Спадкоємці Явора

Воно не померло? Стара цегла, павутиння тріщин на асфальті, неприязна тиша… Місто не має мовчати у темряві.

Поодинокі ліхтарі вихопили Кіру з мороку – вона не боялася ходити нічними провулками свого колишнього. Вона більше не рахувала це містечко за своє. Вона порвала з ним шість років тому - навідавши таткову могилу та провівши маму до її нової родини.

Що ж, давнє ім’я пішло тобі на користь, Яворе. Та цього замало, щоб вижити. Ти досі помираєш… Твоя агонія просто нестерпна. Помри і відпусти заручників.

Кіра торкнулася холодної стіни будинку. Хай піде дощ – хай змиє ниючий біль і дозволить повернутися до роботи. Бо цей судомний тягар щоночі виштовхує її зі зручної квартири у хворому серці містечка знову і знову… Наче вона взмозі його врятувати.

Кіра глибоко вдихнула простиглу пітьму і рішуче покрокувала до тимчасової оселі. Цієї ночі вона завершить проект, а завтра нарешті навідає татка. Принесе букет місцевих живих квітів тому, хто любив це місто. Вірив у нього.

Здавалося, ранні дитячі спогади мали б зникнути – забагато років минуло. Але Кіра не забула ні голосу, ні посмішки, ні слів свого батька. Так, він загинув рано. Так, він загинув, рятуючи чужу дитину. Залишивши свою без підтримки - про що недоумкуваті тутешні не забували нагадувати чи не щодня. Потім вона закінчила школу і забралася звідси до зрілого успішного міста.

Лише невідкладні справи змусили її повернутися. Сьогодні вона надішле на затвердження проект, а завтра подивиться врешті-решт у денні, а не нічні очі Явора.

Якщо не завадять. Чиясь рука лягла на її плече. Кіра повільно озирнулася.

- Вітаю, Кіро, - широко посміхнулася усіма кривуватими зубами колишня однокласниця. Як їй вдалося не змінитися? Та ж недбала зачіска, зайва вага. Невже так складно потурбуватися про себе? Стоп. Навіть пальто з випускного класу.

А може, її невдовзі вбили і це нещасний дух перестріває нічних перехожих? Бідна Олеся.

- Мороз шкірою від твого погляду! – здригнулася давня подруга. – Можеш трохи лагідніше на мене подивитися?

- Рада зустрічі, - сухо відгукнулась Кіра. – А ти увесь час жила тут?

- Увесь час! – радо підтвердила однокласниця. – Та не хвилюйся, для тебе місце завжди знайдеться.

- Навряд.

- Ти пропустила купу подій! Тут усе змінилося і змінюється далі.

- Окрім тебе? – зронила Кіра.

- О, так! Бо мені досі байдуже, який маю вигляд, - посміхнулась Олеся. – А ти чому привидом блукаєш? Всього тиждень як приїхала і вже сумуєш? Тоді ходімо зі мною.

- Куди? – підозріло запитала Кіра.

- У паб «Білий клен». Там же дебати фінансового комітету сьогодні. Заключні.

- У пабі? Посеред ночі?

- Ну звісно. Бо в міськаді атмосфера не та. Кажу ж – тут все змінилося. Буде весело!

- Он як. І хто ж узявся все змінювати?

Олеся весело розсміялася. Легка людина. За мить вже й не помічаєш безтолкової зовнішності.

- Здогадалася, так? Спершу він віднайшов та повернув місту його ім’я. Потім почав усіх згуртовувати, відновлюючи довіру одне до одного. Маленькими кроками. Маленькими, але важливими. Він справедливий. Його поважають.

- Нам ще далеко? «Білий клен» - це ж новий паб… Певно, десь поруч, у центрі?

Олеся похитала головою і вказала на північний район.

- Якщо дворами, то за десять хвилин вкладемося. Ти щось хотіла уточнити, так?

- Так. Я не вірю у благородних безкорисливих політиків.

- Ну, так він і не політик. Зараз у міськраді в організаційному департаменті заступником рахується. А починав з управління соцзахисту. Його тимчасово родичі попросили – а закінчилося ось чим. Шикарна пригода. У нас тепер цікаво щодня.

- А все-таки – хто його покровителі? Тут неможливо розважатися без впливової підтримки, – тиснула раціональна Кіра. Пригода? Чому б і ні.

- Так, у нього дуже впливові покровителі. Усі їх бояться, тому поки не заважають, - перейшла на шепіт Олеся. – Вони не тутешні. Одразу і спонсори, і силова підтримка…

- Хто б сумнівався. Дивно, що такого ідіота взагалі всерйоз сприйняли…

- Буде все дивніше й дивніше, Кіро… - вкотре посміхнулась Олеся. - Та досить про політику.

- Як скажеш.

