Сизі крила, неба клич

Жило їх двоє, обоє рябоє. Наче тільки ж учора весілля відгуляли! Все, як в усіх: брезентовий шалаш посеред двору, за пляшку позичений у військовій частині, повний погріб холодцю, співочі коровайниці, а на третій день — курі. Спочатку хатку будували, бо голова колгоспу за “державне” житло душу виїдав зранку до вечора, не давав і слова впоперек сказати. Потім батьки захворіли, потрібно було крутити на старенькому велосипеді після роботи ще й до них — попорати господарство, наварити, попрати, “та куди вже вам, мамо, той город”. Догледіли і маму, й тата — все як годиться. І в останню путь провели, і мармурові плити позамовляли, майстер аж із іншої області приїздив. Ніхто не скаже, що погані діти!

Але якось так не зогледілися, що вже й сорок п’яті іменини на носі, і стаєш кожного ранку перед люстерком — а над чолом сивини насівається та насівається. І очі линяють, і коліна вже гірше гнуться, і зимовий жирок на весну не сходить. І втома вже з ранку прокидається разом із тобою, хоча скільки там тої праці в газконторі та за прилавком!

Сорок п’ять… В селі це вже старість. В очі, звісно, не кажуть, але в магазині вже “ади, Михайлику, хай бабуся тобі продасть цукерочку”.

І не говорила чоловікові, а в самої під серцем аж гірчило — а міг же й у їх дворі бігати отакий-о Михайлик! А краще — Михайлинка. З отакими темненькими бантиками, що ще мишка на них, або в картузику з зірочкою, як ото зараз носять. Не надбали… А зараз пізно вже. Та й люди засміють…

Хтозна, може, й він теж щось таке собі думав. Он, кішку не Муркою, а Улянкою обізвав. Улянка — вигадав же таке? Але як покличеш: Уляночко, а йди їсти! То і в хаті наче світлішає…

А тут і осінь прийшла. Сидять вони обоє у грядках, а по вулиці люди до залізниці йдуть, відра з опеньками несуть. Зранку — порожняком, під вечір — з грибками…

— А ми оце весь вік під лісом живемо, і ні баночки не закрили, — скаржиться чоловік. — Все довбаємо картоплю… А як би той опеньок до картоплі смакував би!

Зібралися, і, хоч і в свинячий голос — сонце вже до межі покотилося, — а пішли.

Але ті міські грибники траву та листя мабуть, з граблями вигребли. Нема лісового “врожаю”, хоч плач — нема! Ото, тільки “п’яточки” від грибів навколо якого стовбура біліють.

Заледве відшукали два опеньочка — стояли під кущиком, обкрутившись-оібйнявшись ніжками, як і вони самі по житті.

— Оце тобі, діду, грибок, а це мені, — жартує.

Аж ось зашурхотіло щось у кущах. У полохливої Насті аж серце скинулося — чи не лисиця? Минулого року вискочила одна з лісу, та й здохла посеред вулиці — скажена. Але до того встигла перекусати людських собак і котів… Ветеринар потім ходив дворами та присипляв. Сусідка, баб Ганя, так побивалася — її сивенька кішечка вже от-от мала окотитися. Не дала вколоти улюблениці тої отрути. Але хіба бідолашну тварину захистиш від хвороби своєю добротою!

Чоловік, Степан — то хоробріший, у кущі палицею поштурхав. І вискочила на них, та не лисиця — качка. Дика, коричнево-сизенька, крилами по землі лупить, крякає на всі боки, а злетіти не може.

Спочатку були подумали — підранок. Володько-лісник ще в неділю в магазині хвалився, що з хлопцями полювати їдуть — отже, сезон почався… Але...

— Еге, чи не крильце вломлене?

Перезирнулися:

— Шкода, пропаде сама у лісі. Інші качки її покинуть.

Звісно, в руки не давалася. Але накинули на спину куртку, вловили. Понесли додому — може, там, між курей, їй буде тихіше. Наїдку з неї — навіть не на суп, тільце легке, як пір’їнка. І все ж шкода Божої тварі. Не об’їсть, скільки їй там того зерна вже треба до весни?

А на ранок і не впізнали свою знайду: забилася у самий куток. Чи то кури подзьобали, чи то сама так об стіни товклася? Замурзана, зажахана. І видно, що нічого не їла з вечора з приготовленого.

