі. Зелена сукня зненацька змінилась блакитною блузою і фартухом.

— Сподіваюсь, він мене не помітить, — промовила вона й чкурнула звивистими коридорами із численними поворотами. — Ліворуч… два повороти пропустити… тричі праворуч… один поворот пропустити… знову праворуч… ліворуч…

Швидко бігати Памела не вміла, але як на свій вік, рухалась доволі жваво.

Позаду гулко залунало лопотання крил і вороняче каркання, а цегляні стіни почали вкриватись в’язкою чорнотою. Жінка добігла до низеньких дверей, прочинила їх і заскочила всередину.

— Наче встигла, — видихнула вона, притулилась до стіни, щоб перевести дух, і обвела поглядом кафе.

Його затишну атмосферу псував низенький гном, що вчепився у спину якогось хлопчини.

Як тільки-но Памела це побачила, пискливо крикнула:

— Захребетнику! Ану швидко відчепися від нього!

Гном зіскочив з хлопця і відступив. А той, в чию спину він вгризався, зрозумівши, що вільний, квапливо рушив до виходу.

— Вибач, Пем, — винувато проскиглив гном до жінки.

Памела спробувала наздогнати хлопчину. Вона прочинила двері кафе, ступила на останню сходинку порога і простягнула руку, але їй не вистачило зовсім трохи, щоб дістати хлопця. Той вже плентався центральною вулицею Дрімфогу…

***

— Чому Пем його не наздогнала? — тихенько запитав гном, коли жінка повернулася і сіла за один зі столиків, важко дихаючи.

— Я стара, й засапалась, поки бігла тими тунелями. І ти ж знаєш, що я не можу ступити далі порогу, інакше прокинусь в реальному світі, де моє тіло зараз лежить під землею, — вона оглянула порожній прилавок. — Ти з’їв всю мою випічку!

— Пем не було надто довго. Довелось живитися від нетутешніх.

— У моєму спогаді минуло від сили хвилин десять…

— А тут — майже тиждень.

— Якби ти мені показав й інші таємні ходи, які б вели не лише до моїх спогадів… — благально промовила Памела.

— То тоді Пем помітять. І Пем прокинеться.

— А ти хоча б знаєш, що це за ворон постійно всюди пильнує?

— Ні, не знаю і не хочу знати.

Памела окинула гнома осудливим поглядом.

— Дякую, що хоч підмінив мене, поки я була там.

Гном враз обернувся точною копією продавчині.

— За це Пем пообіцяла дати мені багато булочок! — тонким Памеленим голосом промовив захребетник.

— Отже, перша партія випічки дістанеться лише тобі, — зітхнула вона й пішла на кухню, де стояла велика мурована піч.

Вже через годину захребетник пожадливо ласував гарячими булочками і запивав чаєм.

Памела, зморена і вимащена борошном, сиділа за прилавком, читала листа, що принесла з собою, і час од часу поглядала на годинник, аби не проґавити наступну партію булочок, що пеклись у печі.

— Щось давно ніхто з наших не навідувався, — сумно зітхнула вона. — Ні Яструб, ні Вергілійович, ні Ізет, ні пан Труло… І Сев десь пропав, хоча лишився тут служити ще на цілу сотню років.

Захребетник із набитим ротом промимрив ледь розбірливе: «так, не навідувалися». Памела на мить задумалась, після чого запитала:

— А що то був за бідолаха, з якого ти ледь не висмоктав усю життєву енергію?

Гном відпив чаю і відповів:

— Пропащий. Совісті немає. Залишиться у Дрімфозі.

— Ти йому не пропонував мою випічку?

— Випічки вже не було.

Памела повільно зітхнула.

— Прочини двері, аби аромат приваблював нетутешніх.

Час минав. Памела не відходила від печі. Прилавок поволі наповнювався різноманітними кондитерськими виробами: булочками, печивом, круасанами, пирогами, тортами, вафлями, льодяниками, зефіром, грильяжем, пундиками…

Якоїсь миті дизайн кафе перемінився і приміщення стало виглядати незвично модерно, як для Памели. А за декілька хвилин прибув клієнт.

