НІНА. ОПОВІДАННЯ №3

***

Тривога була не останньою. Завтра ставало копією сьогодні, а післязавтра зливалося із завтра, як дві краплі води стікаються в одну. Під чергове вечірнє завивання Ніка ліниво попленталася у ванну кімнату і перед тим, як сісти в розкладне крісло, натягла тепле пальто. Посварила себе за те, що колись була надто претензійною – не визнавала пуховиків. Зараз би закуталась в одну з цих «плюс-сайз ковдр» і зігрілась.

З 24 лютого Ніка весь час мерзла, аж зуби стукали. Наче і квітень уже був надворі, але все одно – теплі колготи, штани з начосом, теплі шкарпетки, футболка, водолазка, товстий светр. Вона б і худі натягнула, але воно не влізало під пальто, а пальто ще і ноги прикривало. Тож Ніка закуталась у цей витвір невідомого дизайнера і опустилася в крісло.

Десь не дуже далеко лунали вибухи. Іноді дзвеніли шибки і тоді вона мимоволі підстрибувала в кріслі і втомлено автоматично матюкалася. Пірат звично слідкував за нею з ванни…

Тепло, дуже тепло. Нарешті вона зігрілася. Літо. Зелень, пахне абрикосами і помідорним бадиллям, пилом. Ніка розстібнула пальто. Якесь незнайоме і на диво знайоме місце. А, це ж… бабусин будиночок в селі!

Вона відчула страшенну втому і опустилася на траву під деревами. Тільки тут помітила, що зовсім поряд, розкинувши руки, спить маленька дівчинка. Придивилася. То ж була вона сама. Ніна-Ніка років п’яти. Дівчинка спала глибоко і спокійно, як тільки можна спати в дитинстві.

Ніка обережно лягла поряд з собою маленькою і подивилася в небо. Старі абрикосові дерева здавались їй велетнями, якими ж вони були для малої Ніни? Доросла Ніка згадала, як колись намалювала в садочку дерево. На папері тягнулася довга коричнева смуга – стовбур. І вже там, де аркуш закінчувався, було примальовано зелений верх –крону. Тепер вона зрозуміла, чому так малювала. Адже і справді, зелена шапка бачилась з висоти дитячого зросту десь дуже далеко, просто в небі. Вихователі тоді не зрозуміли...

Раптом піднявся невеличкий вітерець і щось пролетіло повз неї. Ніка встигла спіймати – пір’їнка! І не просто пір’їнка, а синя! Її подарував маленькій Ніні місцевий зоотехнік. Він їздив до міста у справах, його запросили для консультації в зоопарк, здається. І він привіз звідти кілька таких дивних пір’їнок, – тільки одна з них була синьою, – та подарував її маленькій Нінці. Сказав, що то від «казкового птаха, який приносить щастя». Велика Ніка ще і досі пам’ятала, як маленькою засмутилася, коли пір’їнка зникла. Довго плакала, шукала сама і з дорослими.

І ось тепер вона тримала цю пір’їнку в руках. Залишити собі? Ніка глянула на сплячу дівчинку, згадала своє дитяче і горе і…

Але ж якщо просто покласти пір’їну, її знову віднесе вітром! Ніка замислилась, а тоді відірвала великий важкий синій ґудзик з перламутром від свого пальта, вділа в нього пір’їнку і обережно вклала в руку дівчинці.

— Тепер точно не унесе. Ой!

Щось клацнуло. Ніка відкрила очі – з ванни на неї уважно дивися Пірат. Ноги затекли, а клацнула кришка помаранчевої скриньки, яку вона за звичкою взяла з собою в ванну. Ніка глянула і зойкнула від несподіванки. Зверху лежала синя пір’їнка, вдягнута в важкий перламутровий ґудзик.

