Ворожбитські легенди. Плата

Кожен вчинок починається із думки про нього. Все без винятків спочатку зароджується в голові (кажуть, у деяких випадках все-таки трохи нижче, та, все ж таки, переважно в голові). Та Катерина не пам'ятала, коли це сталося і яка саме думка її спонукала зробити те, що вона зробила. Причина того вчинку беззаперечно була, а, може, їх було навіть кілька. Напевно, вони довго зароджувалися і проростали, аж доки міцно не пустили коріння в її свідомість. Але згадати, що саме то було, їй не вдавалося.

Вона зробила це чотири роки тому. То була середина новорічної ночі, темний засніжений ліс. Їй було моторошно і настільки холодно, що вона вже перестала відчувати пальці ніг. Але кров в жилах стигла не від морозу, а від передчуття того, що вона збиралася зробити. Передчуття можливостей, яких вона ніколи не мала.

Катерина просила сили, звертаючись до темних богів, і якимось чином саме її було почуто. На жаль, не кожен, хто жадає отримати таємні знання, виявляється готовим нести їхній тягар. Як з'ясувалося, вона занадто легковажно поставилася до того, про що просила.

***

Чашка, у яку вона хвилину тому налила кави, здавалася їй незнайомою. Вона стояла і намагалася згадати, купила вона її недавно, чи, може, вона навіть її й не купувала?

Подібні питання давно перестали лякати Катерину, бо з голови час від часу зникали набагато важливіші речі, ніж спогад про посуд, з якого вона їла і пила. Вона вже не пам'ятала, заради чого жадала отримати таємні знання і що збиралася з ними робити. Не пам'ятала, коли вона востаннє бачила когось зі своїх близьких, коли вона востаннє відчувала смак їжі чи нормально спала. Часом з незрозумілого та безформного потоку думок в її голові виринали імена батьків. Але втримати їх в пам'яті надовго також не вдавалося.

Кава, яку вона зараз пила великими ковтками, не мала смаку. Катерина ще ніби знала, яким повинен бути цей смак, але на язиці було лише терпке відчуття, ніби вона розтирала по піднебінню дрібний пісок або крейду. Насправді та кава була страшно гарячою, але і цього жінка теж не відчувала.

Надворі панувала руда осінь. Про це нагадувало кілька пожовклих листочків, які прилипли до вікна після сильного дощу. Вона дивилася у те вікно і прокручувала в голові наступний алгоритм дій. Колись їй страшенно подобалася її робота. Вона любила прискіпливо підбирати одяг, з трепетом натягати на трохи пухлі пальці масивні персні та в піднесеному настрої пішки крокувати до книгарні. Та останнім часом їй було відверто байдуже до всього, що відбувалося навколо. Вона навіть не могла знайти причину, чому вона досі хапається за ті мізерні залишки її звичайного людського життя. Навіщо вона досі готує собі напій, смаку якого не відчуває? Навіщо вона зараз так уважно дивиться у вікно, звертаючи увагу на те, у що вдягнуті перехожі, щоб вирішити, що одягнути і їй? Навіщо вона взагалі досі ходить на ту роботу? Очевидно, щоб мати за що жити, але чи було їй потрібне таке життя?І що саме їй не подобалося у тому, колишньому житті, що вона хотіла отримати темні знання?

— Катерино, там відвідувач шукає якусь книгу, вперше чую про таку. Може ви в курсі?

Помічниця говорила так швидко, що Катерина заледве розуміла слова. Коли сенс нарешті пробився до неї, вона з важкістю відірвала погляд від червоного корінчика книги, що стояла просто у неї перед носом. Подивилася у прохід між стелажами, де виднівся стіл рецепції. Там, спершись на стільницю, стояв чорнявий парубок.

— Йду, — коротко відповіла жінка, хоча навіть і того одного слова говорити не хотіла. І новий відвідувач не викликав у неї ні граминки позитивних емоцій. Вона була ладна забитися в куті зали, збудувати довкола себе стіни з книг та сидіти там, охопивши коліна руками. Сидіти до скінчення віків і щоб жодна жива душа не говорила до неї ні слова. Але щось все-таки змушувало знову говорити:

— Добрий день, мене звати Катерина, я спробую допомогти вам.

***

Ясена старалася ступати тихо, але підбори голосно стукали об кам'яну підлогу. Орден був наповнений, ніби вулик. Крізь грубезні стіни долинали голоси та кроки, тож її підбори точно не порушували тишу, але чомусь дівчині хотілося йти безшумно і бути непоміченою.

Коридор різко звертав праворуч і вона вже майже дійшла до того повороту,коли хтось різко виринув з-за рогу. Обличчя чоловіка було повністю приховане каптуром накидки, але щойно він заговорив, відьма одразу його спізнала:

— Вітаю, Ясено. Добре, що ти прийшла, там для тебе є справа.

— Добридень, — відповіла дівчина. — Та я саме тому і прийшла. В штаб не завадило б якось провести інтернет, бо щоразу відправляти птахів з записками — це, відверто кажучи, жесть. Ми ніби в “Гаррі Поттері”, їй-богу.

Управитель тихо засміявся і легко постукав її по плечі.

— А як же ми його сюди проведемо, і куди будуть приходити рахунки? В земляний насип?

Ясена скривилася, бо чула щось подібне вже купу разів. Насправді вона розуміла всі супутні складності, пов'язані з проведенням в штаб благ цивілізації, але була впевнена, що люди, які мають домовленості з владними органами на найвищих рівнях і отримують від них фінансування, змогли б якось і світло провести, і інтернет, і все, що завгодно. Просто всім було трохи начхати і ліньки займатися цим.

