Та, що перетнула межу...

Та, що перетнула межу...

Дерева та кущі стрімко змінювали одне одного за вікном швидкого потяга. Від нетерплячки її підошви пекли пеком до нестями, немов стояли на гарячому вугіллі. Вона так скучила за рідними людьми, домівкою, містом. Чим ближче потяг під’їздив до вокзалу, тим повільніше тяглися хвилини, наче він їхав крізь кисіль. І ось нарешті довгоочікувана зупинка! Ноги вже йдуть пероном. Набравши повні груди повітря, дівчина посміхнулася. У голові майнуло: наче років сто не була вдома!

Діставши з кишені телефон, з валізами напереваги, вона відразу подзвонила чи не найріднішій людині. Доки у слухавці чулися довгі гудки, вона напівстрибки бігала від таксі до таксі в пошуках найвигіднішого тарифу. Нарешті в телефоні відгукнувся заспаний жіночий голос:

— Алло.

— Дорогенька, це я! Я вже в місті! Ой, зажди хвилинку!

Мандрівниця скоромовкою збуджено говорила у слухавку, водночас домовляючись з таксистом і вмощуючись на задньому сидінні старенької іномарочки.

— Люба, ти що спиш!? — вона знову радісно крикнула у слухавку.

— Звісно, — відповів сонний голос. — Ще тільки шоста ранку. Але я дуже рада тебе чути. Приїзди на каву.

— Домовилися, зараз буду!

Охайна брюнетка у спортивному костюмі, обвішана клунками, мов новорічна ялинка, подзвонила у візерункові залізні двері квартири на шостому поверсі.

Їй відчинила молода заспана жінка в піжамі. Ніздрі залоскотав приємний запах: трикімнатна квартира була наповнена бадьорливим ароматом свіжозвареної кави.

— Вибач, дорогенька, не встигла надягти вечірню сукню, — з посмішкою пожартувала господиня.

Подруги засміялися, міцно обійнявши одна одну.

— Проходь до кімнати, — запросила господиня.

Простора кімната зустріла гостю тьмяним світлом, що пробивалося у щілини між темними важкими портьєрами, та величезним розстеленим диваном, на якому у зім’ятій ковдрі спав здоровезний пухнастий рудий кіт. Поряд на журнальному столику в непристойно великому кухлі парувала кава. Китайський порцеляновий сервіз на дві персони вже був напоготові частувати гостей, а трохи далі стояла таця з печивом і пляшка лікеру «Бейліс». До столика було підсунуте м’яке крісло, яке, вочевидь, чекало на гостю. Подруга підготувалася добре, бо знала, що розмова буде довгою: як-не-як не бачилися аж півроку, тож новин назбиралося багато. Дівчата зручно вмостилися: одна в м’якому кріслі, інша залізла у розстелену постіль, розбудивши кота, закуталася в ковдру. І розмова почалася.

***

Задзеленчав домофон. Дівчина натисла кнопку — і на маленькому екрані з’явилося зображення.

— Мене звуть Тетяна, — сказала відвідувачка з маленького екрана. — Мені призначено зустріч на другу годину.

— Так, заходьте, будь ласка, на вас вже чекають, — відповіла симпатична секретарка Марина.

Відвідувачка ввійшла до офісу, перебудованого з однокімнатної квартири. Приймальня була світлою та просторою. Секретарка, привітно посміхаючись, запропонувала їй каву. Потім вона зникла за зачиненими дверима і, вийшовши за хвилину, сказала:

— Проходьте до кабінету.

Жіночка слухняно почимчикувала до дверей. Увійшовши до трохи меншої за розмірами кімнати, Тетяна подумки відмітила: «Напевно, перероблено з кухні». Її прискіпливий погляд ковзнув по великому вікну та світлих шпалерах. «Майже ніякого натяку на те, що тут приймає ворожка», — продовжувала оцінювати кімнату жінка. Нарешті вона поглянула на скляний стіл, за яким на елегантному стільці сиділа господарка офісу, худорлява шатенка з чорними блискучими, немов антрацитове вугілля, очима. Її довге волосся було затягнуте у тугий хвіст на маківці.

— Про що ви хотіли б дізнатися, Тетяно? — запитала приємним тихим голосом ворожка.

Жестом вона запропонувала жінці присісти на такий самий елегантний стілець. Та гепнулась на нього і, важко зітхнувши, почала:

— Мій чоловік дивно поводиться останнім часом. Мені здається, що в нього з’явилася інша.

— Гаразд, зрозуміло, зараз поглянемо, — кивнула ворожка. — Яке ворожіння вас цікавить: руни, карти Таро, хіромантія… Може, спробуємо зоряну карту? Чи взагалі, візьмемо звичайні карти?

— Подруга порадила мені карти Таро, — відповіла Тетяна.

— Ну, тоді Таро.

Легенька посмішка торкнулася губ Святослави (так звали ворожку)…

***

Нарешті ворожіння закінчилося. Ображена й розлючена Тетяна з припухлими від сліз очима, відразу й не второпала, що вголос промовила думку, яка засіла в її голові ще з середини сеансу…

— Що ви сказали? — перепитала ворожія, вдаючи, що не розчула слова відразу.

Голос Святослави, мов крижана вода, допоміг відвідувачці оговтатися від кошмару. Тетяна повторила вдруге, уже більш усвідомлено:

— Хочу, щоб він зник назавжди. Хай хоч крізь землю провалиться. Мені байдуже!

— Ви впевнені у своєму бажанні? — зненацька, якось різко й дивно запитала ворожка.

