"Мисливці"

“Мисливці”

Це був звичайний вечір у Тернополі, який не відрізнявся від інших нічим. Працювали і світили фонтани. Ліхтарі освітлювали набережну так яскраво, що здавалося неначе ще день, а не ніч.

Двоє хлопців сиділо на «Єлісях» пильно роздивляючись території навколо озера. Один з них занотовував те, що йому вдалося спостерегти: « 30 червня 2021 року, 2:30 хв. Слідів демона не виявлено, але слабку енергію відчутно. Протягом двох годин нічого дивного не спостерігалося…»

− Павле, нащо тобі писати звіт? – запитав його хлопець, який тримав дві кави в руках і дивився на набережну. – Ну серйозно. Що не завдання то знову звіт писати. Крім нас, ще так робить тільки Львівське та Київське відділення.

− Бо це одна з частин нашої роботи, − сказав Павло, − яку ми повинні робити. Ти хоча б дочитав правила, де все розписано?

− Ем… У процесі. І взагалі, давай не будемо тут про книжки. У нас тут важливе завдання.

− Андрію, колись тебе начальник точно заставить все вивчити.

Випивши кави і зігрівшись, хлопці продовжили ретельно спостерігати…

Павло і Андрій були разом у команді вже два роки і за цей час звикли один до одного. Але не раз між ними виникали протиріччя. Якщо Павло був більш зосередженим, серйозним, робив все згідно правил і законів прописаних у кодексі мисливців, то Андрій був його протилежністю. Він ніколи не міг всидіти на місці. Завжди був шумним. Для нього писати звіти було найгіршим заняттям. Якщо Павло міг просидіти в тиші цілий день, то Андрій всіляко намагався щось робити, але не мовчати. Так і сьогодні. За весь час спостережень, на відміну від Павла, Андрій встиг пограти гру, послухати музику і збігати купити кави.

Допивши каву, хлопці знову почали спостерігати за набережною. Раптом Павло швидко піднявся із серйозним обличчям.

− Ти відчув? – звернувся він до Андрія.

− Аякже. – усміхнувшись, він витяг свої кинджали. – Погнали!

Спустившись із «Єлісей», вони побігли до острівця кохання. Наближаючись, хлопці відчули ауру демона сильніше. Зупинившись біля мосту, через який можна пройти, вони побачили парочку, яка міцно обнімалась.

− Я думаю, нам не варто туди йти, − усміхнувшись мовив Андрій, − не будемо заважати їхньому романтіку.

− Придивись уважніше. Це не побачення. – Павло перебіг міст і став навпроти пари. – Стій!

Чоловік, відірвавши свої губи від губ дівчини обернувся і усміхнувся. Він кинув тіло своєї супутниці на землю.

− Та ну! – добігши до місця сказав Андрій. – Тільки не вони.

Перед ними стояв демон люцифаг, який висмоктував життєву енергію із дівчини. Не закінчивши справу через мисливців, він відкинув тіло і стояв. Очі його були скляні і відбивали місячне проміння. Тіло було настільки блідим, що від нього йшли мурашки.

− Які люди, − сказав люцифаг, − ніколи б не подумав, що у Тернополі зустріну мисливців.

− Як ти сюди потрапив? – запитав його Павло.

− Хахаха… Для мене немає недосяжних стін. Ви мені завадили доробити справу. Я не люблю коли мені заважають.

Неочікувано він напав на Павла. Між ними зав’язався бій. Швидкими рухами люцифаг намагався поранити мисливця, наносячи удар за ударом. Але ухиляючись від його доволі простих і передбачуваних атак, він своїм кинджалом наніс удар в плече. Той відійшов і голосно закричав, схопивши праве плече лівою рукою.

− Я вб’ю тебе, − зі всієї злості закричав ворог, − а потім і твого друга!

− Ти навіть на рівень B недотягуєш, а почав нападати на нас. – У погляді Павла крилася сила, яка налякала люцифага і він ще більше почав відходити у бік непритомної дівчини. – Ти думаєш так легко з нами впоратися? Я не знаю звідки ти прийшов, але звідси ти не вийдеш.

Ворог взяв тіло жертви, схопивши її за шию.

− Ще один крок і вона помре!

Шум, удар, крик. Тіло люцифага звалилося на землю, а з його чола стирчав кинджал.

− Андрію, нам треба було взяти його живим.