— Добрий день! — до кафе увійшла худенька дівчина із розгубленим виразом обличчя. — У вас так смачно пахне, що мені важко було стриматись. — Вона, облизуючи губи, розглядала прилавок.

— Так-так, звісно, дорогенька! — Памела щиро посміхнулась дівчині та завзято почала пропонувати свою випічку. — У мене все щойно з печі. Досі гаряче. Все печу сама, вкладаю в це усю свою життєву енергію…

— Я візьму трубочку із заварним кремом.

— Ось, тримай, — Памела поклала трубочку в паперовий пакетик і подала клієнтці, а та простягнула кредитну картку.

— А що це за місто таке — Дрімфог? Мій навігатор, напевне, глюкнув, бо не показує його, — несміливо поцікавилась дівчина.

— Дрімфог — це дуже давнє місто. Я б навіть сказала — древнє. Але наскільки древнє, не знаю. Просто дослухайся до свого серця, якщо бажаєш вибратися звідси. — Памела підсунула термінал, що з’явився нізвідки. Дівчина, здавалось, те помітила, але нічого не сказала, лиш здивовано вирячила очі. Вона оплатила товар і пішла геть.

— Якби я не наївся Пемених булочок, обов’язково накинувся б на ту дівчину. У дівчини було багато енергії, — промовив захребетник, коли клієнтка вже пішла.

— Шкода, що для нетутешніх не можна просто взяти й розповісти, що вони мусять зробити, аби покинути Дрімфог. Бо вони самі мусять усвідомити свої гріхи. Відчути все на собі…

Памела сіла за столик і дістала з кишені лист та олівець.

— Що ж, спробуємо пошукати щось корисне в листі містера Спаркса, так, куций упирчику? — наїжений гном ліниво крутнув головою до Памели.

— Що за містер Спаркс? — поцікавився він.

— Один мій друг з яким ми разом мали розгадувати таємниці Дрімфогу.

— Чому «мали»? Що з ним трапилося?

— Місто ним заволоділо, — сумно зітхнула Памела, а захребетник більше нічого не запитував.

Наступних декілька годин продавчиня лише сиділа, читала листа й іноді в ньому щось підкреслювала.

«…Я опинився там, десь у підвечір’ї. Місто ховалося в густому тумані. Бруковані вулички освітлювало бурштинове світло гасових ліхтарів…»

«…Я в божевільному пориві гнався містом у пошуках свого саквояжу, поки мені не допоміг ліхтарник…»

«…Старий чоловік із потужною енергетикою… він підказав мені, де я можу віднайти саквояж…»

— Гм, ліхтарник, — задумливо промовила Памела. — Всі, хто виконує у Дрімфозі якісь незначні ролі, не мають енергетики.

Вона глянула на лист і знову щось у ньому підкреслила.

«…запалював ліхтарі, курив трубку і випускав густий дим, що був як той же туман…»

Минуло декілька днів. Пем продовжувала випікати й подорожувати власними спогадами, у марних спробах наблизитись хоча б до якоїсь значимої таємниці Дрімфогу.

Невдовзі до кафе завітав один місцевий. Сивочолий чоловік у довгій коричневій рясі.

— Подай мені шоколадного торта, Пем! — проголосив він ледь не з порогу.

— А ви маєте для мене якусь інформацію?

— Звісно. Ти ж грошей не приймаєш, та й яка від них тут користь? Буду розплачуватись так, як зазвичай розплачуються з тобою всі дрімфожці — інформацією про місто.

Чоловік сів за один зі столиків.

— Що ж вам вдалося дізнатися, Абрагаме? — запитала Памела, поставивши перед гостем чималий шмат торту і чашку гарячого какао.

— Що тобі відомо про творців Дрімфогу? — запитав чоловік, взяв виделку і почав ласувати десертом.

Памела прищурила очі, обдумуючи щойно почуте.

— Що?! — не повірила вона. — Ви сказали творців? То він не один, їх декілька? Скільки саме?

— Я не знаю, але Яструб сказав: «вони».

— Що «вони»? Про що він говорив?

— Все, що я розчув, це: «Я щойно прибув від них. Вони останнім часом якісь неспокійні».

— А кому він це казав?