Коли вона лише потрапила в Орден, це виглядало захопливо і цікаво. Ти потрапляв ніби в інший всесвіт, в інший час. Далеко від технологій, звичайного комфорту та нескінченного шуму. В штабі завжди панувала відносна тиша та напівморок. З часом, коли захват минув і довелося зіткнутися із десятком незручностей, її почало страшенно дратувати, що ці питання ніяк не можуть вирішити. Ба навіть і не хочуть. Та, зрештою, вона змирилася з тим, що це не зміниться. Вони й далі будуть сидіти тут при свічках та надсилати повідомлення птахами.

— Добре, пане Федоре, то в кого отримати завдання? — довелося із певним зусиллям нагадати собі, що вона обіцяла більше не нервуватись з цього приводу.

— Йди до писаря, тобі все розкажуть. А я теж мушу йти. Щасливо тобі!

Ясена навіть не встигла попрощатися, як співрозмовник вже зник в темряві коридору. Як такий старигань міг так швидко рухатися, ще й в приміщенні, де на десяток метрів горіла одна свічки — завжди було дивиною для неї.

Ступивши за поріг кімнати, в які розмістили свої робочі місця писарі Ордену, вона окинула їх поглядом. Чоловік середніх років, щокілька хвилин поправляючи окуляри, сидів найближче до виходу, сильно згорбившись над столом. Здавалося, що коли він встане та випростається, то вирівняти спину вже все-таки не вдасться. Далі від дверей, але ближче до величезних стелажів із коробками документів, розмістилися ще дві працівниці. Охайна молода дівчина, що вчилася в одному виводку з Ясеною, та літня жіночка, яка вже давно мала вийти на пенсію, але в останні роки охочих залишитися писарем при Ордені не було. Ними ставали ті, хто за всі роки навчання так і залишився з третім рівнем магії. Вони працювали в штабі, займалися паперами, розсилали листи та координували інших членів. Їм би пасували зручні столи з органайзерами та ноутбуками, але замість того вони були завалені документами й залиті воском свічок.

Чоловік на мить підвів погляд догори і, помітивши, що Ясена стоїть в проході, поманив її рукою.

— Добренько, що ти вже є. Привіт, — чоловік понишпорив по столу, переклавши кілька конвертів з однієї купки на іншу, і протягнув один з них дівчині. — Тут фотографія відьми, її звати Катерина. Вона навчена і не може впоратися зі своєю силою. Орден хоче, щоб ти шось зробила з нею.

— Чому я? Немає вільних вартових? — здивувалася Ясена, витягуючи вміст конверта. На світлині була русява жінка, вбрана у сорочку та чорний жакет, із беземоційним виразом обличчя. В цілому, вона виглядала звичайно, може, хіба, трохи хворобливий колір обличчя мала.

— Немає. Управителі вирішили, шо ти найкраще підійдеш.

Відьма скривилася:

— І що я маю зробити з нею?

— Не знаю, — знизав плечима писар. — Зроби, шо хочеш. Ніяких заборон не було, просто вони хочуть, щоб вона не приносила проблем і не плуталася під ногами. Сила поглинає її й вона не те що не контролює її, вона навіть не усвідомлює, що відбувається. Сплески енергії уже кілька разів збивали наших посильних птахів з маршрутів.

— Бо треба користуватися смс-ками, — під ніс собі пробубоніла Ясена, та писар її проігнорував.

— Так, і, до речі, ти поїдеш не сама.

— Світовида не може, вона має особисте завдання.

— Не з нею. З тобою поїде другокурсник, який приїхав на стажування з Києва до нас. Він тут вже більш-менш освоївся, але управителі вирішили, що буде корисно, якщо ти візьмешся за цю справу разом з ним і шось трохи його навчиш.

— Що? — її обличчя скривилося в незадоволенні гримасі. — Я хіба підписалася десь на якесь викладання?

— Ніхто тут не підписується на викладання, — роздратовано махнув чоловік, жадаючи швидше здихатися відьми й повернутися до свого попереднього заняття. — Так сказали, значить так має бути. Всі претензії не до мене.

— Супер! — фиркнула Ясена, намагаючись вгамувати своє роздратування. З того всього аж вихопила з маленької сумки шовкову стяжку і зав’язала волосся у високий хвіст, бо пасма, що торкалися лопаток, раптом почали її дратувати. — То де той малий, я ще і його маю шукати?

— Я вже тут, — почулося десь позаду і відьма одразу відзначила, що не зауважила, як він підійшов.

Обернувшись, вона побачила високого чорнявого парубка, що стояв, обпершись об стіну плечем. Він був одягнутий просто та не виразно, нічим не підкреслюючи свою індивідуальність, як це часто любили робити відьми та ворожбити. Щиро сказати, на вигляд не такий він вже й малий. Звичайні світлі штани та вільна теніска з чорним комірцем.

— Що ж, — зітхнула Ясена. — Пішли. Їдемо вже.

— Вже?

— Вже. Немає чого чекати.

Тарас водив авто, тому дорога видалася легкою. Не довелося товктися маршрутками чи платити за таксі.

— Я не знаю, де та Катерина мешкає, — говорив Тарас. — Я бачив її десь місяць назад, приходив в магаз, де вона працювала.

— Отже, ти її вже бачив? — перепитала Ясена, роздумуючи над тим, що, можливо, це завдання було сплановане управителями заздалегідь. Чому і навіщо — не цікавило її, але цікавило, чому саме її порахували найкращим варіантом для навчання цього молодика?

— Мене відправили поспостерігати за нею.

— Чому тебе? Плануєш бути вартовим?

