Марічка - червона стрічка

— Агов, дівчино! А підійди-но сюди…

Марічка кинула зневажливий погляд на чоловіка, який ледь стояв, тримаючись за стовп.

«Не вартий уваги», — відразу відзначила про себе і труснула головою так, що довга темна коса, перев’язана червоною стрічкою, перемістилася за спину. Чоловіки на підпитку її точно не цікавили. Розвернувшись, зникла в темному провулку в очікуванні на того, кому знадобиться її допомога.

Поверталася вона зазвичай вже пізно ввечері, ледь тримаючись на ногах від втоми та недосипання, але нічого не могла вдіяти зі своєю натурою — такою вже народилася.

Під теплою ковдрою вона згадувала, як вперше використала силу зовсім випадково, коли навіть не мала жодного уявлення про її існування: мати не отримала такого дару, а бабуся не очікувала, що онука проявить себе вже ледь не з трьох років.

Того дня сусідські хлопчаки посміли дражнити її, смикали за косу, червона стрічка на якій так вабила їх своєю яскравістю. Саме тоді вони пошкодували, що взагалі були знайомі з нею — довго лікували сідниці, на яких проступили яскраво-червоні полоси від різки, на яку тоді перетворилася її стрічка.

Вже засинаючи, Марічка почула скрик, і сон тут же наче рукою зняло. Схопившись на ноги, вона миттю опинилася біля вікна, та, на жаль, нічого не було видно. Поспіхом накинула на піжаму куртку, ноги всунула у чобітки й поспішила на вулицю, ледь на забувши зачинити двері.

Бліді ліхтарі злегка блимали у сніговій хурделиці — зима нарешті вирішила завітати до міста. Дівчина відчула, як холод поволі заповзає за комір, пробирає ноги у тоненьких штанах, та зараз це не могло відірвати її від головного — хтось потребує її допомоги. Це перекривало усе.

На вулиці не було ані живої душі. Жоден звук, окрім завивання вітру, не порушував тиші. Може, то їй лише тільки здалося? Може, вона задрімала, а її втомлений мозок сам видав бажане за дійсне? Скільки разів їй вже доводилося отак вискакувати посеред ночі, ходити будинком, мов сновида, прислухаючись до того, що коїться за дверима сусідніх квартир? Вона й полічити не зможе.

Але цього разу щось було не так. Якась дивна тривога підіймалася з глибин її свідомості. Тому Марічка відразу відкинула сумніви — потрібно шукати!

Вона згадала, що то був жіночий зойк, крик про допомогу, який не міг викликати жодного сумніву. Шуму машини чи іншого транспорту вона не чула, тож потрібно шукати приховане від погляду сторонніх місце.

Напроти її вікон була велика місцина, оточена парканом — якісь закинуті склади чи щось таке. Невже це звідти вона чула той голос? Але таку територію обшукати самій не така проста задача.

Вона попрямувала туди, звідки, як їй здалося, почувся якийсь ледь чутний шум, на ходу викликаючи наряд поліції. Звісно, пояснити свою присутність там буде важко, але вона намагатиметься просто не потрапити їм на очі. Тікати й ховатися вона вміла добре, як і битися.

Паркан, звісно, перешкода, але не такий старий, який місцями мав щілини та подекуди осипався. Добре, що колючка згори вже давно погнила й обвисла, це ще більше полегшувало задачу. Тому, пропустивши якусь самотню автівку, Марічка перебігла дорогу і вже за кілька хвилин приземлилася за огорожею.

Спочатку їй здалося, що вона осліпла й оглухла — настільки темно тут було після освітленої дороги. Але водночас паркан дав їй змогу почути те, що ховалося тут, відділяючи якийсь мінімальний шум зовнішнього світу від того, що відбувалося тут.

Марічка зачекала, доки очі звикнуть до темряви. Вуха вже вловлювали шарудіння та обережні кроки, що, здавалося, оточують її. Вона відразу спробувала знайти вдалий пункт спостереження, та на це у неї не було часу — хвилини спливали надто швидко, аби баритися.

