Розбудити Вія

- Колись давно за часів Чорнобога люди повстали проти богів. Людей тоді було багато, та думали вони що сильніші за всіх, і творили вони зло велике, і сіяли смерть богам, бо не хотіли ділити з ними ні землю, ні багатства землі. І створив тоді Чорнобог кару людську, Вія, бога смерті та справедливості, і покарав він людей за всі їх гріхи та підлості. Тоді серед людей було багато з іскрою Сотворителя, могли чари накладати. Здолали тоді Вія, а чаклуни його заховали, щоб ніхто не міг знайти і збудити знову.

- Ти мені тепер весь день будеш казки діда переказувати? - невдоволено спитав Назар.

- Але ж ти їх теж пам’ятаєш, - не ймалося Гнату. - Як думаєш, це правда про Вія?

- Та хто його знає, - і продовжив засипати землею посаджені пагонці. - Давно то було. Дід багато різного розказував. І про квітку папороті, а ми її жодного разу ще не бачили. І про ліс, і про те, що люди нас не займатимуть, як їм допомагатимемо. Мало, що з того справдилось. А перед смертю взагалі дурниці якісь розказував, от хоча б про того Вія.

- Не поважаєш ти діда, раз таке кажеш.

- Діда я поважаю як будь-якого нашого предка, та вірити усім його словам не мушу. Собі теба вірити, брате. А чужі думки як темний ліс - краще і не заходити, бо в них і заблукати можна.

- За такі знання я б і померти ладен був.

- Ой дурний ти, Гнате, то дурниці й кажеш.

- Для мене то не дурниці, а як не помагаєш, то й не лайся.

- Брате, та ти чого…

- Нічого! Дістали вже ті люди. Я після них дерева рятую, ліс очищую, а вони все винищують, далі свою заразу розносять. Тваринам уже сховатися ніде, діточок вивести. Дуб той тисячолітній ледь не згубили своїми багаттями.

- Люди кепські стали, так відвадь їх, як я, густіше зарості роби, всі їх прокладені стежки прибирай, туману більше пускай. Дурні люди бояться такого. А як не злякаються, то й до яру скинути можна - йде він стежкою, а ти йому корінці під ніжки, ось і полетить та всі кістки собі переламає, і не буде більше до лісу ходити. Розумнішим треба бути, братику.

- Еч, вумний знайшовся. “Корінці під ніжки”. Сокирою по спинці. Придуть потім вони знову та зі злості все повирубують, або взагалі підпалять. Я ж говорю, сила на них потрібна така, яку побороти вони не зможуть.

- То ти що, хочеш Вія на них напустити? - і Назар зареготав так голосно, що з усіх найближчих ялинок на землю полився дощ із крапель роси. - Ох, насмішив, братику. Ох і легко тобі голову задурити всякими нісенітницями.

- Нісенітниці кажеш, - Гнат відвернувся і невдоволено штовхнув гілку, що трапила під ноги. - Ми все більше стали схожі на звичайних людей, Дар наш тільки й годиться, що сучки та корінчики в землю вганяти.

- Чому ж, я он ще як можу, - Назар склав руки човником над посадженим насінням і засвітилося під ними зеленим світлом. А коли прибрав долоні, то вже видно було перший пагінець.

Старший брат був сильнішим лісовиком, Гнат знав це і завжди трохи заздрив, адже росли вони разом, виховував їх один дід, а сили в Захара предки вклали більше. Гнату теж дістався Дар, він розумів думки тварин, але йому завжди здавалося, що це сміховинні сили - білок після людської їжі видужувати та пташок з пластикових силків рятувати.

- Марно ти силу витрачаєш, не пройде і весни як затопчуть твою зелень.

- То я нову вирощу, - спокійно відповів Назар і продовжив: А якби мені справді щось треба було, то до Баби треба йти, в неї на всі питання відповіді знаходяться. Може підкаже тобі, а може хоч намовить на путь істинну. Тільки з пустими руками не йди, вона без подарунків не прийме навіть на поріг.

- Сам знаю, - буркнув під ніс Гнат, розвернувся та пішов геть, у глибину лісу. Як йшов, то наступив на паросток, що його Назар тільки-но зростив.

- Ех, навіть не попрощався, - дивися в спину йому Назар. - Ох і брат мені зостався. Біда та й годі.