***

Останні дні були гучними. Ніка з Піратом одного разу навіть ходили ночувати в підвал у будинок навпроти скверу. Але їм там не сподобалось – дуже вогко, холодно. Ніка півночі кашляла, зрештою, просто пішла додому. «Їбане то їбане», – в черговий раз подумала вона. Тієї ночі було дуже гучно, Пірат аж весь нашорошився і протяжно вив раз у раз. А вранці, коли стихло і Ніка вийшла в магазин, то дім навпроти скверу подивився на неї пустими чорними зіницями. Від нього залишився лише кут. У той день Ніка на вулицю більше не виходила.

***

Вона перестала щось відчувати взагалі. Не було ані страху, ані сліз, ані ненависті. Іноді блискучою змією в голову заповзала думка: «За що?», але думати про це вона не мала сил, як і плакати. Усі справи звелися до прокинутись, нагодувати Пірата, прибрати за ним, самій щось з’їсти і якось проіснувати до чергового прильоту. Ніка просто перестала планувати, думати і… боятись. Буде як буде.

Іноді вона по кілька годин сиділа і перебирала скарби у скриньці, просто, щоб щось відчувати пальцями. Хоча б пальцями.

Цього вечора за столом у вітальні Ніка щось малювала на великому аркуші. Малювати вона не вміла, але водіння ручкою заспокоювало. Було напрочуд тихо. Так тихо, аж моторошно. Десь на кухні копирсався Пірат. З вікна падав світ вечірнього сонця. Без електрики майже нічого не було видно. Ніка не пам’ятала точно, коли пропало світло – день, два, три тому? Води теж практично не було. В останні дні вона нациділа скільки могла з кранів. Запаси питної води, на щастя, були, але чи надовго їх вистачить?

Їхати? Але куди? Місто практично в облозі. Час від часу відкривали гуманітарні коридори, але далеко не всі, хто ними виїжджав, доїжджали до безпечного місця. Бо зелені коридори росіяни дуже швидко перетворювали на червоні.

— І так, і так не слава богу, – ліниво промовила Ніка бездумно водячи ручкою по паперу.

Не було сил. Ані думати, ані приймати рішення. Тож вона сиділа і малювала, наче то щось могло змінити. Поряд стояла відкрита руда скринька. Ці дитячі скарби її заспокоювали. Ніка знесилено опустила голову на стіл.

Боже, як холодно! Де це вона? Знов сарай? Ні, якась пуста кімната. Хтось тихо стогнав у кутку. Ніка обережно підійшла. Хлопчик років дванадцяти. Весь у подряпинах і плямах крові.

— О боже! – дівчина хотіла підійти ближче, якось допомогти, але її ніби відштовхнула невидима рука. У цей же час в двері не зайшла, а практично протікала худа жінка:

— Дмитрику! – Ніка вперше чула, як кричать шепотом.

— Дмитрику, синку, що вони з тобою зробили! Мовчи, мовчи, не кажи, бережи сили. То Михайло зі своїми? Що ти їм зробив? Ти їх бачив? Усе село знає, що вони вештаються по полях та амбарах, сучі діти...

Жінка говорила, наче сипала пацьорками – дрібно, швидко, тихесенько, слова зливалися в мелодію, заспокійливу і тривожну водночас. Так муркоче кицька, коли їй боляче, страшно чи треба заспокоїти наляканих кошенят.

— Ти бачив, як вони крали? Так? Вони злякалися, що ти донесеш? – продовжувала жінка, обтираючи мокрою хусткою обличчя, руки, груди сина.

— І вони донесли, що то ти крадеш? Підкинули тобі? От кляті тварюки! – вона проказала то без злості, скоріше з горем.

— Сину, я домовилась з дідом Василем він зараз тебе вивезе. Ніч темна, слава богу, як руку простягнуть, то й пальців не видно. Закопаю тебе в сіно, він повезе. А ці, – вона махнула рукою в бік дверей, – перепилися, хроплять. Я тебе потім знайду. Зараз мені неможна з тобою, не сховаємось. Завтра начальники з району приїдуть, а ти будеш уже далеко... Давай, вставай, синочку...

Жінка практично взяла хлопця на руки.

— Давай, Дмитрику, ти маєш жити!

І тут жінка подивилася просто на Ніку, наче могла її бачити і повторила вже голосніше:

— Ти маєш жити!

