Літній дощ

Літній дощ

- Вухатий виродку! – кричав чоловік.

- Ти ще живий? – він, запитуючи тіло, відчайдушно продовжив гамселити його ногами. Удари не переставали сипатися по всьому тілу – ще живого, мабуть, ще живого…

- За що? – тихим пискливим голосом, як мишка, запитав ельф у свого ката, який жорстоко знущався над ним. Надто кволо і жалісно прозвучало питання від «вуханя».

Ельф побитий з голови до ніг був весь в крові. Він відчував все більше болю від кожного наступного удару чоловіка – одного із своїх катів. Ельф ледве міг говорити. Єдине, що звучало від нього – це жалібні звуки болю. Йому ламали кістки пальців на руках і ногах. Палець за пальцем – спеціальним пристроєм і без жодних фізичних зусиль. А потім – довготривале жорстоке побиття, немов боксерську грушу для всіх охочих людей. Декілька раз тіло ельфа відключалося від болю. В цей час фізична біль не відчувається, але це триває недовго. Все повторювалося знову і знову, а біль поверталася, як складова частина його сьогоднішнього життя, яке сповнене жахами людської жорстокості.

В моменти, коли тіло ельфа відключалося, приходили в голову сновидіння минулих часів…

- Ми браття навіки! Я люблю Вас, мої білосніжні молодші братики - ельфи! - голосно гукали майстерні музики - люди, які веселили своїм співом юрбу ельфів в одному із їх містечку.

Люди клялися у своїй доброті і любові до ельфів.

- За що? – питала тихо дівчинка – ельф, яка висіла на дереві і кожної миті відчувала фізичний біль від ударів людей ланцюгами. Люди били і били бідного ельфа. Хтось вигукував з юрби людей гасла про зрадницький рід і войовничий настрій підлих ельфів. А дівчинка – ельф, проста майстриня - знахарка, яка із задоволенням лікувала людей від різних болячок, але прийшла команда «зверху» - і всі ельфи стали злочинцями, а люди почали війну з ними.

Погляд на своє дитя і свою милу дружину - вирішило йти ельфу на захист своєї землі. Зрада і полон. Молитви для швидкої смерті собі і вічних мук своїм катам.

Але очі синочка й досі снилися закатованому ельфу, як і голос своєї матері.

Ельфа знову почав бити кат. Сни зникали, а на заміну – появлялася ниюча, ріжуча і пекуча біль.

«Кап, кап, кап…» - лиш чіткий звук звучав в підвальному приміщенні.

Лунав звук падаючої яскраво – червоної крові з іншого ельфа. Повільно з нього втікало життя. Щосекунди звук ставав все тихішим і тихішим. Прикутий ланцюгами і жорстоко побитий в’язень уже помирав. Один із людей, який був розлюченим своїми особистими проблемами, а тому - без жодного сумління різко перерізав горло нещасному «вухатому», щоб самому заспокоїтися.

Проте катам не поясниш, що спокою їм ніколи не отримати…

І після смерті теж…

- Ти так легко не помреш! – вигукував чоловік до ельфа, спостерігаючи за останніми секундами життя своєї жертви. Йому було мало знущань над ельфом. Хотілося ще і ще, і більше болю завдавати своїй жертві.

- Вставай! – кричав чоловік в’язню.

- Нікчемна істота! – продовжував кричати прямо йому у вухо, підійшовши дуже близько до ельфа. Взявши правою рукою його обличчя, він підняв в’язня ближче до світла, щоб подивитися йому в очі.

- Не такий сміливий тепер, га? - запитав чоловік, після чого різко штовхнув його до стіни. Під кінець своєї «роботи», плюнув ельфові в обличчя, не чекаючи відповіді і вийшов з приміщення. Каплі поту з чола чоловіка падали на підлогу. Задовольнивши свої дикі бажання, а також відчуття втоми, що і заставило ката вийти з приміщення каторги для відпочинку.

З великими фізичними стараннями, ельф відкрив очі і почав роздивлятися навколо себе.

Темна кімната підвального приміщення. Сирість і прохолода старих зацвілих складів під овочі і фрукти. Сонце не попадає сюди. Світло, лиш від декількох старих мерехтливих ламп, які весь час гойдаються, поступає в приміщенні. Дві стіни паралельні між собою і однаково «замальовані» кров’ю прикутих до них в’язнів. Два ельфа прикуті до одної стіни, а два – до іншої. А посередині приміщення - столи із великим набором засобів «спілкування» з полоненими-ельфами. Декілька зручних стільців для відпочинку катів. Люди переконанні, що для них «катування ельфів» - це важка і важлива робота, а відпочинок – необхідність у будь-яких справах.

