Він називав її собою

Він називав її собою

У любові моїй ти похована, і

смерть твоя носить ім’я моє.

Світло...Воно сліпить очі, проникає в кістки, у кожну клітинку моєї холодної

плоті. Я відчуваю, як перетворююся на попіл, але мені не шкода, що я

припиняю жалюгідне нескінченне існування на цій землі. Нарешті

це все закінчиться і я, Великий Гві, стану лише жменькою попелу.

А пам'ятаєш той вечір? Тоді я, самовпевнений бовдур, вступив у битву зі

зграєю найсильніших роду свого. Кілька годин я, ослаблий і

поранений, біг по лісі, спиною відчуваючи їх переривчасте дихання і

глухі рики. Мені здавалося, що я вже не виберуся з цієї хащі живим.

Ззаду бігли кращі з кращих кровопивць, а у височині на своє законне

місце сходило світило.... Тоді з'явилася ти. Вийшла, ніби сонце, яскраве

і палюче, легке і витончене, ніби свіжий вітерець у нічній долині.

Але тоді я, дурень, що ненавидів весь рід людський, скрушно зітхнув

і спрямував погляд на небо, не бажаючи зустрічатися з жалюгідним людським дитям, якому доля дарувала право побачити ганебну смерть молодого вампіра. Але...на моє здивування, переривчасте дихання і крики подібних мені хижаків затихли, а після, і зовсім я відчув, як вони швидко

злітають в небесну гладь, розводячи повільно пливучі хмари і їх

власника-Місяця, зникаючи десь у височині.

— Вони злякалися дівчини? – обурено прошепотів я,підіймаючись і озираючись, зовсім забувши про створіння, що тихо зітхало у стороні. Але ти незабаром дала про себе знати.

— Ви не ушкоджені?– пролунав тихий,ледве вловимий голос з нотками хвилювання і переляку. Тоді я сприйняв це як образу. «Невже я так жалюгідно виглядаю, що якесь дитя людське про мене турбується? І чого ж їй вдома вночі не сиділося?» – думав я, кульгаючи в темряву

— Вам потрібна допомога?– знову простодушне запитання.

Я лише махнув рукою в надії, що ти не побіжиш за мною, ніби набридлива собачка. На щастя, ти немов почула мої думки.

Минуло кілька тижнів після того ганебного випадку. Я тоді сидів на гілці могутнього дуба і байдуже вдивлявся у небо. Навколо мене головувала ніч. Місяць сріблив зелену галявину, яка була заповнена різними нічними квітами, що ледве чутно гойдалися на вітру;дерева відкидали химерні тіні, які занадто чутливі люди могли прийняти за страхітливих монстрів, а в річці, ніби заколисуючи й втихомирюючи цей невгамовний світ, повільно бігла вода. Я завжди любив бути один, оповитий ніччю, ніби шаллю, яка приховувала мене від небезпечних сонячних променів і всіх інших "принад" галасливого дня. Але тоді я не мав права довго сидіти. Знову розбушувалися вампіри, бажаючи порушити порядок, який царював сотню тисячоліть. І мені, як одному з молодих представників клану, було доручено їх зловити. Постійно хтось із наших бунтував проти порядку, а решта переслідувала їх, отак раз за разом. Ми жили гірше цих всіх людців. Вампіри були лише гончими порядку. Такий уклад справ набридав багатьом, але лише одиниці сміли протистояти багатовіковим законам. Тоді вампіри, ніби пси на прив'язі, повинні були виконувати свій обов'язок, без мети та кінця. Я завжди, скільки себе пам'ятаю, хотів вийти з цього пекельного кола

повторюваних кожен раз обов'язків, але не міг...Сміливості мені не

вистачало або гідної мети, яка б виправдала небезпечний замір, я тоді

не знав.

Я вже зібрався покинути місце відпочинку і відправитися на «ловлю». Але варто було мені лише зіпнутися на ноги, готуючись ринути в нічне небо, як десь внизу почувся знайомий голос, що належав дівчині людській.

Я весь перетворився на слух. Спочатку далеко, але потім все ближче ставали твої кроки, я навіть чув, як хрумтять гілки під твоєю тихою ходою.

Через кілька секунд ти, разом з ще такими ж дівчатами, вийшла з-за

кущів і пішла до річки з великою кількістю одягу в руках. Весь

цей час, поки ви, сміливі діти, які немов не бояться всієї страшної

могутності ночі, прали одяг, я слухав ваші розмови, з метою

скоротати тут ще кілька хвилин.

Ваша балаканина не принесла мені задоволення. Зітхнувши,

збираючись залишати короткочасну обитель, я раптом почув знайоме

переривчасте дихання.

Вони прийшли... Гнані своїм родом, вже скуштували людську кров, знову

вийшли на полювання. Я, як страж порядку, повинен був давно їх вже зловити, але не совість гризла мене, не даючи зрушити з місця. Я не міг сказати, що раптом почав відчувати жалість до людей або захотів знищити вампірів, які пішли проти правил. Якась невідома сила, почуття,

що зароджувалося в мені, як в сліпому наївному кошеняті, не давало просто покинути це місце. Жалюгідне видовище... вампіра, силу світу цього, змусило повністю змінити існування безглузде почуття, яке тоді він ще навіть не міг усвідомити та, на жаль, так і не зміг...

Хижаки підійшли впритул до жертв. Ті оглушливо закричали.

Дивно, але та дівчина, що врятувала мене, не припиняючи також несамовито кричати, вийшла вперед групи, закривши їх собою. Я не міг не відчувати захоплення від такої сміливості, але подібне вельми було не схожим на поведінку боягузливих людей.І тоді зробив те, що змінило моє існування і..її теж. Я, ніби гнаний злісним провидінням, кинувся в бій.

