Нова доля бестаїв

На диво, Ернеста прокинулася рано вранці без чиєїсь допомоги. Сонце тільки вставало, ранкові сутінки танули в сонячних променях і освітлювалися світлом небесного тіла.

Як слід потягнулися в ліжку дівчина почала чепуритися, настрій був кращий ніж вчора і голова була легшою. Після сну багато, що стало на свої місця, можна поглянути на ситуацію свіжо.

Причепурившись, вона знову повернулася до своїх думок, обробляти вчорашню інформацію та події останнього тижня. Але її мозковий штурм перервав шум із вулиці. Гучний крик, незрозумілий переполох був на вулиціх міста, а сигнальний дзвін попереджав про надзвичайний стан. Насторожено визирнувши у вікно, Ернеста побачила за стінами міста невелику армію, приблизно двісті бестаїв. Над стрункими рядами розвивалися три прапори: Білий з помаранчевою хижою пащею в центрі, червоний з чорним драконом, що дихає полум’ям в небо, і поділений на шість кольорових квадратів. , червоний, помаранчевий, коричневий, жовтий, зелений та небесно-голубий, а в центрі красувалася корона. На тлі кожного кольору вона мала своє місце.

Вперед з армії вийшло п'ять постатей, вони протрубили у ріг і пройшли до головних воріт. Через деякий час, один із вартових побіг звідти прямо до замку, не шкодуючи ніг. Ернеста вирішила, що він до Арієса, тому поспішила до тронної зали. Швидко вона одягла кірасу і наручі, а потім поспішила розбудити Арвіда.

— Гей, прокидайся, здається серйозна справа буде! — з напором постукала у двері дівчина, на що почула незрозуміле микання. — Давай, нема часу спати, це може бути дуже корисно, увійти у внутрішню політику цієї країни! Чекаю у залі правителя. — як тільки вона почула більш активні звуки в кімнаті, то припинила своє неподобство і бігом вирушила в початкове місце призначення.

Бестаї, що були всередині замку немов прилипли до вікон, ніхто не знав, що буде далі, але, судячи з пошепок, готувалася битва.

 Злегка захекавшись, Ернеста майже добігла до зали, на підході, звідти вона почула лякаючі новини.

— Як принцеса? Справжня? Каже прийшла скинути узурпатора!? Скажи... мм... скажи, що я запрошую до себе парламентаря, так! Хай прийде сюди переговорник! — стривожений, як ніколи, Арієс віддав наказ, прибрамник погодився з наказом і кинувся назад, узявши з собою ще пару озброєних до зубів вартових. У замку коїться хаос, перелякані слуги бігали сюди-туди, а схвильовані солдати перебігали від посту до посту, перевіряючи оборону на можливі проломи. Згадали величезні дірки в тронній залі та коридорі, які, поки що, ще не встигли цілком зачинити, а прикрили лише дошками і все.

Ернеста обережно зайшла до порожньої зали, тільки вівцелюд уперся обличчям у долоні і щось бубонів собі.

— Кхем, Арієсе? Що таке? — здалеку запитала вона.

— А ти не бачила? Там ціла армія! Диви на ті прапори! Там армія Вулканового Міста та Білокам'яного. А ще прапор об'єднаного вождівства. Це прапор Верховного Вождя! І мало того, тут мені заявляють, що сама принцеса, що зникла два роки тому, прийшла з цією армією під стіни тепер мого міста і погрожує вбити узурпатора! Мені кінець! Ця авантюра зайшла надто далеко, Муті... — панічно пояснив Арієс.

— Але ж ти покликав переговорника, якщо зможеш домовитися, то ще нічого не скінчено! — Спробувала заспокоїти друга дівчина.

— Їм вистачить сил захопити нас. Я почав зменшувати армію, бо не вважав за потрібне витрачати такий бюджет на непрацюючі одиниці. Приблизно одну четверту вже розформовано, ще після захоплення влади я не маю радників, деякі громадяни пішли в підпілля, щоб помститися за вбивство їх повелителя. — потрохи змирившись з не кращою долею додав вівцелюд.

— Я, ми можемо спробувати тобі допомогти в переговорах. — у цей момент до зали забіг готовий до бою Арвід.

— Командире, думав це жарт, а як визирнув у вікно так зрозумів, чого ви спозаранку такий балаган влаштували! Що, Арієсе, посипалося твоє правління? — недоречно пожартував чоловік. 

— Мені ще вас не вистачало. Мене ж точно вважатимуть зрадником, якщо побачать, що завойовники ходять у мене як удома!

— А взагалі, ти мене вже розчарував, Арієсе. Що ти за правитель, котрий опускає руки прямо перед самим боєм? Ти нікчема. Ти слабкий духом, слабкий принципами та тілом. Мені огидно бути гостем у такого господаря. — несподівано, Арвід вмить став серйозним. Його слова були сповнені ядом, який безперешкодно руйнував душу бестая прямо зсередини.

— Арвіде, ти що таке кажеш? Це вже не йде у рамки жарту. У нас тут справжня біда за стінами! Досить сіяти зневіру в скрутний час! — розлютилася Ернеста, вона ледве стрималася, щоб не вдарити людину.