Кіра нарешті підвела очі на своє колишнє місто. Можливо, йому злегка покращало, але не настільки, аби видряпатися з коми.

А якщо цей сплеск активності – останній перед небуттям? Тоді подивлюся на твою смерть і поїду вже назавжди, міркувала Кіра. Божевільний феодалізм провінції завжди видирав її серце і отруюював думки. Не бреши, що почав змінюватися, Яворе.

Порожня вулиця, порожні тротуари. Це ж неправильно.

- А де усі? Де хоч хто-небудь? – нарешті запитала Кіра, озираючись на темні завмерлі узбіччя шляху.

- Я ж казала вже – усі дивляться засідання комітету, - поглянула на високу подругу Олеся.

- Дурня, - зітхнула Кіра. – Та скоро вже той паб? Мені треба випити. Сумніваюся, що хтось на тверезу голову дивитиметься засідання комітету.

Паб виринув зненацька – наче його викинули з іншого виміру. Похмура масивна споруда, стилізована під кам’яне середньовіччя, мала екзотичний вигляд.

Кіра зупинилася, розглядаючи дурнувату будову. Нове слово у архітектурі несмаку… Ніби її проектувала шестирічна дитина.

- І хто назвав цю каракатицю пабом? – зітхнула гостя свого колишнього міста.

Олеся знизала плечима. Всі його так називають – від самого початку.

- То ти йдеш?

- Почекай. Олесько, я не люблю соцмережі. Вони не цікаві.

- Так, пам’ятаю... То ти про наших нічого не знаєш? І про мене?

Кіра пригнічено кивнула.

- Ну, я заміж вийшла. Двоє дітей. Потім ще плануємо.

- З Сашком?

- Як здогадалась?

- Ну, ви з дитсадочку одне від одного не відходили. Це мене трохи навело на думку.

Олеся весело розсміялася. Кіра лише на перший погляд зарозуміла й недосяжна. Вона завжди була цілеспрямованою розумною красунею. Зараз узагалі видається однією з них - теперішніх покровителів Явора. Олеся ж поряд з тими прийшлими досконалостями справді почувається застряглою у середньовіччі.

- Так хто тебе найперше цікавить?

- Шукала лише одного. Не знайшла і тому досі боюся у тебе про нього питати. У мене все гаразд і з логікою, і з фантазією. Мій друг дитинства – ідіот. Сама знаєш. Такі довго не живуть. Як мій татко. Як усі ці герої.

Олеся відвернулася. Друг Кіри…

- Мене завжди лякало, що він помре. Загине до того, як наші шляхи розійдуться. Бо мені вистачило таткової смерті.

Тато загинув на її очах, пригадала Олеся. Не те, що можна будь-коли вилікувати.

- Кілька разів це ледь не трапилося, - переконливо говорила Кіра. – У дясятому класі вже двічі. Який же ідіот. Мені досі часом сниться, як його життя уривається. Завжди тут. Я бачу, як він теж помирає у цьому місті. Тому я хочу, щоб померло місто, а не мій друг.

- Шість років минуло.

- Друзів не обирають, - хитнула головою Кіра. – Ці потвориська просто виникають у твоєму житті і час нічого не змінить. Живим чи мертвим, він залишиться моїм другом. Друзі проростають в нас. Дуже боляче, коли частина тебе – мертва.

Друг Кіри був феноменом змалку. Надто сильним і добрим – наче не від цього світу. Жодні невдачі не могли спинити його. Євгену Святелику подобалось ставати кращим та підштовхувати до цього людей – через спорт та громадську роботу вдавалося якнайкраще.

- Та живий твій Святелик, заспокойся, - не втрималася подруга. – Ну, принаймні, поки що.

Кіра з полегшенням видихнула і поглянула у темне нічне небо. Де цей дощ, коли він так потрібен?

- Дякую, Олесю. Бо останній сон був явно шматком реальності. Святелика катували три дні, а потім перерізали горло.

І викинули труп посеред центральної площі Явора. Щоб залякати слабких та зламати сильних.

- Ого, - замислилась Олеся. – Ну, загалом, це його шефа п’ять років тому так вбили. Щоправда, катували всього добу. І тіло спалили у автівці за містом…

- Давай присядемо, - Кіра вказала на лаву неподалік пабу – під лапатим кущем з гігантським листям. – Досить лірики. Ми дорослі дівчатка. Говори, як є.

- Шеф Євгена Святелика мав владу. І набрав вмотивованих новеньких – бо справді хотів розбавити цей пліснявілий феодалізм. Він готував цивілізовані проекти. Та його не підтримали і вбили.

- Хто б сумнівався, - кивнула Кіра. – Можеш не уточнювати - його зрадили усі партнери, коли виникла потреба не тільки брати, а щось й віддавати. Так вони розуміють вклад у майбутнє.

