Гарбуз.ua

«Тікати!.. Тікати!.. Швидше!.. Швидше!.. Вперед!..»

За три дні до того.

- Оленко, готуйся, завтра свати прийдуть! – прогримів батько, зайшовши до хати.

- Бійтеся Бога, батьку! Які свати? – жахнулася дівчина, покидаючи пряжу. Хто-хто, а вона аж ніяк не готова іти заміж.

- Від Петра Головатого, - з гордістю відповів чоловік, присідаючи до столу. – Заледве змовились! Він хотів тебе за дарма брати, бо, бачте, з небагатої хати. Та я відстояв! Так, ми не заможні, але ж яка ти у мене працьовита, розумна, спокійна! А про твою вроду ще три літа тому в сусідніх селах говорили. Тож, не бійся, що без приданого! Це ще він мені за тебе вола обіцяв!

- І ви повірили? – з відчаєм кинулася до батька, заламуючи руки. – Та всім відомо, що у Головатих навіть шматка черствого хліба не допросишся…

- Не мели дурниць! – відмахнувся чоловік, оминаючи перелякану доньку та присідаючи до столу. – Краще нагодуй батька. Та чарку налий! Адже не щодня з такими сватами змовляєшся.

- Та ж він гулящий! – не стерпіла Олена, тупнувши ніжкою. – Он, навіть Марічка од нього понесла!..

- А ти менше слухай, що злі язики говорять! – гримнув батько, грюкнувши кулаком по столу. – Якби не хотіла, то у гречку б не скочила. Та й взагалі, хто знає, від кого та дитина!

- Та ж всі знають… - прошепотіла, заледве стримуючи сльози.

- Ти мені ще поплач тут! – буркнув чоловік, відвертаючись. – Лагодь на стіл і гайда до роботи. Там худоба не годована…

Схиливши голову та прикусивши губу, Олена швидко поклала на стіл добрячу миску борщу, та ще шмат сала, цибулю, налила чарку горілки (батько не часто пив, та вже як раз скуштує, то на чарці не спиняється) і вискочила на вулицю. Серце гепало в грудях, руки дрібно тремтіли, а погляд застилали сльози. «Як же так? Адже він обіцяв! Обіцяв, що віддасть лише за коханого! Як же так?..»

Нашвидкуруч попоравшись біля худоби, дівчина манівцями побігла до тітки, сільської знахарки та відьми. Відьмою її прозвали не лише за вроду, а й тому, що відмовила усім своїм женихам. Говорили, був колись у неї коханий хлопець, та не судилося їм разом бути. По дорозі до міста розбійникам попався. То ті за дрібні гроші його й убили. З тих пір тітка на жодного чоловіка ні разу й не глянула.

- Тітонько, рятуйте! – впала на коліна перед ще вродливою, хоч і не дуже молодою жінкою.

- Оленко? Що трапилося? – підхопивши дівчину під руки, повела її до столу. – Присядь! Зараз зроблю тобі чаю з м’ятою, щоб заспокоїлася.

Роздмухавши вогонь у печі, жінка швидко прилаштувала глек у гарячому серці хатини та присіла до столу.

- Розповідай, що трапилось! – пильно оглядаючи бліде аж до синяви обличчя, настояла жінка.

- Батько сватів закликав, - втираючи сльози, повідала Олена. – Завтра прийдуть з хлібом!..

- То й що? – здивувалася Ярина, заливаючи окропом трави. – Всім рано чи пізно приходить пора сватів приймати…

- Він до Головатих ходив!.. – схлипнула дівчина, затуливши обличчя долонями.

- До Петра, чи що? – насупилася знахарка. – Так його ж зі сватами на ці святки Марічка чекає!..

- От ж бо! – втерла злі сльози Олена. – Не потрібна йому зіпсована Марічка! До мене свататися піде… А я Олеся люблю…

Схлипнувши ще жалісливіше, геть розкисла гостя. Сльози не втихали ні на мить, зрошуючи білу скатертину. І добре, що плакала, бо не бачила, як перекосило гнівом вродливе жіноче обличчя.

- Іди додому та чекай сватів! – наказала Ярина, підводячись.

- Але ж…

- Іди! – вказала на двері. – А завтра, як прийдуть свати, подай нареченому замість рушників добрячого гарбуза! А як що казати будуть, то пригадай Петру минулі святки. Скажи, тітка все пам’ятає! То він сам з хати втече, раніше, ніж свати присядуть!

Зрадівши, дівчина швидко попрощалася та побігла додому. Адже ще гарбуза підходящого вибрати потрібно.