— Давайте... — Арієс хотів запропонувати думку, але раптом за спинами людей пролунали незнайомі голоси, та важкі кроки, а в приміщенні раптом стало набагато спекотніше.

— Ну і де Булдандін? Не думала, що цей зрадник утече від мене! — обернувшись, вони побачили левицю бестая, кольору попелястого піску. Вона гордо йде в центрі групи, побіч від неї йшли мишеподібний бестай у багатому мундирі із рапірою, білокрилий птахолюд, а з ним поряд, з палаючим пір'ям і великою незвичайною косою, інша птахолюдка. В самій стороні, у повній самурайській броні та катаною на поясі йшов червоношкірий ящірколюд з суворим поглядом.

— Представтеся для, початку! — крикнув з трону вівцелюд, здавалося, що він зовсім забув про страх, який мучив його кілька секунд тому.

— Я принцеса Шарма, дочка покійного Верховного Вождя Апострофа, справжня правителька земель Вільних Міст Бестаїв! Підкорися моєму наказу і відповідай, де величезний бикоподібний бестай, твій вождь Булдандін? — гордо вигукнула левиця.

— Так ви це... не за тим невдахою, що зараз на троні? — у розмову вліз Арвід.

— Помовчи, Арвіде, зараз не найкращий час. Прошу нас... — Ернеста поставила перед хлопцем руку, а потім спробувала вийти вперед.

— Стій на місці і закрий пащу, загарбнику, що вороги взагалі роблять в обителі головного ненависника вашого роду в усій країні?

— О, принцесо, розумієте... Булдандін, він мертвий. Я, ні, ми його здолали, а я на правах переможця обійняв його посаду. Хех, звичайно ж на якийсь час, я чекав на ваше повернення... — почав виправдовуватися вівцелюд.

— Що? Ви смієте брехати мені? — немов захоплюючись сміливістю співрозмовників, левиця опустила голову набік, а потім хитро посміхнулася. — Якщо ж ви кажете правду, то де труп цього мерзотника?

— Ну, пані, ми спалили його залишки... до речі, сідайте, цей трон ваш. — Арієс поспіхом підвівся з седіння і прихиливши коліно запросив Шарму на трон.

— О, а як же мені в це повірити? — повільно крокуючи, майже на носочках, левиця підійшла до трону, своїм хвостом вона провела по підбороддю людей, потім вівцелюда, і зрештою сіла на трон.

— Леді Шарма, я і Пані Левіора разом із Плюмусом розпитаємо місцевих, може знайдуться якісь свідки. — Раптом у ситуацію включився червоний ящеролюд.

— Так, генерал Горгус, займіться цим, будьте ласкаві, а я розберуся з нашими бунтарями.

— Звісно, пані. — драконячий легенько поклонився, а коли розвернувся, то можна було помітити його роздвоєний хвіст.

— Шармо, будьте обережні з цими загарбниками. — Вже розвернувшись додала схожа на фенікса бестай. — Плюмусе, ходім за генералом

— Як накажете, господиню.

У приміщенні залишився лише загін гвардійців, миша, Шарма, Арієс, Ернеста та Арвід. Ранкове сонце, своїми променями, злегка діставало до дірки в стелі, і добре підпікало всіх до кого торкнеться. У той час як протяг проводив гаряче повітря по всій будівлі, чи не варячи живцем усіх присутніх, що добряче нервувало. Шарма сиділа на троні, деякий час зберігаючи тишу, лише кінчик її хвоста злегка смикався і подрагував.

— Ну? Тож розповідайте, що ви тут влаштували? — з передчуттям цікавої розповіді вона розслаблено потонула в троні травоїдного вождя, але не зводила очей із співрозмовників і хитро посміхалася.

— Принцесо, я вам все поясню. З самого початку… Гей, ви, ледарі, йдіть простежте щоб гості не турбувалися про свою безпеку та спокій! — невдоволено гукнув Арієс вартовим, котрі теж зацікавлено пригріли вуха. Коли ті розійшлися, вівцелюд продовжив ввічливим, майже боязким, тоном. — Розумієте, я і мій нині покійний друг збиралися покінчити з тиранією цього Булдандіна, але не вистачало сил. Чотири дні тому по місту пішли чутки, про цих завойовників, тоді ж майже всіх їх публічно стратили, при невдачній спробі пробратися в місто. Розумієте? Їх залишалося троє. Тоді мій товариш знайшов їхнього ватажка, запропонував співпрацю. Ви не подумайте, я був проти від самого початку. Розумієте? У результаті ми разом підготували план, щойно ми проникли у замок, виникли серйозні труднощі. Ми всі боролися хоробро, з усією самовіддачею. Мій товариш загинув у бою, як і один із завойовників. Я і цей хлопець теж були сильно поранені, останню битву виграла ця червонява жінка, її звуть Ернеста. Вона ж їхній командир і один з найкращих воїнів, що я бачив, після мене, звичайно. Всі ці пошкодження – результат нашої битви, як бачите, деякі наші рани ще не загоїлися. Народ сам визнав мене новим правителем, після розкриття ним всієї правди.

