Ad Vitam Aeternam. Книга 1. Господар Валахії

Частина 1. 1459 рік. Єлена

1

- Я постійно бачу ці дивні сни, святий отче, - Влад стояв на стіні давнього монастиря та дивився, як рибацькі човни гойдаються на легких хвилях широкої річки. До його весілля залишався лише тиждень, але сумніви, чи має він право зробити частиною свого грішного життя ще одну невинну істоту, обтяжували його душу та вкривали смутком красиве обличчя князя. Сивий священик, що стояв неподалік, з батьківським співчуттям дивився на чоловіка, якого знав ще дитиною. Отець Іоанн народився і виріс на півночі, у старовинному місті Сіґішоара, і саме там дав свої обітниці. Він був тим, хто підтримував мати Влада у пологових муках, і тим, хто дав новонародженому княжому сину перше благословення. Саме тому з цими сумнівами, що зараз буріли у душі Влада, і які не можна було побачити на обличчі ззовні суворого чоловіка, але можна було вгадати у глибині темних очей, Влад прийшов саме до тієї людини, що замінив йому батька тоді, коли молодий Дракулешті повернувся до Валахії з турецького полону, щоб повернути князівський трон.

- Що саме у цих снах, син мій? - голос старого був рівним та не голосним.

- Біль, багато болю. Не мій, інших людей. Наче крики усіх тих, кого я вбив за роки війни злилися разом у один, і він кричить у мені кожну ніч. Я наче не володію собою, і, в той самий час, я живу життям більш насиченим і сповненим сили, таким що недосяжне для мене вдень. Я більш сильний, швидкий, я чую кожен шерех далеко навколо, я бачу навіть у непроглядній темряві. Я прокидаюсь змучений, ніби взагалі не спав і всю ніч бився з кимось...я відчуваю смак крові на вустах!.. - чоловік обернувся до отця Іоанна, дивлячись на нього з болем та втомою у очах: - Чи можете Ви допомогти мені?

Але священник лише похитав головою у відповідь:

- Мені потрібен час, Ласло, - звернувся він до Господаря тим ім’ям, яким називав його у дитинстві. - У книжках багато мудрості і, можливо, я знайду відповіді і зможу пояснити, що відбувається з тобою. Але я тебе прошу — нікому більше не говори про ці сни, навіть найближчим людям. Люди мають страх за пана в голові, не завжди піддаються розсуду та вигадують хтозна-що про тебе. Лише страх перед тобою сильніший за їх бажання позбавитися тебе. Але ти й не намагаєшся це змінити, адже тільки так можеш втримати Волощину за захистити її від ворогів. Твоя палка вдача поки що на твоєму боці, але, рано чи пізно, від неї може спалахнути і твоє життя і увесь кнезат. У тобі наче й справді живе дві людини — герой та диявол одночасно, - і чим далі, тим частіше останній верховіє над першим. І тільки твоя воля владна стримувати його. Можливо, саме це — у корінні твоїх снів.

2

Навіть найближчі побратими князя, що пройшли з ними через багато битв, та разом з ним підіймали з колін маленьке князівство, перетворюючи його на сповнений добробуту та злагоди край, іноді замислювалися, чи немає долі правди у людському поголосі. Бо, якщо бути відвертими, що вони усі знали про Влада? Він був одним з них і, одночасно, був чужинцем. Вихований у турецькому полоні, куди два князівські сини були взяті заручниками у дитинстві, Господар знав усі традиції, усі особливості та звичаї османів. Він говорив їх мовою та розумів їх думки та дії — цього виявилося достатньо, аби не тільки помститися боярам, що вчинили бунт та вбили його батьків, а потім захопили волоський трон, поки князь був у Едірне, але й чим далі, тим більш потужно відбивати спроби амбіційного та недружнього південного сусіда захопити роз’єднане міжусобицею, але стратегічно важливе, князівство на кордоні Європи та країни османів. Ця брама Європи мала витримати навалу, що могла обернути усі землі на руїну. Маленька брама зі сміливим правителем на чолі, проти нової орди.

