За півтори години до грудня

Шалений день.

— Дмитре, сюди!

Біжу через великий квадратний хол до Людмили, що схилилася над чоловіком, який напівлежить на стільці. На бігу витягаю з кишені флакон нашатирю.

— Пульс, дихання? Втрата свідомості? Анафілактичний шок?

— Пульс слабкий, але чіткий, дихання рівне, на алергію не схоже, — стурбовано каже Людмила.

Ми збиваємося з ніг. Китайський вірус, що вже два роки вирує по світу, цієї осені відправив у нокдаун українську медицину. На початку листопада влада вимушена була вдатися до найжорсткіших заходів, що нарешті спонукали населення до масової вакцинації. У нас же як? Поки грім не вдарить, вуйко не перехреститься.

Про цей грім нам, медикам, було відомо з літа. Але тоді я байдикував на змінах, бо до нашого центру вакцинації, що на лівому березі, приходило хіба що кілька сотень в день. А зараз черги вишукуються ще до світанку, бо з першого грудня, тобто вже з післязавтра, для тих, хто не встигне, закриються кафе та ресторани, їх не пустять до метро і трамваїв, перед ними зачиняться двері власних офісів, і введуть комендантську годину.

Що ж, жорсткі часи вимагають жорстких рішень, бо інакше країна зануриться в середньовічний чумний хаос, де померлих спалюватимуть посеред вулиць.

— Дмитре, ти заснув?! — обурюється Людмила. — Дай-но сюди нашатир!

Я виринув з невеселих думок і квапливо помахав флаконом під носом у пацієнта. Чоловік застогнав і відкрив очі.

— Що сталося?

— Як ви почуваєтеся? — стурбовано спитала Людмила.

— Це від уколу? Ох, дідько!

— Дядьку, це з переляку і від нервів, — заспокоїв я. — Ви нервувалися, мерзли в черзі. Дихайте глибше, я вас огляну.

— Ти побудеш з ним? — Людмила оглядала інших щойновакцинованих, що сумирно сиділи попід стінами.

— Так, не хвилюйся, йди.

Вона залишила нас наодинці, і я знову схилився над пацієнтом.

— Казав же сусід, що ці щеплення небезпечні! — сердито бурмотів той. — А я дурень…

— Ще скажіть, що через укол вам чіп вживлюють! — різко обрубав я. — Сусід ваш дурень, а не ви! Кожного дня тисячі мерців, а ви все вакцини лякаєтеся!

— Тихше, хлопче, не гарячкуй! Хіба ж я не розумію? Треба, то треба.

І я пожалкував, що зірвався на цьому літньому переляканому чоловікові.

— Сидіть сумирно, дядьку, — я приклав два пальця до його шиї, рахуючи пульс, і з подивом відчув, як він сіпнувся. — Де болить?

— Тут.

Я нахилився майже впритул, обережно відсунув комір сорочки і здивовано закляк. На шкірі трішки нижче лінії коміра чітко вирізнялися дві червоні припухлі крапки, навколо яких вже утворилися маленькі синці. Ніби хтось щойно вкусив його за шию.

Ніч я спав погано. Щось я йому наплів, тому дядьку, вже й не пам’ятаю, що саме.

Хто, чи що, залишило на шиї чоловіка ті дивні сліди? Рани, що більше за все скидалися на укуси, були свіжі, це я визначив абсолютно точно. Хтось з тих, хто сидів поряд з ним на стільцях, вичікуючи поки спливуть належні двадцять хвилин, вчинив злий жарт?

Я сердито перевернувся на інший бік. Невже хтось просто підійшов до дядька, вкусив його за шию, а той нічого не помітив?

Заснути вдалося ближче до ранку, але на роботу я прямував з рішучим наміром розібратися, що за маячня коїться в нашому центрі. Бо так і народжуються дурні чутки про вакцини, які особисто мені, медику, вже до гикавки остогидло спростовувати.