Її слова потонули в страшному грохоті.

— День? Уже день? – Навколо стояла глуха тиша. Щось було не так. Ніка повільно озирнулася, бо голова дуже гула і все мерехтіло в очах, здавалося, що кімната вкрита інеєм.

Але то був не іній, а розбите скло. Ніка придивилася – на місці вікна була діра. Озирнулася – у сусідній спальні, де вона ще в лютому заклала вікно книгами, також сяяло денне світло.

І тут, ніби відмотали назад плівку, всі звуки одночасно хлинули на неї:

Луною – «Ти маєш жити!», грохот, дзвін скла, дим, пил. Ніка затулила вуха руками і відчула щось мокре. На лівій руці була кров. Невеликий шматок скла застряг у передпліччі. Крові було не дуже багато, але вона вже розтеклася червоною плямою в рудій скриньці.

Як кілька митей тому на неї навалився звук, зараз навалила біль і млосність. Вона сильно вкусила кулак здорової руки, щоб не втратити свідомість. І тут помітила, що кулак щось стискає. Засохлий пшеничний колосок.

«Ти маєш жити». Поклала колосок в скриньку, машинально дістала скло з руки. Кров пішла сильніше. Відчинила шухляду в столі – спирт, кровоспинне, бинт.

На щастя рана була не дуже глибока, кровотеча швидко спинилася і Ніка так сяк замотала руку бинтом. І тут згадала та підскочила, захитавшись:

— О боже. Пірат! Пірат!

Десь з боку ванни роздалося відчайдушне «Няв!»

— Живій! Пірат! Слава богу! — По обличчю потекли сльози.

Обережно вона вийшла з кімнати. Коридор, куди виходили двері ванни був заблокований великою шафою, що впала з кутка. Пірат відчайдушно нявчав з-за закритої двері.

— Господи, що робити, – вона заголосила, але швидко спинилась. – Тихо. Дихай. Думай!

— У кожного справжнього господаря має бути сокира, – згадала вона слова однокурсниці, над якимись колись реготала вся їх компашка.

Сокира! Вона стояла у вхідних дверей. То була зброя на випадок мародерів. Хоча Ніка не дуже уявляла собі, як зможе її застосувати. Тут явно не годилася порада одного знайомого тренера:

— Найкраща зброя – та, якою ти впевнено володієш.

«Треба було замість сокири покласти кілька стосів з податковими звітами. Цією зброєю я володію.» – мимоволі подумала Ніка і дико зареготала.

Рубати двері? Можна поранити Пірата. Ніколи цю шафу не любила. Кремезна, темна. Давно пора було її викинути, але батьки весь час збиралися забрати цей монумент до себе в квартиру.

Ніка розмахнулася і гахнула з усієї сили. Щось дзенькнуло і відлетіло в дальній куток прихожої.

— Потім подивлюся. – вона гахнула ще раз і стала швидко вигрібати речі, аж поки змогла трохи відсунути двері ванної.

— Няв! – Пірат стрибнув їй прямо на шию, мурчав і ледь не облизував.

— Ти що собака? – Ніка плакала, міцно притискаючи до себе тремтячого пухнастого розбійника.

Потім сказала йому, бо була певна, що кіт розумів її краще, ніж деякі люди:

— Настав час вибиратися звідси. На, поїж поки. – насипала повну миску корма, слава богу, миска та пакет стояли просто тут, у коридорі біля вхідних дверей. Поки Пірат жадібно хрумтів, повернулася до кімнати, окинула поглядом. Помітила скриньку, сунула в глибоку кишеню штанів. Документи, пляшка води, пара шоколадок, якісь батончики, пакет котячого корму вже були в наплічнику. Більше вона нічого не взяла.

Повернулася в коридор, посадила вже ситого Пірата в наплічник і тут помітила блиск з кутка, – це туди щось вилетіло, коли вона рубала шафу. Нахилилась – пляшечка від парфумів. Бабусина. Фіолетова зі срібним узором. Стисла в руці, потім дістала скриньку і сунула флакончик туди.