На деякий час турки і справді залишили свої спроби захопити та підкорити собі володіння Господаря, задоволені щедрою даниною, яку князь щорічно відправляв до султана. А Влад, тим часом, звернув увагу на внутрішні справи своєї країни, зміцнював військо, розвивав господарство та будував міста. Він заснував у передгір’ї Карпат на вододілі, фортецю з невеликим поселенням поруч — і захистив підступи до своєї столиці Тирговіште. Пройшло небагато часу — і на цьому місці вже було невелике “місто радості” — Бухарест, куди Влад планував перевезти княжий двір. Але і у княжому палаці в Тирговіште князь проводив не так багато часу — він відбивав напади турецьких загонів у кордонів разом зі своїми побратимами з княжої дружини, і навіть у часи відносної тиші надавав перевагу спокою та усамітненню свого замку Поєнарі, розташованого високо на скелях Карпат над ущелиною річки Арджеш. Дістатися туди можна було лише складними гірськими тропами понад лякаючими прірвами.

Проте, останніми місяцями князя все частіше помічали на вулицях столиці, а у княжому палаці не вщухали бенкети, на які запрошували усю знать, іноді навіть з дружинами та доньками. Але частіше це були суто чоловічі розваги, де лилися потоки вина, а цілі туші вбитих на полюванні звірів запікалися у камінах і потім м'ясо розривали голими руками.

Втім, свято цього дня було зовсім іншим. Сьогодні не тільки уся знать знаходилась у найбільшому храмі міста, але і прості містяни заполонили площі та вулиці Тирговіште. На честь одруження князя Влада і доньки шановного воєводи, були влаштовані веселощі для простолюдинів, і цілий день і ніч просто-неба виступали мандрівні артисти, а слуги князя пригощали містян вином та їжею.

Цієї самої миті у соборі старий священник проводив весільний обряд. Наречена під довгим покривалом щільно стискала губи, дивлячись прямо перед собою. А її майбутній чоловік, непередбачуваність та запальна вдача якого були добре відомі навіть тим, хто не вірив казкам про його “диявольську натуру”, навпаки, здавався задоволеним, і поблажливо дивився на священника. Він уважно слухав давні тексти обряду, але жодного разу не подивився на ту, з ким зараз з'єднувався перед Богом та людьми.

А ось серце Єлени — нареченої князя, чия згода на цей шлюб мало цікавила її батька, шляхетного боярина, та братів, що жадали чинів у княжому війську, - лунко билося під тканиною коштовного весільного вбрання. Золота парча з Венеції, дорогоцінні каміння та майстерні вишивки не викликали радості у дівчини, що звикла, скоріше, до льону та тонкої вовни. Вона дивилася на вівтар, і щільне полотно весільного покривала приховувала від усіх її широко розкриті очі. Але перед очима Єлени були не давні візантійські ікони — вона згадувала той роковий день, коли за неї була вирішена її доля.

Головна площа Тирговіште у базарний день була яскравою та голосливою. За одну ніч на ній з'явилися ятки купців та торговців, місцевих та тих, хто прибув із сусідніх міст, сіл та навіть здалеку, з інших земель. Селяни торгувалися, щоб отримати кілька мідних монет за свій товар: гусаків, курей та курчат у простих дерев'яних клітках та кошиках, мішки борошна та зелені капустяні голови, навалені докупи, строкатість червоних та зелених яблук, наче налиті сонцем золотаві гроні винограду з пагорбів волоських долин, міцні цибулини та глечики з молоком, берестяні кошики з пахучими лісовими грибами та горіхами, пучки трав, які жінки покупали крадькома і одразу ховали під одягом. Наближалася осінь, багата своїми дарунками у цьому благодатному краї. І навіть найбідніші селяни сьогодні були певні, що повернуться додому з заробленими грошима, та ще й гостинцями для дружин та дітлахів. Адже міські ремісники теж широко відкрили двері своїх майстерень і запрошували перехожих подивитися на розписаний глиняний та вишуканий мідний посуд, на міцні чоботи та блискучі сідла. На прилавках купців біліли полотна льону, закликали барвисті шматки іноземного шовку, нагадувала про невблаганну зиму вовна та хутра, а сплетені у далеких монастирях мережива не полишали байдужою жодну дівчину, натякаючи на весільний покрив.

Весілля... Єлена швидко заплющила та знову відкрила очі, та відвернулася від торговця тканинами. Мати все частіше натякала, що їй час залишити батьківський дім, і шляхетні чоловіки та юнаки змагалися і робили її батьку спокусливі пропозиції, але не забували поцікавитися посагом Єлени. На її щастя, сивий боярин Петро Мареш не квапився видати заміж єдину доньку — але не через батьківські почуття. Ні, досвідчений чоловік знав, що її сірі, наче коштовні перли, очі, шляхетна, наче у ромейської цариці, постать, а ще мудрість та освіченість, рідкісні для молодої жінки — а Петро не шкодував грошей на освіту доньки — можуть обернутися для Єлени більш вигідним шлюбом. І він чекав.