Стара бабина хата стояла посеред галявини, так якби зовсім і не ховалася від людьских очей. Але Гнат знав, що то лиш йому вона такою здається - звичайна людина бачила замість галявини непролазні хащі, а хатина здавалася їй купою гнилих дощок, що з них навіть багаття не розвести. То лісова магія, ще прапрадіди навчали такої. Багато місць в лісі були досі сховані такою завісою. Та що там, колись весь ліс могли приховати і цілі поселення лісових жителів, їх тому і прозвали невидимим народом. Та чим менше ставало обдарованих, тим складніше стало ховатися від людей. Баба точно з темними духами поєдналася, що таку силу досі мала - цілу галявину від очей берегла.

Гнат завагався на порозі, тож коли двері прочинилися самі, він аж відскочив з переляку.

- Ач який полохливий, - посміхнулась бабця. - Давно стоїш? Чом не заходиш? Нашо прийшов тоді?

Не чекаючи відповіді, схопила хлопця за руку та затягнула всередину. Передпокою в хаті не було, гостей одразу зустрічала велика кімната, і хоч за вікном стояв ясний день, всередені було темно та задушливо. В пічці тріщав вогонь, підігріваючи казанок з якимсь варевом. Баба підійшла та стала мішати його ложкою.

- То нашо прийшов? - повторила питання стара вже серйозно.

- Мені потрібний клубок. Путівна нитка.

- Кого шукаєш?

Гнат не хотів їй розповідати про Вія, бо знав, що вона посміється з нього так само, як Назар.

- Тебе не стосується, - відрізав Гнат і сам здивувався злості, вкладеній у ці слова. Але бабка навіть оком не кліпнула.

- Є такий, але він із заговореної пряжі, товар цінний…

– Я заплачу, – випалив Гнат.

- Це й так зрозуміло, давай подивимося, яка ціна буде, - і баба почала уважно розглядати обличчя Гната.

- Бачу темне всередині носиш. Справу затіяв зі злим наміром.

- Прийшов і прийшов, тобі яке діло, не за дякую ж купую чари, на ось. - І кинув на стіл старовинний амулет.

- Цікаве брязкальце, - ніби байдуже сказав Баба, але Гнат бачив, як хижо заблищали очі. Сподобався їй викуп. - Але цього мало.

- Як мало? Річ цінна, душа до неї прив'язана темна!

- Я ж не говорю, що не підходить. Кажу, що мало для чарів твоїх. Я за темні справи вдвічі більше беру, з вас злиднів буде.

- Хто тут ще злидня, - пробурчав Гнат, а вголос додав: - У мене більше нема.

- Дай тоді частину свого Дару, у тебе он ще скільки.

- Здуріла ти стара, хто ж свій Дар віддає!

- Та не весь, краплю дай. Мені чаклувати треба, ще не раз до мене прийдеш, от і знадобиться. А свій відновиш, молодий ти, сил у тобі багато.

Гнат задумався - довіряти старій не можна було, це ясно, але що робити з клубком. За ці п’ять років він обійшов у лісі всіх і ніхто не знав, де шукати Вія. Клубок був останньою надією.

- Гаразд, стара, візьми краплю, але щоб клубок заворожила за всіма правилами.

- Не вчи орла літати, руку давай, - кістляві пальці міцно затиснули зап’ясток. Де та голка взятися встигла, але тільки на пальці вже сяяла золотиста крапля. Підставила баба пляшечку, закупорила її міцно і сховала десь у полах - там і зникла частина Гнатової Сили.

– Раніше кажуть, ти такі речі дарувала.

- Минули ті часи. Та й гідних більше не стало. А з таких, як ти, можна і втридорога здерти.

Гнат насупився і хотів було огризнутися, але з-під спідниць виринула рука Йоги вже з клубком - що там ще в тих полах ховається, один Творець знає. Але Гнат не стерпів і руки жадібно потяглися до заповітної покупки.

- Е, не поспішай, любчику, дай розповім, як користуватися ним треба. Залишишся один, притисни клубок до серця і загадай своє запитання. Як побачиш сріблястий слід - туди тобі і шлях. Йтимеш серед людей, не бійся, не побачать вони чар, тільки тінь сіру. Клубок з рук не випускай, зайвого не балакай - втратиш ниточку, то вже й не знайдеш, - і вклала клубок у руки лісовика. Одразу тепло побігло по всьому тілу, і в душі щось озвалося, знати на нього заговорений клубочок був. Бабця встала і відчинила двері, випроваджуючи гостя.

- Бувай здоровий. Буде воля Сотворителя, ще побачимось.

Гнат вийшов із хати, притискаючи до грудей свій скарб, на господиню він навіть не глянув, так його причарував путівник.

Вже ввечері ниточка вивела Гната до входу в невелику печеру - і вперше Гнат замислився, на скільки дійсно хоче знайти Вія та збудити його, він згадав брата, його слова.

