Мудрець

Колись існувало на землі загадкове озеро, його називали озером мудрості. Назвали так на честь мудреця, який жив на озері.

Мудрець побудував пліт, на плоту спорудив невеликий будиночок, який більше нагадував курінь, і жив дрейфуючи від одного берега до іншого.

Люди часто зверталися за допомогою до мудреця. Не кожному погоджувався допомогти мудрець. Багатьом відмовляв, говорив, що їх проблеми у власній дурості, а тут він безсилий.

Углядівши людину, яка йшла до нього, мудрець відчалював від берега, і кидав якір посеред озера.

- Якщо людина хоче отримати від мене раду, нехай навчиться терпінню, - говорив мудрець, випробовуючи того, що прийшов.

Іноді люди йшли не дочекавшись мудреця, але були і наполегливі.

Одного разу на світанку мудрець побачив на березі озера жінку, та не квапився дізнатися чому вона до нього прийшла. Сидячи на плоту дивився удалину, прислухаючись до плескоту води немов до мелодії. Довго випробовував мудрець гостю і, нарешті, причалив до берега, підійшов до жінки та протягнув їй хліб.

- Візьми. Спочатку поїш, потім розповіси чого припхалась сюди.

Жінка з'їла хліб, але що-небудь сказати не наважувалася.

- Ти сюди прийшла і так довго мене чекала, щоб мовчати? - здивувався мудрець.

- Я не знаю з чого почати, - сказала сумно жінка.

- Спочатку скажи своє ім’я.

- Мене звуть Гінка. Через два місяці мені виповниться сорок років, а у мене немає ні чоловіка, ні дітей. Немає у мене і друзів. Сусіди мене не люблять, дружнього спілкування з людьми не виходить, чоловіки ледве познайомившись зі мною розлучаються. Я нічого не умію робити і ледве зводжу кінці з кінцями. Якщо ви мені не допоможете, я помру від самотності і туги, - розповідала про себе жінка, схлипуючи від сліз, що душили.

- Позбався від бруду в душі і серці. Від тієї чорноти, що тебе заполонила, - мовляв мудрець.

- Як мені це зробити?

- Мети вулиці, - порадив старий.

- Тобто як мести вулиці?

- Візьми мітлу і мети сміття з вулиць міста. Зроби те що порадив, а потім прийдеш, я скажу що робити далі.

Жінка пішла. Мудрець довго дивився їй услід з тугою в погляді.

- Не від самотності ти помреш, а від укусу змії, - сказав він, передбачаючи майбутнє Гінки.

Гінка повернулася додому. Вона не уявляла як буде підмітати вулиці, але вирішила робити все як порадив мудрець, і кожен ранок, прокинувшись з першими променями сонця, виходила на вулицю і починала працювати, та намагалася швидше закінчити працювати до того, як прокинуться люди. Гінка стала приділяти більше уваги і своєї оселі, не лише вулицям. Пофарбувала стіни у світлі тони, тепер будинок не здавався похмурим. Щодня вимивала підлогу навіть якщо вона не встигала забруднитися. У чистоті були піч і посуд, вікна прикрасила фіранками, на підвіконнях красувалася герань.

Сусіди дивувались як змінилась Гінка. Вона стала привітною, завжди посміхалась, здавалося, ніщо не може затьмарити її гарного настрою. Сусідки стали з нею заговорювати, запрошувати у гості, цікавились що сталося з Гінкою, не розуміли причину таких змін.

Одного разу Гінка вирішила що прийшов час навідатися до мудреця ще раз. Зібравшись, вона відправилася в дорогу.

- Бачу, чистіше стало у тебе в душі, - мовив мудрець, побачивши на березі озера Гінку.

- Що тепер? - покірно запитала жінка.

- Спечи печива.

- І що я маю з ним робити?

- З’їж. Що ще роблять з їжею?

Повертаючись, Гінка увесь час думала як же їй спекти печиво, якщо вона жодного разу нічого не пекла, та і нема за шо купити борошна. Вирішила звернутись за допомогою до сусідок. У однієї розжилася борошном, інша дала яєць, третя медом пригостила. Та у кожної рецепт печива спитала. Жінки з радістю поділилися кулінарними знаннями.

Спекла Гінка смачного та ароматного печива, і перш ніж з'їсти вирішила почастувати сусідок, віддячити за щедрість. Рознесла все, та й сама посмакувала.

Прокинувшись з першими променями сонця, Гінка знову відправилася до мудреця.

- Чому знов прийшла? Я тобі вже розповів як вчинити, що ще від мене хочеш? – невдоволено бурчав мудрець.

- Я все зробила, але в моєму житті мало що змінилося, - боязко відповіла Гінка.

- Повертайся додому, і навчися бути вдячною. Дякуй людям за все, навіть за образи. Від зневаги ще ніхто не помер, але став сильніше, якщо пробачив кривдника, - сказавши це, мудрець відштовхнув свій пліт від берега.

Гінка пішла додому, та знову стала чекати змін, змітаючи з вулиць опале листя. Листя шаруділо під ногами, немов прощалося одне з одним. Воно вже не тішило око своєю смарагдовою свіжістю. Літо давно закінчилося, та й осінь скинула своє золоте вбрання. Відчувалося наближення морозів.