− 7 правило мисливців каже: « Якщо людям загрожує небезпека, через яке вони можуть померти, мисливець повинен знищити ворога, не зважаючи якого він рангу і якою володіє інформацією». – Андрій підбіг до дівчини. – Ще жива, але безсила. Якби прийшли на тридцять хвилин пізніше, вона б уже була мертва.

− Викликай наших медиків. – Павло спрямував свій погляд у сторону пляжу «Циганка». – він був не один. Я відчуваю там ще сильнішу ауру. Я побіжу туди, а ти залишися з нею.

Біжучи набережною, Павло розумів, що там не один ворог і він не є слабким. Приближаючись, він відчував доволі сильну ауру. Водночас мисливець намагався зв’язатися із своєю подругою Олею.

− Оль, ти мене чуєш? Яка у тебе ситуація?

− Ну як тобі сказати. – Дівчина важко дихала. – Я тут біля драмтеатру і мене оточило троє вампірів.

− Вампіри ще. Щось сьогодні не наш день. – Павло важко видихнув і усміхнувся. – Я направлюсь у сторону «Циганки».

− А у вас що там? – Зв'язок почав погіршуватись.

− Оль?Дідько.

Прибігши на місце, він замітив трьох вампірів, які стояли так, ніби знали, що він мав прийти.

− Привіт мисливцю, − мовив той що по центрі, − а ми тебе вже зачекались. – Він усміхнувся і зробив два кроки вперед. – Я відчуваю, як ти намагаєшся сховати свій страх! Хахахах. Наша приманка клюнула. Нас троє, а ти один. Які у тебе останні слова будуть?

− Згідно чинного закону я маю вас заарештувати, адже ви порушили кордони, створені для захисту людей. До того ж у вас немає мітки, щоб зайти у це місто.

− Невже це все, що ти можеш сказати? Такого дурня я ще не бачив. Хлопці починайте.

Коли двоє вампірів тільки почали йти, то в них полетіли два кинджали. Ті зразу ухились і почали бігти на Павла, витягши короткі мечі. Мисливець зроби те саме і між ними зав’язався бій. Першого Павло відштовхнув ногою, щоб встигнути схрестити мечі з другим вампіром. Зациклюючись на ньому, хлопець не встиг побачити як їхній ватажок різким рухом свого клинка встиг поранити ліве плече Павлові. Щоб ухилитися від ще одного удару, мисливець відійшов у бік, але отримав ногою у груди.

− Ну що, − усміхнувшись, сказав головний вампір, − це тобі не з нечистю низького рівня боротися. Невже мисливці тернопільського відділення настільки слабкі?

− Не будь занадто самовпевненим.

Як тільки вороги розпочали напад, швидко з`явився.

− Магія світла «ґрати небес». Сказав Андрія слова із книжки і поклавши руку на землю.

Навколо всіх появилися клітка, з якою проявлялося світло.

− Ти вчасно. − Сказав Павло, тримаючи своє поранене плече. – Як та дівчина?

− З нею все гаразд. Наші її забрали.

− Що це за фігня? – один із вампірів почав переживати.

− Спокійно, − сказав їхній головний, − це всього лиж заклинання, щоб нас стримати. Хочеш вийти, то слід вбити його. – він показав пальцем на Андрія.

− Так не культурно взагалі-то. – Андрій приготувався до бою.

Двоє вампірів напали на мисливців. Між ними зав’язався бій, у якому Павло відкинув свого супротивника аж до «ґрат небес». Доторкнувшись до них спиною, ворог загорівся полум’ям. Він почав кричати, падати на землю і якось його погасити, але воно розгоралося ще сильніше. Навіть коли його тіло перестало рухатись, вогонь не згас, а надалі горіло. Другий з переляку відступив від Андрія і став біля ватажка. Хлопці почали до них підходити, тримаючи в руках короткі мечі.

− Недооцінюй мисливців, − сказав Павло, − адже ти не знаєш нас. А тепер здавайся, інакше тебе чекає така ж сама участь.

Вампір вже не виглядав так зухвало як раніше. Він боявся. У його очах виднівся страх, що запримітили мисливці, і користуючись цим піджимали їх до самої клітки.

− Добре, − сказав головний вампір, − ми здаємось.

Після цих слів він дозволив, щоб хлопці їх зв’язали. Андрій знову відкрив свою книжку, прочитав заклинання, щоб відкрити портал і через нього передати ворогів у тюрму Риму.

− Так. З цим вирішили. Треба спішити до Олі.

− У тебе плече поранене. Давай хоча б заклинання, щоб швидше рана зажила накладу.

− Немає часу.