— Не знаю. Було темно, я не роздився.

— І це все, що ви почули?

— На жаль, так. Я саме заганяв до клітки нових літунів, коли відчув, що Яструб перебуває неподалік від мене. Я наважився знайти його, але злякався, що мене помітять, тож всю розмову почути мені не вдалося.

— Що ж, і на тому дякую, Абрагаме, — Памела повернулася за прилавок, прокручуючи у голові нову інформацію. «Може їх двоє? — припустила вона. — Світлий і темний? Може це бог і диявол, або демон і янгол? Янгол дає шанс перевиховатись людям, а ті, що не визнають власних гріхів, залишаються у цьому… Що це за місце? Що таке Дрімфог? Це не чистилище! І не пекло!.. Це точно якийсь ментальний світ, інакше б у мене не виходило до нього потрапляти під час спання».

Памела підійшла до гнома і штурхнула його в плече.

— Захребетнику, я відправляюсь у свої спогади. Мені було не достатньо листа містера Спаркса. Підміни мене й знову отримаєш цілу гору булочок.

Коротун ліниво розплющив одне око, ледь помітно кивнув і продовжив дрімати, сидячи за столом.

Наблизившись до невеличких дверцят, що були в стіні за прилавком, Памела на хвильку зупинилась, — пригадала послідовність необхідних поворотів, — тоді видихнула, прочинила двері й шугнула в прохід.

***

— То, як ви називаєте ці сни, місис Джонсон? — запитав худорлявий чоловік із каштановими кучерями на голові, одягнутий в довгий чорний піджак.

— Усвідомленими, — відповіла Памела. На ній красувалась картата сіра сукня.

Вони сиділи в широких кріслах, між якими стояв невеличкий круглий столик.

— І ви кажете, що за допомогою цих усвідомлених снів можете відвідувати Дрімфог? — скептично промовив він.

— Саме так, містере Спаркс. Я можу там опинитись за власним бажанням, і місто не має наді мною влади.

Чоловік зітхнув і задумливо посміхнувся.

— А я боявся, що коли розповім людям про Дрімфог, мені ніхто не повірить і подумають, що я збожеволів… Те місце змінило мене. Змусило покаятися у гріхах, — містер Спаркс знову зітхнув, перш ніж наважився продовжити: — Коли ми з дружиною втратили дитину… і коли дружина сама ледь не померла… Ох, я не можу знову це згадувати, це надто боляче для мене. Пробачте.

Навіть у тьмяному світлі гасової лампи Памела помітила, як наповнились сльозами очі містера Спаркса. Витерши їх хустинкою, він продовжив:

— Коли я нарешті віднайшов сили прийняти втрату, і коли в нас з дружиною все налагодилось, я, як адепт езотеричної психопрактики, почав досліджувати феномен Дрімфогу. Коли у світ вийшла моя стаття про таємниче місто, що «перевиховує» людські душі, я отримав декілька десятків листів з різних куточків Європи, і навіть один лист зі Штатів — в усіх йшлося про Дрімфог. Але найбільше мене вразив ваш лист, місис Джонсон. Мушу зізнатись, я не одразу повірив вам, але тепер безмірно радий вашим досягненням у пізнанні Дрімфогу. Та разом з тим мене охоплює страх і тривога — а чи не намагаємось ми пізнати таємниці, які не дозволено знати звичайним смертним?

На коротку мить запанувала тиша. Обоє пали у глибоку задуму. Першим заговорив містер Спаркс.

— Я вже вам писав, що можу відчувати енергетику інших живих істот. І від вас лине цілий енергетичний водограй, тож гадаю саме це й сприяє тому, що ви вільно відвідуєте той вимір… Я негайно ж почну вивчати усвідомлені сни, і ви мене навчите переноситись у Дрімфог, — рішуче промовив він. — Сподіваюся, що у мене теж вийде це зробити. Навіть без такого потужного енергетичного потоку, як у вас.

— Перепрошую, але у своїй статті ви написали власні припущення щодо природи і походження Дрімфогу — хотілося б почути розлогіші версії особисто від автора.