— О? Якої правди? — усю розповідь Шарма уважно слухала, але фінальна частина їй була найбільш цікавою. Арієс почував себе мішенню, на яку націлилися десятки мушкетів, він почував, від кожного його слова залежить - поціляться по ньому, чи ні.

— Ми знайшли доказ знущання над могилою стародавнього героя. Цей бик тримав його в скарбниці, як трофей.

— Не може бути! — її крик був сповнений недовіри. — Звичайно, Булдандін був підступний і жорстокий, однак не думала, що ще й віроломний. Хоча, варто було б чекати і такого від нього. — такої новини вона точно не очікувала, але недовго обміркувавши слова вівцелюда, прийняла подану правду. — А що на рахунок вас, як ви там говорите? Люди? Що ви скажете? Яка ваша мета перебування тут? — Шарма звернулася до Ернести та Арвіда.

Командир людей продумала кілька варіантів розвитку діалогу. Вона могла сказати ту правду, що зруйнує розповідь Арієса, але якщо підіграє йому, то може втратити вірність Арвіда, вона ще не розповідала, що вже готова зріктися свого життя, від якого отримувала багато болю. Хоча вона ще не була впевнена у своїх висновках до кінця, але того, що має зараз, було вже достатньо. Ернесті сильно не хотілося залишатися однією в цьому чужому краї, але й руйнувати гарну казку Арієса теж не можна було. В такому разі чекає на них не багато хорошого. Все-таки вибір був зрозумілий, наскільки б неправильним він не був.

— Шановна принцесо Шарма, я як голова ордену з Теократії Ллін, Ернеста Редроз, дякую вам за добрий прийом. Я готова піти з вами на співпрацю, бо не боюся більше військового статуту і не скута законами своєї країни. Бо моя батьківщина зрадила мене, всіх, хто довірився і пішов за мною. Спочатку нашим завданням була розвідка та розбалансування політичної ситуації всередині вашої країни. Однак, ще до походу, я підозрювала щось не гарне. Люди, яких до мене приставили, були обділені дисципліни, деяких моральних принципів і військової честі. Але тільки нещодавно я усвідомила, що нам поставили самогубну місію. Ми... Я була зайвою там, кожен із моїх підлеглих сильно не догодив своєму командиру чи комусь вище, але я... Я була занадто слабкою, щоб протистояти владі, а тепер, щоб захистити своїх підлеглих. Спочатку ці люди й самі мені не подобалися. Однак, недовгий та загальний час з ними показав мені їх з боку не солдатів, а простих мешканців моєї батьківщини. З кожним днем я звикла до них більше і більше, доки не усвідомила, що не хочу їх втрачати... нікого... — вона сумно подивилася на Арвіда, який схрестивши руки на грудях байдуже дивився на неї. — Тільки після втрати майже всіх їх я усвідомила це. Тими силами, що нам дали, неможливо виконати настільки складну місію, тому я зробила висновок, що ми більше не потрібні нашій країні, ми для неї мертві. — наступні слова вона сказала з усією впевненістю та сміливістю, що тільки могла знайти в собі. У своїй роздертій до самого ядра душі. — З цього приводу я оголошую, що розформовую орден, а всі його учасники відтепер вважаються загиблими, включаючи мене. Арвіде, ти ж хочеш досягти верхів у військовій ієрархії? Тоді йди на батьківщину, розкажи їм будь-яку казку, а я... Я прийму законне покарання, як ворожий солдат у чужій країні і як жахливий командир. — Ернеста висунула свої руки у бік Арієса і стала на коліна схиливши голову. — Я здаюся в полон, але відпустіть цю людину додому, він прийшов за мною обманом.

— Чого? Командире, ви ж... — Тепер Арвід включився в ситуацію активніше, він підскочив до дівчини і поклав руку їй на плече, його очі бігали по обличчях, спочатку приголомшеного вівцелюда, потім на принцесу, потім на Ернесту.

— Я більше не командир. Відійди, забери її та повертайтеся додому. Я визнаю, що провалилася, мої методи були ефективні, а командирські якості нікчемними.

— Ні, ви ще з самого початку довірилися мені з Флінном... розповіли про свої підозри. Я точно знав, за ким іду. Я бачив у вас себе, ви як і я прагнули верхів, теж були готові виконати будь-який наказ. Тільки у вас було щось більше ніж у мені. Ви добросердечна людина, уважна і розуміюча. Я думаю, кожен воїн помітив це, повірте, там були такі хлопці, що вже дезертували б, якби зовсім в вас не вірили. Так, страх наростав з кожним наближенням до цього міста, тривога нагнітала атмосферу, але солдати продовжували вірити у вас. Якщо ви вирішили здатися в полон - справа ваша, але знайте, тепер ви впали в моїх очах. Тому, що здалися, тому, що дали емоціям здолати вас, сильного та вмілого воїна. Я піду, виконаю вашу останню волю, але наостанок скажу, це покарання не за провал місії. Адже ми виконали її! Це покарання за ваш слабкий дух. Прощавайте. — на прощання розчаровано промовив чоловік і попрямував до виходу.

— Стривай, я не... — спробував зупинити хлопця Арієс.