- Точно. Вкладаються тільки у своє. Всі гадали, що Євген забереться звідси і заживе щасливо. Він насправді крутий і міг реалізуватися де завгодно. Ну, ти й сама знаєш…

- І що конкретно він обрав?

- Кіро, попереджаю, я частина його команди. Можеш довіряти тому, що чуєш. Отже. Після вбивства свого покровителя він впевнився – до цивілізації нам далеко. Тому розробив власну стратегію. Вона здавалася божевільною, але спрацювала – і пішла усім на користь.

- Проект «Явір»? Гаразд, інфраструктуру і соцзабезпечення він прокачав. Певно, щось на рівні бартеру запустив – ця схема зрозуміла і звичні фінансові потоки не перекриває.

- О, так. І Євген настільки швидко вмонтувався у систему, ні на що не претендуючи, що більшість і зараз вважає його зручним безпечним координатором.

- Ну, раз у них самих все добре – при тих же посадах і надходженнях, то нащо хвилюватися?

- Справді. Багатьом здається, що усе змінилося через зовнішній вплив.

- Так, нарешті добралися до протекторату, - пожвавилась Кіра.

- Точно. Якшо провести аналогію, то наше жалюгідне кволе містечко знайшло багатого, здорового і благополучного родича. Місто Жарох.

- Вперше чую.

- О, так. Секретна інфа, між іншим. Це стовідсотково самодостатнє місто з височенним рівнем життя й своєрідним укладом. У них там власні структури, місцева культура світового рівня! Вони тисячу років розвивалися на свій смак. Результат просто дах зносить. От чесно!

- Ми ж домовилися – як дорослі дівчатка, - нагадала Кіра, з огидою вислуховуючи повний захвату голос подруги. – Нащо їм витрачати ресурси на ваше недомісто?

- Бо у них звичаєве право. Колись Жарох і Явір уклали угоду про співробітництво і підтримку. Ну от твій Святелик й скористався.

- І чого це він мій? – пробурмотіла Кіра. – Слухай, а за підтримку вони надовго домовились?

- Ні. Зараз якраз вирішують, чи наш Явір – той самий, з ким угоду укладали.

- Тобто, якщо вони звідси підуть, то Святелик залишиться без жодного захисту? – підсумувала Кіра. – І його довго катуватимуть, а потім переріжуть горло…

Скільки ж темряви навколо. Поодинокі ліхтарі тільки окреслюють орієнтири. Поки що. Вздовж шляхів, поруч осель та десь вдалечині, куди ще тупцяти й тупцяти.

- Які вони, люди Жароха? – поцікавилась заручниця Явора, котрій не вдалося втекти.

- Сильні. Принципові. Розвинені, - сумлінно перераховувала Олеся, розуміючи, що словами не передати концентрованих жарохців. І цей пекучий дискомфорт власної нікчемності поряд з ними. – У них прийнято розвивати душу, тіло, розум та тримати їх у повній гармонії. До речі, ти дуже на них схожа.

- Справді? Досі я вважала, що дуже схожа на свого татка.

Колишні однокласниці перезирнулися.

- Нічого собі, - схопилася за скроні Олеся. Наче невидима рука узялася швидко викладати яскраві пазли дійсності.

Доріжкою, поруч якої на лаві влаштувались подруги, стрімко наближалися дві високі постаті. Жовте світло ліхтаря вихопило їх з темряви. Поглянути було на що – справжні красунчики. Ще й з вогником. Шкода, що заклопотані. Порівнявшись з лавою, вони рефлекторно вклонилися Кірі і поспішили у справах.

- Дійсно, нічогенькі, - оцінила та, поглядаючи услід жарохцям. – Вони що -вітаються поклонами?

- Між собою. Це формальне привітання у Жаросі. Дружні – вже як завгодно, - відчеканила Олеся, оговтуючись. Шалена у них енергетика.

- Он воно як, - задумливо мовила Кіра, розминаючись, наче перед бійкою. – Я готова до зустрічі зі Святеликом. Ходімо.

Крокували до «Білого клену» у тиші. Святелик… Зараз вона побачить друга, який у п’ятому класі мріяв стати мангакою, називав її біороботом Венді та нишком піддивлявся за нею у роздягальні, роблячи замальовки. А згодом перемагав у спортивних змаганнях та очолював шкільну громадську організацію. І кілька разів ледь не загинув, ідіот. Тобто поборник справедливості.

Що ж, поглянемо на тебе зараз, Святелику.

Масивні двері пабу справді були відсилкою до середньовіччя. Але вже за порогом час набирав обертів і просторий зал з блискучою барною стійкою втовкмачував у сьогодення. На великих настінних екранах мерехтіли бої без правил, неголосно шаруділа сучасна музика, а за столиками, засипаними документами, велися перемовини, розбавлені алкоголем.

І справді засідання комітету.

