ЕКЛЕРИ

Вона їде на велосипеді, об’їжджаючи сліди від вирв. Ще п’ять кварталів і буде її улюблене кафе. Хоч би працювало сьогодні. Еклерів дуже хочеться.

Він каже – сфотографуй ядерний гриб, як побачиш, і сміється. Сміється, щоб не битися головою об стіну, щоб не заволати від усвідомлення того, що все може скінчитися за секунду.

Вона затіяла сьогодні прання. Зранку, бо ввечері просять економити електрику. Давно вже не думає – а нумо бахне, тоді білизна в машині завоняється, а в холодильнику що буде… Не думає. Але набирає найтеплішого на телефоні. Щоб знати, що з ним сьогодні поговорила.

Він один в цьому місті. Дружини давно нема, родичі роз’їхались. Повільно з паличкою чимчикує в магазин за хлібом. Просто за квартал від нього в асфальт встромляється і не розривається ракета. Він довго стоїть, - глибоко дихає, - і йде далі. Хліба все одно треба купити.

Вона говорить тихо і обережно, ніби пробуючи пальчиком температуру води. Ніяк інакше - щоб нікого не потривожити. Ніколи ще крик жаху не звучав ось так.

Він не пам’ятає, коли востаннє обіймав її і дітей. Запах, тільки їх запах, завжди як хмаринкою обвиває його, де б він не опинився за ці сім місяців.

Вона слухає Вівальді. В залі, як водиться, темно. Але все одно видно труби вздовж голих кам’яних стін сховища. Холодно. Взимку, навесні, влітку. Холодно. Але музика, вічна, як світ, надихає. Все що завгодно краще, коли є музика.

Вона мне сто гривень в руках. Бабуся подарувала на морозиво.

– Мамо, віддай військовим. Я недавно вже їла морозиво.

Він не спить вже кілька діб. Але чомусь і не хочеться. Тільки після обіду раптом всі предмети втрачають контур, все уповільнюється і стає тихішим… Ще одна чашка кави! Бо там чекають від нього інформації.

Вона сміється. Регоче у все горло. Кіт стрибав на стіл, але промахнувся – впав стілець, бамкнувшись об шафу, – кіт підскочив на всіх чотирьох і застрибнув їй на плечі. «А коли прилітає ракета не боїться», – думає вона і регоче, регоче, регоче…

Він пише сухо: «Все добре. Живий». Вона, яка знає його менше року, переживає, що більше йому не цікава. Заглянути б їй в словник, де написано, що «все добре, живий» – то «кохаю безмежно, не дочекаюсь, коли знову тебе обійму».

Вона боїться йти до стоматолога. Одночасно і смішно і хоч плач. Півроку під ракетами – то можна, а до стоматолога, бач, страшно. Дивні твої справи, Господи.

Він кричить – дурепа, не смій повертатися! Вона сміється – я теж тебе люблю. Можна мені хоча б в Одесу? Не можу тут більше вже. – Ну що з тобою робити… – Любити і чекати! Скоро буду. – Дурепа, не смій повертатися!

Вона миє посуд. Просто стоїть у раковини і раптом спину клинить, аж в очах темнішає. Ракети, що падають на дитячі майданчики, іноді посилають і такі уламки.

Вони думають, що навчились жити, коли немає планів. Коли час і простір текучий, як кисіль і кожну секунду може викинути щось на поверхню – або велику радість, або велике горе, або просто піти високими хвилями. Вони не думають, що буде, коли «все скінчиться». Бо треба просто пливти і не думати, чи глибоко дно. Просто пливти. Раз, два, раз, два…

А ось і кафе з еклерами.

15.102022

(с) Інна Токарєва

___________________

Підтримити автора можна тут:

Пб: 4149439020986661

PayPal - andalusiai@gmail.com

10% коштів – волонтерам Миколаєва