А наступного дня, як тільки зійшло сонечко, почали в домі готуватися, гостей зустрічати. Хату підмели, стіл вишитою скатертиною накрили, дівчат закликали. Лише Марічки не було. Не гоже зіпсованій дівці в люди виходити та сором свій перед очі виносити!

Батько задоволений, наче павич, сорочку вишиту вбрався, жупан новий зі скрині дістав, по двору походжає. Адже не щодня до бідної хати багаті свати йдуть. Та ще й придане за собою ведуть. А те, що свататися прийдуть, він не сумнівався. Бо ж вибору у них не було! Або бідну Оленку брати, або зіпсовану Марічку. Ніхто інший із гульвісою під вінець не піде!

- Нащо ти так? – запитала Наталка, сусідка та ліпша подруга. Колись вони з Марічкою часто разом гуляли, разом на вечори ходили та пісень співали… Аж доки не спіткала дівчину біда…

- Як? – підтиснувши вуста, зі злістю перепитала Олена, викладаючи на стіл наїдки.

- Ти ж знала, що він до Марічки свататися збирався! – не вгавала подруга, ніби й не помічаючи, як ріже без ножа дівоче серце.

- Якби збирався, то до мене сьогодні б не йшов! – відказала різкіше, аніж хотіла. Та стерпіти чужі осудливі погляди було не сила.

Час йшов. Серце в грудях калатало, збиваючи подих. А гостей за вікном все не видно. Невже передумали? Невже даремно хвилювалася? Коли це біля воріт почувся ґвалт та штовханина.

- Оленко! – гукнув знадвору знайомий до болю голос. – Оленко, виходь!

Олесь! Прийшов! Отже, таки кохає!

- Оленко! – розривало серце.

Не стерпіла, вискочила з хати, аби хоч в останнє заглянути в кохані очі.

- Оленко, - її помітили, - скажи, що це не правда! Скажи, що ти не погодилася вінчатися з отим… Пустіть!

- Ану геть до хати! – гарчав батько, намагаючись втримати хлопця, що як лебідь рвався до свої лебідки. – Чуєш чи ні?

- Олесю… - шепотіли покусані вуста, доки зір застилали гіркі сльози. – Все буде добре, Олесю… Повір…

Хтось потягнув її до будинку. Втирав сльози. Втішав. Та хіба ж можна втішити ту, що зібралася вбити власне серце? Єдине, що заспокоювало хоч трохи, захований за піч гарбуз.

Незабаром крики стихли, а ще через якийсь час долинув з вулиці веселий гамір. Свати прийшли!

- Чули ми, є у вашім гнізді горлиця небаченої краси, - гомоніли під дверима.

- Та хто ж таке казав? – веселився батько.

- Люди кажуть! Так от, у вас горлиця, у нас голуб. Варто було б їх поєднати, аби два серденька разом билися та в мирі, любові Бога прославляли!

- То ходіть вже до хати, покажу вам свою горлицю! – скрипнули двері. – Раптом ви саме її шукаєте!

Сміх, веселощі, жарти… Все Олена бачила, все чула, та лиш нічого промовити не могла. Так їй у грудях пекло, наче хто рідкого металу за пазуху налив. А від липкого погляду Петра, що вже встиг її обмацати, хотілося швидше в бочку з водою залізти. І байдуже, що зранку приморозило.

- Чого застигла, наче вкопана? – штовхнув доньку чоловік. – Неси рушники, будемо жениха пов’язувати!

Схаменувшись, Олена похапцем кинулася до пічки. Там, у вишитому квітами та голубами рушнику, мирно спочивав величезний рудий гарбуз. Він зараз єдине її спасіння, єдина надія!

- Ось! – сумно посміхнувшись, сунула подарунок женихові в руки.

- Що це? – здивувався хлопець, зручніше перехоплюючи та розв’язуючи вузол. – Це що?

В хаті на мить запанувала мертва тиша. Ніхто, навіть батько не ворухнувся, лиш отетеріло кліпав підпухлими повіками.

- Гарбуз! – склавши руки на грудях, продовжила Оленка.

- Здуріла? – зашипів Петро, повертаючи дарунок. – Давай рушника і не ламай комедію!

- Ось тобі гарбуз, - прошепотіла у відповідь, не зводячи з хлопця злого погляду. – Бо як не візьмеш, Ярина обіцяла нагадати тобі минулі святки!

Збліднувши, наче сам чорт перед ним виріс, а не вродлива дівчина, жених різко відсахнувся. Певно, добре знав на що здатна розлючена відьма.