— Постав мене на всю зміну в передпокій, — попросив я Василя, мого керівника.

Той здивувався:

— А витримаєш?

— А де зараз легко? — знизав плечима я.

До обіду було досить спокійно. Я вже почав сумніватися, чи не примарилося мені вчора. Але після п’ятої вечора, коли втомлений люд повалив до нас після роботи, події закрутилися швидше.

— Тримайся, Дмитре! — пробігаючи повз мене крикнула Людмила. — Сьогодні останній день!

Насправді завтра, першого грудня, всього лише «дедлайн» для тих, хто звик відкладати все на останню мить, але ж з цього геть не випливає, що наш центр припинить роботу, і лікарі складуть руки.

— Лікарю, жінці погано!

Я рвонув на голос, і за мить вже міряв тиск літній жіночці, що розгублено кліпала очима. Сьогодні я привів до тями кілька десятків людей, що потерпали від стресу, втоми і страху. І у всіх шиї були «чисті». Але — не в цієї. Відчуваючи, як неприємно німіє потилиця, я розглядав дві маленькі припухлі цятки трішки нижче золотого ланцюжка, що обіймав її шию.

Яка ж потвора тут розважається?!

Я обвів поглядом передпокій. В декілька рядів стоять стільці, на яких розмістилися ті, хто щойно отримав укол. За правилами, вони повинні сидіти тут двадцять хвилин, щоб переконатися, що все гаразд. Кожний зайнятий своєю справою. Ось дівчина гортає щось в своєму телефоні. Ось хлопець дістав з рюкзака ноутбук і використовує кожну хвилину для роботи. А цей молодик, здається, вирішив поспати, прикрив очі, голову схилив до плеча. А поряд з ним ретельно протирає підлогу прибиральник…

Молодик почав повільно хилитися набік.

— Зараз до вас підійде інший лікар, — швидко запевнив я жінку, і помчав до нього, лівою рукою видираючи з кишені телефон: — Василю, потрібна допомога! Пришли когось сюди.

— Зрозумів, зараз підійде Людмила.

Я ледь встиг підхопити молодика під руки, щоб він не розбив голову. Відсунув комір джемпера. Так і є!

— Чого сидиш? Втомився?

Мені було не до Василя. Я прокручував в свідомості факти, які ніяк не зводилися до купи. По всьому виходило, що в центрі вакцинації орудує вампір-невидимка. Що було подвійною маячнею, тобто маячнею в квадраті! Бо ані вампірів, ані невидимок не існує.

— Дмитре, я до тебе звертаюся!

— Вибач, дійсно трішки притомився.

Я піднявся і роззирнувся. Так само сиділи вздовж стін щойновакциновані, так само проходжувалися між них медсестри. І кожну я знав. Ми працюємо разом вже кілька місяців, а з Людмилою — кілька років. Чи може серед них ховатися потвора, що довгий час прикидалася звичайною людиною?

— Дивно виглядаєш, — наполіг Василь. — Хочеш, я відпущу тебе сьогодні раніше?

Я пильно подивився на нього. Що я знаю про свого керівника? Ми познайомилися влітку, коли в Україну приїхала перша велика партія вакцини, і з усіх лікарень Києва оперативно зібрали персонал для першого центру масової вакцинації. До сього дня він не викликав жодної підозри, але… Хто може, ніби невидимка, сновигати поміж пацієнтами? Кому дозволять підійти впритул, торкнутися, оглянути… Кому, як не лікарю? Якщо згадати, Василь і в передпокій ставити мене не хотів, а зараз взагалі зажадав позбутися.

— Чого так дивишся?

Я схаменувся і відвів погляд.

— Ні, не піду. Роботи повно. Я залишаюсь. Лише відпочину кілька хвилин.

— Як знаєш! — він знизав плечима і швидко зник за ширмою, що відділяла передпокій від основної зали.

Я задумливо подивився вслід. Зранку я його тут не бачив. Перша «вкушена» з’явилася після п’ятої вечора. Отже, це цілком може бути Василь.