— Я припускаю, що хтось, або щось, має для себе якийсь зиск від того, що Дрімфог робить з людськими душами. Адже не всі люди бажають визнавати власні гріхи й лишаються у тому місці навіки. Дрімфог суворий, і він не дає другого шансу. Чим би не являла собою субстанція Дрімфогу — вона могутня, і має як світлу сторону, так і темну.

Містер Спаркс дістав з кишені годинника й підвівся з крісла.

— Прошу вибачити, місис Джонсон, але мені, на жаль, час йти. Сподіваюся, скоро побачимось.

— Теж сподіваюсь на скору зустріч. Впевнена, ми станемо друзями, тож можете надалі називати мене, як і всі мої друзі — просто Пем.

Містер Спаркс розгублено замотав головою, певно не розділяючи з Памелою такої дружньої близькості, і лише шанобливо їй вклонився.

На виході він обернувся й, задумливо усміхнувшись, промовив:

— Надіюсь, ми не пожалкуємо, що взялися за цю містичну справу.

— На жаль… пожалкуємо, — сумно відказала Памела, і чоловік розтанув у повітрі.

***

— Двічі праворуч… Ліворуч… Поворот пропустити… Знову ліворуч… — Памела мчала звивистими коридорами знову вбрана у блузу і фартух. — Три повороти пропустити… праворуч… праворуч…

Десь позаду залунало лопотання крил і вороняче каркання.

«Щось надто швидко він мене учув», — подумала Памела і завмерла на місці. Вона дозволила собі відволіктись на цю думку і збилась з рахунку.

Заплющила очі й приклала долоню до лоба, намагаючись пригадати куди повертати далі. А лопотання й каркання гучнішало щосекунди. Стіни поволі вкривались в’язкою чорнотою.

Памела нарешті пригадала і рушила з місця. Кроки її тепер стали невпевненими, а погляд розгубленим. Вона постійно мотала головою у сторони та насторожено озиралась на вороняче каркання. І, несподівано для себе, нарешті натрапила на невеличкі дверцята.

— Хвала господу! — прошепотіла Памела й штовхнула двері. За мить вона вже стояла за прилавком кафе.

— Пем, напевне, вже з тисячу разів бувала у своїх спогадах і досі не витягнула з них жодної вагомої зачіпки, — прокректав гном. Він досі сидів за столиком. На іншому столику стояла миска з крихтами шоколадного торта й кружка з-під какао. А прилавок був забитий випічкою під зав’язку.

— Мене… не було… всього лиш… декілька… хвилин? — захекано запитала Памела. Її груди високо здіймались від нестачі повітря.

— Так, Абрагам пішов буквально хвилину назад.

— Це добре, — видихнула вона і знесилено присіла на стілець. — Знаєш, що, захребетнику? Містер Спаркс теж думав, що місто має дві сторони. Тож теорія про світлого й темного володарів має право на існування…

Проте найближчим часом Памела більше нічого не корисного не дізналася. Знову продовжились усі ті містичні будні, до яких вона давно звикла. Випічка, подорожі спогадами… Але іноді, за потреби, у роботу Памели втручалося місто. Інколи воно вкладало їй у голову слова, що вона мусила сказати для нетутешніх, наче репліки зі «сценарію». Також місто могло не лише змінювати інтер’єр та переносити кафе-пекарню в різні частини міста, а ще, наприклад, могло замінити повидло у її пиріжках на кров, або щось інше.

І ось приміщення вкотре змінилося. Тепер інтер’єр виглядав, як у середині дев’ятнадцятого сторіччя. На стелі замість люстри висів широкий канделябр зі свічками, а між стільцями стояли плювальниці.

Знадвору долинув пронизливий свист. Памела вийшла на поріг. Вулицею, верхи на коні, їхав шериф. В руках він тримав мотузку, на якій тягнув якогось заарканеного чоловіка. Помітивши Памелу, шериф усміхнено кивнув.

— Солоденька моя Пем! — Шериф зліз з коня, підійшов до продавчині та ляснув її по сідницях. — Ну, що, пампушечко! А чи не пригостиш мене своїми пухкенькими пампушками?

Памела кокетливо засміялась і почала відштовхувати шерифа.