Тарас кинув на неї швидкий погляд, а тоді знову повернувся до слідкування за дорогою. Ясена була лише на чотири роки старшою від нього, але чи то його власна недосвідченість, чи то енергетика, яку випромінювала ця дівчина, додавали ніяковості. Принаймні, він дуже сильно відчував це. Тарас відносно недавно став розвивати свої здібності, лише почав навчання в Ордені. Потенційно хороший дар потребував, аби йому приділяли багато часу та старанно розвивали. А Ясена вже була відьмою з передостаннім рівнем магії та весь її вигляд так чи інакше натякав на її особливість.

— Поки що нічого не планую, — щиро відповів хлопець. — Думаю, мене перевіряють, чи щось типу того. Я застряг на третьому рівні, тож, може, ворожбитство це взагалі не моє.

Ясена повела бровою, ніби для себе підмічаючи, що і таке можливо.

— І як тобі та Катерина?

— Вона... — Тарас задумався, пригадуючи ту зустріч в книжковому магазині.

— Вона була якась розгублена, ніби дворовий цуцик, який не зрозумів, коли це його покинули хазяї. Може не налякана, а може то в неї такі прояви страху. Але у всякому разі вона не виглядала небезпечною, сила від неї йшла дуже слабка. Вона ніби просто не розуміла, що з нею і що з цим робити. Шось таке.

— Схоже, вищі сили з неї посміялися.

Тарас зупинив автомобіль біля потрібного магазину і вони разом туди зайшли. Ясена скоріше б назвала це величезною бібліотекою, бо їй ще ніколи не випадало бувати у книжковій крамниці такого розміру. Стильна біла рецепція притягувала погляд квітами у вазі та симпатичною молоденькою дівчиною із синім волоссям, що сиділа за нею. Позаду них тяглися довгі стелажі з широкими проходами, у яких легко могло б одночасно пройти людини зо три.

Привітавшись, нові відвідувачі розбрелися магазином, роблячи те саме, що й інші покупці — повільно ходили й уважно вдивлялися в кольорові корінчики.

— Вам допомогти з чимось? — ввічливо поцікавилася продавчиня.

Ясена подякувала і відмахнулася, а Тарас, мило посміхнувшись, підійшов до рецепції.

— Ще раз добрий день. Я маю таке діло, — він змовницьки нахилився трохи ближче до дівчини, ніби показуючи, що має якесь особливе питання і не хоче, аби хтось ще чув його. — Минулого разу, коли я тут був, у вас працювала дівчина — Катерина, здається. Вона вмовила мене купити одну дуже нетипову для мене книгу і я пообіцяв їй, що неодмінно повернусь до вас, щоб розказати їй про свої враження. Це було десь біля місяця тому. Вона ще досі працює тут?

Дівчина спершу в здивуванні закліпала очима, потім насупилася, напевно прикидаючи, на скільки почуте могло бути правдою.

— Катерина вмовила вас щось купити? — перепитала вона повільно. — Дуже на неї не схоже. Та її вже тиждень немає, вона на лікарняному.

— О, справді? — Тарас прибрав посмішку з обличчя. Продавчиня дивилася на нього з неприхованою підозрою. Не вірила йому — та він би й сам собі не повірив. — Дуже прикро. Навряд чи я ще раз до вас потраплю, тож передавайте вітання, коли повернеться.

Попрощавшись, хлопець кинув швидкий погляд на Ясену і вийшов з магазину. Відьма прогулювалася рядами книжкових стелажів, бігло читаючи назви на корінчиках.

Кожна книга на кілька митей приковувала її погляд до себе, але не давала жодної інформації. Швидко пройшлася рядами ще раз, але була розчарована. Як вони будуть шукати ту Катерину, якщо вона не може нічого відчути, і навіть фото не допомагало?

Вже збираючись попрямувати до виходу, дівчина провела кінчиками пальців по ряду книг, що стояли на рівні її очей.

Зазвичай Ясена не бачила видінь. Її магія більшою мірою полягала в тому, що вона замовляла речі, надавала їм захисної, або ж навпаки, згубної сили. Дещо керувала стихією повітря, та цю свою здібність любила не дуже, тому у свій час не приділила їй достатньо уваги, аби розвинути. Захисти і прокльони — ось, що вона вміла найкраще. Видіння не приходили до неї, вона не була однією із тих небагатьох, хто бачив віщі сни.

А тут вона торкнулася чогось такого на тій полиці, що одразу провалилася в безодню. Подих перехопило, коли вона намагалася відновити дихання, їй ніби бракувало повітря. Вона нічого не бачила і не чула жодних звуків. Навіть ритмічний стукіт годинника на стіні магазину і тихе бубоніння радіо зникло. Її почало морозити, руки тремтіли. Відчуття здавалися чужими, ніби вона одночасно переживала їх сама і бачила, як це переживає хтось інший.

Мара зникла так само швидко, як навалилася. Хтось ніби різко витягнув Ясену з холодної води та поставив на березі, залишивши в самотності. Світ довкола різко наповнився звуками, що привело її до тями. Цього разу вона уважніше придивилася до кожної з книг, яких торкнулася перед видінням. Зацікавилася однією книгою в червоній палітурці, та навіть коли Ясена взяла її до рук, більше нічого не побачила. Лише мороз пробіг по спині, як неприємний спогад чи відлуння дурного сну після пробудження. Ось воно! Тепер зв'язок з Катериною є, хоч і дуже слабкий. Дівчина дістала із конверта фото відьми та протерла його від пилу, якого там насправді не було.