Вона вже бачила тіні, які снували поміж дерев та кущів, що рясно вкривали місцевість. Вже відчувала холод на своєму обличчі. Ні, не той, що приніс північний вітер, а той, що з’являвся, лише коли потойбіччя порушувало межі реального світу, коли темні істоти виходили на жертовне полювання.

Раптом за її спиною щось глухо гупнуло. Навіть повертатися не треба було, аби зрозуміти, хто прийшов по неї. Можливо навіть, на неї вже чекали давно.

Швидкий погляд праворуч і ліворуч. За спиною трохи праворуч росла тополя. Крок в той бік і шорстка кора старої деревини вселила невеличку надію на мінімальне укриття хоч з одного боку. Це добре, вона зможе стримати хоча б перші кілька ударів, якщо не прийдуть безтілесники — тим все одно, що у тебе за спиною, бо вони легко долають будь-які перешкоди.

Пощастило: справа з’явився простий двоєдушник. Вона вже мала його одного вбитого родича. З такого запеклого і жорстокого бою вона ризикувала не вийти живою.

Та після того вже точно знала, що брати з собою на полювання.

Дівчина висмикнула з-під куртки срібного ланцюжка, але двоєдушник не зупинився. Шкода, що вона не бачила виразу його обличчя. Її завжди цікавило, що вони відчували, якщо взагалі могли це робити.

Тепер настала черга пригадати бабусину науку і те, що вже вдалося дізнатися самій. Води свяченої вона, звісно, не прихопила, і тепер картала себе, що вискочила з дому без належної підготовки. Зазвичай такі промахи вартують якщо не життя, то здоров’я.

Постать нечисті вже нависала над нею все вище, але лякатися Марічка не мала часу. Вона вичікувала, доки він достатньо наблизиться для останнього і найголовнішого засобу. Водночас дослухалася, чи немає поблизу інших, які б могли підкрастися і заховатися, вичікуючи, хоча зазвичай нечисть так ніколи не робила. Нападали усією зграєю і билися до останнього.

І ось вдалий момент настав — двоєдушник насмілився, не побачивши загрози у дівчині, що невідомо яким чином опинилася у його владі. Він стояв настільки близько, що Марічка навіть побачила, як він вишкірився, відчула гнилий запах, від якого хотілося затулити носа. Та натомість вона хитнула головою, перекидаючи косу наперед, зірвала стрічку, яка вмить перетворилася на яскраво-червоного меча. Рішучий удар відтяв голову істоті, й тіло глухо гупнуло на підмерзлу землю. Ще один удар в серце — і цей двоєдушник вже ніколи більше не підніметься, розсипавшись на сонці попелом.

Не встигла Марічка видихнути, як навколо неї закружляли лоскітники: сміючись, ці маленькі верткі демонята легко торкалися її, намагалися залоскотати. Та от тільки не вгадали вони.

— А ну щезніть! Не боюся я лоскоту, не боюся, чуєте! — проговорила дівчина, змахуючи стрічкою, яку думала знову зав’язати у волосся.

Побачивши та почувши це, лоскітники так швидко зникли, наче й не було — не любили вони, коли їх не боялися. І ображалися, мов малі діти, після чого швидко зникали. Марічка усміхнулася й пішла блукати кучугурами піску, порослими тополями та очеретом у місцях, де виступала вода — надто близько підходив Дніпро та залишав забагато вогкості у землі.

Вітер якось затих, ніби раптово розгубив свою силу. Та це не допомагало зігрітися дівчині, яка вже почала цокотіти зубами.

- Та де ж та поліція? Я б оце пішла собі додому замість блукати стужею бозна-де! — озираючись, шепотіла Марічка. Та допомога не спішила з’являтися. — Все сама, все сама! Нікому довіряти не можна! — продовжувала бурмотіти, прямуючи до величезного складу, який роками бачила з вікна свого будинку.