Ельфи – вільний народ, який отримав визнання від всіх інших народів. Вони завжди були мирними і гостинними, а можливо - треба було бути іншими… На вигляд різниця незначна між людьми і ельфами. У ельфа білосніжна шкіра, рівні білі і дуже блискучі зуби, яскраво-блакитні очі і видовженні загострені вуха. В іншому, по суті, як анатомічно, так і фізіологічно – різниця між людьми і ельфами відсутня. Колись всі вони жили разом в одній країні і під одним стягом, а також гімном. Країни не стало, а народи мирно і дружно розійшлись в різні сторони. Стали створювати своє щастя і свої державні порядки. Всі визнавали один-одного. Сусіди врешті – решт…

Прийшла година неспокою, і люди напали… Без попередження і без причини. Вигадали небилиці і ними керувалися, проливаючи кров сусіда. Вигадувати дурниці у людей вдавалося краще за всіх. З любов’ю в серці, ельфи забули про зброю і війну, навіть сусідам – людям віддали більшу частину своєї зброї.

«Ми сусіди і раніше «братами» звали одне – одного.» - саме такі слова говорили головнокомандувачі ельфів при передачі своєї зброї сусідові. Добровільно із посмішкою на обличчі віддавали все.

«У нас з людьми є спільна історія. Ми кілька десятиліть разом під один гімн зранку вставали і один харч їли.» - також лунала історія з минулого від ельфів.

Не відразу всі повірили у війну. Ніхто не хотів вірити в жорстокість людей. Не вірили ні народ ельфів, ні народ людей… Прості громадяни народу людей вірили лише в слова своїх керівників, а ельфи, тим часом, помирали на полі бою від рук людей і їхньої підступності. Ельфи взялися за зброю, щоб обороняти свою землю від нападника. Їм прийшлось захищати своїх дітей від насильства людей.

Війна йшла і кровопролиття не зупинялося. Ельфи воювали за власну землю і за свій народ, а люди воювали, бо треба вбивати інших, щоб всі боялися їх. Єднання народу ельфів проти нападників не відбувалося. Спільна історія з людьми створила армію зрадників у суспільстві ельфів. Зрадники стали невід’ємною частиною суспільства ельфів, а до їх слів прислухалася велика частина їх народу. Миру не має і не буде…

Лише перемога зупинить кровопролиття.

- Хотіли боротися? – розреготався чоловік, запитуючи трьох прикутих в’язнів - ельфів. Вони ще були живі.

Новий кат зайшов в приміщення. Досить кремезний чоловік з великим «пивним» животом. Одягнутий у військову форму. Чорні чоботи виблискували при поганому світлі тьмяної лампочки. Довге жирне волосся, гострий ніс і безліч шрамів на загорілому обличчі. Коротка рижа борода з незграбними вусами. Чорні очі зразу охопили поглядом в’язнів - жертв підвалу. Він милувався цією картиною. Присівши за стіл, почав розглядати інструменти катування ельфів.

- З нами воювати не можна. Ми вас всіх, тварі, вб’ємо! – голосно кричав чоловік до ельфів. Він отримував насолоду від своїх слів і своєї впевненості у катуванні ельфів.

- Ви всі скажені пси! – крикнув чоловік, сидячи за столом посеред приміщення.

- Чули мене? – запитав кат у своїх жертв.

- А ми… - чоловік, дещо призупинив свою горду промову перед ув’язненими.

- Ми – санітари цього світу. Ми лікарі життя. Ми народжені знищувати всю заразу на землі! – голосно промовляв чоловік своє бачення діяльності людей. Жорстокість людей красиво описував, як дії Добра.

- А ви, тварі, – помрете! Дуже довгою і жорстокою смертю. І мені точно не буде жаль псів! – проричав представник людського роду. Кат дуже голосно сміявся, промовляючи ці слова.

- Нас чекають в раю, а ви, псячі виродки, - здохнете і будете горіти в пеклі! – викрикував кат.

Цей чоловік терпіти не міг ельфів. Ненависть до вільного життєрадісного народу ельфів у ката була ще до війни. Він не любив їхнє бажання розвитку і бажання кращого життя.

«Як можна жити без короля? Не преклоняти коліно перед королем? Як не боготворити свого монарха кожної секунди свого життя? Як можна жити з любов’ю в серці і творити добро без зиску для себе? Як жити надіючись на своїх друзів і своє суспільство, а також творити свою країну для своїх дітей? Як можна прагнути кращого для своєї країни і свого народу? Як без корупції і вбивства тупих своїх громадян можна створити майбутнє?» - він не міг збагнути іще безліч питання, які появлялися в голові солдата з «пивним» животом.