- Хахаха, - зареготало поряд, та з найближчих кущів викотились два парубки на підпитку. Певно вони навіть не помітили Гната, але той сміх. Лісовик рішуче зайшов в печеру, де всі голоси відразу стихли, якби їх поглинула темрява, й запанувала довгождана тиша. Єдиним світлом тут була срібляста ниточка, яка ковзала по підлозі мов змія, шукаючи свою здобич. І невдовзі перед ним заблищав прохід.

Біля стіни потріскувало багаття. Над ним схилилася дівчина і щось тихо співала. Слів Гнат розібрати не міг, але голос, голос був чарівний, притягуючий і заспокійливий. Як мати над колискою заспокоює малюка у бурю. Щось під ногами Гната тріснуло, і дівчина різко схопилася.

- Хто тут? Виходь із тіні, покажись на світ.

Гнат ступив у коло світла.

- Хто ти? Назвись, - затребувала дівчина. В її очах не було переляку, тільки подив. - Ти не людина, я людський дух за версту чую.

І тут настала черга Гната дивуватися:

- Обдарована?

- Можна й так сказати. То звідки ти?

- З лісу.

- Лісовик? Заблукав? Чи мене шукав?

– Не тебе, – махнув рукою Гнат. - Ех, обдурила баба.

- Баба Йога?

- Та, чорти її забери. Набрехала стара відьма.

- Може й не набрехала. - спокійно сказала дівчина. – А що в руках?

Гнат міцно стиснув клубок. Але дівчина бачила, як у руках Гната щось блищить.

- Клубочок дороговказний? - тихо спитала вона і спостерігала як Гнат міцніше стиснув його. - Та не бійся, він іншому без потреби, на твоє тільки питання замовлений. Баба може і брехуха, але клубочок завжди правильно виведе. Скажи, що спитав у нього?

- Е ні, чародійко, настала твоя черга відповідати на запитання - назвися спершу.

Дівчина насупилась і якось навіть підібралася вся, ніби стрибнути збиралася. Гнат зробив крок назад, а вона раптом розпрямиться на весь зріст,аж до стелі виросла її тінь, та як розсміяється. Сміх той рознісся по печері і побіг проходами і щілинами. Але не весело від нього було, а холодом повіяло. Наче сама смерть сміялася.

- А ти не дурний, лісовик. Хочеш моє ім'я знати, що ж назвуся, таїти мені нічого. Я Горана. Тепер твоя черга.

Гнат усе ще сумнівався: якщо вона відьма, його ім'я дасть їй чималу владу над ним, навіть якщо він втече. Але якщо йому потрібна її допомога, як дати зрозуміти, що йому можна довіряти?

- Гнатом звати. Чого тут мешкаєш, а не в лісі? Обдарованим у лісі спокійніше, людей простіше цуратися.

- Сюди теж люди не часто заходять. А як зустрінеться, то так тому й бути, - кивнула на купу в кутку, там серед ганчір'я та каміння Гнат помітив людський череп та кістки.

- Ти їх убиваєш? - Видихнув лісовик.

- Люди стали думати, що їм усе дозволено. Що можна ходити будь-де, що немає для них місць заборонених. Свої будинки вони охороняють більше драконових печер, а в наші входять як додому. Я з людьми не цяцькаюся, мені заступництво лісових не треба, сама за себе постояти можу.

Горана сказала це, з викликом дивлячись у Гнатові очі, але йому більше не було страшно, стало спокійно і приємно - знайшов таки рідну душу.

- Давно ти тут живеш?

– Давно. Скільки пам'ятаю себе.

– А родичі твої де? - і одразу пожалкував, бо дівчина схилила голову на груди і присіла назад на свій корч.

- Згинули всі. Забрали боги батька до себе, не стерпіла того мати, пішла за ним, та так і згинула у світі духів.

- І мої вже в Навь відійшли. Та тільки не прийнято про це сумувати - це ж їхній світ, духів, нам вони нашо в цьому світі потрібні.

- За себе говори. Я, щоб повернути батька, що хочеш віддала б, - запально відповіла Горана.

Гнат тільки головою похитав - зовсім дівка здуріла тут, від заповідей предків відцуралася. А що з неї взяти, дика стала, на людей он кидається, явно з глузду з’їхала. Треба вибиратися звідси, доки його не порішила.

- Із твоїх печер є прохід ще кудись? Куди мене виведе ниточка, не знаєш?

- Скажи, що спитав, тоді й ясно буде, чи виведе вона тебе туди, чи заблукала твоя дорога.

- Хочу знайти Вія – прозвучало у тиші.

Горана різко підняла голову і відсахнулася від Гната, як від вогню. Значить не зовсім з розуму вижила, і вона чогось боїться.

