Відьмар

На сході гори, на заході море, а між ними степ і ліс – так можна описати весь відомий світ, якщо мала дитина спитає, який він. Цей опис буде лінивим і неповним, позаяк гномам і ельфам відомо трохи більше, ніж людям. Проте яка різниця? Адже для холопського сина світ куди менший: не побачить він, як між вершинами Великого Каменю струменіється вранішня зірниця, не побачить він Великого моря, у котре пірнає вечірнє сонце. Коли пощастить і не помре у недолітстві від чуми, холери чи голоду, то молодий кріпак побачить ярмарок найближчого містечка – базар та рідне село і буде весь відомий йому світ.

Відьмаря часто питають про світ діти. Принаймні ті, що не лякаються його котячих очей і блідої тварі. Завше він обмежується лінивою й неповною відповіддю: гори на сході, море на заході. Розбурхана уява небезпечна річ. А відьмареві не охота бути відповідальним за зниклу дитину, що втопиться десь у болоті або у хащах стріне вовків. Навіть якщо зараз оповідки про непорівнянний шум моря і сліпучий блиск засніжених гір не зманять малюка, вони навряд покинуть його голову. Пізніші поневіряння підлітка, що втече від пана, його зламана доля – зарівно небажаний тягар на душі. Тож хай не знають і не шукають цих образів, хай їх не манить ніщо.

Однак те, що бачив відьмар, таки гідне рясної оповідки, повної подробиць. За свій вік він устиг відвідати всі Сім Королівств і Дев’ять Царств, і навіть пару разів побував у факторіях гномів. Є вартою кількох слів співця чи казкаря й та віковічна синета, через яку зараз він верстав путь.

Відьмар Фовел, взявши за орієнтир самітну вежу, вийшов із гущавини заповідного пралісу до хутора, схованого тут на широкій галяві. Світ погожого дня, який допіру грав із лапатим листям над головою, ударив у вічі, а шир наповнила груди легким подихом. Свіжим, та не надто – запах осідища передував шуму. Фільварок сонно мукав до незнайомця, кудахкав, мекав. Фовел ще не чув, але вже знав, що десь там також рохкає. Ледь очі, створені для нічної справи, призвичаїлись, як із корівні вигулькнула уважна дітвора. Зачалося звичне: «Хто? Куди? Які очища!»

– Тихше, тихше. До пана. А що то за башта ліворуч край пущі?

– Чаклунська вежа! Зачаклована вежа! Зачаклована чаклунська вежа. – Загомоніли діти наперебій один одному.

– А що за чаклунство? – Зацікавився вільнонайманий, примітивши підходяще для себе діло.

– Ні зайти, ні вийти! У вікнах мов невидимі стекла. І дірах! І двері не відкрити! – заголосив малечий хор у попередній манері.

Єдина кам’яна споруда поселення явно колись була вигоріла, а зараз гинула у мацаках хмелю, неначе корабель у обіймах спрута. Відьмар уже окинув її оком і думкою, встиг скласти ціну й обрати метод – лишилось умовитись із паном цього зеленого моря. Фовел не знав, де панський терем, але й не потребував того, адже діти, мов дельфіни при кораблі, вигулькували наперед коня й вели у правильний напрям. Село – не місто, і менш ніж за хвилину із-за рясної жерделі завиднілись дрібнопомісні хороми, низькі і широкі.

– Хто до пана Захарського? – Гукнув із розлогого ґанку воротар.

– Відьмар, – рівно й ураз гучно відповів гість.

– Відьмар? Хм... Господар Вас не чекав, пан-майстре, – спантеличився охоронець. – Чекайте, збігаю-спитаю.

Ледь доказавши те, чолов’яга безтурботно кинув пост і зник у темряві передпокою.

– Дядьку, дядьку, а звідки Ви? Дядьку, дядьку, а Ви розчаклуєте вежу? – знов учинила гамір дітвора, скориставшись відьмарським жданням.

Відьмар не відповідав. Він міркував. Сюди Фовел приїхав за викликом листа, у котрому йшлося про неконкретизоване замовлення і зазначалось цілком конкретне місце. Дорогий папір, добре чорнило, шляхетська печатка – все натякало на гідну плату за вирішення очевидно делікатної справи. Герб у різьбленій оздобі терему відповідав печатці. Однак «Господар Вас не чекав». Справа ставала ще делікатнішою й куди більш невизначеною.

