Обійми

Леле! Що то сталось із погодою? Вдарив грім, блиснуло десь зовсім поруч, загудів у шаленстві ліс, тягнучи додолу густі верхи колючих ялиць та сосен.

Дарка знала, що щось буде. Ноги ж так просто не болять. Наче й не було годину тому ні пекучого теплого сонечка, ні безхмарного чистого неба, ніби приснився їй той погожий літній день. По обіді небо налилось свинцем, а з боку лісу вчувались перші удари грому. Нізвідки налетів вітер і поперевертав сміття, змів куряву вверх та добряче насипав їй пилу за пазуху.

Зараз Дарка лиш крадькома зиркала крізь фіранки, вглядаючись у негоду на дворі.

Вдарив грім і знову блиснуло, майже біля самісінької хати. Вона лиш встигла примружитись від яскравого спалаху, а потім почула як застогнало дерево, ніби живе, і повалилось до землі. Потім ще раз вигулькнула з-за фіранки. І тоді Дарка побачила тінь.

Це відбулось раптово, ніби її химерна уява несподівано прокинулась і вирішила пограти з нею у дивну гру. Спалах, грім, а потім знову спалах… Тінь швидко промайнула поблизу сосни та, прихилившись до вцілілого стовбура, завмерла.

Крокви пронизливо заверещали, по склі залопотів дощ. Негода за вікном лютувала, наче хотіла знищити все довкола.

- Ну ж бо! – стрепенулась Дарка. - Там хтось потерпає від бурі, а я тут дивлюся на чужі страждання.

Вона схопила старий плащ і вибігла під проливний дощ, відразу ж змокнувши до нитки.

Трава холодно била по ногах, дерева боляче сіпали за волосся, дощ голосно періщив по даху і Дарка не могла збагнути чи то був справді дощ, чи то грім гримить так поруч. Спалахи блискавки освітлювати їй всю цю коротку дорогу до лісу.

Під розколеною сосною Дарка знайшла те, що шукала. То був ще зовсім юний хлопець, майже дитина. Він нерухомо лежав на траві, розкривши рота у гримасі відчаю та болю, а під заплющеними очима виднілись сльози. Спочатку Дарка подумала, що він мертвий, але груди у незнайомця важко підіймались.

Так-сяк вона затягнула його в хату, вмостила на диван і безсило сповзла по стіні додолу. Серце голосно тьохкало, ладне вистрибнути з грудей.

Жінка важко підвела голову вверх і глянула на знайду. Не знала хто він. Точно нетутешній, бо хоч не мала гарної пам’яті на всіх людей, але такого б точно запам’ятала. Принаймні запам’ятала б таку руду чуприну, яка наче полум’я горіла у нього на голові.

- І звідки ти такий взявся? – прошепотіла вона, дивлячись на незнайомця. – З неба впав, чи що?

Юнак її не чув, а якби й чув, то не зміг би відповісти.

Він лежав нерухомо цілу ніч. Дарка залишалась поблизу. Вона намагалась спати, але сон не йшов до неї. Врешті змирилась з цим і просто сиділа поруч, заплющивши очі.

На світанку негода розсіялась, як і хмари на небі. Яскраві промені сонця розбудили юнака і він сполохано заметався на дивані. Дарка відразу підхопилась до нього.

- Як ти? – запитала вона та так і завмерла, коли той глянув на неї своїми великими жовтими очицями. Нелюдськими.

- Обійми мене, – ледь чутно прошепотів хлопець і його очі стали ще більшими. Жінка могла б заприсягтись, що розгледіла в них спалахи вогню.

- Що? – Дарка від здивування аж рота розкрила.

Хлопець кліпнув і повторив.

- Обійми мене! Тут мені не місце.

Дарка насупилась. Здасться ж таке, полум’я в очах! Ось це безсонна ніч довела до того, що тепер уява малює всілякі дива!

- Ти мариш! – мовила жінка, радше собі, ніж йому, але юнак тільки похитав головою.

- Ти не розумієш! Мені треба додому. Я відбився від гурту. Мої брати та сестри шукатимуть мене. Негода буде лютувати до тих пір, доки вони мене не знайдуть! – вигукнув він і, побачивши страх та нерішучість на обличчі Дарки, знову попросив, - Обійми мене!

У очах незнайомця знову було полум’я. Його було так багато, що жінка не могла вгледіти ні зіниць, ні рогівки. Той справді був чужинцем. Не людиною.

Вона повільно підійшла до юнака, відчуваючи як зрадливо тремтять її ноги. Аби позбутись страху перед жовтими очима, Дарка заплющила очі, обхопила незнайомця руками та обережно пригорнула до себе.

- Дякую! – почула тихе шепотіння у себе над головою.

Все її тіло ніби спалахнуло, однак болю не було. Натомість відчула тільки тепло та затишок. Коли все закінчилось і вона наважилась розплющити очі, то лиш здивовано завмерла.

У кімнаті Дарка була сама, а її руки пригортали до грудей порожнечу.

Примітки автора

Перелесник або Літун з’являється у вир бурі та не може покинути землю до тих пір, доки хтось його не обійме.