Єлена круто обернулася на каблуках своїх черевиків та поквапилася до дорідної рудої жінки, що пропонувала свої свіжі пироги так голосно, що її голос розносився усією площею і підіймався над квоктанням курей, блеянням ягнят, шумом повозок та людським гомоном, та розливався над натовпом так само чисто, як золотаві промені серпневого сонця, що лилося на каміння фонтана та вкритою багнюкою бруківкою. Медяник перейшов із ніжних рук Єлени у забруднений варенням фартух торговки, а дівчина з насолодою відкусила ще гарячого пирога з лісовими ягодами, що залишав на її губах солодкий смак. Батько сердився на неї, коли дівчина одна ходила до міста, коли вона штовхалася серед ринкової метушні, ризикуючи тим, що її розчавить повозка або образить хтось, не впізнавши боярську доньку. Усе це від наївності, юності та браку досвіду, вважав Петро, але Єлена просто любила цю наче святкову атмосферу та живе биття рідного міста.

Розсипав залишки тіста для пташок, дівчина вирушила далі, але її зупинив натовп, що розійшовся хвилею, щоб дати дорогу трьом вершникам. Єлена опустила голову, як і інші містяни, але крадькома спостерігала за воїнами, що рухалися через площу. Проте, бачила лише стрункі сильні ноги у стременах, доки не відчула на собі важкий уважний погляд і проти волі підняла очі догори, щоб подивитися на того, хто зупинився перед нею. Чоловік на величезному чорному коні не був схожим ні на кого, кого Єлена бачила раніше. Оксамитовий одяг був, тим не менш, скромним і простим, але важкий срібний хрест та перстень у вигляді дракону з великим рубіном красномовно говорили про те, хто був перед нею. Темно-карі, майже чорні очі князя та смоляні пасма волосся вирізнялися на його спокійному та втомленому обличчі, і саме вони привертали її увагу та вабили більше за княжі коштовності. Його погляд наче проникав в її душу, і дівчині здавалося, що Влад читає її думки, як відкриту книгу. Єлена здригнулася та опустила погляд. Не вперше вона відчувала на собі цей погляд князя — зрідка батько брав її з собою на бенкети до палацу, щоб її могли побачити можливі свати та наречені, Єлена час від часу перехоплювала уважний погляд Господаря, що був непомітним для оточуючих, та наче пропалював її наскрізь. Але Влад ніколи не звертався до неї.

Але тепер дещо змінилося — у його погляді Єлена прочитала тверде рішення, обіцянку та якесь таємне заспокоєння, яке, проте, не схаменуло бурю, що князь викликав у душі дівчини. І вона, ризикуючи викликати гнів Господаря на себе і усю родину, наче заєць кинулась бігти через площі та вулиці Тирговіште і зупинилася тільки тоді, коли двері її кімнати були щільно зачинені за її спиною.

Від князя прийшли того ж вечора.

Від полум'я багатьох свічок було душно і на якусь мить Єлена відчула запаморочення. А може, це хвилювання нагадувало про себе? Лише кілька тижнів тому вона, вільна дівчина, гуляла ринковою площею, і ось вже вона — княгиня, стоїть поряд з тим, перед ким всі тремтять, кого бояться та про кого складають легенди та нісенітниці. Єлена і зараз посміхнулася, пригадавши квапливий шепіт її подруг, що поспіхом розповідали їй усе те, що вони знали про її майбутнього чоловіка: про тисячі турків, яких він розірвав у бою чи посадив на кіл, про спалені села, про те, що у його чаші на бенкеті було не вино, а кров, і що він був зачарований рудою відьмою, яку взяв з лісу до свого ліжка, і як ця курва його звела з розуму та прокляла на віки вічні. На усі ці казки Єлена лише розсудливо знизала плечима — вона не вірила їм. Тому що бачила у глибині темного погляду князя таємне страждання, вгамувати яке прагнуло її добре серце. Вона ще не наважувалися зізнатися у цьому собі самій, але темний погляд очей князя вже проник до її душі, лишив сну та викликав солодке тремтіння у тілі та рожевий рум'янець на ніжних дівочих щоках.