Нарешті неквапний воротар вигулькнув із будівлі на надвірне сонце.

– Господар прийме вас за годину у залі. Давайте, пан-майстре, проведу Вас у стайню. Там лишите коника. Меча ж можете довірити мені.

– А мушу?

– Пан-майстре, не гнівіться, одначе господар Вас не чекав, господар Вас не знає. Будь Ви хоч сам повірник короля...

– Гаразд, – не дав завершити Фовел, – Не вперше...

І дійсно, не вперше Фовелу було віддавати зброю охороні, як не вперше затим доводити, що відьмар і без зброї не безпорадний. Це клопіт, та не проблема.

***

Простору бенкетну залу з’їдала освіжна мла. Зараз столів і лав тут не було, натомість проти головного входу розмістилося двійко дерев’яних престолів. Претензійно, але водночас очікувано: який поміщик не вважає себе королем у власному хуторі? На тронах завчасно посіли пан і пані Захарські, обабіч них бездіяльно стояли збройні слуги, по троє з кожної сторони. Відьмар повільно покрокував від входу назустріч, зупинився край килима і шанобливо вклонився подружжю. Чіпкий і, здавалось, хвильний погляд молодої вродливиці пані Захарської не відривався від гостя. Водночас позір пана був протилежно спокійним й уривчастим. Це була така розсіяна уважність, яка шукає який-небудь виказ у обличчях оточуючих.

– Доброго здоров’я, відьмаре! – Зачав розмову поміщик. – Яка така справа привела до мене мисливця на почвару? Навряд це випадковий візит: моя маєтність знаходиться о-о-одаль битих шляхів.

– Доброго здоров’я і Вам, і Вашій сім’ї, Ваша Мосте. Чи не шукали Ви фахівця для розчаклування вежі, що на околиці хутора? – Фовел вирішив промовчати про непевний лист, тож почав із найочевиднішої речі.

– О, то ти чув про головну принаду нашої весі. – Захарський пирснув і відмахнувся. – Не шукали. Та озія сама завалиться за кілька років.

– Бар’єр очевидно встановлений чарівником. – Продовжив тему відьмар.

– Вінтоном Вохристим, – уточнив господар. – Мій радник. Колишній. Дурень згорів за тим своїм бар’єром. Скажу тобі: жодного прокляття, жодної таїни і тим паче жодної потвори – дешевий недоук просто загрався із власною магією.

– То обставини смерті відомі достеменно? – досвід підказував відьмареві, що якраз за такими притичинами криються найбільші тайни.

– Хм... А яке тобі діло, відьмаре?

– Коли Ваша ласка, Ваша Милосте, дозвольте зняти чари з вежі. Для Вас – задарма. Лишень віддайте мені весь уцілілий скарб чаклуна. Люди його фаху зазвичай мають чимало цікавого в скрині. – Фовел нагло імпровізував, однак видом не виказував того.

– Думаєш, у тих вуглях є щось ціле? Хм... – Пан подався вперед і пробігся очима по присутніх, на якусь хвильку згляд зачепився за мовчазну дружину. – Тоді за третину дозволю. Але це не здирство, не подумай! Харч і постіль з мене. Дам одну з гостьових кімнат. І будь-яка інша підсильна допомога на перше прохання.

– Якщо вогонь був магічної природи, то здобич буде невелика. Чи зійдемось на чверті на Вашу користь, мосьпане?

– Не знав, що відьмарі торгуються. Гаразд, хай буде по-твоєму, майстре. Зрештою, чверть нічого не гірша за третину, а хоч щось краще за все ніщо. – Задоволений власним афоризмом пан зично розсміявся.

Ударили по руках жваво і без паперу. До покою розташовуватись Фовела вів уже знайомий воротар.

– Мене Яків звуть. Як Їх Мость сказав, як треба буде посильна поміч, прохайте. Мене приставлено нагледіти за Вами.

– То моя мармиза таки не викликала довіри в хазяїна?

– При всій повазі до Вашого цеху, пан-майстре, тут...