— А може, в хату її пустити?

— Чи ти сказилася — щоб це качки по килимах шпацірували!

— Та не до кімнати. У веранді ящичок поставлю, отой, чорний, з-під картоплі — там бортик відходить. І мисочку. Ну, шкода ж! Очки глянь, які — наче зараз заплаче. Аж серце від того погляду крається, дарма, що пташка...

Довго сопів, не погоджувався. Випомнив їй і отого папужку, що колись привезла з міста за пазухою, а він на стіл нагидив (та прямісінько на хліб) і крізь кватирку втік. І тих кошенят, що з пипетки вигодовувала, а вони потім курчат душили. Образилася, в горлі загірчило, з очей туман закрапав — щось вона зовсім тонкосльоза на старості літ стала… І це ж тільки за сорок, що буде далі!

Врешті, не перестаючи бурчати, таки пожалів — сам вніс той ящик, і сінця торішнього, що ще для отого бичка ревучого насушив, на денце напхав, і качку туди посадовив. Сердешна пташка і не опиралася. От охляла без волі. Ну, швидше здохне, менше колотнечі в хаті буде.

Але на ранок сиділо кача у своїй домівці живісіньке, ще й правим оком посміхалося. За ніч пір’ячко розгладилося, почистилося об соломку, то й сама вона неначе погладшала, посвітліла.

— Насте, — чоловік з кухні. — А коли це ти встигла борщу наварити?

— Що вигадав, Степане, ти ж сам знаєш. Не варила я, тільки перед сном квасольку замочила.

— То ходи дивись.

Аж стоїть каструлька на плиті, турботливо рушничком прикрита. І мисочки у сушарці — кап та кап. Та кап.

“Старіє, забуватися стала, — вирішив чоловік. — А може, крізь сон все те зробила? Ой, хоч би не ловити цю сновиду по грядках…”

“От же ж, вік прожили, а він так і не навчився ні компліментів робити, ні по дому допомагати, — вирішила вона. — То ромашки у одвірок “зайчик” запхнув, а оце борщу “хтось” наварив. “Хтось”… Та знаю я цього “хтося”. Побачив, що мій артроз знову нагадав про себе на вечір, та й оце”...

А пташку в двір пустили. Скинулась було в небо, та куди там! Одне крило розгорнулося і рвонуло вгору, а інше ковінькою зігнуте, в землю вбиває… Покрякала, посиділа на шпориші, пошипіла на цікаву кішку, а під вечір сама під поріг сіла — пустіть.

І ото так вже й повелося — прижилася кривенька качечка у віранді. Вже й як ручна стала. До кімнат не потикалася, під ногами не плуталася, все у ящику сиділа. Вночі, мабуть, гуляла по кухні та котельні, але виявилася чистоплотною — ніде ні натоптала, ні банки не перекинула. Від Улянки, і то більше шкоди.

Та тільки так в хаті повелося, що зранку якась робота виявлялася пороблена: то суп наварений, то квасоля почищена, то забуті на котлі шкарпетки зашиті.

Але якось то воно… Степан з Настею все один на одну косилися. Чоловік навіть, сам собі не вірячи, з вечора плиту на мобільний сфотографував, а двері до спальні, коли дружина засопла, на ключик замкнув. І ось він, доказ: було порожньо, а тепер банячок стоїть, старезний, що його Настя ще у придане від матері отримала, повнісінький печені! Та ще й алюмінієві боки його блистять так, немов їх півночі начищали та натирали залізним віхтиком.

Це вже не дивина, це… Хтозна, що воно в хаті робиться!

Не витримав, поставив собі на телефон будильника — тихого, щоб не пищав, а тільки завібрував під подушкою. Накрутив на третю ночі. Але й того не знадобилося, бо сам постійно прокидався та прислухався… І таки почув — дзенькнули миски, полилася вода.

Навіть бурочок не шукав — кинувся до кухні босоніж, щоб скоріше. А там темно, тільки газ горить. І в тому непевному світлі побачив тонкий силует. Дівчинка! Маленька, русява. Стоїть, очі злякані, правою рукою картоплину до грудей притискає, і в тій же руці ніж, а ліва батогом висить, ще й пальці покорчені.

— Ти хто? — з подиву та зі сну голос захрипів, мов у казкового чорта. То вона й злякалася — скрикнула, впустила картоплину, присіла… І мов ураз не стало її.