Вона не противилися цьому шлюбові та навіть таємно бажала його. Але тривога та неспокій не лишали Єлену з тієї самої миті, як батько оголосив їй про сватання князя і свою згоду. Вона також знала, що оточуючі співчували їй, тихо згадуючи княгиню Єлизавету, першу дружину Влада, яка, за чутками, збожеволіла, а потім зникла. Але не це непокоїло Єлену, хоча відчуття невідворотного року іноді поглинало її думки. Вона питала саму себе — як така дівчина, як вона, що не вміла хитрувати та брехати, проста, далека від придворних інтриг, може бути подругою життя такої людини, як князь Влад.

А може, саме вона, і тільки вона єдина й могла і мала нею стати?

Церемонія проходила як мала проходити, але не було у ній ні тепла, ні відгука хоч яких почуттів: лише сухість, стриманість, метал слів священика, що падали униз і відбивалися від холодних кам'яних плит полу, і передавали цю зимність усім присутнім. А коли їх оголосили чоловіком та дружиною, Влад трохи обернувся до Єлени, вдивляючись в її обличчя крізь щільну паволоку вуалі: воно було стриманим, але чоловік бачив напружена очікування та занепокоєння у її очах, і те, що її губи тремтять - сторонній спостерігач міг би вирішити, що це від стриманих сліз, але Влад не побачив у її погляді ні страху, ні горя. На мить промайнула думка: ти не повинен був приносити у жертву трону цю невинну дитину. Але він бажав стабільності для своєї країни та свого роду, і знав, що для цього має закріпити владу появою власного спадкоємця. Тому він і обрав серед інших знатних красунь саме цю дівчину - її приваблива зовнішність та фізичне здоров'я обіцяли йому народження міцного красивого сина у найближчий час, а благородне походження з місцевої родини гарантувало безпеку від чужеземної крові та залежності. Своє значення зіграла і її краса, він не міг стримати усмішки навіть зараз, коли подумав про її молоде недосвічене тіло та ту насолоду, що отримає через нього. Однак це було вторинне і не було причиною одруження, адже для задоволення лише бажань плоті, він просто взяв би її для себе, і її походження та родина не стали би на заваді бажанню князя. Але зробивши цю жінку дружиною, Влад розраховував знайти у ній не покірну рабиню та не лише коханку, але партнера, радника та довірену особу. Князь бачив мудрість та розуміння природи речей у її погляді та строгому уважному виразі обличчя. Він навів довідки та знав, що Єлена отримала добру освіту на рівні державних посадовців, а її гострий жіночий розум та допитливість давали надію на те, що вона здатна бачити нестандартні рішення стандартних ситуацій. Владу і в голову не приходило, що його дружину можуть і не приваблювати перспективи цього союзу, адже це було найкраще, що могло статися з жінкою у Валахії, значно більше, ніж те, на що вона могла розраховувати - можливість, щоб іі голос було чути. Він не очікував, що Єлена могла просто у нього закохатися і був би здивований, дізнавшись про це.

Після обряду молода пара мала повернутися у палац разом зі своїм почетом, родиною нареченої та наближеними нареченого. Весільний обід чекав на них у парадній залі, а поки що слуги допомагали нареченій сісти верхи на дорого прикрашеного білосніжного коня, а її чоловік, без сторонньої допомоги, злетів у сідло свого улюбленого Сіях. І верхи, у супроводі почету, князь та княгиня мали проїхати вулицями столиці. Усі погляди були прикуті до них, і Влад бачив, що така увага викликає збентеження у Єлени. І тоді склонився до неї і вперше звернувся до дівчини за весь час їх “знайомства”.

- Ви звикните. Для них Ви - практично свята, бідолашне ягня, яке принесли у жертву дияволу, - він посміхнувся і простягнув руку, сжавши поводи її коня, щоб направити його рух. А потім коротко додав: - І вони мають рацію.

- Господарь хочу мене налякати? - беземоційно відгукнулася Єлена, непомітно, але наполегливо забираючи поводи з руки князя - чи то даючи зрозуміти, що не потребує його допомоги, чи що не хоче, щоб конем управляли за неї.