Дідько, чи не збожеволів я?! Цілком серйозно аналізую, хто з моїх товаришів кровосос! Я струснув головою і поліз в кишеню за телефоном. Можливо, Людмила розвіє мої підозри? Ми п’ять років працюємо разом. В ній я впевнений.

— Чого тобі, Дмитре? — вона відповіла майже одразу, ніби чекала на мій дзвінок. Чи не даремно я в ній настільки впевнений? Дійсно божевілля якесь… — Дмитре? — голос Людмили став стурбованим.

— Що з Василем сьогодні? — нарешті спитав я. — Чогось насварився на мене… Що він взагалі забув в передпокої?

— Він цілий день був в основній залі. Коли це встиг до вас в передпокій?

— Встиг, як бачиш… Не зважай. Як ти?

— Вже ледь ноги тягаю. Чекай, вийду до тебе, хоч по каві візьмемо.

— Лікарю! — заволали з протилежного кінця зали. — Людині погано!

І я побіг туди, подумки клянучи все на світі.

Цього разу це була молода дівчина. Я так поспішав, що послизнувся на мокрій підлозі, боляче гепнувся на обидва коліна і в такому вигляді опинився перед пацієнткою.

— Ой, лікарю! — злякано зойкнула вона. — Мені вже краще.

— Я повинен вас оглянути! — суворо сказав я і піднявся, обтрушуючи багатостраждальні коліна.

Цятки на шиї дівчини були добре помітними, і на одній з них залишилася свіжа крапля крові. Я гарячково закрутив головою, але навкруги було геть порожньо.

— Лікарю? — обережно перепитала вона.

— Вибачте, якщо налякав. Зміряймо тиск, і підете додому.

— А вже можна?

— Можна. Я проведу вас до виходу.

Впевнений, на вулиці безпечніше, ніж тут.

На вулиці, поряд з дверима, стояв автомат з кавою, і вже чекала на мене Людмила. Ми смакували каву і відпочивали. Я переступив з ноги на ногу і зойкнув, вхопившись за травмоване коліно.

— Дідько!

— Що сталося? — запитала Людмила.

— Гепнувся на мокрій підлозі! Поли вже блищать, як у кота те саме, а прибиральник все їх натирає!

— То Вітька попервах старається. Лише третій день працює.

— Він новенький? То ж бачу, що обличчя незнайоме.

— Так, Андрій захворів, і терміново взяли Віктора. Мабуть, хоче тут зачепитися, от і наярює. Уявляєш, Андрій навіть не передзвонив! Повідомлення скинув, що на роботу не вийде. Ну хіба так можна?!

— Не схоже на Андрія, — роздумливо протягнув я.

— Згодна, але ж він не прибиральник, а медбрат. Набридло йому ганчіркою махати.

— Можливо й так…

— Ходімо всередину, бо скоро зміна закінчиться.

Ми зайшли. Людмила попрямувала в залу, а я залишився чергувати в передпокої. Погляд сам зачепився за прибиральника, що механічно протирав підлогу. Невисокого зросту, невизначеного віку, в безрозмірній кофті с каптуром. Навіщо йому каптур в приміщенні?

— Гей, хлопче! — гукнув. — Ти не міг би не так старанно… — і осікся.

Біля дівчини, яку я щойно провів до виходу, була мокра підлога. Біля жінки, яку приводив до тями годину тому, бачив прибиральника. Вчора, коли підбіг до того літнього чоловіка, я випадково вхопився за бильце стільця. Воно було вологим, начебто його щойно протерли мокрою ганчіркою.

Я шукав невидимку. На кого найменше звертатимуть увагу? На персонал. В цьому поміщенні з персоналу лише лікарі, яких невидимками не назвеш, і… цей прибиральник.

— Ти щось хотів? — на мене глянули світлі, наче вицвілі, очі.

— Хотів, щоб ти поменше сирість розводив! — буркнув я і швидко відступив.