— А ви, як завжди, у своєму репертуарі. Вам би лиш моїх пампушок, — грайливо відмахнулась вона й роздивилась довкола. Вулиця була вкрита піском, а будівлі виглядали у стилі кантрі. Погляд її зупинився на чоловікові, якого тягнув шериф. Весь брудний, у синцях і подряпинах. — А що це ви за бідолаху з собою притягнули?

— Лайдак Біф! — сплюнув шериф, наче промовив щось огидне, і зайшов у кафе. — Вбивця і грабіжник. Тягну цього виродка до шахти О’Браєнів, де він добуватиме золото, але не матиме з нього жодної користі. Та він все одно добуватиме його й ховатиме від інших шахтарів, таких же, як він — жадібних і бездушних вбивць.

— Плюс один дрімфожець, — прошепотіла Памела.

Поки Лайдак Біф відкашлювався від пилюки й мучився від болю, шериф їв пампушки з часником і пив пиво.

— Оскільки ви вже ласуєте моїми пампушками, будьте ласкаві розповісти мені щось цікаве, — обережно, але рішуче, попросила Памела.

— Ти перебуваєш у Дрімфозі вже довгенько, але, по факту, не знаєш про нього анічогісінько, — одразу почав шериф. — Не всі дрімфожці тут просто частина антуражу. Є такі, як я, ти, Яструб, захребетник, Вергілійович… Ми живі й у нас є життєва енергія, — шериф по-змовницьки зіщулив очі й додав: — Але ти багато чого не помічаєш…

Памела задумалась, втупившись поглядом у підлогу.

«Не помічаю… Не помічаю… Не-по-мі-ча-ю, — подумки стала прокручувати вона. — Цікаво, і як ж багато речей я не помічаю? У цьому метафізичному місці не діють жодні природні закони. А я постійно намагаюсь мислити логічно. Як звичайна людина. І хоч я вже стала частиною Дрімфогу, я досі не розумію його логіки, що кардинально відмінна від людської… Логіка Дрімфогу. Який зиск має це місто з того, що копирсається у спогадах і душах людей і намагається їх направити на праведний шлях?»

— Ну все, мені час йти, — відказав шериф і підвівся зі стільця.

— Стривайте, це все? Що саме ви мали на увазі, коли сказали, що я багато чого не помічаю? — запитала Памела.

— Думай. Я не маю часу й бажання все тобі розтовкмачувати. Я лише заплатив за пампушки.

Шериф пішов, а Памела почала прокручувати в голові все, що він їй сказав.

«…Ти багато чого не помічаєш… Не всі дрімфожці просто частина антуражу… Ми живі й у нас є життєва енергія…»

Памела швидко дістала з кишені лист містера Спаркса і віднайшла одне з підкреслених речень: «…старий чоловік із потужною енергетикою…»

— Захребетнику! — гарячково гукнула вона. — Підміни мене!

— Тоді Пем буде мені винна вже дві гори булочок, — зауважив гном.

— Домовились! — відказала Памела й чкурнула у дверцята, що ховались за прилавком.

***

— Вам щось принести, місис? — запитала покоївка.

Памела оглянула напівтемну бібліотеку, освітлену гасовою лампою, заперечно крутнула головою і лягла на невеличку м’яку канапу.

— Дозвольте поцікавитись, місис! — несміливо звернулась прислуга.

— Слухаю.

— Чому ви спите саме тут, а не в зручному м’якому ліжку?

— Серед книг мені легше потрапити у свідоме сновидіння, Естер. І це дозволяє обходитись без морфіну. Дякую, що не повідомляєш моєму чоловікові. Якщо він завтра запитає в тебе де я спала, скажеш правду. Його гнів, як завжди, я візьму на себе.

— Як скажете. Доброї ночі, місис.

Покоївка вийшла й зачинила двері на ключ.

Памела прикрутила до мінімуму ґніт лампи, поклала руки на живіт і заплющила очі. Як і зазвичай, заснула вона швидко й непомітно для себе. Памелі явилось декілька сновидінь, коли раптом вона розплющила очі. Підвела голову та оглянулась: вона досі в бібліотеці, слабко освітленій вогником лампи.