Темне приміщення виглядало незатишно: висока стеля без жодного джерела світла і вітер, що свистів крізь розбиті вікна — просто ідеальне місце для проведення якогось темного обряду. От вже ніколи не очікувала Марічка, що така чортівня творитиметься просто під її вікнами. Але вона не помилилась: визирнувши з-за рогу навіть у темряві побачила рух тіней настільки чорних, що навіть вирізнялися на фоні темних стін. Залунало тихе бурмотіння.

Вона заховалася, коли відчула раптовий рух повітря у свій бік. Мабуть, хтось із нечисті відчув людський дух.

Тут же біля неї з’явилися червоні очі, а чорна волохата лапа вже випросталася у бажанні схопити її за горло.

Не видавши жодного звуку, вона проштрикнула одне з очей, яке тут же згасло. Тіло чортеняти тихо впало до її ніг, як і декілька наступних, які з’явилися слідом за першим. І за якихось кілька хвилин біля неї вже лежала купка чорних тіл, а їхня чорна кров не хотіла всотуватися у затверділу землю.

Марічка поспішила поміняти місце, та не тут-то було: чорна навала не думала пробачати їй смерті демонів та таке нахабне втручання в обряд. Вони облишили своє бурмотіння у стінах будівлі й кинулися навздогін.

Дівчина кинула собі стрічку під ноги й та перетворилася на рушник, який підняв її над землею, надаючи перевагу й у швидкості. Тепер вона кружляла над цим збіговиськом, та не могла бити, бо була беззбройна.

— Дідько! — вилаялася вона й опустилася на невеличкий пагорб, утворений якимось скинутим під стіну сміттям, схопила стрічку, перетворюючи її на меча та готуючись до оборони.

Чорна маса невпинно насувалася. І тут би час було дівчині тікати, адже з однією стрічкою навряд чи вона могла б з ними усіма впоратися. Та не так її бабуся виховувала. Тому вона чекала. А допомогти тут могло лише диво.

Раптом вона відчула, як щось боляче вкололо її просто у серце. Вона схопилася за груди, ледь тримаючи у руці меча, який в одну мить став таким важким, що ніякої сили б не вистачило його тримати.

Піднявши очі, вона побачила, що безтілесник стояв поруч, всміхаючись.

З останніх сил вона кинула стрічку й заповзла на рушник, який тут же підняв її над землею і поніс якнайдалі.

Та Марічка знала, що їй може допомогти лише одна людина — її бабуся, яка знала, що робити в таких випадках.

За десять хвилин дівчина вже лежала непритомна на знайомому з дитинства подвір’ї — після смерті батьків вона жила тут декілька років, аж поки не поїхала вчитися до найближчого міста.

Добре, що бабуся почула якийсь дивний звук, що збудив її посеред ночі, та визирнула у вікно, а не то було б Марічці непереливки.

- Ой, дитино, що ж ти накоїла! — скрикнула старенька, коли побачила онуку.

Взяла свою стрічку, зв’язала з Марійчиною та за їхньою допомогою перенесла дівчину в хату й поклала на стіл.

Заметушилася, закрутилася, перебираючи якісь пучечки з травами, скляночки із зіллями, які виливала у невеликий казан, під яким вже розгорялося багаття.

Вариво нагрілося й забулькало. Знявши його з вогню, бабуся вилила його у кухоль, подмухала, щось примовляючи, та стала онуку напоювати. Ледь напій торкнувся губ дівчини, як вона зітхнула, отямившись.

— Марічко, Марічко! І скільки разів тобі було казати, не лізти не у свої справи! І де ти цього разу безтілесника надибала?

Дівчина застогнала, а потім відкрила очі.

— Пробач мені, бабусю, що знову доставила клопоту.

Жінка тільки скрушно похитала головою.

— Я чесно не хотіла. Я почула … побігла на допомогу… а там…

— Та помовч ти вже, дай зілля хоч подіє! — махнула на неї бабуся. — Знаю я твої пригоди. Весь час спішиш комусь допомагати, а тобі хоч раз хто допоміг? Я тобі пропонувала кілька кандидатур, а ти що?