— Нехай! — перебила його Шарма. — Їхня вистава видалася цікавою, я приймаю тебе, Ернеста Редроз. — Дочекавшись доки Арвід не покине приміщення, левиця продовжила. — Що слід уточнити. Я приймаю тебе не як бранця чи невільника. Я приймаю тебе як слугу. Присягни мені у вічній вірності, людино. — котяча хитро посміхнулася і чекала на відповідь від дівчини.

— Чого? — обличчя рудої сповнилося подиву.

— Пані, я більше не можу ігнорувати ваше ставлення до ситуації! Одумайтеся, прошу! — нарешті, до цього грізно спостерігаюча Лілфіна, невелика мишеподібна дівчина, командир варти і військовий радник принцеси, а також її вірний охоронець, вирішила додати своє слово.

— Ну, чого ви так переполошилися? Наче вперше. — з хижими блиском в очах, левиця оглянула всю залу.

— Той раз був винятком, його вам подарували, як раба! 

— Але врешті-решт він став моїм радником, на жаль не на довго... Ну так, що ти вирішила? — незважаючи на протест Лілфіни, Шарма продовжила свою тему.

— Принцесо, я не впевнена. Що від мене потрібно? Я же все вам розказала.

— Нічого особливого, просто віддай своє життя у мої руки. Такий воїн як ти, ще й людина – рідкість. Ти мені знадобишся, я точно знаю.

— Я не знаю, як на це відповідати. Після всього, що ви дізналися... невже вам потрібна я, ваш ворог і ще такий жалюгідний. — дівчина, що поникла, все більше заглиблювалася в себе, а її тупий погляд увесь час був направлений до підлоги.

— Так, мені потрібні союзники в усіх аспектах, якщо ти розчарована в собі, можна спробувати покласти життя за когось іншого, доки не розчарувався в ньому, або знов не знайдеш в собі сили жити. Лорде Арієс, чи не проти ви влаштувати у вас у тронному залі невеликий поєдинок?

— Пані, як ви мене назвали? — трохи повеселішав вівцелюд, але у відповідь він зустрів недоброзичливий погляд, від якого утворюється гусяча шкіра. — Ам, так, я не проти, розпоряджайтесь цим замком як завгодно. Повелителько. — низько поклонившись відповів вівцелюд.

— Дякую. Лілфіно, ти не проти?

— Чесно зізнатися, я й сама хотіла запропонувати таке. — Розминаючи пальці і кисті відповіла миша. — Де твоя зброя, воїне?

— А? — Ернеста опустила долоню на пояс, намагаючись намацати меч, але там була пусто.

— Перепрошую, її меч сильно пошкодився, в нагороду я розпорядився відремонтувати і покращити її зброю. Вона буде готове лише за кілька днів… — почав виправдовуватися Арієс. — Я зараз же накажу рабу принести щось із зброярні. Гей, слуга, підійди! — вівцелюд подзвонив у дзвіночок і на його дзвін прибігло кілька недбало одягнених бестаїв. — Раби, хто перший знайде у арсеналі гарну зброю, тому належить нагорода, охоронцеві покажіть цю прягу. — він зняв з себе ремінь і кинув його до гурту. Натхненні прислужники миттю розбіглися замком. — Може, чаю? Тільки-но з ферми, у нас, як ви знаєте, вона єдина у всьому вождівстві.

— Дякую, але я сюди прийшла по справах, у мене там армія стоїть біля ваших стін. — чемно відмовила левиця.

— Ернесто! — у зал вбігла Каелум, вона була стривожена і здавалося ось-ось заплаче.

— Стій де стоїш! — Лілфіна дістала рапіру і направила її на дівчинку. Але тій це не стало перешкодою, вона своєю фіолетовою магією вирвала зброю з руки охоронниці і кинулася в обійми рудоволосої. Лілфіна, відчувши загрозу, дістала пістоль і направила на пару людей.

— Стій, тут усі свої! — крикнув миші Арієс.

— Лорде Арієс, поясніть? Чому у вас справжня військова база людей прямо в місті? — все також хижо посміхаючись запитала Шарма, її ніскільки не здивувала поява ще однієї людини. Здавалось, левиці подобається грати в цій виставі головну роль.

— Так, це полонянка Булдандіна, він тримав її у в'язниці. Зараз ця дівчинка під опікою того чоловіка, вони скоро залишать наші землі. — безтурботно пояснив Арієс.

— Впевнений? Її магічна сила незвичайна. Шкода буде віддавати таку силу ворогові.

— Не хвилюйтесь, я вірю їм. — трохи посміхаючись, без секунди роздумів відповів бестай.

— Каелум, не хвилюйся і заспокойся. Що трапилося? — лагідно спитала Ернеста легенько обіймаючи дівчинку.

— Арвід сказав, що тебе більше нема. Я так засмутилася і побігла тебе шукати. — давши волю емоціями, дівчинка заплакала у плече лицарю.

— Зі мною все буде добре. Ви з Арвідом маєте піти звідси. Швидше за все, ти повернешся додому. Можливо твої батьки чекають на тебе там. — заспокоювала малу дівчина, сильніше притискаючи до себе, намагаючись разом із своїм теплом, передати чарівниці залишки своєї сміливості та впевненості. 