Поволі підвелась на канапі й спрямувала на двері пильний погляд. Тоді встала, підійшла до дверей і повернула ручку — вони виявились незачиненими…

Замість вітальні їй явився майже повністю пустий пасажирський вагон. Через нічну темряву і хитавицю вона схопилася за спинку одного з сидінь, увійшла до вагона і, петляючи зі сторони в сторону, покрокувала до єдиного пасажира, що сидів із низько понуреною головою.

Памела сіла поряд. Сутужно зітхнула, знаючи, що побачить далі.

«Пам’ятай, що це просто спогад, який доведеться пережити удруге», — заспокоювала вона себе.

— Містере Спаркс, — тихо звернулась.

Чоловік її не помітив, і від несподіванки підскочив та почав шукати біля сидіння саквояж.

— Це мій багаж, — прохрипів він здавленим голосом.

— Ви мене пригадуєте? Я Памела Джонсон. Ми з вами декілька разів зустрічались.

Чоловік поклав на коліна свій саквояж і міцніше стиснув його ручку.

— Містере Спаркс, ви знаєте куди прямує цей потяг?

— До Пітерсфілду.

Стукіт коліс раптом почав стихати, і через декілька хвилин потяг зупинився. Крізь закіптюжене вікно у надвечірніх сутінках проглядався перон і невеличкий вокзал. Все довкола вкривав густий туман, який ховав у собі стовпи, і здавалось, що розсіяні вогники гасових ліхтарів висять просто у повітрі.

Чоловік розгледів назву міста на щиті, що стримів на даху вокзалу.

— Що за Дрімфог? У розкладі немає такої зупинки. Я багато разів подорожував цим потягом… Невже я щось наплутав?! — промовив чоловік із в'їдливою гіркотою в голосі.

— Ні, містере Спаркс. У вас вдалося. Ви навчилися викликати усвідомлені сни. І ви зуміли знову потрапити до Дрімфогу, — спробувала якомога спокійніше відказати Памела, але її голос теж тремтів. Хоч все це був всього лиш спогад, але вона все одно мимоволі намагалась заспокоїти чоловіка. — Просто ви виявились недостатньо сильним, і місто вами заволоділо.

Чоловік раптом поглянув на свої коліна й розвів руки в сторони.

— Куди подівся мій саквояж? — приречено проголосив він. — Де мій саквояж?

І він почав метатись вагоном у пошуках багажу; кидатися на підлогу й зазирати під сидіння; підстрибувати та оглядати полиці. Памела лиш мовчки спостерігала за ним із вологими від сліз очима.

— Он він! Його вкрали! — крикнув містер Спаркс, притиснувшись обличчям до вікна. — Його вкрали! Його вкрали! — він буквально почав рвати на собі волосся.

Наступної миті стрепенувся, кинувся геть з вагона й погнався пероном. Памела побігла слідом за ним.

Містер Спаркс, мов божевільний, метався вокзалом. Не відшукавши крадія, почав розпитувати чергового, кричати на нього і погрожувати, а той лиш розводив руками й заперечно крутив головою.

— Я мушу віднайти мій саквояж! Ви не розумієте! Моя дружина… — горланив він на чергового. — Я вимагаю, аби ви покликали констебля! У мене вкрали мій саквояж!

— Вибачте, сер, але я нічим не можу вам допомогти, — байдуже відказав черговий, відступив і розчинився в тумані.

Тоді містер Спаркс погнався брукованою вулицею міста. Здіймаючи ґвалт і гукаючи поліцію, він не помічав, що всі люди довкола — безликі й не чують його.

Памела бігла за ним скільки було сил. Коли містер Спаркс зупинився біля ліхтарника — високого худого діда, що ходив вулицею і запалював ліхтарі, — і почав йому оповідати свою проблему, Памела нарешті стишила біг.

Ліхтарник приставив до стовпа драбину, піднявся по ній, прочинив віконце ліхтаря й запалив ґніт. Вогник освітив неголене, вкрите глибокими зморшками обличчя ліхтарника. Він курив трубку, дим з якої зливався із туманом. Голову прикривав старий пом’ятий капелюх циліндр. Одяг його був чорний, а білий фартух вимащений кіптявою. Виконуючи свою роботу, службовець сумно вислуховував бідкання містера Спаркса. Але коли до них наблизилась втомлена й захекана Памела, ліхтарник обернувся до неї і запитав:

— Ти знаєш, що було у тому саквояжі?