Крижаний голос Святослави, наче зимова віхола, увірвався у збентежені кепськими новинами думки ошуканої дружини. Серце тьохнуло аж у п’ятах! Але не зважаючи на це, Тетяна з ненавистю відповіла:

— Так!

Потім, розрахувавшись і подякувавши ворожії, жінка пішла додому збирати речі підступного чоловіка.

***

Розмова за кавою жваво продовжувалася, коли до кімнати увійшов чорний худорлявий кіт.

— О! То в тебе поповнення?! — спитала подруга Славу.

— Так, і не одне, — засміялася та.

Кіт заскочив на постіль до господині. Потерся об руку. А потім, зістрибнувши додолу, почав ходити навколо гості, придивляючись до неї. Зненацька він рвучко стрибнув їй на коліна.

— Ось бачиш! Навіть звіряча подоба не змінює сутності, — з посмішкою сказала Слава.

— Так, був і в мене один, — підхопила розмову подруга. — Я майже закохалася, але дивом встигла розпізнати бабія.

Обличчя Слави змінилося. Її посмішку затьмарила тінь суму.

— Що з тобою, любонько? — схвильовано запитала гостя.

— А я закохалася до метеликів у животі! До нестями закохалася, не боячись упасти у прірву. Та таки впала. Згодом дізналася, що в нього є дитина і дружина, вагітна удруге.

— Моя бідолашна! — голосно зойкнула подруга. — І що тепер?!

Раптом, немов почувши розмову, до кімнати увійшов гарнезний сіамський кіт. Святослава, зібравшись було щось відповісти подрузі, принишкла. Складалося враження, що кіт не тільки підслуховував, а ще й розумів, про що говорили подруги. Аж моторошно стало! Кіт поважно перетнув кімнату і застрибнув на підвіконня. Хвилини зо дві він дивився у вікно на дахи будинків, спостерігав за пташками в небесній височіні, а потім, озирнувшись, пильно поглянув на гостю.

Його очі були налиті яскравою блакиттю безкрайнього неба. Майже непомітна, не чітка біла смужка обрамлювала цю неймовірну блакить райдужки, занурювалася в неї, розчиняючись на біленькі краплинки, схожі на далекі сяйливі зірочки. Вони перетиналися з синіми хвилястими прожилками, ледь торкаючись вертикальної темно-синьої зіниці-смужки. Дівчині здавалося, що вона дивиться на іншу планету, непізнаний п’ятий океан. Складалося враження, що вона за власним бажанням тоне в дивовижній блакиті. Роздивившись подругу господині, кіт зіскочив з підвіконня і так само поважно вийшов з кімнати, демонструючи свою байдужість до дівчат. Увесь цей час у кімнаті панувала мертва тиша, а Слава стежила за котом, не зводячи очей. Гостя подивилася на господиню, їхні погляди зустрілися. Їй здалося, що Слава зніяковіла від пікантної сцени. Та коментувати цю ситуацію подруга не наважилася.

— Який красень! — аж підскочила на кріслі подруга, намагаючись відволікти Святославу від її думок. — Одразу видно породу!

Дзвінкий голос гості повернув Славу до тями, і та з гіркотою в голосі відповіла:

— Так.

— Це що, він? — нахиливши голову до Слави, майже пошепки запитала подруга.

— Так… Ти ж знаєш, тільки якщо я відчуваю щирість бажання клієнтки, лише тоді я користуюся своєю силою. Але цього разу все пішло шкереберть. Я порушила всі заборони! Тепер на мене чекає страшне покарання. Та будь що буде — мені байдуже! Все одно неможливо повернути час назад, навіть такій, як я. Він тільки третій день як у мене вдома, — зітхнула ворожка. — Ще тваринна подоба не взяла верхи над людською — отож він ще все відчуває і розуміє, як звичайна людина. Почуває себе ображеним. Ненавидить мене, себе, увесь світ, але згодом це мине. І тоді я, напевне, кохатиму його, як раніше, а можливо, й дужче, — закінчила Святослава.

— Господи, Славо, а скільки в тебе їх? — запитала вражена болем подруги дівчина.

— З тих, хто в мене залишився, це сьомий, — відповіла та.

— Коли далі так піде, тобі, Славо, прийдеться відкривати котячий притулок, — спробувала пожартувати подруга.

Ворожка посміхнулася:

— Це ідея! — усмішка знову осяяла миле личко господині оселі. — Розумієш, я народилася з цим даром. Та, перетворюючи людей на тварин, я несу за них відповідальність — і вони всі завжди приходять до мене. А віддати їх можу тільки тоді, коли вони самі виявляють бажання. Наприклад, цей чорний кіт, що, до речі, і досі сидить у тебе на колінах, залюбки пішов би з тобою, — Слава знову посміхнулася.

— І справді, я вже й забула, що в мене на колінах примостився кіт! До речі, це прекрасна пропозиція! Якщо ти не проти, я залюбки його візьму з собою. Тим паче, мені вже не потрібно витрачатися на кастрацію, — погодилася подруга, і дівчата весело розсміялися.

— Я назву його Маркізом. Ти не заперечуєш?

— Звичайно, ні, — посміхнулася Святослава.

— Тепер хоча б хтось зустрічатиме мене вдома ввечері, доки я не стріну гідного чоловіка,— радісно сказала подруга, стискаючи в обіймах чорного ловеласа.

— Тільки не зволікай з пошуками, — уже коло порога додала Слава, жартуючи.

Вони весело засміялися. Двері зачинилися. Слава повернулася в ліж