— Але, як же ти? Я так хотіла познайомити вас із ними! — скрізь сльози вимовила Каелум.

— Я наздожену вас пізніше. Іди і щоб не трапилося, не втрачай себе... як це зробила я... — останню фразу вона промовила дуже тихо. — Ну. Йди ж, Арвід напевно тебе вже зачекався.

— Добре, але ти пообіцяла, чекатимемо на тебе! — зробивши кілька кроків назад, розірвавши довгі обійми, Каелум протерла обличчя і помахавши рукою попрямувала до виходу, іноді трохи спотикаючись об свою довгу мантію.

Нарешті раби повернулися зі зброєю в руках. Донесши до володаря, вони нерозбірливо скинули все в одну купу. Залізяки попадали на кірамічну плитку, утворюючи неприєний скрегіт та гучний дзвін, прикрашаючи це все іскрами, що вилітали. Ернеста швидко оглянула спорядження. Вся зброя була непоганої якості, але точно не легендарна ельфійска, це щось на рівні гномів, просто, якісно і, сподіваюся, надійно. Врешті-решт людина обрала невеликий легкий і короткий меч. Щойно її долонь стиснула рукоятку зброї, душа дівчини немов знову спалахнула. Її дух завзятості, як у дитинстві, як у будь-якій складній ситуації протягом усього життя спалахнув з новою силою.

— Бачу, тобі краще, аж блиск в очах з'явився. — натхненно сказала Лілфіна. — цей бій має вийти добрим.

Дівчата стали в бойові стійки, командир варти Лілфіна почала бій першою. Пара швидких випадів рапірою, від яких людина змогла ухилитися, і спритний відскок назад в очікуванні контратаки. Ернеста перехопила ініціативу, вона наступала вперед, пробуючи відбити зброю ворога від себе, одночасно намагаючись наблизитися до ворога. Ось, коли відстань дозволила, людина завдала рубаючий удар по правій стороні, миша спробувала ухилитися від атаки, але несподівано була спіймана за шкірку. Будучи менше людини приблизно в половину, миша повисла у повітрі, ліва рука міцно вчепилася і навіть підняла її над землею. Лілфіна намагалася пручатися, вона розмахувала рапірою на всі боки, поки рудоволоса не спіймала лезо. Обеззброївши супротивника, вона поглянула на Шарму.

— Вона ще не здалася. — зауважила левиця. 

У цей момент хвіст миші вдарив по обличчю дівчини і та рефлекторно відпустила супротивника, щоб притиснути болюче обличчя. В результаті залишився невеликий слід, немов від батога, але він швидко пройшов. Однак, що не пройшло, так це посмішка, Ернеста була рада гарній битві, від депресії ніби не залишилося і краплі.

— Гаразд, годі, я побачила все, що хотіла. — Зупинила дівчат принцеса. — Так, ти справді добрий воїн, маєш кмітливість і навички, але бойового досвіду, особливо з бестаями, тобі варто набратися. Ну так що, ти служитимеш мені? — повторила своє питання левиця.

— Гаразд. Можливо, я ще рано опустила руки. Мертвих не повернути, але зробити себе краще ніколи не пізно. З вами, у мене буде шанс чогось навчитися і стати краще. — Ернеста стала на праве коліно і прихиливши голову прокричала. — Я, Ернеста Редроз, спадкоємиця дворянського роду Редроз присягаю вам, принцесі Шармі, у вірності, доки ви не вважатимете мою службу закінченої, або не порушите своїх обіцянок і не перестанете обходитися зі мною по честі! Ви - моя господиня до і після смерті.

— Ем, я теж! Я, Арієс М'якотілий, теж присягаю вас у вірності, о принцесо Шарма, володарка всіх бестаїв! — квапливо додався Арієс упав до ніг левиці.

— Ернесто Редроз, я приймаю твою клятву і обіцяю підтримувати тебе і надавати всіляку допомогу, якщо цього вимагатиме твоя служба. Арієсе М'якотілий, твою клятву я теж приймаю і нарікаю тебе лордом усього травоїдного народу бестаїв, також, як лорду, я доручаю тобі керування Зеленим містом, розпоряджуйся цим даром з розумом. — благородно вставши із трону, Шарма підняла ліву руку до голови своїх нових підлеглих.

— Так, принцесо, звичайно, дякую. — вдячно сказав вівцелюд.

— Отже, на найближчих зборах Лордів, я чекаю від тебе підтримки моєї кандидатури на роль нового Верховного Вождя. Також, віддаю тобі на служіння Ернесту, думаю, як новий військовий радник і командир варти вона тобі підійде. 

— Ще раз дякую.

— Ти чула, Ернесто? — переконуючись вигукнула левиця.

— Так, пані, як накажете… — смиренно відповіла людина.

— Добре, у нас ще багато справ, треба призначити ще одного лорда, Надгірного міста. Ернесто, поки Арієс тут розбиратиметься з формальностями, проїдеш з нами, нехай до тебе звикнуть інші мої прихильники та й сам народ. Допоможеш в декількох справах. — молода левиця спустилась по сходах на підлогу і помохавши вівцелюду на прощання рукою повела за собою двох соратниць. У коридорі на них уже чекала інша трійця, які відлучилися на розслідування.