Тепер головне — не метушитися.

— Добре, — він знову відвернувся.

Я глянув на годинник. За п’ятнадцять восьма. Рівно о восьмій ми зачиняємось. Припустимо, ще хвилин двадцять піде на те, щоб вмовити схвильований люд прийти наступного дня. А, забув… Завтра ж перше грудня, і всі, хто не встиг, опиняться зачиненими вдома на карантині. Тобто благань, вмовлянь і прокльонів сьогодні буде вдвічі більше, ніж завжди. Де ж ви були влітку, громадяни?!

Що ж, сподіваюся, сьогодні вже нічого не станеться. А ввечері я простежу за прибиральником, і можливо, щось з’ясую.

Віктор виявився шанувальником піших прогулянок в будь-яку погоду.

Під дрібним дощиком ми дійшли до Гідропарку, проминули його, ігноруючи зупинки автобусів та маршруток, і впевнено крокували до мосту Метро. Тобто, він крокував, а я тримався метрів на двісті позаду. На щастя, бажаючих гуляти цього осіннього вечора було небагато, то ж не впускати його з поля зору було неважко. Не знаю, що б я робив, якби він поліз в метро. Але й пхатися пішки на правий берег мені не посміхалося. А куди ще він може прямувати? Останні житлові будинки лишилися позаду, попереду — лише міст. Куди це він?

Ніби почувши моє буркотіння, прибиральник звернув з асфальту в кущі, що рясно тягнулися вздовж Дніпра.

Я прискорився і через хвилину побачив непримітну стежку, що вела в самі хащі, дістав з кишені телефон, підсвітив дорогу і рішуче подався вперед.

Через кілька кроків я опинився в справжньому лісі, де дощ перетворився на сніг, що тихо падав на голі дерева, і раптом згадав, що за кілька годин вже зима.

Попереду щось замайоріло, і я швидко вимкнув телефонний ліхтарик. Але що робити далі? Ну от вистежив його, і що? Підійти спитати: «Це ти кусав моїх пацієнтів? Будь відвертим, ти упир?»

Так нічого путнього й не придумавши, я підійшов майже впритул до того «щось». Це виявився невеличкий курінь, майстерно складений з віток і вкритий різноманітним ганчір’ям. Всередині хтось борсався. Мабуть Вітька прибиральник спати вкладається. Не холодно ж йому по такій погоді у курені жити!

— Достобіса! Дідько! Хай йому грець! — раптово долинуло звідти. І ще з десяток слів відбірної лайки, яку я не хочу повторювати. — Не працює! Знову зв’язку немає! Браковані тварюки, людинки браковані! Кляті лікарі колють їм непрацюючі чіпи!!!

Я остовпів. Здається, я опинився один на один з психом. Треба дзвонити колегам. Хай приїдуть, заберуть Вітьку до жовтого дому, поки не пізно. Глянув на телефон. Чорт, немає зв’язку! Як так, невже я так далеко відійшов від міста і дороги? Треба повернутися і…

Але дійсно було пізно. Отримавши удар в спину, я опинився на колінах, а потім відчув, як клятий прибиральник — звідки й узявся, був же щойно в курені — під пахви затягує мене всередину.

Я — хлопець досить великий і сильний, п’ять років боксом займаюся, а цей хлюпик поводиться так, ніби я — легка й тендітна дівчина: затяг в курінь і кинув спиною на якісь лахи.

Це було досить образливо.

— Ти стежив за мною від самого Центру, — просичав він мені в обличчя.

— І що? Придурок, ти навіщо мене сюди затяг? — спробував вступити в діалог я, і ледь встиг ухилитися від кулака, що летів в обличчя.

Що ж, розмови не вийшло, підемо іншим шляхом.

Я перекотився в бік, підвівся на коліна, які, до речі, знову нагадали, що болять з вини оцього психа, і провів влучний аперкот. Вітька відлетів, наче ганчірна лялька. Я навіть перелякався, чи не перестарався.

