Пацієнт

Була майже 9 ранку коли Петро Ігорович підготував кабінет до прийому пацієнта.

Вже в третє за сьогодні він намагався додзвонитись до свого друга, Віктора — з яким він посварився напередодні.

“Ну давай, відповідай” — бубонів лікар в телефон.

Вони були найкращими друзями ще з універу. Тільки Віктор став психіатром, а Петро мнемохірургом — вправляє травматичні спогади.

Раптом хтось постукав у двері.

— Заходьте, будь ласка, — закликав пацієнта лікар, паралельно збивши виклик.

Двері відчинив молодий чоловік, років тридцяти, в старому спортивному костюмі та бритим черепом.

Чоловік повільно присів на крісло коло лікарського столу та нервово трусив коліном. Він роздивлявся прилади які, скоріш за все, будуть використані на ньому. Особливо він роздивлявся крісло з шоломом з якого стирчали голки.

— Доброго дня. Я по направленню від психіатра, - тихим голосом почав чоловік та показав направлення на смартфоні.

Це було направлення від Віктора.

“Невже він так хотів мене підколоти. Тому й не відповідає. От старий придурок”

— Угу, бачу, наче всі дозволи є, — лікар щось надрукував за своїм комп'ютером,

— Дата народження, повне ім'я?

— 26.12.2025, Іван Михалків Васильович.

— Угу, готово.

Лікар повернувся від комп'ютера до пацієнта.

— Ну що ж, розказуйте свою історію.

— Вибачте я просто хвилююсь, — тихо говорив чоловік, — я ніколи ще не робив чистку пам'яті. А обов'язково мені все розповідати?

— У двох словах, щоб я знав де шукати ваш спогад.

— Гаразд.

Іван почав свою історію.

— Ми з дружиною дуже хотіли дітей. Зрештою ми наважились на це. Вагітність протікала важко. В мене через це був сильний стрес і я не витримав — знайшов коханку. В день коли відійшли води я був з дівчиною. Тоді ще дзвонив лікар казав що потрібна кров другої групи. Поки я приїхав з кров'ю моя дитина та дружина померли.

По щоці Івана потекла сльоза.

— Я не можу з цим жити, — жалібно глянувши на лікаря додав — допоможіть мені!

“Дивного чоловіка прислав мені Віктор. Я все розумію, але люди ще не таке переживали. Щось тут не так. Як йому дали дозвіл?”

— А як давно це було? - спитав лікар.

— Місяць тому.

— Ви, надіюсь, розумієте що ви забудете останній місяць, а замість них будете мати спогад заглушку?

— Так.

Іван сів у крісло мнемоскопа. Лікар опустив йому на голову шолом. Мікроголки сконтактували з розумом пацієнта.

На екрані з'явилось повне ім'я Івана.

— Тепер згадайте свій спогад.

Ось дружина Івана, дзвінок лікаря, палата з мертвою дружиною і так далі, все як говорив Іван. Процес стирання пішов. Спогади проходили один за одним з блискавичною швидкістю.

Зазвичай Петро не робив цього, але чомусь захотів перевірити останні спогади пацієнта. Спогад минулого тижня - мертва дівчина в крові у власному ліжку. Петро зціпенів. Горнув далі — ще одна…і ще одна. І вчорашній спогад — Іван закопує останки Віктора в лісі…

— Господи, — закричав Петро, а далі — темрява.

Петро отямився в кріслі мнемоскопа. В кімнаті не було Івана, але в руці стискав закривавлений ніж, а на екрані світилось повне ім'я Петра.