Один вчений із народу людей говорив, що ментальність у ельфів інша і вона спрямована на доброту і покращення життя для свого майбутнього покоління, а основне бажання суспільства ельфів – це мир і любов.

«Люди – це покоління минулих несамостійних перемог, які завжди залишаться в історії, як «війни крові і божевілля», а сам народ людей привчається до вічного трактування своєї величчі без жодних старань для свого розвитку і покращення життя майбутнього покоління людей.» - саме так описував вчений – людина своє суспільство. Смерть, після таких голосних і правдивих слів, наступила для вченого у засланні серед мишей в тюрмі біля похожих «зрадників» режиму країни.

Злість та відсутність бажання людини зрозуміти волю іншого народу породжує жорстокість до самого слова «ельф», немов це найжорстокіше слово і образна кличка для будь-кого.

«Ельфи жили з нами. Жили, як і ми, а тепер хочуть кращого життя? Такому ніколи не бувати! Вони повинні йти нашою дорогою, або не йтимуть взагалі!», - приблизно так, люди трактували своє ставлення до теперішніх власних заклятих ворогів - ельфів. Вони не хотіли відпускати від себе ельфів, а хотіли лиш правити ними, як рабами…

- Чого ви хочете? – ледве прозвучав голос ельфа. Він спитав чоловіка. Полоненому навіть не вдалось підняти голову і подивитися в очі катові. Ельф був безсилим від тортур. Муки ворога і не закінчувалися для нього та інших нещасних в’язнів …

- Вбити! Вбити вас всіх! – кричав чоловік.

Це була його відповідь, хоч це була відповідь всього народу людей. Коли монарх через своїх прибічників говорить про ворогів … Для народу людей – слова короля – беззаперечна правда. Навіть віросповідання людей, яке трактується на доброті - безжалісно гнобить саме слово «ельф», як гидотне пекельне слово.

- Всіх вас вбити! І для розваги… - відповів чоловік ельфові, підійшовши до нього.

- Для розваги! – продовжив кричати кат.

- Нам потрібні розваги…, - зробив невелику паузу для огляду нещасного ельфа. Чоловік спостерігав за тихим, ледве чутним, диханням полоненого, якого декілька хвилин тому били два солдати, які не жаліючи своїх сил і свого часу, жорстоко гамселили його металевими прутами по ребрах. Лиш втрата свідомості, від жорстоких ударів катів, зупинила знущання і калічення ельфа.

- Навіщо тобі такі красиві вушка? – запитав кат у ельфа. Різким рухом правої руки схопив за ліве вухо, притягнувши ближче до себе, а лівою рукою – витяг ніж із-за пояса і, не зволікаючи, вирізав для себе «трофей». Ельф навіть не зреагував на це. Він уже не міг нічого зробити. Полонений втратив будь – яку надію на хороший фінал в цих стінах. Його чекала неминуча смерть і він благав вищі сили скорого кінця. Наближення своєї смерті. Сил терпіти у нього не залишилося.

- Задоволений? – з неприхованою насмішкою, спитав свого ката ельф. Кров лилася з рани, проте йому було вже байдуже. Ельфам не зроблять добра в цих підвалах. Тут на них всіх чекає смерть, а також дуже довге і болісне очікування закінчення свого життєвого шляху…

Чекання смерті – це гірше самої смерті чи це каплі надії на порятунок? Ельфи бажали смерті на полі бою чим гниття і знущання у підвалах, де на них чекала довга подорож «тортур» і зневаги людей. Ненависть до незгодних … До волі ельфів…

- Що?! – крикнув солдат, витираючи отриманий «сувенір» вологою серветкою. Він був спантеличений почутим. Його пробирала лють. Вухо ельфа уже не давало стільки радості для солдата.

«Якесь створіння посміло насміхатись з мене? Питати мене? Чи задоволений я? Сміливим став? Зараз це виправлю!», - думки ката били «ключем» гніву до нещасного ельфа.

- Чи задоволений я? – запитав чоловік у в'язня. Він не довго заглиблювався в свої роздуми. Чоловік відразу взяв залізну биту зі стола і почав лупцювати ельфа по грудні клітці і по животі. Після десяти хвилин побиття, удари ката стали слабшати і нарешті закінчилися.

- Ще ні. Я ще не задоволений, – промовив кат. Чоловік опустив биту на землю. Він задихався від такої кількості ударів і змучено присів на крісло.

- Ти живий? – запитав чоловік у ельфа, наливаючи собі води в склянку.

- Чого не говориш? Гей ти, тварино! – кричав кат.

- Що все? Кінець? – задавав питання за питанням розгніваний чоловік.