Марічка насупилася. І справді — завжди вона була сама, ризикувала, лізла у самісіньке пекло, а поруч не було нікого. Але кому б вона могла ще довіритися? Кому було розповісти про те, що у сучасному світі є багато чого такого, про що люди ніколи не дізнаються?

— Але ж ти вчила…

— Так, вчила допомагати тим, кому потрібно, а не помирати від лап чудовиськ під час обряду! Хоч би мене покликала, абощо. Разом би ми вже якось впоралися.

— Та ні, бабусю, боюся, цього разу нам і вдвох їх не подолати — надто багато вже назбиралося. Не знаю, що вони там планували, але, мабуть, людську жертву приносили… Того я й полізла туди.

— Людську, кажеш? То вже точно Чорнобога прикликати вирішили, — жінка раптово зупинилася і поглянула на онуку. — Здається, я знаю, що робити. Ти полеж трохи, я зараз!

Вона накинула хустку на голову і зникла за дверима. За хвилину повернулася, а на її обличчі запали глибокі тіні.

— Здається, вони тебе вистежили — не навчилася ти сліди добре замітати. Тому тримайся, схоже, буде гаряче. Вже деяка нечисть на подвір’ї з’явилася, та поки прикликані з ними самі впораються.

Марічка вже змогла підвестися — бабусині відвари не раз рятували її від поранень. А от що вона робитиме, коли її не стане, вона геть не знала. Адже так і не опанувала це таємне знанням. Та, перш ніж вона щось встигла вимовити, бабуся випередила її.

— Послухай, дитино. Цей день буде важким для нас. І невідомо, чим усе це скінчиться. Та ти повинна мені пообіцяти, що цього разу не відмовишся від допомоги, по яку я вже відправила.

Марічка скривилася.

— І не каверзися! Марко єдиний, хто може зарадити, інакше загинуть усі, — бабуся визирнула за вікно, де ще стояла пітьма.

Вже за кілька хвилин у двері постукали. Жінка відчинила, а Марічка піднялася на ліжку, заплітаючи косу. Про Марка вона знала з дитинства, адже його гляділа бабуся, поки він не підріс — чому б по-сусідськи не допомогти, поки батьки зайняті? Отут-то вона і побачила в ньому щось таке, чого інші не помічали. Став він до неї все частіше ходити, навіть коли вже виріс. Казав, що по господарству допомагав, а насправді засвоював все те, від чого Марічка відмовилася. Тепер, кажуть, усі до нього місцеві лікуватися ходили, і навіть з інших міст приїздили.

До кімнати увійшов високий світловолосий парубок, витираючи ножа ганчіркою, яка враз стала чорною.

Привітавшись, став він уважно слухати, та не встигли вони усе обговорити, як здійнялася така хурделиця надворі, що ледь шибки з вікон не вибивала.

— Ти диви, мабуть, Крижаниця біситься, — хитаючи головою, промовила бабуся.

— Та, здається, Марічка сюди усю нечисть притягнула, всміхаючись, мовив хлопець.

Дівчина тільки плечима стенула.

В цей час бабуся копошилася у великій скрині, що стояла в кутку. Випроставшись, вона показала книгу, яка пролежала там бозна-скільки років.

— Ось, це вам допоможе! Шукай, Марічко, сторінку про Чорнобога. Знайдеш там відповіді, як вдіяти.

Раптом бабуся зблідла й стала осідати на підлогу. Марко ледь встиг підхопити її, аби не впала. Марічка схопилася на ноги, висмикуючи стрічку з волосся — позаду жінки стояв безтілесник і хижо всміхався.

Кинула дівчина стрічку в нього, перетворюючи на списа. Не встиг той зреагувати, мабуть, не думав, що вона на таке здатна, а Марічка й сама від себе такого не очікувала. Підскочила до нього і хлюпнула святою водою, що по всіх підвіконнях у бабусі завжди стояла. Зашипіла потвора, засичала, аж поки не зникла, розчинившись хмаркою у повітрі.

— Бабусю! — підскочила з відваром, який залишився від її лікування, поки Марко перевіряв захист будинку.