Гідності вона не втратила. Горда постава, підняте підборіддя - важко було зрозуміти її справжні почуття. Нехай простий народ не бачив її обличчя, але для князя це не залишилось поза увагою. Єлена непомітно зробила глибокий вдох - весільна сукня була надто важкою, вона заважала дихати. І вона відчувала себе чужою у власному тілі, одягнута в усі ці дорогі тканини та перли. На Єлену дивилися сотні містян, вони були у захваті від краси та постави нової княгині, її вбрання та аури, що оточувала дівчину, але сама вона відчувала себе забавою, якою розважають натовп.

Воїни князівської дружини, що їхали слідом за князівським подружжям, щедрою рукою кидали у натовп золоті монети, і люди ловили їх, іноді витягуючі з придорожнього бруду та влаштовуючи справжні бійки за кожен золотий, що летів на дорогу. Пряма статура князя верхи на чорному коні у голові процесії притягувала погляди, він ледве тримав поводи, дозволяючи тварині самій обирати шлях, а погляд його чорних очей був спрямований перед собою. Єлена, що їхала поруч, могла бачити лише його профіль та жорстку посмішку, що іноді з'являлась на обличчі Влада.

Краєм ока княгиня спостерігала за Цепешем. За тим самим Цепешем, Тім. Хто Сажав на Кіл, від якого зачиняли всі вікна й двері на ніч. Цепешем, що віддавав людей на страшні та болісні тортури та страти, і потім пив їх гарячу кров. Єлена похумуро всміхнулася. Хай там як, в неї наразі є можливість на власні очі пересвідчитися у правдивості цих казок. Хоча радість від цієї можливості була сумнівна… Але геть усе, що відбувалось із нею останнім часом важко було назвати радісним, чи не так?

Він був вродливим. Поза сумнівами - Влад був вродливим. Темні, майже чорні, кучері волосся, внутрішня сила і воля, які відчувалися у рисах обличчя, шляхетний гордий профіль, та очі… Темні, загадкові, як і сам він. Господар їхав верхи зі спокійною впевненістю справжнього принца крові, сильного володаря незалежної держави. Якби не його лиха і навіть страшна слава, з таким чоловіком бажала би одружитися будь-яка дівчина Валахії - та де там, принцесса будь-якої країни! - молодий, вродливий, шляхетний та мудрий правитель в усі часи був межою дівочих мрій. Але страшні казки мали більше влади над думками, ніж усі переваги, ніж усе богатство і шана... Страх - те, на чому грунтується влада, говорив часом батько Єлени і вона з ним ніколи не погоджувалася. Вона завжди поважала свого князя, але не через страх, а тому, що він зміг підняти маленьку Валахію з колін і виборов її незалежність від сильних загарбників, що наступали з півдня та півночі.

Шлях до палацу тягнувся нескінченно довго і більше за все дівчина хотіла, щоб усе це закінчилось. І шлях, і весілля. Але, разом з тим, менше за все вона бажала залишитися наодинці зі своїм чоловіком потім, коли свято закінчиться. Зараз вона хотіла знову опинитися у себе вдома та зажити старим життям. Але так, як раніше, вже ніколи не буде, і Єлена чудово це розуміла.

Ще один поворіт шляху, ще одна вулиця, і натовп розступився, звільняя дорогу для князівського подружжя, зустрічаючи наречених криками та оплесками. Молода княгиня охопила поглядом людей. Тепер це був і її народ…власно, це завжди був її народ, але тепер це були її вассали. Піддані, в чиїх очах вона читала співчуття, хто вважав її нещасною жертвою кровожерливому дияволу.

"І вони праві," - повторив голос Влада в її голові. І це їй не лестило, чим би не були його слова - похмурим жартом, глузуванням чи погрозою.

Нарешті, цей довгий шлях завершився. Невелика кавалькада в'їхала в вимощений давнім камінням двір князівського палацу і Влад спішився, бросив поводи своєму зброєносцю, і, супроти очікуванням Єлени, наблизився до неї, щоб допомогти дружині зійти з коня. Він дивився знизу вверх, у променях сонця, яке світло у його обличчя, через що князь щурився, і здавався майже звичайним, таким, як будь-який лицар. Влад ласкаво тріпав гриву її коня, очікував, поки дівчина буде готова зійти на землю. А Єлена простягнула обидві руки чоловіку, і він зняв її з коня легко, наче вона була невісома, всупереч важкому вбранню, і в цю першу хвилину їх фізичної близькості Влад затримав її у своїх руках, подивився дівчині в очі і тихо запитав, відкриваючі їй завісу над своїми думками:

- Мені цікаво, чи Ви погодилися би стати моєю дружиною, якби я був звичайним воїном… - це було навіть не запитання, адже він не став чекати на її відповідь, а просто запропонував дівчині свою руку, щоби разом увійти до палацу та приєднатися до юрби гостей, що вже чекали на них у головній залі.