Павло і Андрій вирішили піднятися сходами, що вели до замку і звідти направились до драмтеатру. По дорозі Павло намагався зв’язатися із Олею, але йому не так і не вдалося. На шляху вони зустріли свого друга Юрія, який стояв біля зв’язаного полубіса.

− Що ж це сьогодні за вечір, − сказав Павло, дивлячись на демона.

– Він тільки один чи є ще?

− На цій території лише його спіймав. – Юрій заховав свій короткий меч. – Більше нічого не відчув. Тільки в центрі. Але там зараз Оля. Треба створити бар’єр, щоб вампіри не втекли.

− Андрію, − обернувся Павло, − зможеш на цілий центр накласти заклинання?

− Спробую, але після цього я вже нічого не зможу.

Андрій дістав свою книгу, почав читати з неї заклинання…

− Магія світла «Стіни Едему»!

По всій території утворилися стіни, з яких виходила небесна сила, що не дозволяла вийти нечисті, якщо вона опинилися у цьому бар’єрі. Тільки мисливці могли зайти і вийти. Для цього заклинання потрібно багато енергії і не всі мисливці-маги можуть його використовувати. Серед сильних чаклунів у тернопільському відділенні були тільки Андрій, Софія, Іра, Назар. Решта як Павло вміли добре користуватися зброєю. Вони відносилися до мисливців-воїнів, які приймали у більшості випадків атаки, поки маги накладали заклинання. До того ж між мисливцями-магами були теж свої відмінності. Одні використовували свою силу промовляючи заклинання вголос , інші використовуючи книгу чи сувої. Окремі чаклуни, найвищого рангу, могли використовувати і стихії.

Щодо воїнів, то їх навчали зброї з ранніх років. Ще з дитинства вони знали для чого їм це і що заради порятунку людей, мисливиць повинен віддати своє життя. Навчалися всі у спеціальних школах Риму, Ватикану. У залежності звідки вони родом, туди після успішного складання іспитів їх і відправляли у рідні краї. Павло і Андрій народилися в Україні. Але у віці двох років батьки їх віддали на виховання до Риму, де майбутні мисливці проходили всі етапи свого виховання. Серед основних предметів Павло і Андрій вивчали історію, граматику, латинь, мовознавство, математику, літературу, музику, зброєзнавство. Вчили також Конституцію мисливців, усі права і закони. Коли вже дізнавались у кого проявлялася схильність до магії, то тих дітей забирали на додаткові тренування.

Після закінчення школи Павло і Андрій працювали мисливцями в Україні, але в різних містах. Тільки два роки тому, вони стала побратимами у Тернополі.

Наклавши заклинання, Андрій сів на бруківку і важко здихнув.

− Все, надалі ти сам, − сказав він Павлові, − я вже без сил.

Павло побіг до драмтеатру. Здалеку, мисливець замітив, як його подругу оточили троє ворогів.

Оля стояла біля самих сходів театру. Покалічена, тримаючись за живіт, вона побачила Павла і здихнула полегшено. Вдихнувши повітря, дівчина зробила останній, але точний удар, поранивши дуже сильно вампіра, що стояв по центрі. Перекотившись, вона встала. У той час Павло вже стояв біля неї.

− Молодець. Ти як завжди на висоті!

− Мене так легко не здолати. Їх ще двоє, але чорт забирай, вони сильніші ніж я думала.

− Рівень А?

− Скоріш за все. Де Андрій і Юра?

− Андрій наклав «Стіни Едему» і тому зараз без сил. А Юра тримає одного полубіса. До того ж, начальник вже в дорозі.

− Краще б він не приходив. – Оля засміялася. – він як побачить, що ми ще не розібралися із цими вампірами, то точно заставить нас відцифровувати документи сорокалітньої давності.

Вони двоє засміялися і приготувалися до бою проти ворогів. Розпочався поєдинок. Павло взяв на себе найсильнішого ворога і замітив, що це не простий вампір. Адже він добре відбивав атаки, не задумуючись куди Павло буде направляти наступний удар. На жаль, мисливець не зміг поранити ворога, а от він завдав удару по пораненому плечу, по правій нозі і пошкодив передпліччя правої руки.

− Чорт!− Павло ледве тримався. – Так просто я тобі не здамся.

− Припини. Хахаха. – Вампір почав підходити поволі. – Ти вже зламаний. Я з тобою тільки граюся. Мені ти не потрібен. Ти слабкий для мене! Зате я вже розігрівся.

− Хто ти? Назви своє ім’я!

− Мене звати Себастьян Ульхер.