- Вія? Чому саме його?

- Кажуть він може карати всіх злодіїв та вбивць, всіх хто живе неправильно. Хочу щоб він покарав людей, які руйнують наші ліси.

Знову Гнат ловить на собі цей погляд – здивування та недовіру. І в грудях дедалі більше наростає розчарування. Не можна нікому довіряти, тільки собі. Горана якийсь час бурила його поглядом, а потім сіла назад як нічого не було і заговорила:

- А що ти ще про нього знаєш?

- Не бачили його вже більше сотні років. Лиха він наробив, як той раз його розбудили, ледь здолали. Тож запечатали так, щоб вже ніхто не знайшов.

- Не боїшся йому в очі глянути? Чи ти ж не безсмертний бог, скам’янієш враз.

- Не боюся, в мене помисли чисті та бажання відверті, він мене не зачепить.

- Як так?

- Дід казав, Вій тільки злих та нечестивих карає, а чесну істоту оминає.

- Он як, - посміхнулася Горана. - Тоді добре, тоді розкажу тобі, як Вія знайти можна.

- То це правда? - очі Гната округлилися так, що мало не повилазили. - Тож нитка мене вірно привела. Але звідки, як ти знаєш?

- Ти не дивись на мою зовнішність, давно на цьому світі живу, що більше за інших знаю.

- То Вій десь тут? - і нашось став озиратися, хоча добре бачив, що тут пусто. - В цих печерах?

- Ні, не тут, але без мене не пройти.

- Це чому?

- Вхід до його могили закритий магами, але мати мене навчила чари такі розбивати. Без мене не впораєшся, лісовику.

- Гнатом мене звати. Збирайся тоді швидше, поки клубок ще слухає мене. І кожух одягни той, людський, через їхній світ будемо проходити, щоб не визнали тебе.

З печер Горана вивела їх швидко, а як на світ вийшли, то поступилася дорогою Гнатові. Сама йшла поруч, не відставала, хоч видно було що боязко їй ходити по відкритій місцевості. При звуках усіляких пригиналася, людей цуралася.

- Та не лякайся, немає їм до тебе справи. Вони в скриньки свої чарівні дивляться, ми, та й світ весь цей, їм без потреби. Тільки коли лихо яке станеться, починають вони метушитися, допомоги кликати.

- То чого ти їх знищити хочеш, раз такі безвинні?

- Байдужі вони. А ось бід багато творять. Не дарма без Дару вони давно родяться, отже, і боги до них не прихильні. Значить, і знищити їх можна. А як виглядає могила Вія?

- Не знаю, але мати казала, що я зрозумію як побачу.

- А хто твоя мати була?

- Чародійка. Одна з тих, хто ту могилу запечатав.

- Давно це було, я й не знав, що обдаровані стільки живуть.

- Може б і більше прожила, якби за батьком не пішла, - і чулися в тих словах і злість, і осуд, і біль втрати. Зітхнув Гнат, а що ще скажеш, слова в такому горі без допомоги, тільки час залікує.

Ниточка тим часом привела їх до невисокої скелі, де й узялася б вона тут, у людському світі, та тільки срібне світло йшло прямо під кам'яну стіну.

- Прийшли, - задумливо сказав Гнат і поклав руку на стіну. Камінь відгукнувся прохолодою, та більше нічого. Несподівано зверху лягла рука Горани, і він відчув як гора заворушилася. Частина стіни поповзла вгору, так що хлопець перелякався та відтяв руку. Лиш Горана була спокійна, зробила крок вперед та поманила Гната. Як вони обидва зайшли всередину, двері за ними різко впали, відрізаючи їх від всього світу. В ту ж мить темряву прорізало світло від смолоскипа - де його й взяла Горана та чим запалила не зрозуміло було, але Гнат був радий, що вони стояли у вогняних променях. Попереду бачився довгий темний прохід та дівчина спокійно пішла по ньому, так якби вже бувала тут і знала, куди йти. Гната ж мучив надприродній страх, він вже не хотів нікого будити, і на людей йому було начхати, але щось так тягнуло йти вглибину печер. Горана та світло навколо неї так манили. Невдовзі вони вийшли до просторого гроту, та дівчина передала смолоскип лісовику. В повній тиші чародійка пройшла по колу, ступаючи обережно, але без остраху. Зупинилась перед лушпатою стіною та лагідно доторкнулася до виїмок.

- Мати заповіла, якщо вона не повернеться, щоб я йшла сама батька виручати. А як не сказала. Сказала лиш, що відповідь знайдеться у потрібний час. Видно, час настав.