Вони всім натовпом кинулися на мене. Я не був слабким вампіром, все-таки

статус мисливця за нечестивими щось значив, але впоратися з оскаженілою купкою те ще завдання. Я відчував, що ти тремтиш, ніби стебло вишуканої мюленбергії під грізними поривами вітру.

— Не чіпайте його! – раптом пролунав впевнений голос.

Хижаки злякалися сміливості маленького кролика, знову поринули вгору.

З того часу життя мерзенного вампіра і тебе, о моя ніжна квітка, сплелися.

Ти втратила все, щоб я мав можливість на порятунок.

Ти наважилася сказати, що не тільки вдячність тримає тебе біля

мене. Через кілька зустрічей, на які я, як одурманений, поспішав

стрімголов, ти сказала, що..любиш мене. Ці слова розпалили в мені

вогонь..вогонь, який повинен був зігріти тебе, але...

Ми разом оселилися в підземеллях Чосона. Імператор сам попросив у

мене допомоги, хотів, щоб я тримав у страху його ворогів, а натомість отримував всі почесті, що і він. Тоді я думав, що повинен заради тебе проміняти життя мисливця на нічного правителя, забезпечити тобі, дочці бідних ремісників, все, що ти раніше не мала. Але правдиві наміри

жахнули мене самого.

Я тебе представив як наложницю. Імператор, міністри, всі, хто знав про

мене, думали так. Мені раптом стало соромно, що я, могутній ГВІ, полюбив

людину. І ти тоді змовчала. Ти мовчала дуже довго. Чому ти думала, що я, засліплений владою, можу щось побачити у твоїх глибоких карих

очах?

Пам'ятаю, як я клявся перед Небесами кинути весь світ до твоїх ніг. А ти

тоді чомусь так посміхалася і промовляла, що тобі потрібна тільки

моя любов.

Я занадто швидко загасив свій запал.

Дійшло до того, що ти у шовках кісен подавала чай...

Але довго я не втрачав душі людської, адже ту цілющу воду, якою твоя

любов наповнювала моє серце, протистояла отруєному плющу, що

обвивав її.

Я жив, а ти чахла, позбавлена сонячного світла і моєї турботи. Раз ти стала

частиною мене, думав я, дурень, значить, ти вже нікуди не дінешся, ти саме

собою зрозуміле. Але я втікав від світлої сторони себе-тебе все більше

провалюючись в безодню. А ти багато розуміла, відчувала, намагалася

зупинити, та..

Я все так же клявся в любові, але підземелля серця мого, у яке я тебе

заточив, ставало все темнішим та потворнішим. Все більше правил були вигадані, але головне: навіть не мріяти про дитину. Ти не знала, що я ще тоді,

коли Імператор віддав мені владу, отримав пророцтво: дитя моє стане

моїм же кінцем. Я боявся втратити все...втратити владу.

Спектакль завжди має кінець. Закінчилися і мої нікчемні старання

утримати в руках і світ, і тебе...

Довго пам'ять про той день, аж до моменту моєї загибелі, була закопана там, де ростуть мюленбергії...

Мені сказали навести порядок у селі, де не платять податки. Я поїхав на дев'ять місяців, залишивши замість пояснень лише факт від’їзду.

І ти, занудьгувала і...ослабла, зважилася виходити в ночі все частіше на

прогулянки. Навіщо провидіння саме тоді розкрило все?

Я, безжальний Гві, вбивав в одному з сіл. Маленька дитина

зуміла втекти, я кинувся в погоню. Але прудке дитинча добігло до головних

воріт і сховалося за чиюсь тонку фігуру. Я підняв повні крові очі і

побачив тебе...

— Я думала, ти крадеш, залякуєш, але, Гві, ти..вбивця?

У твоєму голосі не було презирства, в ньому чулося руйнування

світу, яким був я.

—Гві, покайся! – заблагала ти, – Підімо з цього краю! Ти, я і..наша дитина.

Тебе трясло, ніби в лихоманці. А в розпаленій моїй голові

блискавично промайнули думки: «Дитина? Вона посміла народити?».

Все було як в тумані. Я замахнувся, з твоєї шиї хлинула кров, твій

зойк, він ніби пробудив мене від кошмару. Я підхопив тіло і заволав:

— Навіщо ти це зробила? Прошу, не вмирай, ні, ні, тільки не зараз, ти не

можеш мене покинути.

— Дівчинка, все добре, біжи, забери дитину он там, в підземеллях, і

сховай його, прошу. Будь ласка, молю тебе, дозволь їм піти.

Ти швидко позбавлялася сил. Кров стікала по твоїм білосніжним

убранням, а я сидів і тримав твоє тіло, таке рідне, але вже майже

заклякле. Я чув твої слова, але наче не розумів їх, я не міг

зрозуміти, прийняти, що тоді відбувалося.

— Мій Гві, – зі сльозами на очах вимовила ти – як же тепер будеш

існувати? Ти ж зненавидиш себе і весь світ. Як ти зможеш все

винести? Тобі ж буде нестерпно...

Мені було б легше, якби ти сипала прокляття, ненавиділа той день,

коли подала мені руку допомоги та подарувала можливість жити. Але ти до

останньої секунди дбала лише про мене...

Стиснувши мою руку, подивившись з відчаєм та неприкритою любов'ю в мої скляні очі, ти останній раз прошепотіла: «я люблю тебе» і

пішла туди, де вічно квітнуть мюленбергії…

Я не зараз вмираю, а з того моменту вже не існую…