- Олено, - протягнув батько, приходячи до тямки, - що за вибрики? Неси рушники!..

- Ні! – голосно відповіла, аби всі почули. – Не піду я за Петра, та й він сам не захоче! Правда ж?

- І не треба! – гримнув Головатий та й вискочив з хати, захопивши з собою того самого гарбуза.

Хтось розлючено заверещав. Дівчата загомоніли, засміялися. Свати мовчки попленталися до дверей. Та Оленка цього вже не бачила та й не чула. В голові шуміло, а перед очима танцювати чорні плями. Полегшено видихнувши, вона впала на лавку та голосно розплакалася. Минулося!

***

Він пив! Уже другий день майже не виповзав із шинку. Вдома теж було, що випити, та дивитися на невдячну доньку не було сили. Якби не обіцянка покійній жінці, давно б спровадив дівку до когось у найми, а так… «Ех! Такого жениха прогнала! То й що, що гульвіса! Нехай би гуляв, аби лиш додому вертався! Дурна баба!»

- Мироне, йди додому! – буркнув шинкар, зачиняючи за останнім відвідувачем двері.

- Що я в тому домі не бачив? – фиркнув чоловік, тим не менш слухняно прямуючи дорогою.

Морозне повітря потроху вивітрювало алкоголь з крові. Повний місяць стояв високо, добре освітлюючи шлях, а тонкий лід хрускотів під ногами. Ні душі на вулиці! Навіть свічки у вінках давно згасли. Село спить, лише вітер гуляє, зриваючи з дерев пожовкле листя.

- Знову п’єш! – почув край дороги знайомий голос.

- Явилася! – фиркнув зневажливо. – Це ти її напоумила? Чого питаю? Хто ж, окрім тебе… Йди геть, відьмо!

- Я то піду, - хмикнула жінка, виходячи з тіні на світло, - а от чи ти дійдеш, це ми ще побачимо! Ти пам’ятаєш, що обіцяв мені, коли дружина померла?

- Хіба ти даси забути? – буркнув Мирон, зупиняючись. – Я дотримав слова! Виростив, виховав, знайшов їй доброго чоловіка… А що зробила ти? Підмовила її винести гарбуза? Ти зіпсувала дівці життя!

Похитнувшись, чоловік важко переступив з ноги на ногу. В голові трохи паморочилося від випитого алкоголю.

- А може це тобі зіпсувала? – обурилася Ярина, вперши кулаки в боки. – Хотів продати доньку за вола!..

- Іди до біса! – махнув Мирон в бік своячки.

- Я то піду, - хижо посміхнулася відьма, блиснувши очима. – А от тебе чорти до ранку водити будуть, доки не покаєшся!

Плюнувши в бік п’яниці, жінка зникла, а Мирон далі потягнувся додому.

Дорога під ногами лягала гладенько. Будинок змінювався будинком, та його хати ніде не було. Вже й промерз і протверезів! Та й ноги загули від утоми, а подвір’я все не видно.

- Що за чортівня? – бурмотів під носа, вдивляючись у далечінь. Наче і йшов весь цей час, а біля шинку опинився. Плюнув, смачно вилаявся та знову до хати побрів.

Через годину чи може дві, хто його розбере, коли не те що ніг не чув, кожуха від спеки зняв, зрозумів, що знову біля шинку. Плюнув та пішов проситися на ніч до шинкаря. Раз відьма проклятуща заплутала дороги, то до хати Василя лише десяток кроків…

Проте ні за десять, ні навіть за двадцять кроків хати так і не знайшов. Страх охопив чоловіка, якого досі не знав. Здавалося, дивиться хтось за ним лихим оком, слідкує. Тримає за поли, аби з місця не зрушив. Та так йому лячно стало, що полишивши кожуха, кинувся Мирон навтьоки. А в голові майоріла лише одна думка: «Тікати!.. Тікати!.. Швидше!.. Швидше!.. Вперед!..»

Та скільки б він не біг, як би не старався, нічого не мінялося. Та ж вулиця, той же шинок і місяць такий яскравий, що аж засліплює, над головою. Наче кілька днів світом блукає, а все світанку немає.

- Досить! – загорлав, падаючи навколішки. – Досить! Пробачте дурня, я все зрозумів! Нехай буде, як Олена скаже. Я пручатися не буду!..

Як тільки розкаявся, у сусідньому дворі заспівали півні. Оглянувся! Стоїть на колінах біля власного тину. Хвіртка прочинена, ласкаво запрошує до хати. Місяць ледь помітний майорить на обрії, а на сході поволі загорається небо. Світанок!