— Уяви — малесенька шпаринка у стелі, яка не була оброблена, а цей гад проліз! — із жалем та роздратуванням промовив хлопець.

Марічка взяла святу воду й окропила місце, яке вказав Марко, а потім вони вдвох перенесли бабусю на ліжко, і вона перев’язала їй косу стрічкою — так швидше одужає. Ніхто з них вже й не пам’ятав, як так в їхньому роду сталося, що стрічка була джерелом їхньої сили, але дещо залишилося у пам’яті роду, тому часто діяли навмання, покладаючись на давню силу та свої відчуття.

— Що робитимемо? — запитав Марко, важко опускаючись на лаву та беручи до рук книгу.

— На це немає часу. Але у мене є дещо в запасі, вчила самотужки, тому не дуже впевнена, та поки іншого не придумаю, будемо користуватися. Дай сюди руку.

Хлопець поклав руку на стіл, Марічка витягнула стрічку і, перетворивши її на ножа, нашкрябала якісь знаки спочатку на своїй руці, потім на його. Щось пошепотіла, окропила свяченою водою і вони засяяли на мить яскравим світлом, після чого раптово згасли.

— Що це?

— Захисні та підсилювальні руни. Давай тепер зброю.

Вона повторила свої дії з їхньою зброєю і вже перейшла до нанесення рун всередині житла, як раптом у вікно влетіла величезна гілка, розтрощивши його та порушивши захист.

— Дідько! — вилаявся хлопець та став із ножем напоготові, поки Марічка намагалася відновити захист. Але вона не встигла — величезна лапа залізла у вікно і підняла дівчину, витягнула у вікно так раптово, що вона ледь встигла закрити обличчя, щоб її не порізало уламками скла, які досі стирчали із рами. Внизу волав Марко, а вона не розуміла, куди й хто її несе.

Та вже за хвильку опинилася вона посеред величезної галявини, оточеною всілякою нечистю.

Тільки-но чудовисько випустило її з лап, жбурнувши на землю, як вона скочила на ноги, висмикнула стрічку і перетворила її на великий вогняний батіг. Вона крутилася у танці смерті, хльоскаючи то тут, то там, намагалася винищити якомога більше потвор. А коли хтось хапав її за той батіг, то не міг висмикнути. Здавалося, що він став частиною дівчини.

Раптом на середину галявини опустилося щось величезне, безформне й потворне. Його очі палали вогнем, наганяючи такого страху, що й Марічка на мить зупинилася.

— Хто ти така, що смієш заважати мені? — рознеслося лісом.

— Я — Марічка! А ти, хто б ти не був, небажаний гість на цій землі!

Нечисть розреготалася, але той, хто стояв у центрі, залишався спокійним.

— А хто б ти не була, ти більше не завадиш мені возз’єднатися з моєю любою дружиною! — гаркнув Чорнобог, якого Марічка ніколи не бачила, але розуміла, що ніхто, крім нього, не може такого зробити.

Він підняв руку і хотів було вдарити нею Марічку, як вона кинула у нього свою стрічку, що перетворилася на пута, що скрутили його і потягли назад у підземне царство, куди за ним усе його військо нечисті послідувало.

— Не час тобі зараз. От прийде зима, тоді й царюватимеш, а то весна вже, а ти ніяк не вгомонишся! — вигукнула навздогін дівчина. Відчула, як хтось підійшов до неї ззаду й озирнулася. То був Марко.

— Як там бабуся?

— Усе буде добре — ти її врятувала, — усміхнувся хлопець, накидаючи їй на плечі куртку. — А де ж твоя стрічка? — стривожено запитав, поглянувши на темне волосся, що хвилями розсипалося по плечах дівчини.

— Ех, довелося нею пожертвувати, але то лише на певний час, поки він не придумаю, що з ним далі робити, і як тримати його якомога далі звідси. Все одно ніхто її торкнутися, бо вона заговорена. Хіба померти схочуть.

— А давай разом придумаємо?

Зачервонівшись, Марічка кивнула і вони попрямували до бабусиної хатинки.