Але наче все та ж ганчірна лялька, яку неможливо зламати, він підвівся і блискавичним рухом опинився поряд. На шиї зімкнулися сталеві пальці.

— Ти пошкодуєш! — наче собака, що шкіриться, він задер верхню губу, під якою я побачив гострі білі ікла.

— Що тут відбувається?! — наче грім небесний пролунало над нами.

А потім чиясь рука в чорній шкіряній пальчатці вхопила скаженого прибиральника за комір і наче щеня відкинула подалі від мене.

— Дякую, пане, — прохрипів я. — Будьте обережний, в нього ікла. Цей псих мене ледь на загриз!

— Пане полковнику! — виправив хазяїн шкіряних пальчаток. — Ікла?! Вікторе! — гарикнув він на затихлого в кутку прибиральника. — Що ти собі дозволяєш?!

— Ви знайомі?!

— Вікторе, ти ж був порядним енергетичним вампіром! — продовжив гримати на прибиральника полковник. — Відколи ти обзавівся іклами? І хто тобі дозволив таке неподобство?

— В сенсі, енергетичним? Що значить, вампіром?! — знову не втримався я.

Полковник, нарешті, звернув на мене увагу. Він був високим, огрядним, з темним рідким волоссям і досить неприємним обличчям. Втім, не в моєму становищі критикувати чиюсь зовнішність.

— Стуліть пельку, юначе, якщо не хочете, щоб я вам допоміг.

Я вирішив за краще прислухатися до поради, і надалі побути лише свідком.

— Я тимчасово, — виправдувально сказав Вітька. — Тобто, ікла — це тимчасово. Зрозумійте, полковнику, мені лише потрібен якісний чіп. А ці брудні людинки ховають його у власній крові! Довелося смоктати… — тут я не витримав і пирснув, а він швидко виправився. — Висмоктувати. Але все марно!

— Який чіп? — отетерів полковник. — Що ти верзеш, Вікторе?!

— Не робить вигляд, що не знаєте! — заверещав прибиральник. — Всі це знають! Газети про це пишуть! Я був на людському зібранні тиждень тому і підхарчувався від багатьох. Так от, вони знають, що це правда! З вакциною людинкам вводять чіп, через який можна отримувати якісний інтернет будь де! А ще можна ними керувати, і навіть отримати владу над світом. Я хотів хоч би інтернет, але і від влади б не відмовився.

— Ти гепнувся, Вікторе, — повільно вимовив полковник.

— Це він мене вронив! — прибиральник обвинувально тицьнув в мене пальцем. — І здається, зламав щелепу, бридке теплокровне! Полковнику! Він же лікар! Катуймо його, поки не розколеться!

— Погана ідея, — буркнув я.

— У вас дійсно таку маячню пишуть в газетах? — зацікавлено спитав полковник.

— Може в деяких і пишуть…

— І є люди, які в це вірять?

— В що тільки люди не вірять! — вибухнув я. — Вам що до цього, полковнику?

— Я хочу зрозуміти, що сталося з Віктором. Був же такий пристойний енергетичний вампір, подавав надії, і ось маєш…

— Вб’ємо малого і гайда на полювання за чіпами! Я знаю місце, де їх багато. Я там працюю! — обличчя Віктора почервоніло, очі лізли з орбіт. Дивитися на нього було страшнувато. Урівноважений полковник лякав набагато менше.

— Замовкни! — відмахнувся полковник і перевів задумливий погляд на мене.

Ні, не менше! Морозний ранок дивився на мене з його сірих очей. В отвір, що був в курені замість віконця, яскраво світив місяць. І в цьому примарному світлі я нарешті чітко усвідомив, що маю справу із справжнім вампіром.

— Я знаю, що сталося з Вітькою, — випалив я. Вам же цікаво, полковнику?

— Припустимо, — він схилив голову набік.

— Обіцяйте залишити мене живим.