Мерщій увімкнув світло. Невже здалося? Бо нема в кухні ніякої дівчини, ні в котельні, ні в веранді. Вхідні двері міцно замкнені, ключ он на кілочку. Але картоплина валяється, і ніж у ламінат устромився. Та ще ця пташка лісова попід ноги кинулася, та до ящичка упірнула.

— Ти, чи що? — присів перед каченям, жаліючи, що випадково наполохав. А воно голову увібгало, що й шийки не стало видно, очі примружило… Наче до смерті приготувалося.

— Ну, чого ти, сиза шийко? — зашепотів, бо так його голос менше гарчав. — Я ж тебе не вдарю. Ти ж моя маленька. Ну, дай голівку погладжу… Ну, не боляче ж?

Каченя привідкрило дзьоба і раптом прохрипіло, немов закрекотіло:

— Хреста…

— Га? — від несподіванки аж всівся на неметену долівку. Качка пильно дивилася в очі і вже не стискалася.

— Я його шукаю, а він тут серед ночі з качками розмовляє! — пробурмотіла дружина від дверей.

— Та тихо ти! Он, вона ж… говорить!

— Матінко! — сплеснула долонями Настя. — А мені ж казали, що баба твоя нестямною була… І не пив же, як інші… Однаково причинний!

Замовк. І сам злякався. Дійсно, що ж це він щойно бачив і чув — дівчина, пташка балакуча? Чи спросоння приверзлося, а може, й гірше — “їде шифер” на старості…

— Хреста… — знову прокумкала кривенька качечка.

Тут вже й Настя підскочила. Голосно гикнула, аж у грудях бемкнуло. Тремтячою правицею вказала на ящик:

— Це… ВОНА?

— А я про що? — Степан видихнув з неабияким полегшенням: таки не здурів. Це просто дивина в домі коїться. А з його макітрою все в нормі. — І ти ще не все бачила! Вона на дівчину перекидалася. Ось хто у нас парив тут, та варив, та порядки наводив.

— Хре-е-еста-а-а… — востаннє, вже зовсім тихенько, проквакала качка. Після цього заховала голову під крило і, згорнувшись калачиком, закуняла

А от вони не спали до ранку.

Спочатку просто лежали в тиші, слухаючи кожен свої думки, та ще старезний ходунець, що поважно цокотів на стіні. Куплений ще на початку нульових на хмельницькому базарі, зібраний у вигляді золотого наручного годинника, ходунець з’їдав по батарейці на місяць, а якщо Настя хотіла, то щогодини награвав веселу музику.

Потім з’явилися слова: питання, подив. Навіть легенький страх. І знову питання…

Під ранок Настя згадала — десь на антресолі лежала книжка, яку в племінниці взяла, та так і не вернула — забігалася. Щось про народні вірування. Щось вона там таке читала…

Засвітили електрику. Погортали разом. І знайшли: потерчат. Нехрещених дітей, чиї душі не відлетіли до Світла, а залишилися жити у лісі, нечисті на забаву. Одиноких, розгублених… майбутніх русалок.

Заговорили разом.

Він:

— Це ж її можна розчаклувати! Якщо хреста просить, отже, нещодавно представилася. То дамо їй ім’я, та купимо крижмо. У неділю сяду на електричку, та на базар. Води ще святої в попа можна набрати…

Вона:

— Та чиє ж воно, це дитя? Наче нікого не ховали в селі ні нині, ні торік… Чи не Катька Цвітка, ото ще я казала, що вона гладка ходила, і раптом схудла… Не її?

— А чи важливо? Воно до Катьки не горнеться, он, випускаємо у двір — то й на шлях не йде. Воно вже у нас прижилося.

— І прижилося, прижилось! Степане, а яка оце була та дівчинка? Маленька?

— Та й не дуже… Підліточка хіба. Сорочечка біла до п’ят, і ручка… Насте, ручка ж у неї зломлена! Може, їй болить?

— Але не понесеш же ти качку до лікарні? Засміють!

— А до Павла? Він же на ветлікаря навчався. Може, підв’яже якось, щоб воно зрослося… То буде наша дівчинка з двома руками.

— ...Ти от що, Степане… Доки ще ти на той базар виберешся! А я вже завтра зранку в магазині цукерок наберу. Їх діти люблять. І шоколадку… оту, з гумовими ведмедиками.