Занурившись у свої думки Гінка не помітила чоловіка, який йшов назустріч. Це був торговець Яків. Він торгував килимами, і кожен ранок, приїхавши раніше усіх на площу ринок, розвантажував з візка свій товар.

- Ти що під ноги метеш? - закричав він на неї. - Не бачиш, людина йде?

- А ти що не бачиш, людина мете? - відповідала в тон Якову Гінка.

- Не заважай працювати, - крикнув торговець.

- Хамло! Ти продаєш килими за гроші, тому що ти їх любиш і вони тобі потрібні, а я мету вулиці, тому що не можу жити у бруді, який такі як ти залишають після себе, - обурювалася Гінка.

Вони ще довго сварилися. Навкруги зібралися люди. Деякі підтримували Гінку і засуджували Якова, інші обурювалися поведінкою жінки, і давали поради, як мести вулиці.

Гінка прийшла додому і розплакалася, так їй було образливо, і тут згадала слова мудреця. Заспокоївшись, вирішила піти до Якова і вибачитись, може тоді й сама його пробачить, звільнить душу від образи.

Яків здивувався, побачивши Гінку. Вона йшла посміхаючись, дивлячись йому в очі.

- Пробач мене, Яків. Я буду уважніше наступного разу, - сказала вона ніжним голосом.

Яків дивився на Гінку ніби уперше бачив. Тільки зараз помітив які у неї гарні очі і милі ямки на щічках, коли вона посміхається.

- Це ти мені пробач. У мене зранку день не задався, - не знав що сказати Яків. Він продовжував милуватися Гінкой, і зараз вона здавалася йому найкрасивішою жінкою у світі.

Та й Гінка помітила який ставний і мужній Яків. Залишок дня вона провела думаючи про Якова. Вирішила, що наступним ранком запропонує йому допомогти з торгівлею.

Прокинулася Гінка раніше звичайного, і багато часу чепурилася. А коли відкрила двері, побачила на порозі букет квітів. Вона трохи не застрибала від радощів. Ніхто раніше не приділяв їй знаків уваги. Коли вона прийшла на площу, з якою починала мести, побачила Якова, який очікував на неї.

- Вітаю, Гінко, - почав нерішуче він. - Я вирішив тобі допомогти. Я думав про тебе. Ти безкоштовно метеш вулиці, ти пробачила мені образу. Ти добра, безкорислива, чемна. Дозволь мені побути біля тебе хоч декілька хвилин.

Гінку зворушили слова Якова. Вона і сама хотіла бути як можна довше поряд з ним. Увесь ранок і весь день вони провели разом. Кожного разу, коли Гінка відчувала на собі погляд Якова, вона відчувала трепет, саме той трепет, який буває в передчутті кохання. Відтоді вони починали день разом, разом і закінчували.

Скоро Гінка і Яків оголосили про заручини. Вони були щасливі зустрівши один одного. Яків, дивлячись на майбутню дружину радів, що зустрів ідеальну жінку. І все дивувався, як же він раніше не міг розгледіти її?

Гінка розповіла Якову про мудреця, і запропонувала з'їздити до озера, подякувати, що допоміг розібратися в самій собі.

Але, як часто це трапляється, людям властиво забувати про вдячність.

Спочатку Гінка забула про своє рішення з'їздити подякувати мудрецю, потім забула і про самого мудреця.

Пройшло багато років. В родині торгівля процвітала, вони ладнали один з одним, але все не було дітей. Потім, нарешті, з'явився первісток. Гінка дивилася на свого малюка, і серце наповнювалося радістю.

Малюк підростав. Його Господь щедро обдарував талантами, але не дав вдячність. Так і згадала Гінка про мудреця.

- Ось я невдячна! Як я могла забути мудреця? Це завдяки ньому я маю все, про що мріяла. Треба було відразу відвезти йому на знак вдячності ковдр та рогож перед лютою зимою, їжею забезпечити, - корила себе Гінка.

І одного разу вона вирішила з'їздити до озера. Дізнавшись про це Яків чинив опір, але Гінка не послухалась чоловіка, відправилася в дорогу. Та коли приїхала на те місце, де мало бути озеро здивувалася: замість озера рівнина, посеред рівнини розвалений пліт, та халупа, що покосилася від часу.

- Невже озеро висохло? Цього не може бути, - не могла повірити своїм очам Гінка. - Де ж мудрець?

І тут її погляд наштовхнувся на невеликий горбок на рівнині, над яким височів хрест. Це була могила мудреця.

Підійшла Гінка до могили, опустилася перед нею на коліна.

Скорботним плачем вив вітер, дрімотно і ліниво шуміла ковила-трава.

- Постаріла моя вдячність, - голосила Гінка, шкодуючи про смерть мудреця.

У своїй скорботі не помітила, що біля могили не сама. Поруч, згорнувшись кільцями, лежала змія. Варто було Гінці поворушитися, як змія ужалила її. Життя повільно покидало Гінку. Тільки зараз вона зрозуміла, що все треба робити свого часу. Запізніла подяка як істина на дні келиха, яка може згубити.