— Я кажу тобі ім'я, — тихо заговорила вона собі під ніс, не турбуючись, що хтось з інших відвідувачів почує. — Ти шукай володаря. Я кажу тобі ім'я. Ти знайди і покажи. Мені дорогу проклади. Я рахую до семи. Шукай її і віднайди. Нехай ворог проклятий не знайде сховку і днем ні ніччю, ні бурею, ні тишшю. Я назву тобі ім'я, я покажу тобі обличчя, проклади мені дорогу, доведи до її порогу. Нехай не поможе ні слово, ні діло. Сховатись від мого праведного гніву, хай не гнівляться небеса, в поміч буде мати-земля. Я знову лічу до семи. Шукай її і віднайди, — на хвилю затримавшись, ніби переводячи подих, Ясена продовжила: — Ім'я їй буде Катерина. Тепер лічу до нуля від семи, хай дують у той бік вітри.

Сім.

— Рушай!

Тарас аж здригнувся від неочікуваності. Хоча він весь час спостерігав за входом до крамниці, Ясена так стрімко вийшла з неї та всілася в авто, що хлопець не встиг зорієнтуватися. Її рухи були дуже стриманими, ніби вона навмисне намагалася менше ворушитися, щоб не сполохати щось. Або щось невидиме не дозволяло їй цього. Погляд відьми був таким, як і рухи: вона не кліпала і не водила очима, лише повільно і плавно повертала головою.

— Їдьмо, Тарасе! — з нетерпінням повторила вона.

Шість.

Отямившись, хлопець відірвав погляд від її обличчя.

— Але куди?

— Прямо. Але повільно, я казатиму, куди далі.

Вона швидко опустила вікно зі свого боку і виставила самі лише пальці, щоб відчувати подушечками повітря. Тарас покосив погляд, але нічого не сказав і провернув ключ запалювання. Автівка загуркотіла і вони помалу рушили. Тарас змусив себе не зиркати на дівчину щохвилини, хоча її вигляд дивно притягував до себе. Світла шкіра, чорне блискуче волосся, блакитні очі, колір яких підкреслювали сині стрілки. Вона була вбрана в коротку білу сукню з високим коміром, яка здавалася зовсім не доречною і ніби випадковою. Без сумніву, у Ясени була ефектна зовнішність, але справа була далеко не в ній. Колись Тарасу сказали: ніщо так не видає в тобі ворожбита, як те, як ти дивишся. Відтоді і аж до сьогодні він не розумів цих слів. Тепер наочно бачив, як це. Саме погляд Ясени, а не будь-що інше, робив з неї відьму. Такий погляд не можливо було переплутати з поглядом звичайної людини, з поглядом будь-якої людини, зрештою..

Авто рухалося дуже помаленьку і Тарасу доводилося маневрувати, щоб не сповільнювати рух інших машин та дозволяти їм проїжджати. Ясена вдивлялася в дорогу так, ніби дивилася крізь неї. З очей вже почали бігти сльози від того, що вона довгий час не кліпала. Але відьма не зважала на цю дрібницю. Помалу перебирала висунутими з вікна пальцями, в той час, як сльозинки повільно, ніби їм немає куди квапитися, стікали щоками вниз, ковзали під підборіддя, на шию і ховалися в мереживному комірі.

П'ять.

— Десь зараз нам треба буде повернути ліворуч, — нарешті озвалася дівчина і Тарасові навіть стало якось легше від того, що вона все ще говорить.

— Давай знову наліво. Тепер праворуч.

— Тут будинки, немає як проїхати, — відказав хлопець, озираючись у всі боки. Автівка позаду них протяжно посигналила. Тарасу здалося, як він чує в тому сигналі ще й добірну лайку водія.

— Холера, — відьма на мить замовкла, ніби той сигнал і її привів до тями, а тоді заозиралася. — А десь поблизу є можливість повернути направо?

Тарас нахилився до керма, ледь не влізши в лобове скло чолом, але за високими будівлями і зеленим парканом нічого не розгледів.

— Я проїду трохи вперед.

Через кілька десятків метрів був таки поворот направо, але щойно хлопець вскочив у вуличку, Ясена різко повернула голову в його бік. Погляд її був порожнім, ніби все, що оточувало її, було прозорим. Ніби сам Тарас, автівка, у якій вони їхали, всі ці будинки, знаки, дерева — все це фоновий шум, який не викликав ніякої реакції в мозку. А дивилася вона на щось геть інше.

— Стій!

Чотири.

Це було неочікувано настільки, що Тарас ледь стримав порив натиснути на гальмо одразу ж. Позаду хтось знову агресивно засигналив, незадоволений тим, як вони повільно тягнуться.

— Де? — він вперто ігнорував невдоволення інших водіїв.

— Де можна, — відповіла Ясена, натискаючи кнопку та закриваючи нарешті вікно. — Це неможливо. Підемо пішки.

Коли вони припаркувалися, Ясена витерла долонею сльози із щік і відстебнула пасок безпеки. Тарасу нічого не залишалося, як зробити те саме і разом з дівчиною залишити машину.

— Слухай, — покликала його дівчина, — не відставай, бо я буду йти швидко. Вітер слабкий, замовляння скоро втратить силу.

— Окей.

Три.

Розуміння того, про що вона взагалі говорила було максимально образним та розмитим, але уточнювати зараз було даремно. Відьма вже шмигнула поміж перехожими і він ледь не загубив її. Та і не дуже хотілося здатися зовсім недосвідченим перед тою, кого вважали найкращою відьомою свого виводку.

Її голова вже боліла, ніби до скронь хтось прикладав розпечене вугілля. Як тільки воно трохи вистигало, той безпощадний хтось забирав його назад, щоб скупати у вогнищі і знову прикласти жарини до її голови. Звичайна людина вже б здуріла від цього, але відьмам доводиться жити й з набагато серйознішими наслідками своєї сили. За могутність доводиться платити. Завжди.