— Шармо, ми все довідалися, схоже, вони не брехали. — першою звернулася нащадок Фенікса.

— Так, мені теж так здається. Подробиці я розповім трохи пізніше, але прошу прийняти цю завойовницю в наші лави. Її звуть Ернеста, вона присяглася мені у вірності, добрий воїн, відчуваю, вона ще покаже себе з гарного для нас боку. Ви не проти, якщо вона вирушити з нами, до тебе на батьківщину? Допоможе нам. — представила дівчину левиця.

— Хм, я не проти, якщо ти їй довіряєш. — дівчина бестай підійша до людини і уважно оглянула її з ніг до голови. — Я Левіора, справжній нащадок Першого Фенікса. Зараз треба буде відібрати владу у мого підлого братика. Сподіваюся на твою хвалену силу. — птахолюд простягла руку, людина дружелюбно потиснула її. 

— Рада знайомству.

— Якщо ваша головна мета була виконана, я поведу війська назад до Вулканового Міста, доповім пану Севанссу про все, що знаю. І про неї теж, звичайно. Сподіваюся, ця новина не надто шокує його. — вклонившись на прощання, генерал самурай вирушив до воріт, там він піднявся на свого лютововка і попрямував до війська таких самих людоящерів. 

Через деякий час червоний прапор з чорним драконом відокремився від інших і почав тримати курс на захід, до гірського хребта на півночі країни.

Компаньйони принцеси, що залишилися, теж поспішили покинути місто. Там, за містом, Шарма розпорядилася, щоб половина своєї армії вирушила назад до Білокам'яного Міста, там вони повинні будуть допомагати повертати місто у дореволюційний вигляд. Інші, на чолі з принцесою, повинні були піти на самий захід, до міста птахів, де Левіора, мала повернути законний трон лорда у свого кузена.

Після сигналу трубадура, одна частина армії висунулась на далекий захід, а інша на південний захід. Шлях має тривати тиждень, лише в одну сторону. Коли Ернеста почула цю інформацію з випадкової розмови в натовпі, то відразу зрозуміла, що не підготувала спорядження та речі для такого довгого походу. Так ще й тхне тут звірями, немов їх окунули у болото, а потім пройшло ще десять років в пильній кімнаті. Під землею.

— Це буде складний час в моєму житті... — тихо промовила вона собі під ніс, але її голосу вистачило, щоб всі бестаї навколо раптом затихли і з страхом поглядали на людину. 

Рудоволоса, відчуваючи на собі тиск сотні оцінювальних, недовірливих, ненависних і наляканих поглядів, нерішуче крокувала у бік, куди пішла Шарма та її найближчі соратники. Дівчина знайшла левицю в самому початку армії, на лютововку, а поряд з нею і решта довірених друзів. Дівчина хотіла звернутися до неї, проте слова людини не наважилися перервати командування цілою армією. Принцеса постійно роздавала якісь накази, а потім звернувшись до всіх бестаїв, наказала йти вперед по дорозі. Так армія розпочала свій довгий рух.

Північна частина попелястої пустелі насправді була трохи більш озелененою, в горах і в піску виросли невеликі кущики, тонкі дерева. Північний район став більш приємний для життя, ніж до виверження. 

Багато тварин, що вижили після катаклізму, зі знешкодженням вулкана, мігрували саме сюди. Травоїдні – бо тут достатньо рослин, а хижаки – у жадібній гонитві за травоїдними. У південних регіонах хижаки зазвичай їдять один одного у страшних та кривавих битвах. Це змушує місцевих мандрівників завжди бути напоготові та тримати руку на зброї. 

На півночі все трохи інакше. Так, тут можна дозволити своєму тілу розслабитися, але не розуму. Місцевих хижаків майже видно, це величезні плотояльні черв'яки які засинають, зазвичай, у повних чагарниках, темних місцях, і розкриваючи пащу ховаються під пісок. В очікуванні коли пощастить, що незграбна жертва доторкнеться сухого, як камінь пензи язика. Будь-яка тварина, що наступить в пасту, майже без шансів виявляється кормом. Але не варто недооцінювати звичайних, більш звичних хижаків і травоїдних. Всі вони пристосовані до життя в умовах повних загроз і небезпеки. Тому деякі відростили собі потужну броню, дехто міцні роги, а є й такі, що теж маскуються і чекають поки хижак не пройде повз, а якщо відчують небезпеку, то відразу плюються кислотою чи кусають. 

На одного такого нарвався молодий солдат із хижих бестаїв під час чергового перепочинку. Однак йому пощастило, сірий вовколюд наступив на змію, що сховалася під піском, цілком звичайну, отруєну із двома іклами. Від болю він відкинув свій спис і притиснув місце укусу рукою.

— О хлопче, мабуть, закінчився твій похід. — не дуже засмутившись, поплескав по плечу один із солдатів і продовжив свій шлях. Так само як інші воїни. Однак Ернесті було не все одно, здебільшо інстинктивно вона побігла на визжачий крик болю вовка. Оглянувши місце укусу наважилася відсмоктати отруту, поки вона не розтікся по всьому тілу.