Довгі столи, застелені дорогими тканинами, були уставлені золотим та срібним посудом, що наповнювали численні страви. Цілі тушки смаженої дичини, гори фруктів і привабливі заморські солодощі, свіжий хліб і місцеві сири, овочі у барвистому розмаїтті. І, авжеж, вино, яке безперервно наливали у збани та кубки слуги. Все це мало затримати гостей у залі геть до ранку. Князь та княгиня займали свої почесні місця за столом, що стояв на невеликому піднесенні. Вони не торкалися один одного, навіть не дивилися один на одного. Зрідка князь обмінювався короткими фразами то з тим, то з іншим зі своїх наближених лицарів, зрідка робив ковток вина з прикрашеного коштовним камінням срібного кубка, та спостерігав за навколишніми веселощами. Молоді люди, хлопці та дівчата, танцювали під звуки лютен та інших музичних інструментів, з якими ладно поралась група музикантів. Для більшості присутніх це дійсно було довгоочікуване свято. Чоловіки та іноді навіть дами старшого віку деінде вимовляли непристойні жарти у бік подружжя, і робили це навіть брати Єлени. Влад зберігав холодний стриманий вираз обличчя, але дівчина помітила, як кілька разів тьмяніл його погляд, і долоня чоловіка опускалась на рукоять меча та стискала його, а вилиці чоловіка напруживалися від стриманого гніву. Але він не виявляв свого роздратування, і нічого не казав у відповідь на це нахабство. А ще Єлена помітила, як час від часу погляд її чоловіка зупинявся на тій чи іншій шляхтній красуні, що сиділа за столом чи танцювала у залі, і тоді жінки червоніли і опускали погляд, навіть найзухваліші з них.

Якщо Єлена гадала, що вона не буде себе почувати більш по дурному та безглуздо, аніж на шляху із собору до палацу, - вона дуже помилялась! Тому що на власному весільному обіді вона бажала провалитися крізь землю, щезнути звідси без сліду, або просто вибігти з залу, сховатися у своїй кімнаті і довго звідти не виходити. Зараз вона як ніколи раніше ясно зрозуміла, що навіть для наближених до князя вона була лише лялькою, яку продали князю, і нічим іншим, хіба що ягням, яке принесли на жертовний вівтар чи віддали лютому звіру. Але бачити, як лише за кілька годин після священих обітниць, її чоловік дивиться на інших жінок. виявилося для Єлени білш образливо, ніж чути всі ці непристойні жарти гостей. Вона не розуміла цього, бо - хіба вона кохала Влада? Чи той стукіт серця і перехоплене дихання, що викликав у дівчини його погляд, мали щось до кохання, чи були тільки свідченням слабкості плоті. Вона не знала, і сердилася, не проявляючи цього, і таємно бажала, щоб князь і на неї дивився так само, як на тих жінок. Чи у шлюбі її чекає лише самотність та нещастя, і життя стане лише низкою сумних днів, сповнених байдужістю чоловіка, а може і його ненавистю? Чи наївним було чекати від Влада якщо не кохання чи відданості, то хоча б поваги? На цій хиткій основі Єлена могла, повинна була побудувати власне щастя. Але зараз здавалося, що і у цій милості їй буде відмовлено. Зараз вона була відірвана від власної родини, а у цій новій, родині, яку складав для неї лише Влад - чи була вона справді потрібна? Чи може просто належала йому, цьому жорстокому, непередбачуваному та цинічному чоловікові. Чи була б вона згодна стати його дружиною, якби Влад був простим воїном? Зараз Єлена ладна була вважати, що це - гірше за смерть.

Княгиня жодного разу не торкнулась іжі чи вина - навіть не дивилась на них. Не сказала жодного слова будь кому навколо. Її погляд був часом прикут до порожнечі, а часом блукав залом, майже непомітно повертаючись до чоловіка. Була б на то її воля, вона знову закрила би обличчя щільною вуалью, щоб хоч ненадовго сховатися від усіх та усього навколо. Все через те, що відчувала себе тут зайвою, малозначущою, декоративною. Всередині все скручувало від очікування тривожної невідомості попереду. Дівчина на мить закрила очі та видохнула, придушуючи бажання заявити, що вона погано почувається та залишити святкову залу.