Горана повернулася та враз скинула і кожух, і плаття, залишившись повністю голою. Гнат завмер, а всередині все кричало “Біжи! Біжи і не обератайся!” Та рухатися він не міг, стояв і дивився на її оголене тіло, на довге волосся, на пружні груди.

- Гарні в тебе очі, Гнате, зелені. Бач ось ці камінці, - і вона вийняла два зі стіни поруч, вони були завбільшки з ліщину і такіж круглі. - Ось ці були карі, Степанові. Не прийняв їх батько, не підходять йому людьскі очі - враз в каміння перетворюються. Інша справа очі обдарованого, така Сила може і збудить його.

- Брехлива відьма, - тільки й вимовив Гнат.

- Чому ж брехлива? Забажав до Вія, ось маєш, все зробила як ти хтів. Хочеш збудити його - і це ми спробуємо, дай-но тільки очі твої заберу.

Горана кинулась на Гната, але той вправно відскочив, а дівчина врізалася в стіну та замість крику грізно зашипіла. Смолоскип Гнат при цьому вронив і тепер вогонь лежав між ними та злегка потріскував. Гнат швидко стягнув з себе кожух, впав на землю та накрив ним смолоскип. І вмить навкруги запанувала темрява.

"Най я тебе не бачу, та хоч відчую, ворухнись лишшшш". Думки залунали в голові Гната та були вони не його. Тут ще хтось був, якась тварина, тільки їхню мову він розумів так ясно. "Де ж ти, мій любчику, чом не тікаєшшшш?" Горана? Але як? Чом зараз він став чути її думки? Що вона взагалі за істота? Як вона тварина якась, то можна спробувати її приспати, це він вміє, для цього його Сили вистачить. Гнат зконцентрувався і покликав свій Дар. "То он де ти, лісовиче. Не витрачай силу марно, знадобиться щщщще". Гнат відчув, як його торкнулося щось холодне та іршаве, а потім мов величезна мотузка стиснула всього, так що й поворухнутися не міг, і підняла з землі.

Залунало стихе шипіння, від якого повіяло холодом, але в той же час на одній зі стін печери загорілися червоним тьмяним світлом дивні знаки. І в тому сяйві розгледів таки Гнат уподобу Горани - вона так само гола стояла навпроти нього та замість ніг в неї був змїїний хвіст, яким вона обмотала Гната до самої шиї, так що він почав задихатися. З легкою посмішкою вона наблизилася впритул, обхопила його голову та провела пальцями по обличчю. "Хіба ти не чуєшшшш? Він кличе, він так чекав на нассссс. Так, тату, щшшше трохи".

Тишу розрізав жахливий крик. Горана обережно вставила вирвані очі в одні з отворів на стіні, враз вросли вони у кам’яні зіниці та закліпали.

- Скільки людей ми з матрі’ю сюди приводили, і світлі, і темні душі занапастили, і нічого не відкривало прохід. І ось приходиш ти, з краплею Дару, і я бачу, як все тут їй відгукується, а значить мені потрібні не людські душі, а душі невидимого народу, ваші душі. Але ти заслабкий, мало в тобі магії. Більше душ треба. Або ж когось сильнішого за тебе.

- Поможи, - прохрипів осліплений Гнат.

- Е ні, лісовиче, ти все що міг вже зробив, тут тобі й смерть, - Горана відвернулася.

- Я знаю в кого магія…відведу…

- Що там шепочеш? А ну кажи, - зміївна схопила його за воріт.

- П-поможи… - Гнат хапався за її руки і хрипів.

- Відчепись, - зашипіла Горана та відкинула його хвостом на підлогу. Гнат заскавчав, але продовжував повзти в її сторону, дивлячись кривавими дірками. Горана подивилася на запечатані двері. Око, вирване у Гната, дивилося прямо на зміївну та плакало кривавою сльозою. Горана скривилася і болісно стиснула пляшку у себе на грудях.

- Одну краплю даю, - схопила Гната за волося та підняла його голову, нахиляючи склянку до Гнатових губ. - То жива вода, пий, чорнобог тебе забери.

Гнат жадібно ковтнув сріблясту краплю і по всьому тілу пробігла хвиля блакитного світла. Гнат почав дихати, біль зовсім зник, але з ним прийшло розуміння.

- Очі. Мої очі. Поверни мої очі, відьмо!

- На жаль вода не всемогутня. Та й кара якась повинна була тобі бути за твою дурість. З богами вирішив погратися, захотів їх своєю зброєю зробити. А будеш тепер на побігеньках в них служити. Свою частину угоди я виконала, лісовиче, можеш починати розказувати, як ти збираєшся втілювати свою.