Раптом коридор наскрізь пробило гупом дверей, і за мить слідом задзеленчав виразний голосочок юнки:

– Янку, стій! Мати й батько сварити будуть!

– То це і є відьмар?! – швидко наближався теж лункий молодший голосок.

Фовел розвернувся і побачив у проході екзальтованого хлопчину років шести, а за ним чорнявку, не старшу за чортову дюжину зим, однак уже наділену звабою не менше, ніж ельфські панни. Цеховий медальйон на шиї Фовела несподівано і ніби недоречно затремтів. Цим знаком гилехтровий кулон незмінно повідомляв про магічну присутність.

– Пробачте, пан-майстре. – Відважила вправний реверанс маленька панночка, і враз відтягла за комір молодшого брата. На тендітному зап’ястку блиснула карбована золотава браслетка.

– Марино, диви, які очі! Ти бачила очі?! У нього котячі очі! – безпорадно вертівся і гомонив малий Ян Захарський.

– Тут діти. – Продовжив Яків.

– Я бачу. – Мовив відьмар.

Дітвора, спіймавши важкий і холодний відьмарський погляд, спритно понеслася коридором назад, до дальніх хазяйських кімнат.

– А кожен знає, що відьмарі...

– Ми не викрадаємо дітей. Беремо в плату, коли так домовлено, рятуємо з вулиць – не викрадаємо. – Присік тему злегка роздратований власник котячих очей.

– Пробачте, пан-майстре, такий уже поговір. – Яків ґречно відчинив проти “пана-майстра” широкі двостулкові двері. – А ось, пан-майстре, Ваш покій.

***

Ночі влітку забарні гості. Фовел встиг розсідлати коня, перехопити не-трохи на панській кухні, згуляти до предмету умови й переконатися у правильності передбачення щодо тамошніх чар. Відьмар зробив усе можливе, щоб лишатись посутньо бездіяльним за протилежної видимості. Адже він вичікував кроку адресанта.

Фовел нарахував уже три зачіпки. Одна була очевидна з досвіду. З нею він підійшов до справи: башта і впевненість у змозі усунути бар’єр стали підставою затриматись тут. Друга – до смішного кидалась у вічі й добре пояснювала обставину листа. Третя ж стала до гиді неприємною несподіванкою. Бо працювати з магією мерця відьмареві не клопіт, працювати негласно, потай від певних членів сім’ї – звично, проте мати діло з дітьми, а у відьмарській справі це рівно з дитячим стражданням, – не любить кожен відьмар.

– Доброго вечора, пані Захарська. – кинув Фовел у темряву наданої кімнати.

– Тихше! – Нервово прошипіла хазяйка господи. – Яків може бути досі біля дверей.

– Як чую, пішов вже.

– Певні?

Захарська сиділа на фотелі у найтемнішому кутку, якнайдалі від вікон і дверей. За задумом чорнота ночі мала поглинути її, але не допомагала ані відсутність вогню, ані зашторені вікна: сяйний білий шовк нічного плаття відмовився тонути у тванистій пітьмі.

– Певен. – Відповів відьмар і сів на край ліжка навпроти. – То треба розібратися з відмінчам?

Молодиця здивовано вхопила повітря:

– Ох! То Ви здогадались не лише, хто замовник, але й що буде замовлено?!

– На те відьмар. Думається мені, Ви замолоді, щоб бути матір’ю дівчини. Падчерка? Якщо справа у ній, і думаєте насправді здихатись чужої дитини...

Палюче слово бувальця лунко підірвало мачушине серце:

– Аж ніяк!!! Люблю її не менше за кревного сина! Але Ви праві, пане майстре, справа у ній.

– Тоді розповідайте, але тримаючи в умі, що мене не надуриш, і проби надурити нікому не сходять із рук.

– Звісно! Запевняю, що викликала Вас сюди без будь-якого злого умислу. Річ у тім... Роки зо три тому моя пасербиця Марина перемінилась...

Відьмар осунувся й махнув рукою.

– Непослух підлітства – природа, а не містика.

– У тому й річ, що Марина стала аж надто слухняна, стала сумирною, мов бентег. Якраз потому, як згоріла вежа.