Доводилося стишити своє дихання, намагатися не робити ніяких зайвих рухів, навіть не кліпати, щоб не відволікатися від невагомого відчуття легенького подиху в спину. Ніби незначний протяг в просторій кімнаті — і його потрібно було не загубити, бо то саме він підкорився її словам і вказував дорогу до Катерини. Але слова вичерпували свою силу і варто було поквапитися.

Два.

Раптом Ясена похитнулася. Чи вона оступилася, чи головний біль дійшов до свого піку, та в якусь мить вона втратила контроль над власним тілом. Тарас зреагував швидко, ніби всю дорогу лише цього і чекав. Підскочив до дівчини, підхоплюючи її за лікоть.

— Ей, все нормально? Може передихнеш?

Ясена нарешті кліпнула, а точніше на кілька митей важко заплющила очі. На її обличчі з'явився легкий посміх, а тоді вона, спираючись на руку парубка, кволо вибралась з його обіймів.

— Спокійно, Тарасе, я не вмираю. Магія потребує жертв набагато більше, ніж краса.

— Але ти ледь на ногах стоїш, — скептично зауважив він.

— Важкий день.

— І що, так постійно? Це і є плата за силу?

— Як — “так”?

— Отак, — Тарас окинув поглядом дівчину, ніби цей погляд мав описати все, що він зараз мав на увазі. І це справді спрацювало.

Ясена тихо засміялася, знову важко прикривши повіки, набираючись сили.

— Змістовно. Я здогадувалася, що ти ще мало знаєш. Від кого ти успадкував свої здібності, вдома тебе нічому не вчили?

— Кажуть, мій прадід знався на усяких травах і трохи лікував людей. Але він помер задовго до мого народження, так що ні, вдома мене нічому не вчили. В Ордені говорять, що ти дуже обдарована. А я новачок з новачків, може тому мене відправили разом з тобою.

— Пф, обдарована, — фиркнула Ясена. — Це слово тут не пасує. Слово “дар” взагалі не пасує до відьомства. Але менше з тим. Багато хто так і не переступає ту позначку, яку ти зараз маєш. Якщо природа не обдарувала, як ти виразився, то допомогти може лише наполеглива праця і велика плата за силу. Хоча плата і так і сяк буде великою. Якщо ти не будеш готовий платити її, то краще й залишитися на третьому рівні.

У Ясени на язиці завертілося питання про те, як Тарас потрапив в Орден, адже оголошення про набір студентів не знайдеш в Інтернеті чи місцевій газеті. Про такі речі знають одиниці й зазвичай ці знання передаються в межах власних родин. Та тих, хто вже став членом Ордену не було заведено питати, як це сталося, тому своє питання дівчина не озвучила.

— То з тією відьмою, яку ми шукаємо, сталося щось подібне? Вона не спромоглася заплатити ціну?

— Щось таке. Єдина відмінність — нам наша сила передалася по крові, подарунок від старших поколінь. А вона свою випросила у них.

— У “них”? У кого у них? Типу, у богів?

— Типу.

Вони зупинилися навпроти однієї із багатоповерхівок. Ясена задерла голову, приглядаюсь до вікон.

— Тарасе, ти бачиш видіння? Чи може віщі сни?

Ворожбит здивовано глянув спершу на дівчину, а потім перевів погляд на будинок, намагаючись уявити, що такого вона там побачила, що спонукало її до цього питання.

— Ні.

— Я теж ні, — зізналася Ясена. — Мало хто з нас бачить видіння. Кажуть, образи куди частіше приходять до навчених.

— Справді? Але чому так?

— Поняття не маю, — знизавши плечима, відьма рушила до одного із під'їздів і приклала руку до дверей. — Я теж не бачу ні видінь, ні снів. Моя подруга Світовида використовує для пошуку видіння, але викликає їх відварами. Я навіть це не дуже вмію, тому орієнтуюсь на відчуття. Енергетика людини залишає слід…

Двері тихо просигналили, даючи знати, що відчинилися. Ясена, перервавши свою розповідь, вхопилася за ручку і вони безперешкодно зайшли всередину.

— Очевидно, що енергетика відьми чи то ворожбита залишає сильніший слід. Ти йдеш за ним, ніби за запахом.

— Але треба знати, за яким запахом йти, — зауважив хлопець.

— Звісно. Треба знайти місце, де той, кого ти шукаєш, точно був. Ще краще, якщо це було недавно і він відчував там сильні емоції чи переживання. Також обов'язково знати ім’я, без імені — ніяк. І будь-яку твою здібність завжди підсилюють слова.

— Йдеться про пошукові замовляння?

— Так, але я і в загальному кажу. Якщо в слова вкладати правильний зміст — вони стають справжньою зброєю. Навчишся такого — і перед тобою одразу відкриється багато дверей.

Коли Тарас побачив Ясену вперше, що, власне, відбулося сьогодні зранку, він не думав, що зможе дізнатися щось повчальне від неї. Звісно, йому повідомили, що з ним поїде відьма шостого рівня — достобіса сильна відьма. Але погляд, яким вона привітала його на порозі у писарів, говорив, що вона радше прокляне його, ніж навчить чомусь. Не сказати, що у самої Ясени не було таких думок. Вона любила працювати лише зі Світовидою, лише та мала імунітет до важкого характеру чорнокосої відьми. Проте її сьогоднішній компаньйон виявився спокійним і не викликав у неї дискомфорту, тож в якусь мить вона змирилася з думкою, що мусить таки чогось навчити молодого ворожбита.

— Ти вмієш ставити завісу, щоб нас ніхто не почув і не побачив? — запитала, коли вони піднялися на шостий поверх.

Тарас одразу ж збагнув, що відьма питає тому, що вони вже прийшли.

— Так.

