Скарби під Срібними вербами

Переконавшись, що дівчина пішла, Орест перекинувся, бо у вовчій подобі рани зцілювались швидше, і озирнувся довкола. Світанок все більше розгорявся, туман танув під променями сонця, але від річки ще тягнуло прохолодою. Не помічав плину часу парубок, бо думав над сказаним дівчиною. Дивним було це місце, геть не схоже на його домівку. Дерева наче такі самі, а життя в них відчувається більше. Все довкола сповнене дихання. І самому Оресту легше дихається, аж голова паморочиться. Чи то може чари дівочі? Напевно причарувала його, бо ж перед очима постав образ дівчини в сонячних променях, а в думках була тільки Чаруня.

Мати Ореста була чарівницею, тому знав він, що в певні дні до схід сонця зело має велику чарівну і цілющу силу. І жінки-знахарки йдуть по нього далеко в ліс, там скидають одежу і, намагаючись не тривожити духів, обережно збирають трави, розмовляючи з ними і співаючи їм. То й Чаруня йшла до діброви за тим, але залишилась з Орестом, доглянула за ним. Сподобалася йому дівчина, розгледів в ній Орест святощі жіночі, що послало їй Небо, і від того забажав зробити її своєю. Так сильно поринув у свої думки і бажання її знову побачити, що не помітив, коли почувся її мелодійний наспів поруч. Поспішив він перекинутись знов в людину, але не встиг — побачила вовка дівчина і від несподіванки скрикнула, застигнувши коло дерева.

Розлютився Орест, що тепер ще одна дівчина боїться його через те, що він вовкулака, і знов почує він відмову, і загарчав на неї. Але Чаруня вперла руки в боки і, примруживши очі, ображено мовила:

— То он яка твоя дяка за допомогу, Оресте? — підступила ближче. — Нема чого гарчати на мене, коли весь зранений. Не страшний ти мені.

Орест сторопів від такої відповіді. А потім палке бажання зробити її своєю сповнило його душу, і вирішив він будь-що добитись бажаного. Перекинувся він у людину і зрадів, побачивши, що дівчина його справді не боїться і не ображається. І коли вона рани йому лікувала, наважився спитати.

— Та пісня про скарб, що ти наспівувала. Звідки її знаєш?

— Нявки співали на веснянках, ще коли були тут, то і мене навчили.

— А чи є правда в тій пісні? — далі вів парубок.

— Люди кажуть, що є в цьому гаю скарб, та ніхто його не зміг знайти досі. — А потім, пильніше придивилась до Ореста і додала: — То ти по скарб сюди прийшов?

— По скарб, — не став брехати, хоч і побачив смуток в очах дівчини. — Допоможеш мені його знайти?

Трохи повагавшись, погодилась Чаруня допомогти в пошуках. Шукали вони два дні і дві ночі, кожен закуток обдивились, але так і не знайшли скарбу. Орест більше не обертався, хоч знав, що не налякає тим дівчину. Тільки сердився він, бо була вона недосяжна для нього. А третього дня Чаруня прибігла до нього зі звісткою, що зачарований скарб заховано під сухою вербою в глибині гаю, коло самої Діброви. Але дістати його можна тільки розрив-травою. Треба було їм квапитись — наставала Купальська ніч, коли зело має особливу силу.

Довелось докласти Оресту чималих зусиль, щоб вчасно добути розрив-траву. Коли впорались вони з тим, то рушили до місця зі скарбом, але потрапили на гуляння. Захопили дівчата Чаруню в хоровод, а Ореста хлопці до себе забрали. Весело, гамірно святкували молоді люди. А коли настав час через багаття стрибати, висмикнув Орест розпашілу Чаруню з дівочого кола, потягнувши за її пояс, і вона пішла за ним покірно. Вже майже покинули вони галявину, як на шляху у них став жрець.

— Бачу, молоді, заморилися ви. — Мовив він до них, посміхаючись.

Тієї ж миті до них підбігли парубок з дівчиною. Дівчина тримала круглу паляницю, на рум’яному боці якої вигравали сполохи багаття, а у парубка був кухоль з медом. Жрець правив далі:

— Ось хліб візьміть і меду скуштуйте, то й сили будуть шлях пройти.

Уломила хліб Чаруня, та завеликий був окраєць, тому поділила його і віддала частину Оресту. Він радо прийняв його, примовляючи: «Як є хліба край, то й під вербою Рай». Не зводячи очей з Чаруні, їв хліб та запивав медом, і вона так само не відводила погляду.

Вдячно вклонилися Орест з Чарунею жерцю і, коли він відступив, пішли далі своєю дорогою. А жрець дивився їм у слід, поки не зникли вони в гущавині, потім проказав:

— Як на Купала Небо єднається з Землею, Яв — з Нав’ю, а Вогонь — з Водою, так і чоловік єднається з жінкою. — І сміючись розтанув срібним туманом.

Пліч-о-пліч Орест з Чарунею дійшли майже до самої Діброви, та тільки зневіра охопила парубка, бо була там не одна суха верба, а багато. Трава навкруги пожовкла, суха, не чутно ні птицю, ні звіра. Походили вони поміж мертвих дерев, та не знайшли ознак скарбу.

— Не бувала я тут раніше, — мовила дівчина, в страху ближче підступаючи до Ореста. — Місце це нечисте. Дерева й трави мовчать, мертві. Як же ми віднайдемо скарб? Під якою вербою? — Вона дістала зілля: — І розрив-трави мало. Що робити будемо?

Та не встиг нічого відповісти їй Орест, бо тої самої миті перед ними явився скарбник. Страшний він був: похилий, кістлявий, шкіра в нього темна, вузлуваті пальці з довгими кігтями, люті вирячкуваті очі світилися жовтим, вдягнутий він був у дрантя.

— Знаю, чому ви тут. — Гидке обличчя ще більше спотворилось мерзенною посмішкою, і гострі зуби скарбника зблиснули в місячному сяйві. Він вп’явся немигаючими страшними очима в Ореста, що в того аж холод спиною пробіг: — Скарбу мого хочеш!

— Хочу, — визнав парубок, не в змозі відвести свої очі.

Скарбник моторошно захихотів. Чаруня вчепилась в руку Ореста, намагалась його відтягти подалі, але він стояв як укопаний, не зважав на всі її спроби.

— А як за свій скарб попрошу в тебе плату? — відсміявшись спитав скарбник. — Даси?

— Дам, — не вагаючись відповів той.

— То віддай мені свою душу! — переможно зареготав скарбник.