Отак і зажили, чекаючи неділі.

Цукерки їх Качечка знайшла, на ранок одні обгортки лишила. Вони хотіли самі все те побачити, але не витримали — спали, мов убиті. Все ж, минула безсонна ніч — страшний тягар для такого віку.

Шоколадку проігнорувала. Думали — не до вподоби, а потім здогадалися розгорнути цупку папірчину. І таки дійсно — і шоколадку малеча теж з’їла. Наступного дня веселенька була, вже по двору завзято бігала. Степан з Настею радіють.

Були і в ветеринара. Він щось м’яв руками, крутив те крило, у обох аж серце краялось. Настя ледь не скрикнула “та обережніше ж з дитиною”. Врешті розвів руками: “я не по таких справах”. То самі якось підв’язали. Не могли не підв’язати — не лишати ж все так, як є.

А потім Настя призналася: а Качечка вже її не боїться.

— Та вона і не боялася, — відмахнувся Степан.

— Так то вдень не боялася. А я до неї вночі почала приходити. Ти хропиш, а я встану, та на кухню. Спочатку вона полохалася, ховалася. А я — цукерку! Сидить, дивиться. А потім бачу — крило простягає своє здорове, а то вже й не крило, а ручка. Та цап ті солодощі! Ну, дитина є дитина.

— І не побоялася, що потерча?

— Вона ж нам борщик варила, — засміялася Настя. Коли вона так усміхалася, зморшки, що вже було почали збиратися навколо очей, розгладжувалися, і з її обличчя проглядала та весела студентка, яку він колись покохав усім серцем. — А оце диви, що я купила, — і простягнула рожевого пластмасового гребінчика. — Волоссячко в неї ну, геть закошлане. Не годиться дівчинці так. Але не нашою ж старою “масажкою” її чесати? Хай у малечі власна буде.

— Насте! — застережно протягнув Степан. — Я ж завтра за крижмом їду! Ти згадай, що в книжці писалося. Охрестимо, і вона полетить! Не прив’язуйся до ней, воно ж не наше!

Нічого не відказала дружина, тільки тяжко засумувала. Посуд мила мовчки — вона тепер кожного вечора старалася всю роботу в кухні закінчити, “щоб дитятко не вривалося одною ручкою”. Мовчки замела, і перед сном навіть доброї ночі не побажала.

А на ранок на гребінці, що лежав поряд з їхньою старою “масажкою”, виявилося кілька довгих темних волосин…

Крижмо поклав на серванті. Спочатку — знизу, на поличку. Потім трошки подумав, і переклав на самий верх. З одного боку — під рукою, з іншого — наче й не горить воно поки…

— Насте… — жінчина мовчанка вимотувала всю душу. Як і завжди, виходив миритися першим. І як і завжди, вона спочатку робила вигляд, що не чула. — А вона тобі щось казала… ну… про себе?

— Та ні, — сумно опустила очі дружина. — Ото, тільки хреста, буває, просить. А я їй про Котигорошка розповідала, то сидить і слухає, а очки такі розумні!

— А якщо вона і не заговорить ніколи?

— То й що? І серед людей же бувають німі діточки. Але їх однаково люблять! А Качечка нам на старості ще й по господарству допомагатиме. Буде в нас опора!

— Але, Настю, яка старість… В тій книжці говорилося, що вона сім років так пташкою буде, а потім…

— А мовчи, ну, скільки можна! — розсердилася дружина і навіть спробувала рушником вдарити. Не боляче, а так, спересердя. — Ну, згадай же Катьку! Навесні вона вихудла. То в нас більше шести років є, розумієш? Ми шість років можемо про Качечку дбати! А ти… все ти зіпсуєш…

— Може, в календарі позначити… Щоб не пропустити… Бо якщо що, то її душа належатиме лісовим духам…

— От, знов ти за своє, споганив! — грюкнула дверима Настя. І вже з кімнати прозвучало: — Ну, познач! От же ж, видно, що бухгалтером працюєш, все життя в цифрах!

А потім ручка в Качечки загоїлася.

— Я те крило, чуєш, маззю натирала. Для рогів і копит, мені Павлова жінка принесла. Вони, каже, всією родиною користуються — для порізів, синяків, від усього допомагає. І я мазала… І вона тепер обома ручками книжечки гортає! А ще купимо нашій Качечці іграшки для дрібної моторики. І книжку про вправи логопеда. І платтячко, таке, з сердечком з паєточок — рукою проведеш, вони червоні, а в протилежний бік — то срібні…

А потім Качечка і до Степана вийшла.