- І вони, тварі, хотіли мати свою країну? Жити в мирі і злагоді? Сміхота та й годі. – кат почав сміятися, говорячи до всіх присутніх в підвалі.

- Сила. Лише сила вирішує кому жити, а кому ні! – кричав чоловік.

- Чули, тварі?! Сила! – розповсюджувався гул по усіх приміщеннях від крику солдата.

Крик від ката звучав по всюди, немов звичайна річ в таких місцях. Здивувань не буде ні в кого. Ні в катів, ні в ельфів, а ні в жителів цих земель. Жителі, які зрадили свій народ, народ ельфів заради об’їдків зі стола людей. Ельфи даного регіону стали рабами, надіючись на визнання від людей, але «худоба залишиться худобою», як би красиво не виглядала зрада – вона залишається зрадою.

- Чого розкричався? – запитання прозвучало біля дверей.

- Що ти тут твориш? – запитав новий відвідувач «кімнати жахів».

Старший чоловік віком шістдесяти – шістдесяти п’яти років, невеликого зросту, лисий, білі вуса, окуляри на очах і два шрами на обличчі. Військовий одяг. Пляшка алкоголю в руках. Вояка спокійною ходою підходив до центру кімнати підвалу.

- Льоня, ти сильно не бався з цими звірами! – голосно промовив старий чоловік до ката.

- Дай іншим розважитися! Не будь егоїстичною гнидою! – голосно промовляв він до Льоні. Сварка була умовною і більше виглядала, що старший вояка хотів посміятися над молодим.

- Випий, - сказав старий, й відразу подав пляшку алкоголю молодому солдату.

- Хороша бормотуха, - похвалив напій молодий чоловік, зробивши невеличкий ковток напою.

- Степанович, а ви що тут робите? – запитав чоловік у старшого вояки, а сам ще раз вилив в себе порцію алкоголю.

- Мені щось нудно. Ось і прийшов побавитися з цими полоненими, – сумно відповів Степанович.

- А ми що, вже не стріляємо в цих «волелюбних»? – Льоня ще раз запитав старшого, добренько приклавшись до пляшки.

- Стріляємо і будемо стріляти. Вони щось теревенять про мир, а ми їх вогнем зі всіх залпів. Вони хочуть миритися, а ми їх вбиваємо, стріляючи їм в спину, - відповів старий вояка.

- Мені не цікаво там на горі їх всіх розстрілювати. Тут цікавіше… - сказав Степанович.

- Досить пити мій алкоголь! - раптово закричав старий вояка, звернувши увагу на неабиякий «апетит» у Льоні.

- Дядьку, не сваріться. Я вам лишу щось на дні, – з цими словами молодий чоловік зробив останній ковток алкоголю і зразу віддав пляшку Степановичу.

- Ну, ти й свиня, Льоня, - промовив старий, подивившись на рівень питва у пляшці. Із однієї літри залишилося десь порядком 50 грам алкоголю.

- Степанович, ну, вибачай, щось занесло мене. – з цими виправдання, Льоня направився до виходу.

- Ти тут сам сильно не ріж усіх, - наприкінці, гойкнув молодий вояка.

- Не хвилюйся. – спокійно відповів старий.

Уже п’яною ходою, Льоня вийшов з підвалу на верх, на подвір'я закинутого будинку, неподалік головної дороги на околиці міста. З надмірною радістю, за свої «подвиги» і завдяки випитому алкоголю, молодий солдат пішов до своїх польових апартаментів. Відпочивати і подрімати годин з вісім.

Закурив Степанович, роздивляючись на жахіття підвалу. Ядучий запах приміщення не можливо не відчути. Кров і плоть ельфів повсюди, куди не глянеш оком. Навколо смерть… Без надії, без віри, без каяття.

- Вільний народ ельфів. Пора на волю… - промовив Степанович.

Старий вояка почекав ще кілька хвилин, щоб Льоня відійшов далеченько від підвалу. Обережно взяв свій пістолет і почав заряджати його кулями. Після чого підійшов до кожного з ельфів і випустив по одній кулі кожному в голову. Підходив до кожного. Хоч один із них був мертвим і до нього також.

Чотири кулі – чотири мертвих в'язня.

Степанович спокійно вийшов з підвалу. Допив алкоголь з пляшки. І почав роздивлятися небо. Липень на дворі. Почав падати дрібненький літній дощик. Лагідне обіднє сонечко вже давно заховалося за хмарки. Досить похмура вечірня погода. Дує прохолодний вітерець, але на дворі відчувається тепло літечка.

- Мир з вами, бідний і мирний народ ельфів. – промовив про себе Степанович і пішов додому.