Буденщина без кольору та смаку

Будильник: зациклена, до нудоти приємна мелодія. Здригається копиця волосся, покроково запускається механізм людського організму: очі, руки, ноги. На мить настає спокій, нічого довкола не існує — лише в'яле відчуття власного тіла. Нараз його пронизує час, силує поворухнутися. Підйом.

Ложка ліниво рухається від тарілки до рота й навпаки. Невідомим чином цей процес припиняється, і ось уже щоки відчувають холод і вологу. Сувора вода б'є кожен клаптик обличчя, криком наказує бути бадьорішим, і тільки тоді зникає в трубах. Грюкають шафи, чутно важкі кроки, шурхіт тканин — механізм чітко налаштований, готовий до роботи.

Надворі звична осіння прохолода, майже не помітна, бо шкіра вже нечутлива до морозу. Погляд спрямований в одну точку — уперед; без чиєїсь команди рухаються ноги: ліва, права, ліва, права... Десь цвірінькають пташки — вуха глухі до їхніх ранкових радощів. Лише шлях уперед, без відволікань на несуттєві речі. Вулиця за вулицею, будівля за будівлею — і мети досягнено. Невисока, бліда, обшарпана споруда — школа.

Двір, коридор, кабінет. Погляди, вітання, усмішки... Механізм пройшов перевірку, отримав схвалення суспільства — він придатний для комунікацій. Така плавна композиція звуків, в'язке перетікання думок від голови до голови. Звичний обмін новинами.

Різко стрясає це дійство дзвінок — пронизливий, настирливий, приречений весь вік кричати з усіх сил. Кричати лише для того, аби бути проігнорованим, аби розмови текли собі далі, ніби не існує нічого, крім дитячих голосів. А вони все поширюються, поширюються, і їм уже стає тісно. Кожен звук, не знаходячи свого місця, мчить кабінетом, відбивається від стін і продовжує стрімкий рух під зовсім іншим кутом.

Грюк дверей — і дорослий голос роздирає трясовину шуму. Залишки безладдя ще намагаються відновити колишню могутність, однак їх пригнічує тиша. Лиш один голос панує в невеликому приміщенні, хоча влада його непостійна, хитка й раз за разом гнеться від нападів гострих променів слів.

Хвилина, секунда — натягується пружина; невидиме тремтіння всередині. Дзвінок — поштовх, що пробиває стіну спокою, збуджує дух. Десятки тіл рухаються в усіх напрямках, купчаться в одній точці. Обличчя блимають емоціями. Крутяться, торохтять, поскрипують голоси — суцільний біль у вусі. Кожну вільну хвилину заповнюють чорні й червоні символи: карти ковзають по столу, пурхають з рук до рук.

Боротьба галасу й тиші непомітно розтягується на години; то одне, то інше бере гору. А тоді — такий різкий, однак такий бажаний фінал: втеча з коробки, розчинення голосів у вуличному повітрі. Під ногами — широка смужка асфальту, немов запис, прокручений задом наперед. Не помітно, як сонце нагріло повітря; не чутно, чи досі співають пташки; перед очима — Усе і Нічого. Вулиця за вулицею, будівля за будівлею — дім.

Дім! Смачний обід, освіжальний душ — обійми для виснаженого тіла без бажань та почуттів... Аж раптом обов'язок стягує цю м'яку ковдру, нахабно щипає, б'є, штовхає в спину. Хапає за руки й щось ними пише — не так довго, бо на це не вистачає снаги. Втрачає міць і відступає, а думки завертають на інше. Один квапливий порух — і в руках опиняється телефон, щоб відтепер не гаснути годинами.

Вуста німі, і лише вогники в очах видають, що мозок волає від захвату. Нічого не існує для нього, крім яскравого прямокутника, де все з'являється й зникає по черзі — змінюється, і саме це дарує насолоду. Інформація стікає на розум шоколадним водоспадом, мало не затоплює його — і як же приємно зробити той вдих, щоб продовжити впиватися контентом... Нічого більше не має значення — жодна річ не зрівняється з цим почуттям!

Як би розум не прагнув прикувати все тіло до екрана, очі ще борються. Першими відбиваючи атаку, втомлюються самі й передають утому всьому організму. Глузд іще не втрачено, і волі достатньо, аби зупинитися. Тіло нерухомо лежить на ліжку. Стирається межа між реальністю та вигадкою — і розум порожніє.

Будильник розвіює туман сну. Підйом. Сніданок. Дорога. Галас, тиша, галас, тиша. Такий жаданий кінець. Дорога. Дім. Яскравий спалах, вир інформації, шалене забуття. Сон.

Ні, не сон, лише дрімота. «Що відбувалося протягом дня?» Події настільки дріб'язкові, що зчіпляються між собою й тонуть у пам'яті. Замість спогадів — різнобарвний туман, замість передбачень — ледве чутний свист; учора та завтра обірвано. У голові — жодної думки.

Очі, що вже здавалися осліплими, оживають. У темряві наштовхуються на слід місяця на стіні. Про сон не може бути мови: очі розплющуються самі собою, наказують: «Дивись!». Вибору немає. Лише гнітючий білий прямокутник, що нагадує екран. Тільки там — бурхлива зміна форм, а тут — мертва незворушність.

Тіло не витримує. Підхоплюється, робить два кроки, завмирає біля вікна. Від різкого руху — запаморочення, розпливаються перед очима плями вікон, жовті й білі. І так це подібно до того мерехтіння голосів у школі...

Сяйво місяця проштрикує змерзле тіло, гостра думка сповнює ще більшим холодом. Перед утомленими очима — німе, заморожене в пітьмі життя. Однотонний пласт подій, з якого не виокремиш миті. Слова різні, але однаково порожні, однаково зливаються в безбарвний шум. Ті самі ігри, ті самі кольори, ті самі числа... Єдина розрада — Інтернет — ілюзія новизни, ілюзія життя.

Кожного. Дня.

Скільки це ще триватиме?! Скільки днів промчить повз? Замість відповіді — німий крик. Зациклене питання, яке змушує розум битися в корчах. Різкі, болісні віддихи.

Досить! Щось має змінитися! Наляканий погляд, шукаючи надії, чіпляється за місяць. Ось він — знак долі! Настане повня — і життя досягне апогею, у ньому більше не буде сірости! Скоро, зовсім скоро... Але не тепер — завтра...

Завтра. Все. Зміниться.

Спокійний сон із дурнуватою усмішкою. Раз у раз — порожня обіцянка.

***

Будильник: нетривала, спокійна мелодія. Неквапливо пробуджується тіло, бездумно виконує вказівки, за графіком виповзає надвір. Небо навдивовижу ясне, і промені сонця підсвічують останнє листя на деревах. Такого свіжого ранку дихання рівне, хода ритмічна. Шкода тільки, що очі незмінно байдужі, інакше побачили б, як місяць іде на спад.