— Знаю, — тремтливим голосом відказала вона. — За що йому такі знущання?

— Він сам винен, не треба було повертатись сюди.

Ліхтарник потягнув трубку й випустив з рота цілу хмару диму, яка ще більше огорнула все довкола. Та за мить дим розсіявся, і Памела опинилася у лікарні, де побачила містера Спаркса і лікаря, який передавав йому маленький згорток.

— Крихітна невинна душа, що прожила у світі менше місяця, — заговорив ліхтарник хрипким голосом.

Містер Спаркс ледь тримався на ногах. Його руки та підборіддя тремтіли. Він прийняв згорток, потримав трохи його в руках, як найкрихкішу у світі річ, і обережно заховав у саквояж.

«Ваша дружина досі у важкому стані. Пологи проходили надзвичайно важко», — промовив лікар.

«Гроші я вам дав. Доглядайте її, я поїду додому. Завезу… і повернусь», — містер Спаркс пригорнув до себе саквояж.

Ліхтарник знову випустив дим, і лікарня зникла у густій сивій хмарі.

— Він був настільки розбитим і розсіяним від горя, що коли повертався потягом додому, не помітив, як на одній зі станцій його саквояж вкрали, — продовжив розповідати старигань. — Він його так і не знайшов. Це остаточно розбило бідолаху. Він впав у глибоку депресію і забув про хвору дружину, якій було ще важче… Пізніше Дрімфог змусив його знову пережити втрату саквояжу, але на відміну від реальності, тут він його віднайшов… Проте замість згортка виявив у ньому свою дружину й збагнув, що не мусить втратити ще і її.

Ліхтарник взяв під руку драбину і повільно зачовгав до наступного стовпа. Памела пішла за ним.

— Коли цей чоловік удруге потрапив до Дрімфогу, як ти, без запрошення, ніхто з ним панькатися вже не став, — продовжував розповідати ліхтарник. — Місто з легкістю його підкорило і тепер він став його частиною.

— Але ж це спогад того, як я побувала колись у Дрімфозі, аби збагнути, що трапилося з містером Спарксом, — обережно почала Памела, поки ліхтарник вилазив по драбині запалювати наступний ліхтар. — Тоді я не звернула на вас уваги. Подумала, що ви просто частина антуражу… Але навіть тепер, коли я просто відвідувачка давнього спогаду, ви поводитесь по іншому. Не за сценарієм… Ви один з Володарів цього світу, чи не так?

— Ти підійшла надто близько, — прикро зітхнув ліхтарник, затягнув трубку й випустив сиву хмару, що оповила все довкола.

Памела враз опинилась у суцільній темряві. Вона спробувала ворухнутись, але зрозуміла, що лежить зачинена в тісному ящику. Жодного звуку. Лише гулкий стукіт її серця і важкий подих. Приреченість і абсолютна безвихідь душили, давили на груди та перехоплювали подих. Вона почала панічно вовтузитись.

— Ні, ні, ні! Тільки не це! Я не хочу прокидатися! Не хочу!

Вона стала часто дихати, повітря бракувало. З кожним сутужним подихом вона все більше впадала у паніку. Невимовний страх пройняв її, аж до кісток.

Памела шалено застукала руками по дереву і раптом ящик прочинився. Вона вискочила з труни й опинилася у вузькому звивистому коридорі. А її сукня перемінилася на блузу і фартух.

— Я не прокинулася! Це був всього лиш один з моїх спогадів, — полегшено мовила вона, важко відсапуючись. — Він мене лише налякав. Я все ще у Дрімфозі!

І вона чкурнула коридором.

— Ліворуч… Праворуч… Два повороти пропустити… Ліворуч… Знову ліворуч… Праворуч…

Позаду залунало лопотання крил і вороняче каркання.