— Гей, ти чого виробляєш? Врятуйте! — злякався вовколюд і відвернув ногу, вдаривши дівчину по обличчю.

— О, дивіться, ці завойовники не проти нами поласувати... просто як бандити Роккі, щоб душа його не знала спокою. — сплюнув інший мимохідний солдат.

— Заспокойся, я намагаюся врятувати тебе! — з силою притиснувши руками ноги вовка, а руки ногами, дівчина знову взялася за порятунок. Кілька разів вона сплюнула кров і дістала з підсумку  на поясі те небагато, що мала з собою під час відбуття.

Там був бинт і якась розтерта в нього трава. Ернеста приклала його до рани і туго перев'язала. — Все, маєш вижити. — усміхнулася вона дивовижному вовку.

— Ем, то ти мене точно не з'їси, чи ще чого? — з недовірою спитав бестай, перевіряючи пов'язку на міцність і запах отрути.

— Ні, вважай це просто жестом доброї волі. Ми як-ніяк бойові товариші. — Але у відповідь на слова дівчини вона побачила зляканий погляд. — Гаразд, вибач, треба було залишити тебе тут помирати, як інші... — піднявшись на ноги, людина, не обертаючись, повільно йшла вперед за натовпом, про щось глибоко замислившись.

Як тільки час почав йти до вечора, був наказа розбивати табір.

Картина не надто відрізнялася від людського табору. Майже ті ж намети, те ж відчуття цілого переносного міста і звична атмосфера. Усталі зітхання, робота над спорядженням, розведення багаття. Купки воїнів збиралися в коло для розповідання історій. Розвішана білизна, тріск і дим вогнищ, бестаї, що вже пірнули у непроглядний сон. Їх звірячі лапи і хвости виглядають з наметів та іноді посмикуються. 

Одна Ернеста сиділа десь на краю табору біля невеликого чагарника на шматку каменю. Її почали відвідувати думки про минуле, про сьогодення та про майбутнє. Що вона тут робить? Чи правильний вона зробила вибір?

Твердий та різкий вітер з силою віяв холодними хвилями та проходив прямо скрізь тіло людини. Лиш сильніше примружившись вона спробувала закрити очі, щоб відпочити після складного дня.

— Чого нудьгуєш? На тебе всі чекають. — раптом збоку почувся голос Шарми.

— А, я просто задумалася тут. От і все. — від несподіванки розгубилася дівчина, протираючи очі руками. — Ам, на мене чекають? І хто “всі”?

— Ну, звичайно, всі. Всі це я, Лілфіна, Левіора та Плюмус. Хочемо поговорити з мешканцем далекої півночі, як друзі. Майже. Ну, ходімо. — взявши за руку рудоволосу, левиця потягла її до іншої частини табору. Командирські намети розташувалися на невеликому пагорбі, що височів над усім табором і накривав його тінню, до того, як владу взяла ніч. Увійшовши в намет у вічі вдарило яскраве світло десятків мерехтливих вогників свічок, посередині був стіл із мапою, а на ній хтось розставив продукти, які темними жирними плямами залишалися на папері та розмивали чорнильні позначки.

— Я ж тебе так вирвала до нашого походу, що ти навіть не зібралася. Можеш почуватися тут як удома. — сказала Шарма і плюхнулася в крісло-мішок з дорогої тканини, набитий вовною або ватою. 

Дивно, на відміну від слів принцеси, тут було порожньо. Лише якийсь жук повз по піщаній підлозі десь на краю намета.

— А де ваші "всі чекають"? — Ернеста повільно підійшла до столу і з зацікавленням схилилася над зіпсованою мапою.

— Відійшли, ми ж не в одному наметі живемо. — відповіла левиця під’їдаючи смажену змію на палиці.

— Пані, все гаразд? — насторожено озираючись до них увійшла Лілфіна, тримаючи руку на шпазі.

— О, ось ти де! Робила обхід? — спокійно гукнула левиця.

— Так, пані, а що завойовник робить у командирському наметі? — миша насторожено полянула в очі дівчини.

— Та чого ти так її називаєш?. Вона має ім'я. Ер... Ернеста так от. Складно трошки. Ну так, Ернесто, можеш розповісти про батьківщину свою? Я б з задоволенням послухала ваши історії про мій народ. — Склавши руки в замок і поклавши на них підборіддя почала Шарма.

— Що ж. Я візьму? — Людина взяла зі столу шматок шинки і одразу почала її їсти зі справжньою насолодою в лиці. Закінчивши з нею, вона почала розповідь. — Ну так ось. Історія свідчить, що шістдесят років тому, після виверження вулкана з'явилися демони, ви всі, і відібрали у місцевих жителів землю, знищивши всю південну країну. У нас молодих солдатів та дітей лякають вами. Взагалі, люди мали одну країну, Імперіум Гнісс. Але нещодавно, років п'ять тому моя батьківщина здійснила переворот і відокремилася до нової країни. Задачі і політика серйозно змінилися. Якщо в Імперіумі починали зріти думки про можливість переговорів з вами, то в Теократії Ллін всі мріяли позбавити світ від усіх рас крім людей.