***

Катерина сиділа на холодній підлозі у ванній кімнаті і перебирала пальцями волосся. Досить непогано — за відчуттями. Не пушилося, як завжди, було гладке і м'яке. Останні місяці вона багато грошей витратила на те, щоб зберегти волосся. На жаль, ефект навіть від дорогих процедур з відновлення, які заледве були їй по кишені, не тримався довго. День-два, а тоді вона прокидалася і бачила на подушці цілі жмуття волосся, яке випало. Вона не знала, чому вона так переймалася тим волоссям, адже крихкі нігті чи посіріла шкіра її не так турбували. Бажання за будь-яку ціну зберегти волосся щораз брало верх над апатією та лінню. Це перетворилося на нав'язливу ідею, котра заполонила і без того неясний розум: волосся — це важливо. Холодна підлога, затхле повітря квартири, тижні зо два не митий посуд та не прані речі, буркіт живота, який вже бозна-котрий день нічого не їв — все це дурниці порівняно з волоссям.

Так минали її одні останнім часом. Вони не починалися із світанком, вони виринали із пітьми свідомості й тоді Катерина намагалася жити. Хоча, швидше існувати. Снувати напівживим і напівпритомним привидом по сірій квартирі й неадекватно турбуватися про волосся.

А тоді в її двері подзвонили. Вона так давно не чула того звуку, що спочатку взагалі не зрозуміла, звідки він і що означає. А потім, коли він пролунав вдруге, її шкірою пробіг мороз. До неї вже давно ніхто не приходив. Ніхто не стукав і не дзвонив у двері. Вона втратила всіх, з ким могла посидіти на кухні за чашкою чаю чи келихом вина. Тому дзвінок у двері злякав Катерину до дрижаків у колінах.

Коли вона відчиняла, в голові було пусто. Не було ніяких варіантів, ніяких думок.

На порозі стояли двоє. Висока чорнокоса дівчина в білій сукні, яка зовсім не підходила їй. І парубок з темним волоссям, яке трохи затуляло йому очі.

— Катерина? — озвалася Ясена, хоча перед нею було фото, а поруч стояв Тарас, який вже зустрічався з відьмою і впізнав би її.

— Так. А ви… хто?

Замість того, щоб відповісти, Ясена швидко окинула обстановку позаду Катерини оцінювальним поглядом. В тій квартирі було похмуро і сиро, ніби вони насправді були на вулиці після добрячої зливи. Перед гостями стояла господарка цього помешкання, але виглядала вона швидше не господаркою, а переполоханим звіром, який випадково забіг сюди і тепер не знає, як вибратися.

— Давайте без прелюдій, бо ми й так витратили купу часу на ваш пошук. Мені стільки не заплатять, — не питаючи дозволу Ясена переступила через поріг. Тарас зробив те саме і прудко зачинив за ними двері, хоча завіса, яку він поставив кілька хвилин тому, і так би захистила їх від цікавих поглядів сусідів.

Щойно в тиші пролунало неприродно голосне клацання дверного замка, потьмянілі очі Катерини з жахом розширилися. Немов би вона лише тієї миті усвідомила, що до її маленького світу увірвалися чужинці. У своєму світлому одязі вони були занадто яскравими на фоні її брудно-персикових стін. Стирали своїм взуттям тонкий шар пилу на паркеті. Руйнували ілюзію безпеки своїми прискіпливими поглядами.

Чорнокоса дівчина посміхнулася, ніби щойно вполювала дичину. Хто вона?Катерину кинуло в холод, в той самий холод, який вона відчувала лише один-єдиний раз. Це був страх перед неосяжною і недосяжною силою.

— Я Ясена, а це Тарас. Я відьма, він ворожбит. Ти можеш не намагатися приховати своє відьомство, це було б безглуздям, — Ясена повільно пройшлася зі сторони в сторону, заглядаючи то в одні двері, то в інші, аж поки не натрапила на кухню.

Катерина повільно відзадкувала аж вглиб вітальні. Намагалася стримати тремтіння в тілі, обіймаючи себе за плечі. Відколи ця відьма переступила поріг кімнати, їй самій стало тісно в ній. Їй здавалося, що вона не може дихати, ніби Ясена витісняє весь кисень своєю присутністю.

Катерина раптом зрозуміла, що ладна мерщій кинутися до вікна і стрибнути в нього, лиш би не залишатися з гостею в одній квартирі.Та невидима сила давила на Катерину, тіснила її нестабільну і хворобливу магію по кутках.

На самому початку, коли Катерина тільки отримала силу, вона стала активно практикуватися і певний час у неї виходило. Якби вона зустрілася з Ясеною у той час, то напевно змогла б відстояти свої кордони. Змогла б вберегти себе від впливу цієї неймовірної енергії. Тоді вона одним поглядом лякала і причаровувала людей довкола. Тоді вона відчувала себе неземною, особливою, могутньою. Але зараз, у цю мить, вона дивилася на гостю, як на античну скульптуру в музеї: знизу вверх, із захватом. Вона була білошкірою, ясноокою, у неї було прекрасне волосся кольору воронячого крила. Чому, що ця відьма робила, що мала таке здорове волосся? Чому Катерина не могла за допомогою своєї сили зберегти вроду? Що ця лярва знала такого, чого не розповів їй Чорнобог у ту зловісну зимову ніч?

Ясена дивилася на Катерину на спокійно і впевнено. Її не бентежив погляд відьми-невдахи, чи був у тому погляді захват, чи ненависть. У її очах не було сумніву чи розгубленості, не було ані співчуття, ані ненависті, ані страху. Там не було нічого.