Застібнула наплічник, – Пірат був на диво спокійним, – та пішла, не зачинивши двері, залишаючи за спиною життя, якого вже не існувало.

***

— Мамо, а помаж мене бабусиними чарівними парфумами, у мене, здається, болить вушко...

— То здається чи болить?

— Мамо, ти помаж для про-кі-лак-ти-ки!

Мала Ніна старанно вимовляла складне незнайоме слово, а мама весело сміялась. І мазала. Пізніше Ніна зрозуміла, що у флакончику вже дуже давно була вода, а то і її не було. Але яка різниця, діяло ж!

Ніка йшла пустирем, а перед очима з’явилися теплі мамині руки і той чарівний флакончик. Їй здавалось, що вона навіть запах відчуває, хоча того просто не могло бути, адже чарівні парфуми лікували колись в дитинстві ще її маму.

— Цікавий у мене набір у тривожній валізці, – пробурмотіла під ніс Ніка. – Точніше, в тривожній скарбничці.

Вона стала перелічувати вголос, щоб не так моторошно було йти:

— Зелене скельце, сережка з аквамарином... – і тут згадала ту жінку, яка так само сипала слова-пацьорки, не стільки для того, щоб щось сказати, скільки, щоб звучати, щоб голосом проганяти страх і темряву.

Ніка аж зупинилася.

— А хто ж це був? Хлопчика звали Дмитрик. Дмитро. Її мама – Ольга Дмитрівна, то виходить... Виходить, що та жінка – прабабуся Юстина, а хлопчик дідусь Діма? Овва!

Тут позаду сказали тихе «няв» і Ніка зрозуміла, що стоїть надто довго і рушила далі.

У сутінках вона перейшла трасу з «їжаками», наблизилась до лісосмуги і застигла.

На кущі просто перед нею була пов’язана червона стрічка. Лісосмуга була замінована. Але то був єдиний шлях з міста. Того міста, з яким вони тепер не могли захистити одне одного.

Ніка зняла наплічник, сіла на траву, напоїла Пірата, ковтнула води сама.

— Що будемо робити, Пірат? Може, повернемось?

— Ніііав.

— Так, назад неможна.

Почекати до ранку? Але яка різниця – підірватися зараз чи завтра? Ніка дожувала шматок шоколадки, обережно відкрила наплічник і погладила Пірата. Хотілось плакати.

— Пірат, тільки якщо ми загинемо, обіцяй, що ти мене на небі не залишиш?

Кіт серйозно подивися на неї:

— Муррр нііііііав!

По щоках котилися сльози, та сидіти тут далі було неможна. Насилу підвелася, і вже занесла ногу щоб зробити перший крок, як щось відштовхнуло її. Ніка не втрималась, впала – і тут з кишені випала скринька. Вона розчахнулася і на волі опинилися всі дівчачі скарби. Усі ці теплі дрібнички зараз лежали в траві і миготіли зеленим сяйвом, окреслюючи якийсь чудернацький візерунок.

На якийсь час вона заклякла, а тоді махнула рукою – хіба є різниця, коли помирати. Повільно підвелася, ступила у перший вогник і заплющила очі.

Нічого не відбулося, стояла тиша. Дівчина видохнула і пішла далі по тому шляху, що окреслили її скарби. Обережно ставила ногу на землю і щоразу з полегшенням видихала:

— Дякую, прабабцю Килино! Дякую прадіду Павле.

— Дякую, мамо Олю, дякую, бабусю Тетяно.

— Дякую, прабабусю Юстино, дякую, діду Дмитре.

Вона втомилася, тіло тремтіло, як в лихоманці. Страх, що вона не витримає і впаде, або поставить ногу не туди, з кожним кроком ставав сильнішим. Але точно знала — зупинятися неможна.

— Дякую, прапрабабусю Ніно.

Ніка напружено подивилася вперед – кінець лісосмуги!

— Дякую, татусю!

— Ні-на. Ні-на. Ні-на. – бухало серце.

Останній крок і вона тихо верескнула од радості та автоматично пройшовши ще трохи, опустилась на землю. Жива!