— Які байдужі сволоти! Навіть ми не хочемо собі весь світ, нам просто потрібна земля! Вибач. — зірвалася Лілфіна.

— Гей, а що за шум? — раптом у намет увірвалася Левіора.

— О, ти якраз вчасно, Леві. Наша гостя ділиться знаннями про її народ. Поки що невизначене  враження. — з цікавістю ділилася враженням левиця.

— Про це буде цікаво послухати. Мій народ здебільшого вивчав гномів, тому що ми часто з ними стикаємось. — присівши поруч із Шармою, нащадок Фенікса запитливо дивилася на людину.

— Я продовжу. Сама я брала участь у революції, багато про що говорили єпископи про нову віру і про Імперіум. Мені подобалося, нова релігія згуртувала нас. Але з часом і поглибленням у цю справу я стала замислюватися багато, і часто не поділяла погляди на життя інших командирів. Я й сама була на керівній посаді, як я вже казала принцесі, я була головою цілого ордену.

— А як живе ваш народ? — тактовно змінила тему левиця.

— А він... У вас схожі будинки на наші та й одягаєтеся ви як ми. Зрештою, ми з вами розмовляємо однією мовою. За той час, що я провела серед вас, то почала думати що не такі ми і різні. Хіба що за світобаченням… 

— У нас багато традицій ґрунтується на війні. Всю нашу історію ми воюємо. — з печаллю вимовила Левіора.

— Як кажуть старі письмена в бібліотеках, раніше люди були роздробленими племенами і завжди воювали між собою, поки перший імператор за допомогою майбутніх богів не об'єднав наш рід. — додала Ернеста.

— Що за боги? — несподівано зацікавлено запитала Лілфіна.

— В Імперіумі релігія стоїть на пантеоні із шести богів. Ці боги раніше були смертними і не лише людьми. Гноми та ельфи теж стали богами людства. Це шість давніх героїв, які разом із першим імператором обійшли весь світ, кинули виклик багатьом чудовиськам та вождям. І нарешті віддали своє життя за спокійне життя людей. За легендою, їхній гурт пав смертю мучеників, зрадники та варвари по одному ловили цих героїв і жорстоко катували, а потім відправляли їхні бездиханні тіла до столиці. Але через велику любов народу до цих героїв, оскільки вони багато справ наробили за справедливістю і безоплатно, їх визнали посланцями з небес, і стали обожнювати їхні душі. Після того, діти богів заснували свій загін і продовжили справу батьків, так кожне покоління змінювалося і герої з божественною кров'ю в Імперіумі завжди були  і шанувалися. Адже тільки вони могли використовувати магію, унікальну, якій у світі немає аналогів, та наділяти нею предмети.

— Звучить дивно. Як звичайні герої стали богами? Маячня якась. Ось Червоний Дракон, наш бог, він існує, безсмертний і його божественна сила беззаперечна. — Відреагувала на розповідь Левіора.

— Кажуть, магія це сила волі людини, а якщо її підтримують інші люди, то згодом ця сила стає божественною. — прокоментувала свою розповідь людина.

— Іншими словами, чим більше тебе вважають богом, тим ближче вони до правди? — запитала Шарма.

— Не думала про це.

— Дивний ви народ. Чого ж тоді дали себе вбити, ці боги ваші. Ну гаразд, час пізній. Шкода Плюмуса не було. — позіхаючи сказала Левіора

— Він був. Підслуховує нас, прямо зараз. — хитро посміхаючись, Лілфіна різко відсунула шторку намету, там справді стояв білий, розгублений птахолюд.

— Пані, вітаю вас. Я не підслуховував, тільки що підійшов. — трохи зненацька відмовлявся гордий бестай. — Я все-таки шляхетних кровей, ніякий не шахрай.

— Як скажеш. Ну, Ернесто дякую за розповідь, можеш переночувати тут, а ми підемо по своїм наметам. Заглядай сюди частіше, ми завжди будемо раді тобі та твоїм розповідям. — потягаючись, левиця стала на ноги і пішла до виходу. Лілфіна відразу поспішила за нею. А Левіора ще якийсь час дивилася на дівчину, а потім теж покинула намет.

— Ну, надобраніч.

На цьому вечір скінчився і Ернеста залишилася на самоті.

Дівчина заснула майже відразу, підсунувши мішки в одну купу вийшла імітація ліжка, на подив виявилось дуже м'яко. Запах горілого воску легко лоскотав ніс, різкі пориви вітру, що іноді заносив пісок на намет, створював майже дощовий шум. Було б досить затишно, якби не запах мокрої, спітнілої вовни, що просочив собою весь табір та вічний шум ззовні. Хтось зачіпить стійку зі зброєю, наступить на казан чи спіткнеться і впаде на чийсь намет. У такій атмосфері було трохи важко заснути, але втома в ногах давала про себе знати. Один раз прилігши, вже втрачаєш сили вставати. Залишилося звільнитися від одягненого спорядження і потонути в мріях на час швидкоплинної ночі.