– Хм, а такий збіг – дійсно підстава задуматись. Добре, що Ви не вдалися до народних способів перевірки. Всі мені відомі зводяться до одного: смерть доводить природу. І мова не смерть відміни.

– Я знаю. Саме тому мені потрібні Ваші послуги, пане майстре. Чи можете Ви запевнити, що Марина не постраждає від відьмарської перевірки?

– Я можу гарантувати, що встановлю природу істоти без шкоди для неї. Одначе, якщо, не дай Небеса, дівчина таки відмінча? Чи готові Ви до такого перебігу? Чи дозволите убити потвору?

Пані зітхнула, задумалась на кілька хвилин, а потім тривожно спитала:

– Чи всі відміни небезпечні? Вона досі нічого злого не робила. Принаймні ми не помічали такого за нею. Радше навпаки: занадто ідеальне дитя.

– Залежить від того, хто саме прикидається нею. Якщо прикидається.

Знову задзвеніла мовчанка болісних роздумів.

– Гаразд, я даю згоду. Але лише в крайньому разі. Лише коли іншого виходу не буде.

– Авжеж, лише в крайньому разі. – Відьмар підвівся. – Що ж, мої послуги коштуватимуть Вам одну срібну гривню. Незалежно від результату підприємства. Плата по завершенню.

***

Не гаючи часу, тої ж ночі Фовел удруге навідався під погорілу вежу. За розсудом відьмаря, бар’єр мусив мати ваду. Неодмінно. Бо саме через наявну прогалину мусила втекти відміна, як думалось відьмареві, раніше прикликана горе-чарівником. Ще вдень Фовел знайшов руни на стінах башти. Магічні знаки, нанесені особливим чином, створювали двосторонній бар’єр – чи не обов’язкову пересторогу при прикликанні демона.

Відьмар знову обійшов руїну, вдивляючись у знаки під рясною молодою лозою. Між бар’єрними рунами чарівник мусив витримувати сталу відстань, тож їх розташування було незручним і незугарним. Тут були руни обіч вікна, на одвірку, на скісній ляді у льох, та всі – бездоганно нанесені явно вправною рукою, без жодної вади.

«Льох!» – осінило відьмаря. Чари б не пропустили у відчинені двері, у вікна, у зяючі діри, але достатньо посунути руну – і сукно магії розійдеться. «Якщо хід не на засуві, то ляда із руною піддасться» – розсудив Фовел. Відьмар жваво розрізав мечем зарість хмелю і з усієї моці дав копняка осмаленим підгнилим дверям. Сили удару стало, і дверця, попри завіси назовні, полетіла у непроглядне провалля підвалу. Непроглядне для посполитої людини, однак очі мисливця-покруччя бачили сяйливим поглядом навіть у суцільній тьмі. Фовел гайнув слідом за вибитою лядою. Він певно минув перше непримітне приміщення й опинився у відносно великій вщент вигорілій залі. Пильний позір відьмаря вмить зобачив сліди ритуалу: на стінах і долі крізь згарище проглядалися рештки накреслених магічних кіл і зірок, подекуди були ще цілі диявольські тагми. Поряд із входом лежав звуглений кістяк.

На огляд підвалу пішла вся решта ночі. Лишень зачувши півнів, Фовел кинув вивідку і нарешті зітер внутрішню замкову руну бар’єру. Вінтін Вохристий, чий скелет із проламаним черепом знайшов тут відьмар, виявився куди вправнішим магом, аніж думав його винаймач. Фовел дійшов висновку, що ритуал Вохристий здійснив бездоганно. На додаток полум’я, що поглинуло будову, було явно природне. Недобре передчуття крутило відьмарське нутро все сильніше.

– Доброго ранку, пан-майстре. – Стрів відьмаря надворі Яків.

– Добрий досвіток, Якове. – Награно радісно озвався Фовел, ораз поклавши руку на ефес.

Яків сидів на великому камені, котрий очевидно вивалився з мурування, і мляво лузгав насіння.

– Завдали ж Ви мені, пан-майстре, безсонної ночі. Господар наказав не зводити з Вас очей, тож я отут сидів, поки Ви там нишпорили. А ще наказав, як знімете чари, одразу звіт прийняти й випровадити якнайшвидше. – Служник нервово ковтнув і додав, – Вибачайте, пан-майстре, я людина підневільна.