− Ти… – Тіло Павла почало тремтіти. – Навіщо тобі Тернопіль? Що ти тут забув?

−Я сюди прийшов не діалог вести з тобою.

У момент спілкування Павла і Себастьяна Оля намагалася вбити вампіра, але їй не вдалося. У один момент він встиг схопити її і вкусити за шию. Дівчина швидко відштовхнула його, але цей укус вивів її з рівноваги.

− От тобі і кінець. – Вампір підійшов до дівчини, яка ледве трималась на ногах, а її погляд був розпливчастий. – Твоя кров мені підійде. Хах.

Вампір уже приготувався вбити Олю, але раптово зупинився і не зміг поворухнутися. Його тіло ніби скам’яніло. Він міг навіть нічого сказати. Перед ними стояв мисливець, від якого виходила неймовірна сила. Він взяв вампіра за горло і одним рухом зломав тому шию, кинувши потім тіло на землю.

− Аааа. Святозаре, ось і ти. Легенда всього нашого світу. – Ульхер кинув свій погляд на мисливця. – нарешті зустрілися. Пам’ятаєш мене?

− Чесно, то не дуже, − сказав Святозар, − але знайоме лице. Ми часом не перетиналися у Китаї?

− Ти кепкуєш з мене? Ти майже вбив мене у Лондоні!

−Я багато кого там перебив.

− Ти поплатишся за все життям! Я вже не той, що раніше.

Після цих слів Себастьян напав на Святозара, але той виявися швидшим. Одним рухом він вирубив вампіра і після цього підійшов до Олі.

− Оль, не рухайся. Це отрута. Зараз прийде Софія і тебе підлікує.

Дівчина все зрозуміла і просто лежала. Далі Святозар підійшов до Павла.

− Ти як? Бачу він тебе добряче потріпав.

− Жити буду. Що він тут робить. – Павло підійшов до Ульхера і зв’язав його. – Він же числиться у Британії, Швеції, Китаї, Польщі. Що йому треба в Україні і як він пройшов поле?

− Ти замітив, що сьогодні дивний вечір. Багато нечисті полізло до нас. – Святозар подивився на небо. – Що сталося і це повело за собою ряд подій. Мисливці завжди були причетні до того, що творилося не на нашій території. Так і сьогодні. Треба бути пильним. Бар’єр, який захищав місто ослаб.

− Хммм… Не втішні ви новини нам принесли.

Після слів Павла відкрився портал, звідки вийшли мисливці Риму. Взявши Ульхера і його мертвих товаришів, вони вернулися назад і портал закрився.

Коли прийшла Софія, Павло сидів біля Олі, дивлячись чи їй не стало гірше. Зціливши дівчину, Софія сіла біля хлопця і почала разом з ним дивитися у небо.

− Ніколи б не могла подумати, що цієї ночі небо настільки красиве. Ти як? Підлікувати не треба?

− Ні. Я в порядку.

− Послухай, − Софія обернула голову до нього, − не бери собі в голову слова того вампіра. Він любить грати на емоціях. Ми ж читали досьє на нього. Ти сильний мисливець. Разом із Андрієм врятували дівчину, схопили ще інших ворогів.

− Воно то так, але я не зміг вберегти Олю.

− Йой… Вона у нас сильна. Відлежиться і завтра буде вже бігати по Тернополю.

Надалі всі вони направилися до офісу, який розташовувався на вулиці Героїв Євромайдану. Там Оля прилягла щоб відпочити. Святозар тим часом заварив кави.

− Тепер ми повинні бути пильніші. Сьогодні бар’єр ослаб і не знати скільки часу він ще буде охороняти місто. Але ви усі молодці. – Святозар поклав піднос із чашками з кавою на стіл. – Сьогодні, я побачив, що ви готові в разі чого. І не здастеся так легко. Павле, бережи себе. Мисливці все ж таки не безсмертні. Андрію, а ти мені в кінці літ розкажеш всі закони.

− Та ну… Шеф. Я сьогодні такий бар’єр наклав.

− За це похвала. Але правила треба знати.

Після цих слів усі присутні засміялися. Допивши каву, кожен з них займався своїми справами. Софія приглядала за Олею, Павло і Андрій дописували звіт. Юра оглядав чи не відбувається більше ніяких ситуацій і передавав іншим мисливцям, що обходили Тернопіль, завдання. Святозар закрився у своєму кабінеті і говорив з іншими відділеннями в Україні, зокрема з Львівським і Франківським він розмовляв найдовше…