— Няв! – тихенько підтримали з-за спини

— Ми живі, живі! Пірат, ми вийшли!

— Мррр, няв!

Перед нею лежав нічний степ. Над нею світило зірками високе небо. Позаду було понівечене місто і замінована лісосмуга. А просто у ніг – синій ґудзик з перламутровою вставкою. Ніна підняла його, стисла в руці і швидко пішла-полетіла навпростець.

***

Світило травневе сонце, лагідно розгладжуючи руками-променями зелені заквітчані хвилі, що розбігалися одразу від краю пильної дороги поза спинами струнких тополь. Ніка йшла. Вона не могла точно сказати, скільки пройшло часу, після того, як вони з Піратом вийшли з лісосмуги. Перші села, що зустрічалися на шляху, дівчина оминала, адже не знала, що і кого там зустріне. Уся путь злилася в один кольоровий клубок. Вона пам’ятала тільки окремі картинки: зарості квітучої дикої акації, де вона впала без сил і заснула на якійсь час, гідрант зі свіжою чистою водою просто посеред поля (дуже вчасно, у пляшці майже нічого не лишалось), пакет з горішками, що лежав на узбіччі...

Але вона дуже стомилася. Скоріше б якесь селище чи містечко. Дівчина автоматично совала ноги дивлячись вперед. І тут… Хтось стрімко йшов їй назустріч. Військовий! Щось невловимо знайоме було в тій ході. Хоч би свій. Мабуть свій! Ті поодинці не ходять, бояться. Сонце сліпило очі і Ніка не могла роздивитися форму, але сил чекати чи втікати вже все одно не було, тому з пересохлого горла вирвалось:

— Слава Україні!

— Героям Слава!

— Слава богу, господи, слава богу! – Ніка б заридала, якби у неї були сили і сльози.

— Ви звідки?

Ніка назвала місто.

— Боже, і як ви вийшли? Пішки? Це ви скільки йдете? Дві доби?

Ніка мовчала.

— Тут поряд є село, там вас прихистять на якийсь час, я проведу. Люди золоті.

Говорити сил не було, то вона просто пішла поряд.

— Ніаааав!!! – голосно сказав все за неї Пірат.

— О, а хто це тут у вас? Давайте, знімайте свого наплічника, я допоможу.

Ніка почала стягувати наплічник і тут з'ясувалося, що то не вона його несла, а він підтримував її.

— Стоп, дівчино, куди це ви падаєте! – її підхопили під руки. – Давайте сюди ось, біля дерева, так, посидьте трохи. Ковтніть водички. – військовий простягнув їй фляжку.

Ніка жадібно зробила кілька ковтків.

— Усе добре. Я просто дуже стомилась. – Після води стало легше, але все одно вона ледь ворушила язиком. Уся втома минулих днів, тижнів і місяців навалилась на неї просто в один момент.

— Дістаньте кота, він не втече. – через силу промовила вона. – Там корм є для нього, вода.

— Точно не втече? Ну, тоді ходи сюди, пухнастий. – Кіт радісно муркнув. – О, то він у вас такий лагідний, як його звуть?

Ніка скосила очі – Пірат вже сів біля нового знайомого і терся об нього мордою.

— Пірат… Плутарх.

Військовий весело зареготав:

— Пірат Плутарх! Хто ж це таке вигадав? – він гладив кота, а той муркотів так, ніби вони були давно знайомі. Потім чоловік насипав пухнатому корму просто на траву. Пірат задоволено захрумтів. Апетит він не втрачав ніколи.

— Так, ну з котом ми познайомились, а вас як звуть?

— НІНА. Мене звуть Ніна. – твердо сказала дівчина.

— Ні-на... – красиво, ніби дзвони грають. – це було останнє, що вона почула, впадаючи в глибокий сон.

Токарєва Інна

02.08.2022

___________________

Підтримити автора можна тут:

Пб: 4149439020986661

PayPal - andalusiai@gmail.com

10% коштів – волонтерам Миколаєва.

Дякую!