Та найзручніше місце займав самотній відвідувач, що уважно контролював процеси на двох ноутбуках відразу, вносячи дані у таблиці на одному та періодично вмикаючись у конферецію на іншому.

Стильна зачіска, дорогі одяг та взуття личили сіроокому брюнету якнайкраще. Успішний вигляд доповнили впевнений голос та чудова фізична форма.

Кіра зупинилася біля порогу, згорнувши руки на грудях. Вона всього лише вийшла на нічну прогулянку, а її вже встигли занурити у таємницю походження, фінансові махінації та сумнівну змову з пихатими жарохцями. Яворе, що ти, в біса, виробляєш?

Черговий трек вщух напівслові. Шурхіт паперу та дзенькіт бокалів ненадовго пережили завмерлу музику. Усі з подивом та острахом дивилися на Кіру. Хто бачив її уперше, міркував, що могло так розлютити людину з Жароха і у який бік краще тікати. Ті, хто пригадав незворушну подругу Євгена – вже розуміли, що тікати марно. Кіра у гніві – природна катастрофа.

Євген Святелик підвів очі на гнівну постать і широко посміхнувся. Швидко згорнувши вкладки, він блискавично підвівся й відзеркалив жест спортивної красуні.

- Святелику, ти мав викорінити феодалізм та середньовіччя, а не робити його ефективним! Що відбувається зараз на екрані? Відповідай!

Святелик швидким котячим поглядом ковзнув у заданому напрямку і похитав головою.

- Здається, додаткове фінансування отримають все-таки транспортники. Такий класичний хук справа…

- Святелику, чому?!

- Бо не змогли домовитися цивілізовано. - Євген вказав на принишклих діячів, які ще мали шанс відбутися без каліцтв. – Кіро, раніше ти бачила найгірші прояви феодалізму. Та все має і світлий бік також. Я вихоплюю конструктив і розвиваю до системи. Коли чотири роки тому опонент заїхав мені по пиці, я зрадів. Бо нарешті ми знайшли спільну мову у перемовинах. Колеги відсунули столи подалі, ми провели чудовий поєдинок і переможець, тобто я, отримав бажане. Без жодних подальших претензій.

Зал схвально загудів, пригадуючи епічний дебютний бій.

- Це ти заманив мене до вашого клятого Явора?

- Ні, Кіро, не я.

- Хто тоді?

Святелик вивів на один з екранів знімок околиці міста. Там, де яри змінювалися м’якими галявинами, де поодинокі білі клени розгортали крони над багатими травами… Той єдиний простір, який вабив і вмиротворював Кіру змалку. Вони з мамою і татком щотижня прогулювалися тим благословенням – чистішим за небо. Згодом татко змайстрував під величним деревом зручну лаву – щоб сидіти поряд і разом вдивлятися у хвилювання степу, що зливався з сяйливим виднокраєм.

Тепер неподалік їхнього улюбленого місця велися археологічні розкопки і древні камені виринули з грунту.

- Ми знайшли її - гробницю засновника міста. Тебе заманив сюди Явір.

Явір! Відважний лідер, який віддав життя, аби захистити кожного містянина, й навіть запеклі вороги з честю і шаною сприйняли його подвиг. Не дивно, що місто пульсує чиїмсь серцем. Гаразд, Яворе, то що тобі потрібно від мене?

- Угоду між Жарохом та Явором можуть пролонгувати лише спадкоємці. По двоє з кожної сторони, - підказав Святелик. – Точніше, спадкоємець і спадкоємиця.

Кіра глибоко вдихнула і заплющила очі. Ти нечесний, Яворе, а я ненавиджу брехню. Твій біль труїв мене роками, тік моїми венами, калатав до болю в серці. Ти забирав моє життя, наче паразит. Зарано довіряти тобі, Яворе. Але поки ти живеш, житиме і мій друг.

Спадкоємиця Явора видихнула і розплющила очі. Потім рішуче підійшла до Святелика і міцно обійняла дорогу людину. Вмиротворення і радість повернулися, гіркота вщухла, а приречені токсичні думки вгамувалися.

- Я згодна, Святелику.

Бурхливий вал схвалення оглушив заклад – підбадьорюючі крики та дзвін піднятих бокалів вітали возз’єднання сильних.

- Чому? – тихо запитав Євген, щоб жоден феодал з міськради не почув цієї правди.

Як же він зміцнився – ці розумні емпатичні очі видеруть правду з будь-кого. Харизматичний молодий лідер, який довів, що вміє виживати і діяти на користь містянам – ось що переконало жарохців надати шанс агонізуючому Явору.

- Бо інакше тебе довго катуватимуть, а потім переріжуть горло, - рішуче зізналася Кіра.

Сталеві очі Святелика грайливо зблиснули.

- Це точно моя дівчинка. Тоді я теж згоден.