Оповідання без назви

Чи знайоме тобі моторошне відчуття чужого подиху на твоїй шиї? Таке неприємне відчуття, що хтось стоїть позаду та пронизує тебе своїм льодяним поглядом. Ти обертаєшся і…позаду нікого. Чи можливо ти відчував присутність чогось потойбічного і невидимого?

Ні? А мене такі почуття не полишають кожного дня, якась чортівня трапляється майже кожної ночі. Я вже й забула про повноцінний здоровий сон.

- Менше дивись тих американських фільмів жаху, - каже моя мама.

Хоррори я взагалі не дивлюсь. Мені вистачає їх у житті…

Розкажу все з початку…

Все почалось із того, що мені стало ввижатись, що хтось постійно стоїть позаду мене. Ось присягаюсь, хрест даю, що відчуваю чийсь прохолодний подих в себе на потилиці. Вийду на кухню попити води або у туалет серед ночі і спиною відчуваю, що хтось стоїть й дивиться на мене. Озирнусь – нікого. Та й бути нікого не може – живу я сама.

Далі я стала прокидатись посеред ночі від відчуття що хтось стоїть поряд і дивиться як я сплю.

З тобою таке траплялось? Зі мною частенько. Ще подружки в студентському гуртожитку дивувались з мене та не розуміли як це можливо. Вони крадькома підходили до мого ліжка, коли я вже міцно спала, щоб розіграти мене, схилялись наді мною і я миттю розплющувала очі. Дівчата верещали з переляку та не вірили в те, що я спала. Думали я придурююсь. А я дійсно спала і крізь сон відчувала на собі їх погляд, який будив мене.

В ті роки це було кумедно та весело. Ось їм наука, як наді мною кепкувати.

Та мені стало зовсім не до сміху, коли це повторилось знову.

Я міцно сплю, бачу сон, аж тут звідкись з’являється відчуття що хтось стоїть поряд і дивиться на мене. Я підстрибую у ліжку, сонними очима оглядаю кімнату і не бачу нічого окрім темряви…суцільної темряви…я опускаю голову на подушку і намагаюсь знову заснути, додивитись той приємний сон…і тут ніби легенький прохолодний подув вітру торкається моєї шкіри, а вікна зачинені, і я живу сама…я лежу під ковдрою, як маленька дівчинка, з міцно заплющеними очима і намагаюсь пригадати слова молитви Отче Наш. І так кожної ночі…

Одної ночі коли я вкотре прокинулась від цього відчуття, то мало не зомліла: розплющую очі та бачу темний силует жінки, що похилилась наді мною. Але це видиво стояло у мене перед очима лічені секунди й пізніше я себе запевнила, що це мені привиділось з просоння.

Ніхто із друзів та рідних не вірить у мої розповіді. Вони доказують мені, що я сама собі щось навигадувала і надумала.

З часом мені й самі стало легше вірити, що це якась маячня й у мене надто бурхлива фантазія. Тоді я перестала звертати увагу на холодок по спині. Припинились пробудження посеред ночі, але постійна втома та апатія, які були в мене, коли я погано спала ночами, залишились. В мене пропав апетит. Я почала втрачати вагу. Стала сонливою і забудькуватою. Мої рухи стали повільними, мова млявою і зі сторони я почала виглядати апатичною (на думку моїх друзів та колег). Коли мене звали погуляти чи на вечірку, я вигадувала привід не піти. Сиділа вдома на самоті в темній кімнаті та чекала…

Мені стало снитись ночами, як я задихаюсь. Ніби щось тисне на мене, насідає на груди, не дає ковтнути повітря. Тоді я заходжусь кашлем уві сні та прокидаюсь.

Мама, стурбована моїм станом, повела мене до лікарів. Здала аналізи – здорова. Можливо алергічна реакція на пил. Приписали пропити курс вітамінів, дотримуватись дієти та бувати на свіжому повітрі. Та більше відпочивати та висипатись. Кумедно…

Щоб набратись сил та повернутись собі форму, я взяла короткострокову відпустку та переїхала до батьків.

Але сили наче покидають мене, ніби хтось невидимий висмоктує з мене життєву енергію щоночі.

Кожного ранку я розбита і побита. Побита в прямому значені цього слова. В мене почали з’являтись синці на тілі. В основному на грудях, шиї та руках.

Лікар сказав – це алергічний дерматит.

Все важче прокидатись вранці. Немає сил встати з ліжка. Хочеться заснути та спати, спати, спати…

Мама знайшла якусь знахарку-бабку в якомусь богом забутому селі. Каже, що це все пристріт і мене зурочили. Завтра їдемо до неї. Якщо завтра для мене настане…

І знову ніч…

Я сплю і в одно час ні, чую все що відбувається навколо. Чую, як працює телевізор у мами в кімнаті, як тато палить на балконі. Відчуваю чийсь льодяний подих на своєму обличчі, важкість чужого тіла на своїх грудях, як кістляві пальці стискають моє горло. Я хочу закричати, але не можу. Немає сил. Далі я провалююсь в темряву. Тепер мені не хочеться спати. Я в темному коридорі, а попереду світло. Я прямую на світло і десь далеко чую крик мами…

18.06.2023