— Не торгуйтеся, юначе, зі мною це не личить. Говоріть!

І хоча я дійсно планував поторгуватися, але під його гіпнотичним поглядом раптом почав говорити.

— Він сказав, що підхарчувався на якомусь зібранні. Якщо я вірно зрозумів, він харчується емоціями і думками людей. А ті, хто там зібралися… Мабуть то були так звані «антивакси». Багато хто з них щиро вірить в чіпи у вакцинах, і що через щеплення людей хочуть поневолити темні сили…

— Я хочу! — підскочив Вітька. — І я достатньо темна сила!

Полковник легким запотиличником повернув горе-кровососа на підлогу, і знову повернувся до мене.

— Ти хочеш сказати, що Віктор просто… нажерся інформаційного лайна?!

— Саме так. І смертельно отруївся ним. А тепер геть з глузду з’їхав.

— А як же ви, люди, з цим справляєтеся?!

— Не всі, — зітхнув я. — Багатьох підкосило. Але в інших виробився імунітет на дурню.

Полковник підійшов до Вітьки впритул, вхопив за комір і підняв на ноги. Той бовтався в його руках, наче ганчірна лялька.

— А зараз з ним що?

— Ризикну припустити, що на інформаційне отруєння наклалося нетипове харчування.

— В сенсі?

— Він два дні смокче кров з пацієнтів, в пошуках міфічних чіпів! Хіба це нормально для енергетичного вампіра?!

— Ненормально, — буркнув полковник, відпускаючи Вітьку, який знову мішком звалився на підлогу. — А ти, лікарю, молодець! Швидко вхоплюєш суть. Як тебе звати?

— Дмитро. Сподіваюся, ви не вбиваєте тих, хто відрекомендувався?

— Охолонь, хлопче, ти мене не цікавиш, — процідив полковник. — Скажи, як професіонал, інформаційне отруєння лікується?

Я з сумнівом глянув на Вітьку, який хіба що бульби з носа не пускав.

— Здається, тут не потрібно бути професіоналом.

— Ну що ж, — зітхнув полковник. — З іншого боку, дурні нам в популяції не потрібні. Не знаю, як ви живете з великою кількістю йолопів…

— Гуманізм, — знизав плечима я, — толерантність і той… як його… плюралізм думок!

— Дограєтеся до вимирання! — буркнув він і дістав з кишені одноразовий шприц.

І перш, ніж я встиг спитати, що це, блискавичним рухом всадив його прибиральнику в плече, прямо крізь одежу.

Вітька сіпнувся останній раз і затих.

— Дідько! — тільки й сказав я, готуючись дорого продати власне життя.

Полковник посміхнувся і кинув шприц на підлогу.

— Я тебе не чіпатиму, лікарю. Ти — сміливий хлопець, і заслужив на життя.

— Що, правда?! — не повірив у власну вдачу я.

— Брехня, — запевнив він. — Не сіпайся! Брехня не в тому, що не чіпатиму, а в тому, що заслужив і все таке… Мені не потрібні зайві проблеми. Тебе шукатимуть. Рано чи пізно знайдуть тут, знекровленого… Виникнуть питання. Навіщо це мені?

— А його? — я кивнув на труп прибиральника. — Його також рано чи пізно знайдуть. І питання не виникнуть?

— Спишуть на невдалу вакцинацію, — знизав плечима полковник. — Побічні ефекти, буває…

— Але ж…

— Навіть якщо патякатимеш, хто тобі повірить?! Але прислухайся до поради, і краще мовчи!

Я відсахнувся від його холодних очей, а коли оговтався, виявив, що залишився на одинці з тілом енергетичного невдахи, що так необачно нажерся дурних людських побрехеньок.

А ще, на підлозі залишився шприц з невідомою рідиною, яка вбила вампіра за лічені секунди. Непогана здобич!

Я подивився на годинник. За півтори години настане зима. Поклав шприц у кишеню і пішов додому.