— …Поворот пропустити… Праворуч… Ліворуч…

Несподівано лопотання і каркання пролунали прямо над її головою. А стіни за одну мить повністю вкрилися чорною густотою й почали нагадувати липку шкіру, мов у слимака.

Памела закричала, але нарешті дошкандибала до дверцят, прочинила їх і заскочила досередини…

***

Майже порожнє кафе виглядало, як у її часи — класичний англійський інтер’єр. За одним зі столиків спокійно пив чай один з дрімфожців, пан Труло. А захребетник перелякано забився в закуток. Знадвору через вікна просочувалося мляве світло гасових ліхтарів.

— На Пем чекають, — прошепотів гном.

Памела перевела подих і вийшла з кафе на поріг. Дрімфог виглядав точно так само, як у спогаді з містером Спарксом.

— Твій талант не в тому, що тобі легко вдається викликати усвідомлені сни, — Памела глянула вгору. Ліхтарник стояв на драбині й протирав ганчіркою скло ліхтаря від кіптяви. — Ти знаєш, що в тобі безмежна кількість життєвої енергії, і що саме через це Дрімфог не має над тобою влади. Та все ж місто зуміло зробити тебе частиною себе.

Ліхтарник сховав ганчірку й запалив ліхтаря. У повітрі пролунало лопотання крил і каркання. За мить на плече ліхтарника сів чотириокий ворон із чорною короною на голові.

— Колись ти приходила у Дрімфог лише під час своїх усвідомлених снів. І якось ти пробула тут так довго, що в реальному світі впала у летаргічний сон, — продовжив ліхтарник. — Лікар, що тебе оглядав, помилився і діагностував смерть. Коли ти прокинулась, то виявила себе у гробу. В тебе не було іншого виходу, окрім, як знову заснути та опинитись в Дрімфозі… Тоді місто ув’язнило тебе в цьому кафе й дало тобі роль продавчині. Відтоді ти тут. Вкладаєш у свої вироби частину власної життєвої енергії, і тим самим збільшуєш шанс нетутешніх визнати свої гріхи і покинути Дрімфог, а не залишитись у ньому навіки й перетворитись на безликих примар… Місто не може заволодіти тобою, але воно може змусити тебе прокинутись і опинитися в реальності. А ти знаєш, що там, в реальному світі, тебе поховали. Ти знову прокинешся на шестифутовій глибині під землею у дерев’яній труні. Твоє тіло досі там спить. Там йому вистачить повітря на декілька годин, але тут ті декілька годин можуть тривати сотні років… Я лише нагадую — якщо переступиш поріг цього кафе, то прокинешся… Можеш і надалі подорожувати своїми спогадами. Захребетник розповів тобі лише про ті таємні ходи, про які ми дозволили йому розповісти. Але якщо ти продовжиш намагатися розгадати прокляття Дрімфогу — то прокинешся… За поріг ні ногою, і до таємниць міста ні на п’ядь!

Ліхтарник потягнув трубку, видихнув сиву хмару, і вони з вороном безслідно в ній розчинилися.

Памела повернулась у кафе вся в сльозах.

— Не плач, Пем, — прокректав до неї переляканий гном.

— Закрий рота! — гаркнула вона на нього.

— Я гадав, що подобаюсь Пем і, як друг, зможу її заспокоїти.

— Я тебе тримаю біля себе не тому, що ти мій друг. Ти гидкий паразит, який нападає на нетутешніх і висмоктує з них життєву енергію. Краще сиди тут і споживай ту енергію, яку я вкладаю у свою випічку, — Памела взяла з прилавка булку й кинула її гному. — Тримай, це єдине, що тобі від мене треба, «друже».

Тоді пішла на кухню, розтопила у печі та замісила тісто. Вона програла, і випікати — єдине, що лишається робити. Виконувати роль, яку надав їй Дрімфог.

Поки булочки пеклися, Памела дістала з кишені лист містера Спаркса й почала вкотре його перечитувати.

Останні рядки листа вразили її найбільше. Адже тепер, після розмови з одним із Володарів Дрімфогу, виходить, що всі старання були марними:

«Десь далеко, поза часом і простором, існує фантомне Місто Спогадів і неприкаяних душ — чи розкриє воно нам свої таємниці?..»