На людину вона перекидалася тільки ночами. Вже як Настя не припрошувала вийти погуляти під сонечко, “у тебе і щічки порум’яніють, і ось дивись, які я кросівочки тобі новенькі принесла — це зручно”. Мовчки — ні, і все. Ну, мабуть у потерчат так заведено. Проти природи не попреш.

А потім він телевізор у кухню переставив. Навіть проплатився за отой передатчик, що ловив канали, де по ночах мультики крутять.

Настя у відпустку пішла, а потім ще два тижні за власний рахунок взяла. То й зовсім перейшла у нічний режим: як тільки стемніє, читає Качечці народні казки, заплітає кіски, в ляльки разом граються. Телевізор ввімкне — щось їй там пояснює, “ось дивись, це погана дівчинка, так поводитися не можна”. А потім до обіду відсипається. Але йому що! Зате ж дружина щаслива. Настя їсти наварить із “дочкою”, одяг разом поперуть — йому тільки розвісити, бо в темряві не можна мокре виносити.

Звісно, почувався трохи самотньо… Але він отого режиму не витримав би. Степану в конторі свіжа голова потрібна, то ж людські гроші рахувати. Хтось же мусить родину годувати, і за газ платіжки ростуть — ночі вже он які холодні.

Прибився цуцик, то й не гнав. Полагодив будку після Чарліка, застелив старого светра. Зранку вийде з хати — а воно скаче, радіє.

І не хотілося сумувати, згадуючи, як їм удвом з Настею раніше добре було: разом сонно кавували, гомоніли на кухні. Разом, колесо в колесо, на роботу їхали, вона до старого каштана і направо, він — прямо, рип-рип.

Коли відчував такий жаль, одразу закрадався і сором: чого його носа хнюпити, дружина ж он нарешті щаслива. Він з роботи прийде, а вона як лебідка по хаті пурхає. Шпалери нові на ринку замовила, з зайчиками. Ту кімнату, холодну, планує для Качечки обладнати. Вже й грубку там почистила, і побілила, хоч вона і без того завжди в порядку була. І очі горять, як тоді, роки і роки тому. І співає. Ну, а от коли вона у тебе востаннє просто так співала, га?

— Погано! Погано! Прокинься, хутчіш, із Качечкою погано! — різкий крик розітнув сон, у якому Степан бачив себе малим карапузом на плечах у батька. Рвучко сів на ліжку, прислухався — чи не причулося. За вікном вже прокинулися птахи, небосхил невпинно сірів. Тихо? Думав уже моститися досипати, аж знов: — Степане!!

Скочив у бурки. Не розбираючи дороги — до веранди.

А вона билася об підлогу. Вже не мовчала і не квакала — вила, немов той пугач на узліссі: У! Шшш… У! Ххх… УГУ! Покруглілі очі стрімко наливалися жовтим.

Настя бігала круг дитини і заламувала руки:

— Я ж їй нічого, Степанку! Дала пиріжечка, з капустою… А вона так на мене дивно подивилася, і знову своє “хрессс”... Та не закінчила. І оце впала!

Степан не знав, звідки в ньому взялися ці слова:

— Бігом по крижмо!

Серце щось таке давно відчувало…

— Ой, та ще ж не час! — забідкалася дружина. — Та я ще й ліжечка їй не купила… І оцю модну іграшку, що ми бачили в рекламі, обіцяла…

— Ти не розумієш? — скрикнув він. — Не Катьчина вона! І ми не просто втрачаємо її… Ми втрачаємо її душу!

Махнув рукою, сам розвернувся до кімнати і кинувся до білого згорточка, що вже встиг припасти порохом на серванті.

За спиною страшно скрикнула Настя. І зашуміло.

Обернувся, щоб побачити: великий сизокрилий птах б’ється грудьми в віконне скло. Ось прозоре вікно захрустіло, а потім вилетіло в ранковий горідчик десятком уламків. І разом із ними в небо кинувся пугач.

Дзенькіт скла об бетонний підмурівок хати. Далекий пташиний крик з-поміж хмар. Сторожкий дзявкіт цуценяти у дворі…

Тиша.