Тарас спостерігав із завмиранням. Він вперше бачив такий разючий контраст між відьмою, котра повністю оволоділа своєю силою і відьмою, котра з нею не впоралася. Якщо його колега виглядала спокійно і велично, то господарка квартири викликала суміш жалю та відрази. Настільки подарована їй магія зруйнувала її із середини.

Він мовчки стояв, спершись плечем об стіну, коли Ясена впхала йому до рук кухоль з водою.Замислившись, він навіть не помітив, коли вона встигла понишпорити на кухні.

— Що ти робиш? — злякано, але все ще намагаючись стримувати себе, запитала Катерина, коли Ясена витягла із своєї сумки тонку помаранчеву свічку та запальничку.

— Щось таке, чого ти сама не вмієш.

Клацнула запальничка і маленький жовтий вогник миттєво спалахнув над свічкою. Похмурі сутінки квартири набули теплого жовтого відтінку. Катерина відразу прикипіла поглядом до свічки. Так, ніби те маленьке джерело світла було найбільш бажаною річчю для неї.

— Що це? — Тарас теж поцікавився, слідкуючи за палахкотінням вогника.

— Ти, мабуть, ще не знаєш, — не озираючись на нього промовила Ясена, — але існує спосіб позбавити навчену відьму її сили. Спосіб ненадійний і складний, до того ж чим відьма сильніша, тим менше шансів на успіх. Але дароване завжди можна спробувати забрати назад.

Катерина здригнулася від почутого — дароване можна забрати? Забрати? Її почало трусити ще більше, на чолі виступив холодний піт.

Сила, яку вона отримала, не принесла їй нічого хорошого. Вона вже не могла віднайти у дірявій пам’яті нічого, що хоча б віддалено походило на мотивацію; на бажання чи потреби, які спонукали її просити тієї сили, так відчайдушно бажати її. Але було абсолютно точно очевидно, і це вона все ще була в стані осягнути, що та сила не принесла ній ні щастя, ні спокою. Ні кохання, ні багатства. Нічого, що хоча б з якоїсь точки зору можна було назвати хорошим. Але чомусь думка про те, що хтось може забрати у неї той дар кидала її у ще глибший відчай. Катерина не знала, що може зробити і як може зарадити цьому, але відчайдушно не бажала, аби ця чорнокоса відьма наближалася до неї. Вона не має права позбавляти її цієї хворобливої моторошної сили, яка з’їдала її зсередини!

Все відбулося дуже швидко. Як завжди, коли ти не можеш зрозуміти, чого тобі чекати в наступну мить. Ясена з'явилася перед нею нізвідки, виросла з повітря. Схопила за голову, міцно притиснувши розчепірені пальці на маківці. Катерина закричала не своїм голосом, несамовито, так, що у вухах закладало.

— Тарасе, ріж! — гаркнула відьма.

Хлопець не забарився. Ламке волосся легко піддалося і після характерного звуку ножиць в руці Тараса зосталося пасмо. Він зжав його і відразу ж відскочив, як ошпарений. Ясена теж відразу ж відпустила Катерину і відступила. Та забилася в істериці, хапаючись за голову, за обличчя, за шию.

— Віддай! Віддай мені! Ти Богом проклята стерво, моє волосся!

Свічка в руках Ясени замиготіла, погрожуючи загаснути. І без того тьмяне світло із вікна практично повністю зникло, а температура раптово знизилася щонайменше на кілька градусів. Тарас вилив на підлогу воду з кухля. Рідина розтеклася вусібіч і Катерина, що кинулася відбирати своє дорогоцінне пасмо, вступила в утворену калюжу.

— Не зволікаймо! — крикнула Ясена.

— Стій, зажди! Що ти робиш?!

Запал Катерини вщух, щойно її волосся опинилося в руках відьми. Навалилася нова хвиля жаху, від якого коліна затремтіли і вже не смогли втримати її на ногах. Під поглядами двох пар очей вона впала у калюжу і заридала, благаючи залишити її.

— Молю! Богом молю, нічого не роби!

— Не сміши мене, — губи Ясени розтягнулися в неприємній усмішці. — Котрим богом ти мене молиш? Тим, від котрого ти відреклася, продавши душу за силу, чи тим, котрому продала її, благаючи тої сили?

— Я нічого не робила! Я нічого не робила!

— Розум все частіше підводить тебе, егеж. Далі буде лише гірше.

Ясена піднесла жмут Катерининого волосся над свічкою і той миттєво зайнявся. В ту секунду жінка обірвала своє ридання, застигнувши в німому крикові. Ясена відпустила палаюче волосся і те впало у воду на підлозі.

— Я прикликаю того, кому належить ця сила! Прийди і забери своє!

Катерина відчувала, як картинка перед очима пливе від сліз, якими знову наповнюються її очі. Невже все закінчиться так, невже у неї так і не вийшло стати особливою? Шанс бути чимось більшим ніж звичайною людиною повільно втікав крізь пальці, а вона була занадто слабкою, аби його спіймати.

Лють, яка ніби вибухнула в ній, всупереч всім очікуванням, дуже швидко згасла. Ніби справжній вибух, але у зворотному напрямку — сховалася назад, у зародок, без натяку на щось небезпечне. Натомість прийшов відчай. Такий невимовний і болючий, що нутрощі скручувало у вузол. До горла підступала нудота і Катерина кілька разів навіть спробувала блювати. Згиналася навпіл, заледве не торкаючись чолом мокрої підлоги, надривно кашляла аж до болю в горлі. Та організм був пустим та визначеним і навіть блювати було нічим.

Коли вона підвела повні очі сліз догори, то сподівалася побачити перед собою холодне обличчя Ясени. На якусь коротку мить вона сподівалася, що та побачить в її погляді щось таке, що змусить її зжалитись і повернути все назад. Але підвівши очі Катерина не побачила нікого і нічого, окрім темряви. ЇЇ погляд підіймався вище, аж доки темрява не увінчалася двома баранячими рогами. А потім розплющились очі, що своєю чорнотою не могли порівнятися ні з чим, що існувало у цьому світі.