Але час йшов, повільно, але рухався і, порівняно зі шляхом із собору до палацу, і вечір видавався дівчині нескінченним. Їй здалося, чи ніч вже перевалила за опівніч? Єлена і хотіла щось промовити до Влада, але не могла знайти слів і не розуміла, чи взагалі має на це право. І тому лише з проханням подивилась на чоловіка, коли відчула, що більше не може витримати тут і хвилини. Її порятунком стала служниця, що мала тепер зайняти головне місце серед особистої прислуги молодої княгині. Дівчина наблизилась до Єлени і пошепки повідомила, що її молода госпожа наразі має залишити гостей, щоб у своїх кімнатах бути підготовленою до шлюбної ночі. Цього непростого ритуалу строго притримувались у шляхетних родинах: її будуть купати у гарячій воді та натирати усе тіло дорогоцінними ароматними оліями, а після цього служниці переодягнуть наречену у коштовну ночну сорочку і залишать одну в очікуванні князя - якщо той знайде за потрібне відвідати свою дружину цієї ночі. Мати Єлени підтвердила слова служниці легкою розуміючою посмішкою та кивком голови і повідомила чоловікам, що має провести дочку і допомогти їй, і всі три жінки завмерли, очікуючи дозволу князя. Але, ледве подивившись на них, Влад відпустив жінок кивком голови, і повернувся до розмови, що щойно розпочалася.

- Ми потребуємо підтримки Угорщини, - у відчаї вигукнув один з воєвод, чим привернув увагу князя Влада.

- Але що це нам дасть? - знизав плечима інший лицар. - Буда у кількох днях шляху, і це вони потребують нас, а не навпаки. У випадку нападу турок саме ми першими зустрінемо ворога і дамо бій.

- Або пропустимо турок волоською землею без опору і дамо їм можливість без перешкод захопити Угорське королівство, - глузливо додав інший воїн та швидко перевів погляд на князя: що на це скаже він?

- Ніколи за моєї волі та влади ноги яничар не буде на волоській землі, - негучно, але важко промовив Господар, і зробив ковток вина. - І кожного, хто матиме на думці звернутися за допомогою до угорського короля, батько якого у близькому минулому розграбував наші домівки і зрадив дружбу та довіру моєї родини, чекає немилосердна смерть у муках як зрадника Валахії, - цього разу погляд Влада був прикутий до його власного молодшого брата, що не ховав симпатії як до північного сусіда, так і до могутнього султана Османії Мехмеда ІІ, а заздрощі та ненависть до Влада, хоча й не мали зовнішнього прояву, легко читались у злобі його очей.

Це попередження, що викликало страх навіть у загартованих у боях воїнів, поклало край розмові, що знову повернулася до легковажного русла, як це й має бути на святі. Більшість гостей вже були на підпитку і ледве пам'ятали привід, що зібрав усіх в палаці. Але Влад, у свою чергу, вирішив, що з нього цього балагану вдосталь - він не був прихильником пирів, тим більш пяництв, коли недоречні сальні жарти відпускали геть усі, навіть батько нареченої. Саме йому дістався останній неприязний погляд князя перед тим, як той піднявся зі свого місця. Втім, батько Єлени виглядав задоволеним тим, як владнав справи, видавши доньку заміж за князя та отримавши за неї кілька скринь із золотом. А князь думав про те, що кілька годин відділяють його від тієї миті, коли він зможе забрати молоду дружину у свій замок Поєнарі у Карпатських горах, де затишок та спокій, вдалині від палацевих інтриг, серед лісів та неприступних скель. Саме там Влад відчував себе спокійно, і міг бути собою. Там не потрібно було бути обережним, адже він не мав довіри майже до жодного зі своїх воєвод, не вірив їх клятвам вірності. Він взагалі мало кому вірив після років у Османії та зради бояр, що вбили його батьків.

Він не вибачався перед гостями, що залишає їх зарано, лише різко піднявся, і його роздратування виявилось у різких жестах, через що князь зачепив кілька кубків, які попадали зі столу з гучним грохотом, і тиша запанувала у залі.

- Залишаю вас, адже, як було тут промовлено не раз, мене чекає молода дружина, - Влад гірко посміхнувся. - А завтра нас чекає важка дорога. Свято для вас триватиме до ранку, - з відтінком гостинності додав він, перш ніж залишити залу під гробову тишу.