Мілленія

«Моєю будеш, лиш моєю, Данко, кохана дівчинко, люба, єдина! Як дочекатися того жаданого завтра? Як не збожеволіти? Втриматися, скувати ненаситне тіло, примусити його терпіти. Усе життя прагнув цього дня, для нього дихав. Жодна інша не варта такого, інші — ніхто. Ти — кохана, моя кохана…» — повторювала подумки його слова, совалася в старому ліжку, згадувала пекучі дотики настирливих рук, невтомних гарячих губ і нестерпно-тягуче відчуття внизу живота.

Його солодкі слова розбурхали потаємні дівочі мрії, закрутили голову, позбавили волі. Богдана мліла, губилася, не розуміючи, чи вона на землі, чи померла і пристрасний янгол обіймає її легкими крилами та гойдає між хмар, заколисуючи. Боялася невідворотного завтра, тремтіла, хотіла його і відштовхувала, шарілася, червоніла, важко дихала, тягнулася до Станіслава, як напівпрозорий метелик до полум’я.

***

Гірлянди троянд, фонтани з шоколаду, шампанське в срібних відерцях та барвисті феєрверки, які шматували нічне небо зірковими спалахами — весілля вражало пишністю! Вишукано оздобленого п’ятиярусного торта вистачило б нагодувати провінційне містечко. Шикарну, немов зіткану з крихких сніжинок, весільну сукню замовляли в модному домі Шанель. Наречений усе оплатив.

Батьки Богдани почувалися вимушено, бо не мали грошей докластися до весільної помпезності. На достойне вбрання мамі довелося позичати у родичів. Вона одягнула всі свої золоті прикраси: тонку обручку та ланцюжок зі скромною підвіскою, але відчувала, що серед цієї розкоші виглядає недоречною, випадковою гостею.

З боку нареченого прийшли переважно партнери по бізнесу, які поводилися, наче власники життя: повідрощували пузця, розстебнули верхні ґудзики на тонких батистових сорочках. Їхні жінки, законсервовані новітніми косметичними препаратами, виглядали пихатими й недосяжними. Вони гордо демонстрували глибокі декольте, хизувалися тонкими таліями та горіхоподібними сідницями. «Жодної зморшки, жодної складки» — цей девіз несли, наче хоругву, осенсовуючи ним свої життя.

Мати нареченого, висока статна жінка з владним виразом обличчя, постійно прикушувала нижню губу й ковзала по залу недбалим поглядом справжньої імператриці. Батькам нареченої здавалося, що вона зумисне уникає молодої невістки, вдаючи, ніби тієї взагалі не існує.

Під вечір Богдана відчула, що колекційні туфлі зі зміїної шкіри натирають стопи; парить тіло ультрамодна сукня. На тонких, як павутинка, панчохах з’явилися зачіпки. Її губи втомилися тягнути усмішку, а бліде, худеньке обличчя, на якому, ніби дві блакитні квітки, майоріли очі, змарніло.

Маму Богдани, котра спостерігала за донею зі шкіряного дивана в кутку, охопило ніжне щемке почуття, від нього мимоволі забриніли сльози. Вона потайки їх витерла, зітхаючи за часом, що швидко сплинув. Пригадала, як спантеличилася, коли її стримана сором’язлива доня повідомила, що виходить заміж. «Тобі ж до магістратури вступати», — намагалася зауважити, але Богдана вже все вирішила.

Вона — пізня дитина. Коли в родині з’явився хлопчик, хотіли ще й дівчинку. Мама завагітніла в січні, а у квітні вибухнув Чорнобиль. Злякавшись наслідків, зробила аборт. Потім плакала, докоряла собі, каялася і ставила свічки за загублену душу…

Минуло чотирнадцять років, і одного дня їй стало зле. Злякалася онкології, та замість пухлини лікарі визначили вагітність, і першого січня двотисячного року народилася Богдана.

…Знайомство з нареченим шокувало батьків. Обранець виявився старшим за їхню доньку на шістнадцять років! Мама вирішила, що вона закохалася в зрілого чоловіка, спроєктувавши свою любов до старшого брата Олеся. Він грався з нею в дитинстві, носив на руках, підкидав догори, щоб почути її веселий розкотистий сміх. Вона завжди чекала його зі школи, з інституту, з роботи, з побачень… Одного дня Олесь одружився, і Богдана відчула, що втрачає брата. Переживала, замкнулася в собі, а згодом зустріла Станіслава.