Тишу в квартирі розрізав пронизливий крик, якраз у ту мить, коли Тарас зачиняв за собою двері. У вухах неприємно задзвеніло, і хоча крик пролунав всього лиш один раз, парубку здавалося, що він чує його знову і знову. Він поглянув на Ясену, але відьма навіть не озирнулася і вже спускалася сходами.

— Ми так залишимо її? Що там відбувається?

— Тільки вона має бачити того, хто до неї прийшов. Нам це ні до чого, — відповіла відьма, на мить зупинившись, але потім знову рушила донизу. — Йдем!

Тарас пішов слідом, з осторогою дивлячись на двері квартири, яку вони полишили. Він почувався тривожно, навіть винувато. Ніби там за дверима знаходилося щось таке, що поза їхнім розумінням. Ніби там з'явився наймоторошніший кошмар і вони залишили ту зломлену і нещасну жінку наодинці з ним.

— Ти теж відчуваєш це? — тихо запитав він. Обличчя відьми було незворушним, але коли вона глянула на нього — мимохідь, то він в тому погляді побачив багато.

— Це називається страх, — промовила вона. — Нам лише здається, що ми багато знаємо, багато вміємо. Але повір, Тарасе, є сили набагато вищі та неосяжніші. Ті, які дозволяють нам бути такими, якими ми є. Напевно, це і є боги. Я ніколи не бачила нічого подібного, і не хочу бачити.

— І що, невже тобі не цікаво? Адже ми так близько до цього. До того, щоб знати більше, я маю на увазі.

— Дечого краще не знати, — твердіше, ніж до того, промовила Ясена.

Вони вийшли з під'їзду. Їх зустріла неприємна прохолода вулиці, що змусила пришвидшити крок до автівки. Встигли завернути за ріг будинку, коли вулицею пролунав істеричний крик, просто таки на межу можливостей голосових зв'язок. Тепер його чули всі, бо ж ворожбит, який створив завісу, відійшов достатньо далеко. Тарас захотів зупинитися. Йому здалося дуже дивним і моторошним, як різко обірвався той крик. За мить хтось знову закричав, але то був хтось інший, хтось поблизу.

— Що там сталося? — насторожено і схвильовано запитав хлопець, озираючись назад, але, звісно, будинки, за якими вони вже стояли, не дозволяли нічого побачити.

— Хочеш — вернись і глянь.

Він кинув на Ясену погляд, але вона, здається, не жартувала. Їй справді не було цікаво, але зупиняти цікавість Тараса вона не хотіла. І він таки повернувся. Швидким кроком дійшов до потрібної вулички і застиг на місці. Він здалека помітив тіло, що нерухомо лежало на асфальтованій доріжці, з калюжею червоної рідини під головою. Довкола стояло кілька людей, хтось з них говорив по телефону, зриваючись на роздратований крик, вже втретє повторюючи адресу.

— Дізнався?

Тарас здригнувся всім тілом, ніби його щойно пройняло потоком холодного вітру. Він не помітив, як Ясена підійшла.

— Вона вистрибнула з вікна, — його голос тремтів від емоцій, які б від не зміг описати. Хотілося кинутися до тіла, схопити за побиті худі плечі і вибачатися. Хотілося довго-довго перепрошувати, ніби це він відчинив вікно та виштовхнув її з нього. Якби вони сьогодні не прийшли в її квартиру, завтра вона, можливо, сиділа б за рецепцією в магазині та радила покупцям нові книги. Але натомість вони таки завітали до неї, тож завтра її, цілком можливо, будуть закопувати в землю.

Його плече стисла холодна рука, гострі нігті несильно, але встромилися в шкіру.

— Тому я й казала, дечого краще не знати, — промовила Ясена, спеціально не обертаючись в бік скупчення людей. — Особливо, якщо ти ще не вирішив, чи потрібне тобі ворожбитство. Пішли.

"Пішли"? Як це отак просто — "пішли"?!

— А що ти так дивишся на мене, Тарасе? Ти думав, потрапив в казку з рейтингом нуль плюс?

Він витріщився на неї, ніби вперше побачив. Навіть не пручався, коли вона штовхнула його, спонукаючи до руху.

— Я розчарую тебе, малий, це казка двадцять один плюс. Зав'язуй з ворожбитством, якщо не готовий до якоїсь жесті. Кидай Орден і живи як звичайна людина, бо тут кожен сам відповідає за себе. Ти не просунувся далі третього рівня, тож можеш ще якось подавити свою силу і не розвивати її. Катерина не усвідомила, куди влізла, і це її погубило. Її розум вже тримався на волосині, ми лише пришвидшили все, поки вона у своєму безумстві не прикінчила когось і не видала нас.

Вони мовчали всю дорогу до Львова.

То було їхня перша і остання спільна справа. Потім Тарас лише кілька разів перетинатися з Ясеною в межах Ордену, а згодом поїхав назад до Києва. І хоч стажування у Львові проходив ще не раз, та йому так і не вдалося побачитись із темнокосою відьмою знову.

Рішення все-таки розвивати свій ворожбицький дар далося йому важко, але зрештою стався прорив на четвертий рівень сили і Тарас залишився. І коли він остаточно перейшов у львівський Орден, виявилося, що Ясена покинула його. Чому — таких речей не розголошують. Але хлопець шкодував, що так і не поговорив з нею ще раз. Що не подякував їй за урок, цінність котрого він збагнув не одразу.

За силу доводиться платити. Завжди.