Трохи віддалік Якова стояла при зброї вже бачена шістка з-позаду господарських тронів. Вузол злочину швидко розплутувався.

– Розумію. Ніхто не любить компанію відьмаря. Але я ще не завершив роботу.

Слуга оббіг поглядом вежу: у діру в даху якраз залетіла сорока.

– Хіба? Як бачу, чаклунська завіса зникла.

– Мені ще треба поговорити з кимось із свідків пожежі. Можливо, діти бачили, як горіла вежа.

– У жодному разі! – Рішуче заперечив воротар і для переконливості підвівся. – При всій повазі, пан-майстре, я маю наказ і чув поговір.

– Тоді можна спитати тебе, Якове? Чи не знаєш, як довго молода панночка носить ті золотаві браслети? Коли востаннє ти бачив її без них?

– Пан-майстре, до чого це? Е-е-е... Ну, десь роки зо три. Хм... Ані разу не бачив, щоб знімала.

– Тобто з пожежі.

– То до чого, пан-майстре, Ви ведете?

– Магічні кайданки – звичний спосіб приборкання демонів. А у вежі за всіма ознаками успішно прикликали демона.

– Та щоб панна Марина... – Яків розгублено озирнувся на шістку. – Та маячня! Марина – справжнісіньке янголя! Більш чуйної шляхтянки ніхто з нас не бачив!

– Звісно. Допоки кайдани працюють. – Фовел огидно суто по-відьмарськи посміхнувся, але затим продовжив по-старому серйозно. – Благородне сімейство може бути в небезпеці. Тому прохаю вас провести мене до юної панни. Розумію, довіри відьмареві небагато, але даю слово людини справи, що не обманюю і не замислюю зла. Будьте свідками зустрічі.

***

Ще був ранній світанок: зі сходу сонця минуло не більше години-двох. Хуторяни вже потроху розходились порати город та худобу, однак двірня досі спала.

У теремі доживала своє нічна тиша. Мати-й-мачуха Захарська дрімала у сутінку під балдахіном; у власній дитячій міцно спав малий Ян, зовсім байдужий до парких помацків нового дня. На кухню прийшла перша із кухарок і зашурхала ножем, а двійка сонних-пресонних покоївок вийшла до колодязя вмиватись. До початку господарського ранку лишалось пара годин.

У ліжку у другій дитячій кімнаті лежала Марина. Точніше та, кого тут звали Мариною. Вона не спала – вдивлялась у черговий молодий день за вікном, вслухалась у спів ранішніх пташок, а на її очах наверталися сльози. Вона поверталась думкою у минуле, зазирала у свої і чужі спогади. Гадала безглузде: а чи могла вона тоді, три роки тому, вдіяти щось? А та нещасна замордована дівчинка, у чиє бездиханне тіло прикликали її, – чи могла справжня Марина уникнути своєї смерті й наруги?

Лже-Марина лежала зовсім оголена й розкрита. Лишень чаклунські кайдани виблискували на тендітних руках, і тінь майоріла по тілу. Юнку колихало на шовках і перині, неначе на хвилях розбурханого моря. Бридке кректання дедалі дужче заважало насолоджуватись вранішнім хором, та подеколи вуху юнки ще вдавалось вхопити жайворонячу трель. Відмінча не могло опиратись дійству: кляті кайданки позбавили сил і підкорили волю. Ця безпорадність гостро вражала поневолене могутнє єство. Під безсмертним серцем клекотіла стигла витримана образа: «Щоранку радісний пташиний спів», – подумала відміна, – «То глум цього світу з нещасних. Бажала б, щоб не було нових світанків. Хай згине усе». До незрілих дитячих грудей припали губи дорослого чоловіка. «Бажаю твоєї смерті» – озвалась подумки відміна. Над тілом Марини нависав її кревний батько. «І смерті всього людського поріддя» – додала про себе дівчина. Раптово скрипнули двері.

– От курва! – прозвучав подив Якова.

– Холера! – навздогін прошипів Фовел.

Відьмарі звичні до всього, холоднокровні й обачні, але інша річ – їхні тимчасові поплічники. Гаряча кров хлинула на голі груди дівчиська.